Приговор Юлии Тимошенко как выстрел в Сараево

0 просмотров
Вторник, 08 ноября 2011, 11:34
Василий Ивашко
советник МИД Украины

Життя дипломата – це два-три роки роботи у центральному апараті та три-чотири у довготерміновому закордонному відрядженні.

Своє останнє довготермінове дипломатичне відрядження мені довелося провести у Сараєві. Це мальовниче балканське місто стало в європейській історії знаковим. Саме там влітку 1914 року сербський студент Гаврило Принцип стріляв у ерцгерцога Франца-Фердинанда та його дружину Софію.

Жоден оракул навряд чи був здатний у 1914 році передбачити, що ці постріли дадуть поштовх невідворотнім подіям, які призвели до розпаду кількох світових імперій, загибелі мільйонів їхніх громадян.

Відлуння цих пострілів зачепило й Україну, де мільйони українців загинули у двох світових війнах, стали жертвами жахливого нищення тоталітарним режимом у міжвоєнний час.

Нині світ змінився. Є впевненість, що нових масштабних війн у Європі не буде. Але очевидно, що вся Європа, так само як і світ стоять на порозі глибинних змін.

Маємо грецьку кризу, ще пів-Європи у напів- чи передкризовому стані. Революції і важко прогнозовані зміни у арабських країнах. Неврегульовані конфлікти на території пострадянських країн і далеке від остаточного врегулювання косовське питання.

Все сильніше бажання російського керівництва відродити інтеграційні процеси серед країн колишнього СРСР. Нові геополітичні центри сили, які зовсім інакше можуть спрямувати світовий розвиток у порівнянні з тим, як його бачать стратеги у Вашингтоні, Москві чи Брюсселі…

Світ складний і непевний. На цьому тлі те, якою була міжнародна реакція на справу Юлії Тимошенко заслуговує на сумлінний аналіз, навіть якщо тут і не обійтися без емоцій. Необхідні тверезість і реалістичність в оцінках того, чому в один день на Україну почали тиснути і з заходу, і зі сходу. Не часто так трапляється. Чому?

Тут доречно згадати статтю Шнайдер-Детерса "Російський фактор" у німецькій політиці щодо України". Публікація ця настільки показова, що, уважно її прочитавши, можна відтак знехтувати сотнями інших і заощадити таким чином найдефіцитнішу нині субстанцію – час.

Суть розлогих міркувань автора викладено в останньому абзаці: "Укладення Угоди про асоціацію є, імовірно, останнім реальним шансом України через певний час стати членом Європейського Союзу.

Якщо цю можливість буде втрачено, і президент Янукович піде на такий ризик через "справу Тимошенко", тоді видається цілком припустимим, що Україна в найближчому майбутньому необоротно – у будь-якій формі – "возз’єднається" з Росією".

Поки передруковував цей пасаж, пригадалося, як один мудрий філософ розповідав про свій досвід читання Сталіна і Гегеля. Вникаю вперше у якийсь текст Сталіна, казав він, і все там так ясно, так дохідливо.

Перечитую вдруге – раз у раз наштовхуюсь на якісь невідповідності, алогізми, "нестиковки" тощо. Читаю втретє – цілковитий абсурд і повна нісенітниця!

З Гегелем усе навпаки: спершу – темний ліс, потім починають проступати контури викінченої, бездоганної і цілісної логічної конструкції, і лише з третьої спроби розумієш усю довершеність і глибину думки філософа.

У цьому сенсі стаття Шнайдера-Детерса викликає подвійне враження. Її читаєш уперше так само як тексти Йосипа Віссаріоновича: усе просто, по-німецьки ґрунтовно і зрозуміло.

Коли він, скажімо, констатує, що німецький уряд "під асоціацією України розуміє альтернативу членству, а не підготовку до членства", і тому категорично відхиляє бажання української сторони внести в преамбулу Угоди про асоціацію обіцянку перспективи членства, остерігаючись, що внаслідок такої перспективи інтеграції запуститься механізм "автоматичного вступу", то перечитуючи їх кожен раз ставиш собі все нові запитання.

Стоп, почекайте, усе ж навпаки! Україна розуміє асоціацію як ключовий етап у напрямі до членства в ЄС, ніяк не альтернативу. Угода потрібна для створення умов вступу країни в ЄС, а не як просто засіб покращення умов доступу компаній ЄС на ринок України.

Маємо успішні приклади наших сусідів і хочемо їх повторити. Але ж перед поляками ЄС відкрив перспективу вступу в 1993 році в Копенгагені і через рік вони підписали угоду, аналогічну тій, яку ми зараз готуємось підписати, з чіткою європейською перспективою.

Саме дякуючи їй та адекватним фінансово-інституційним механізмам через 10 років Польща вступила в ЄС.

Балканські країни визнані потенційними кандидатами на вступ до ЄС у 1999, їх перспектива вступу була повторена у 2003, на цій основі вони уклали свої угоди про стабілізацію та асоціацію і незабаром Хорватія першою з Балкан зможе вступити в ЄС. Іншим знадобиться значно більше ніж десятиліття.

Саме тому питання європерспективи – це не питання вступу сьогодні – це сигнал, що Україна має надію на вступ у 2020 році. А не у 2040.

Якщо проблема у тому, що у Берліні бояться "величезного фінансового тягаря, який ляже на них внаслідок вступу України", то давайте про це й поговоримо. Давайте запишемо, що хоча нашим західним сусідам ЄС давав допомогу в 10 разів більшу, ніж Україні, але от Україну приймуть в ЄС лише за умови, якщо вона сама заплатить за свій вступ!

Давайте про це дискутувати – але не можна через власні страхи закривати перед країною двері і використовувати справу Тимошенко як привід для цього.

Нагадуючи, що "кримінально-правове переслідування колишнього прем’єра Юлії Тимошенко… послаблює підтримку ідеї прийняття України в Європейський Союз навіть з боку тих нових країн-членів, які наполегливо підтримували її досі", – автор підводить українського читача до вже процитованого заключного висновку-прогнозу, який не лише підсумовує статтю, а може слугувати своєрідною квінтесенцією позиції Заходу з українського питання.

Спитаєте, що тут не так? Усе ж правильно, все гранично прозоро і очевидно! Ні додати, як то кажуть, і ні відняти…Рішення за Януковичем. Нехай він випуститьТимошенко, відмовиться від нереалістичних претензій на закріплення європейської перспективи і їде мерщій в Брюссель підписувати Угоду про асоціацію.

Однак, саме ця прозорість і зрозумілість подальших дій українського президента, як вони бачаться і наполегливо нав’язуються нам із Заходу, якраз і наводить на думку про нісенітницю у дусі сталінських мудрувань.

Задля перемоги європейських стандартів президента змушують … порушити один з цих стандартів! Адже невтручання у діяльність судової влади є основоположним принципом верховенства права.

Коли автор пише про навіяні власним перебуванням у Сараєві історичні паралелі, то в цій низці аналогій немає лише одного – незалежної України. України як держави в часи Гаврила Принципа не існувало, тобто українське питання було (і навіть, як знаємо, становило пріоритет для Франца-Йосипа, і особливо для Франца-Фердинанда), але вирішувалося воно без нас.

Тодішні стратеги розмірковували приблизно так, як це нині робить Шнайдер-Детерс: "Внаслідок політичної асоціації України Європейський Союз ризикує спровокувати фундаментальний конфлікт з Росією.

"Втрата" України на користь Європейського Союзу призведе до найвищої напруги в його відносинах з Росією. Залишається відкритим питання, чи зможуть "умиротворити" в Європейській Раді … Володимира Путіна, стратегічною метою якого є "консолідація" СНД – у тому числі й України – під керівництвом Москви".

Де тут місце для українців? Як вставити у цю розмову "великих" ЄС і Росії свої п’ять копійок?

Протягом багатьох століть відповіді на ці питання е було. Наслідком таких ось "теоретизувань" у Відні, Берліні та Москві і стало те, що головний театр воєнних дій під час двох світових воєн минулого сторіччя був на нинішній українській території, окошившись насамперед як на нашій землі, так і на людях, які на ній мешкали.

Загинули мільйони. Десятки мільйонів. У війні і між війнами. У протилежних арміях, під радянськими і німецькими кулями. Голодомори, бабині яри…

Що ж принципово відрізняє теперішню ситуацію? Лише одне: сьогодні цю територію захищає держава Україна. І ця держава голосом її президента послала світу кілька простих і чітких сигналів.

Перше. Україна наполягає на тому, щоб закріпити в преамбулі Угоди про асоціацію європейську перспективу України. Без цього Угода втратить сенс.

Друге. Питання про європейську перспективу України і суд у справі Юлії Тимошенко – це дві різні речі. Пов’язувати їх Україна категорично відмовляється.

Третє. Україна готова до рівноправного і взаємовигідного партнерського діалогу і з Росією, і з Європейським Союзом (як і з будь-яким іншим міжнародним актором), який виключає ультиматуми, диктат і тиск.

З кожним днем стає дедалі очевидніше, що українська державність безпосередньо залежить від того, чи вдасться країні втриматись на цих принципових засадах. Вони бездоганні з морального і юридичного погляду. І вони дуже вразливі з погляду політичного. Адже доля моралі і права у світі, де владарює політична доцільність, усім добре відома.

Щодо президента України, то він зараз стоїть на цих засадах твердо – його не зміг збити з ніг ні політичний шквал критики всередині країни, ні безпрецедентний в новітній історії країни зовнішній тиск.

Стосовно напрочуд одностайної реакції з боку Брюсселя, Вашингтона і Москви, то вона, крім усього іншого, непомильно засвідчує одну надзвичайно важливу обставину: усі рішення, пов’язані із справою Тимошенко, приймаються не у згаданих столицях чи деінде, а в Києві. І це також, до речі, трапляється чи не вперше в історії незалежної України.

Від того, чи встоїть Україна, чи не піддасться зовнішньому і внутрішньому тиску залежить майбутнє не лише України як держави, а й доля Європейського Союзу і Росії.

Успіх європейської інтеграції України – це успіх не лише України. Це успіх і ЄС. Виконання ним визначеного власноруч завдання об’єднати континент. Це і успіх Росії. Через євроінтеграцію України виграє і наша сусідка, нехай не її геополітики і стратеги, але точно – її громадяни і суспільство.

Нинішня ситуація сповнена драматизму. Проте ключ до її вирішення лежить не в Києві. Київ своє слово сказав. Тепер черга за Брюсселем (Берліном).

І якщо там вже ближчим часом не будуть прийняті принципові рішення щодо розширення Європейського Союзу на схід і перспективи членства в ньому України, то, боюсь, знову повернемося до історичних паралелей – з Сараєво, Мюнхеном, або Ялтою півстоліття назад.

Нинішній етап в розвитку України й всього континенту має шанс залишитися в історії як вирішальний поштовх об’єднанню Європи, подоланню тих тектонічних геополітичних розломів, які проходять територією України і які становлять загрозу для всього європейського континенту.

Для цього треба лише дві речі: 1) мужність і мудрість з боку тих, хто ухвалює політичні рішення в Брюсселі, Берліні, Парижі та інших європейських столицях, і 2) стійкість і непохитність у відстоюванні державницького підходу з боку Києва.

Перед тим, як вимагати від президента України якихось поступок і компромісів, очільники Європейського Союзу мали б тричі задуматись над суттю їхніх вимог. І тоді майбутнє європейського континенту, дасть Бог, відкриється перед ними так само чітко, як і текст Гегеля після третього прочитання.

Василь Івашко, радник МЗС України, для УП

Капитолий. Начало реванша Трампа
Дональд Трамп не сдастся сейчас, поскольку намерен баллотироваться на следующих президентских выборах. (укр.)
Заработать на смертях: как нас лишили мировой вакцины в 5 раз дешевле
Три доллара заплатила Всемирная организация здравоохранения за вакцину, закупку которой в ручном режиме сорвал министр здравоохранения Максим Степанов. (укр.)
Настоящая цена меха норок: история одного расследователя
В конце сентября 2020 польский Сейм (нижняя палата парламента) провел историческое совещание по вопросам правовой защиты животных в Польше. (укр.)
Изменил ли Национальный банк свою политику на валютном рынке
По какому принципу НБУ будет выходить на рынок с валютными интервенциями и как будет влиять на курс. Что изменилось в новой стратегии? (укр.)
Торговый фокус с лесом: друзьям — все, а обществу — ничего?
Почему торговля необработанной древесиной происходит на закрытых "аукционах" и без конкуренции. (укр.)
Дело генерала Назарова - сигнал, который нельзя игнорировать
Дело Назарова как потенциальный прецедент для военного судопроизводства Украины и свидетельство неурегулированности ключевых вопросов военной юстиции. (укр.)
Демократия и некомпетентность
Почему Аристотель не доверял демократии как форме правления, в чем заключаются недостатки последней и что это значит для современной Украины. (укр.)