Царь Горы

Психологи вважають, що більшість наших проблем родом з дитинства. Те, що відбувалося тоді – як з нами поводилися, хто нас оточував, як виховував – все це відкладає величезний відбиток на наш характер, наші звички і формує наші принципи та цінності.

Якщо прийняти цю теорію за правдиву і застосувати такий підхід для аналізу ситуації в Україні, то можна побачити дуже цікаві речі.

Часто говорять, що наша країна ще молода, що ми ще вчимося, що щось має у нас визріти… Молодість, як відомо, хвороба, яка швидко минає. Втім, маємо перевагу – добре пам’ятаємо, яке було у нас дитинство.

Тож можемо зробити правильні висновки, які допоможуть у досягненні наших цілей.

Незважаючи, на те, що я дещо старший за незалежну Україну, моє свідоме дитинство тривало в середині 90-тих. Цей період ознаменувався багатьма цікавими подіями, серед яких: приватизація, виникнення перших корпорацій, рекет, розквіт вуличної торгівлі, народження перших олігархів.

Що об’єднує усі ці знакові події? – Вулиця! Все це відбувалося за її законами. "Забити стрєлку, затерти, жити по панятіям, криша" і так далі і тому подібне. Такий словарний запас був характерний не тільки для "братви з району", але і для людей, які протоптували стежки на полі "дикого капіталізму".

Зрештою, це були ігри дорослих, а у що гралися діти вулиці?

В той час було чимало ігор, не таких як зараз. Це теперішні "шпилять" в "WarCraft" та FIFA. Діти вулиці грали в свої ігри. Їх було чимало, але я хотів би розповісти про "Царя Гори".

Для гри треба було розшукати велику гору піску, щебеню, каменю абощо і знайти 4-6 гравців. Кожен грає сам за себе. Ціль гри – захопити гору і втриматися на ній, тобто стати Царем гори.

Правила доволі прості, що втім не спрощувало гру. Навпаки, правил просто не було. Тобто можна було робити все – пихатися, ставити підніжки, битися. Відповідно, людина, яка стоїть на горі, мала втримати свою позицію під тиском конкурентів. Будь як.

Здавалося, що ж тут цікавого? Поштовхалися та й досить. Можливо воно і так, але хочу розповісти про цю гру, так би мовити з середини, очима гравця і неодноразового переможця.

Відсутність правил створювало чимале поле для маневрів – можна укладати тимчасові коаліції, вичікувати момент і нападати коли цар зайнятий іншими супротивниками, нападати на тих, хто нападає.

До слова, така анархія вигідна тільки тоді, коли ти нападаєш. Коли стаєш царем, одразу ж хочеться зафіксувати якісь правила, або принаймні отримати ключ до розуміння логіки конкуруючих сторін. Ясно, хочеться ж втриматися довше у царях.

Але правила не приймаються і логіка супротивників залишається невідомою, не тільки для царя, але і для самих противників – вони діють керуючись інстинктом і ціллю – забратися на гору і втриматися.

Ця гра напрочуд нагадує український політикум років незалежності, де є купа гірок – посад – президента, прем’єра, губернатора, мера, чи керівника департаменту. І усі охочі до "гірок" грають у царів.

Вони так само укладають союзи, блоки, коаліції. Вони зраджують, ставлять підніжки, забувають про обіцянки і так далі.

Ясно, є одна ціль – отримати посаду, втриматися на ній якнайдовше. Решта – засоби.

При цьому той, хто вибирається на гору (отримує посаду), одразу ж починає створювати якісь нові правила та закони. Бо ж він вірить, що вони допоможуть йому бути царьком якомога довше.

Але серед хижаків правил не буває. Окрім одного – сильний перемагає слабшого.

Тимчасові царьки забули, з ким мають справу – там, унизу, бігають такі ж шакали, які керуються тим ж принципами, що і вони колись.

Це тільки питання часу, коли вони зможуть об’єднатися, аби зайняти "гору". А об’єднатися зможуть тільки після того, як розділять усі "гірки" та тільки на період, поки комусь не здасться, що він заслуговує на більше. Це вам нічого не нагадує?

Загралися. Загралися наші владні мужі.

Вже не 90-ті, а вони – вже не діти. Це тоді можна було сказати: "а ми не знали", "не бачили", "не чули", "не подумали".

А тепер? Книжок начиталися, як у сусідів надивилися, своїх помилок наробили…

Чи може їх треба змусити награтися в "Царя Гори" на піску, щоб вони зрозуміли, що "настав час збирати каміння". Що інші варіанти розвитку подій – це лише питання часу.

Але я розумію, що вони все одно будуть знову і знову дертися на гору.

"Я – Цар всія Русі". Як же багато людей хочуть сказати цю фразу. Але як же мало розуміє, що царя царем робить не шапка і не жезл.

Царем стане той, чи ті, хто зможе вибратися на гору по діючим правилам, при цьому збереже своє лице. Той, який стоячи на горі добровільно запровадить нові правила гри. Правила, які збалансують усю піраміду системи важелів тиску та підтримки у владній вертикалі.

Правила, які не тільки дають права, але і накладають обов’язки. І не тільки на тих, хто знизу, а, в першу чергу, на тих хто зверху. Той, хто зможе об’єднати усіх навколо нових правил і спонукатиме усіх дотримуватися їх.

Суспільству потрібен новий соціальний договір. Договір, який зупинить зростання соціальної напруги, який буде дороговказом для різних верст суспільства, який буде об’єднувати не в "короткій грі", а на довгій дистанції.

Що це за договір? Які правила? І найголовніше, який тип лідерів потрібен для того, щоб це все відбулося?

Той, хто не знає минулого, не має майбутнього. Ми – молода країна, тож пам’ятаємо, що було у нашому дитинстві. Вірю, що перед тим, як говорити про нові правила та новий соціальний договір, потрібно розглянути діалектику старих правил гри.

Ярослав Лисак, для УП