Как Днепропетровск голосовал за Путина

23 просмотра
Понедельник, 05 марта 2012, 09:48
Анастасия Федченко

У неділю в Росії обирали Путіна. Не президента, а саме – Путіна. У тому, що переможе він, а не хтось з опозиції, не сумнівались тільки найбільші оптимісти.

Я також якоюсь мірою була причетна до цього очевидного вибору росіян, які волею долі опинилися в Дніпропетровську. У нас працював виїзний пункт для голосування. Не де-небудь, а в театрі російської драми імені Горького, куди я так люблю ходити. Усе як має бути: інструкції із заповнення бюлетенів, дві кабінки, одна урна. Як на мене, маленька. І непрозора. Ну це вже по факту. Я, мабуть, просто звикла до наших "надміру" демократичних виборів.

А ось потік людей був великим. І волевиявлялися вони охоче, можна сказати, радісно. Тримали в руках двоголових орлів на червоному тлі, як на урні.

Пенсіонерка зі Ставрополя, яка два місяці тому приїхала погостювати до дочки, Ніна Миколаївна, не крилася, що голос віддає за чинного прем'єра. Мовляв, курс обрано правильно, та й альтернативи Путіну немає. До революційних настроїв співвітчизників ставиться двояко. А ось дочка її вже давно в Україні, і не приховує, що їй тут не подобається, хоче повернутися домів.

Ольга родом із Владивостоку боїться української нестабільності, тому громадянство не оформлює. Натомість уже п'ятий рік отримує стипендію, звісно, нестабільну – але ж українську! – у дніпропетровському виші. Ольга довго думала, поки зважилася зізнатися, що теж підтримує Путіна. Дівчина розповіла мені, що Прохоров надто молодий, Жириновський – клоун, а опозиція провокує чинну владу. А ще їй хотілось би їздити додому частіше.

Після слів про провокацію, Ольжина мама, яка спершу здалася мені люб'язною жінкою й навіть дала ручку, бо моя припинила писати, почала зі мною дискусію на тему... Помаранчевої революції, звинуватила в тому, що я нічого не тямлю в житті. Я, як могла, втішила її, що не бажаю їм повторювати нічиїх сценаріїв, а розвиватися самостійно. Жінка сказала: "Просто я завожусь" і пішла отримувати бюлетень.

У мене, як завжди, залишився осад і риторичне запитання: а чи заводяться українці в Росії? Чи мовчки живуть, терплячи совкову стабільність?

Чому ми такі? "Не заводні", чи що? Це комплекс меншовартості чи надмірна природна тактовність?

Ще, до речі, дідусь підслухав моє запитання про громадянство й обурено сказав, що його отримання потрібно довго чекати й дати багато хабарів. Ну, про любов чиновників до грошей я знаю й сама. Але ж не тільки в Україні вони такі? Чи, виїжджаючи за межі своєї локації, починаємо різко любити рідних хабарників, рідну нестабільність, рідні негаразди? І чому не повернутися додому, щоб там нарешті почуватися комфортно й не потерпати від нестабільного життя в цій жахливій країні?

Проте найбільше емоцій мене очікувало від знайомства із секретарем-референтом Генконсульства РФ у Харкові Володимиром. Він живе з "дипмісією" в Україні з 2009 року. Молодий, коротко стрижений, у респектабельному костюмі й гарних черевиках, він із гордістю розповів мені про те, що цього року вони гарно попрацювали над тем, щоб забезпечити високу явку виборців. Про нечуване вільнодумство деяких росіян стримано відповів, що це не входить у його обов'язки, він виконує на своєму робочому свою роботу.

 – А как Вам в Украине? Нравится? – спитала я. Із ввічливості півдня ламала язика "великим і могутнім".

 – Да.

 – А где лучше?

 – А я не стал бы разъединять Россию и Украину.

Ось такі в нього, трохи старшого від мене, об'єднавчі настрої. У людини, яка тільки й те, що народилася в СРСР, ну, може розмовляти навчилась, поки він розпався.

Слово за слово, з'ясувалося, що наш дипломат родом із Черкаської області, а до Росії переїхав разом із батьками. Ну тут уже нарешті я перейшла на українську. Поговорили трохи на тему явки виборців та підрахунку голосів. Дипломат гарно розмовляє українською, навіть не скажеш, що настільки вріс у російське середовище...

А потім я їхала в трамваї додому й аналізувала. Гарна українська, значить, вона є й удома. Але звідки ці імперіалістичні настрої? В емігранта в першому поколінні? Чи це таке починається у всіх, хто тільки-но перетнув російський кордон? Тоді чому рідні "стіни", уже по цей бік кордону, не допомагають мати "правильний" настрій? Чи це тільки жменька дурнів, які люблять Україну, носяться, мов з писаною торбою, із цією незалежністю та соборністю?

Не аналітик я. Однозначно. Емоційно щось сказати можу. Можу розплакатися, закричати. Тут ще, звісно, подужує жіноче начало.

Та чи змогла б я, будучи чоловіком, спокійно поправити окуляри, зверхньо хитнути головою на подяку про розмову – і піти в респектабельному костюмі й гарних черевиках будувати непогану на старті своєму дипломатичну кар'єру, голосуючи за Путіна?

І при цьому, маючи українське коріння, вірити в те, що цей кандидат – єдиний достойний правитель нової Російської імперії?..

Анастасія Федченко, спеціально для УП

Реклама:
Уважаемые читатели, просим соблюдать Правила комментирования
Реклама:
Информационная изоляция Донбасса или Еще один "грех" Facebook
Почему невозможно таргетировать рекламу в соцсетях по всей Украине (укр.).
̶Н̶е̶ для прессы. Почему Раде следует восстановить прозрачность
Как Банковая планирует дальше блокировать назначение Клименко руководителем САП
Руководство страны может попытаться использовать ручную комиссию сейчас, затянув назначение Клименко на несколько месяцев и переиграть уже даже утвержденные результаты (укр.).
Кредиты и ипотека во время войны
Как государство поддерживает тех, у кого есть кредиты в банках и что делать, чтобы не допустить массового банкротства после войны? (укр.)
Зеленое восстановление транспорта: удобно для людей
Какие принципы следует учесть при восстановлении городов, чтобы улучшить систему общественного транспорта? (укр.)
Запустите малую приватизацию в условиях войны. Что для этого нужно?
Зачем возобновлять процесс приватизации во время войны? (укр.)
Оккупанты воруют украинское зерно: поименный список мародеров
Кто помогает вывозить и какие компании покупают у россиян украденное украинское зерно? (укр.)