Диагноз: обречена сексуальностью

Довгий час в світі було прийнято користуватися позивними "SOS", які найчастіше інтерпретували у вигляді фрази "Рятуйте наші душі".

Ніхто особливо не звертав уваги на абсурдність подібної інтерпретації, адже небезпеці піддавалися тіла, життя, майно, імідж, перспективи абощо тих, хто опинився в скрутній ситуації в полоні морської стихії.

Але аж ніяк не душі! Принаймні, якщо виходити з того, що у відповідності до канонів класичного християнства, душа безсмертна.

Але наші душі таки справді треба рятувати! Поки є надія хоч щось врятувати. І це попри те або й всупереч тому, що переважна більшість представників Homo Sapiens нібито береже свою душу.

Ні, не дбає про неї, а саме береже! При цьому, свідомо, а частіше несвідомо нехтуючи застереженням Христа про те, що хто збереже свою душу заради нього, той її втратить. Хто втратить душу свою заради нього, той її збереже.

Ми ж переважно бездушно спостерігаємо за тим, як знущаються чи кривдять інших на наших очах, сподіваючись, що нас мине "чаша сія". Вдаємо, що нас це не стосується.

А далі справа техніки: вигадуємо собі аргументи на користь власної байдужості, переконуючи себе в тому, що скривджений таки заслуговує на "кару Господню", адже ж "Бог – не фраєр, він все бачить".

Більше того, окремі з нас і є тими кривдниками, хто за тридцять серебряників і маму рідну готовий закатувати. А що там уже казати про чужу людину, коли начальство вимагає, або "добрі люди" добре платять, чи "сватають" на певні вигоди.

Наразі йдеться про прецедент з Ігорем Завадським – чудовим акордеоністом без зайвого пієтету. До речі, значно більше знаного за кордоном як віртуозний музикант, аніж на теренах нашої рідної Неньки-України.

Можливо, громадськості ніколи не докопатися до суті цього прецеденту, але питання наразі не в тому. Проблема полягає в тому, чим ми є, коли на наших очах і в нашому спільному просторі існування відбуваються подібні речі.

А відбувається щось досить небезпечне з огляду на людяність і обдарованість людини душею або чимось, що ми ідентифікуємо як душу. Щось, що свідчить про хронічну хворобу людського єства, яка невпинно прогресує.

До речі, якби хтось взявся за справу "обстеження" сучасної людини, то її діагноз міг би виявитися чимось на кшталт "клінічного загострення вродженого пороку людської сутності".

Разом з тим, специфіку людського існування, або як тепер модно говорити екзистенції, можна передати двома словами: приречена сексуальністю.

На перший погляд, беззмістовно. Але не варто поспішати з лінійними висновками, в тому числі щодо знання суті і природи сексуальності. Бо те, що на перший погляд видається само собою зрозумілим, втрачає свою ясність разом з першим сумнівом в його очевидності.

Проте, все по порядку. Для того повернімося до згаданого прецеденту. Ігоря Завадського нібито звинувачують в нібито домаганнях, сексуальних звісно, до свого вихованця. Його нібито довго били у слідчому ізоляторі, домагаючись написання повинної.

Нібито, бо про факти громадськість може так ніколи і не дізнатися, як не дізналася, приміром, про те, що ж на справді відбулося по справі з "педофілією" понад річної давності з фігурантами-нардепами, дітьми, матір’ю і купою "добродіїв".

Але й чи такі важливі чисті факти для сучасника, спокушеного "смаженим" або видовищами взагалі?! Більше того, приреченого сексуальністю.

Між тим, не доведи Господи, звичайно, але якщо Ігор Завадський справді педофіл, а така форма сексуальної ідентифікації таки поширена в світі, хай там що, то як з цим має повестися громадськість.

Простий осуд, катування, знущання, засудження жодним чином не вирішують проблему, хоча б з огляду на те, що навряд чи хто б один обрав по своїй волі щось таке, що його б пригнічувало, викликало вороже ставлення, в цілому завдавало душевних та інших збитків.

Ніхто ж не повірить, що алкоголік добровільно обрав долю алкоголіка, психічно хворий – ідіота, імбецила, шизофреника абощо, бомж – безталанної людини без приватного даху над головою тощо.

Те ж саме, очевидно, стосується тих, чиї сексуальні смаки явно не "вписуються" в канон чеснот соціальної істоти сучасного штибу.

Точніше, йдуть в розріз з писаними і неписаними нормами, котрі кимось одного разу були встановлені і нав’язані масам як етика, мораль, закон абощо.

Коли ж Ігоря "підставили", то кому це потрібно і чому таким аж надто збоченицьким або нелюдяним чином?

Це ж треба, щоб в чиїсь голові народилася ідея про інсинуацію педофілії. А коли такі ідеї чи сценарії бродять в чиїхось головах, то чи "здорові" такі голови?

Та й взагалі, а чи бува не латентні педофіли абощо схильні продукувати і реалізовувати подібні сценарії? Бо для цілком нормальної самодостатньої людини подібний бруд просто неприйнятний, і вона його всіляко уникатиме. Навіть згадування про щось подібне для неї є ситуативно вимушеним.

Далі, кому Ігор міг перейти дорогу? Можна тільки здогадуватися. Але, якщо взяти до уваги реальну славу і майстерність чи талант Ігоря та переважну бездарність сучасної естради, хоча б того ж таки Яна Табачника, то на думку спадає ідея, що б’ють по тих, хто задає реальний ідеал.

Інакше кажучи, варто задуматися над тим, а хто і як задає тон в просторі громадської думки?

Хто виховує естетичні смаки пересічного громадянина України, в якого немає змоги доторкнутися або й відкрити для себе дійсне мистецтво, а не табачківщину-тімотівщину?

Кого просувають "в люди" та на сцену, екран, шпальти газет?

Задумаймося, якби прибрати всі технічні засоби і можливості з "творчого життя" співунів і співух, то хто б залишився на великій сцені?!

Відбий в мас смак до мильних серіалів і недофільмів, кого з акторів дійсно можна вважати актором від Бога?!

Прибери мат, слюнтяйство і "печене" з романів і романчиків, що залишиться читати з сучасної української (російської, світової) літератури?!

Залиш тільки факти і чисті коментарі фахівців в пресі, на сайтах, взагалі в ЗМІ, кому вони виявляться такі потрібні?!

Отож явно, а ще більше приховано масам нав’язуються низькопробні смаки, сумнівної якості ідеали, пусті болванчики в якості ідолів для поклоніння і наслідування. А тих, хто псує цю "величну справу", всіляко затравлюють і гноблять.

Ось тільки питання, а звідки в людини взялася ця схильність? Чому як ніяка інша жива істота сучасна людина тяжіє до того, аби пригнічувати всіма доступними методами і засобами ближнього свого? Чому бездарі збиваються в групи і зграї аби загризти талановитих?!

І все це замість того, аби маючи перед своїми очима реальні ідеали і досягнення, вдосконалювати себе, будучи переконаним в тому, що, коли комусь до снаги чогось досягти, то те саме до снаги й іншим.

Що зупиняє людину на шляху до власного вдосконалення і цілісності? Що робить її безнадійно хворою в очах Буття? Бо у власних очах вона виглядає як "вінець природи", краще Господнє творіння, те, що завершене і не потребує ніяких змін.

Фактично кожен індивід є самовдоволеною істотою: від останнього бомжа, до пройдисвіта (а то і вбивці), що засів на своїх "чесно зароблених" мільярдах.

І чим більшою Нікчемою виявляється індивід, тим більше він собою пишається, підкреслюючи власну Нікчемність та видаючи її за Еталон та всіляко аргументуючи власну нікчемність як щось цілком доцільне, надприродне.

Природно, десь глибоко в душі, коли та ще жива, кожен віддає собі звіт про реальний стан справ. Але схильність виносити це на публіку, або й допускати подібні ідеї для приватного осмислення давно вже сплюндрована.

Нам вбили в голову, що ми мусимо виживати і радіти тому дрібному, що нам ще залишили для втіхи. Бо коли ні, то й те відберуть.

Але хто той, хто карає і відбирає, чи хоч хтось задумувався? Навряд чи! Бо коли б так, то постав би обличчям перед великою містерією: ніхто так не пригнічує нас самих, як ми самі ж, спокушувані власною сексуальністю.

А коли так, то сексуальність – це дещо, що відмежовує нас надуманих від нас реальних. Що вилучає нас з потоку буття, спонукає самозамкнутися і протиставити себе всьому решті.

А все тому, що одного разу відкривши в собі хіть, людина стала її заручником.

Ми прагнемо внутрішнього задоволення, але насправді майже ніколи не переживаємо повне задоволення. Таке, до якого нічого неможливо додати або відняти, коли говориш собі постфактум – зупинися мить, ти щаслива! Воно виникає спонтанно.

Всяке ж задоволення, якого ми досягаємо цілеспрямовано, не буває повноцінним і покладене на вівтар хіті.

Ми непомірно накопичуємо, витрачаємо, знущаємося і терпимо знущання, аби в кінцевому варіанті задовольнити власну хіть, навіть шляхом її сублімації (коли слідувати в контексті фрейдизму).

Або хоча б створити ілюзію її можливого задоволення, бо насправді її ніколи не можна задовольнити – це той тартар, до якого безкінечно падає людина.

А падає вона тому, що левову долю своєї енергії, яку з легкої руки фрейдистів на теренах Ойкумени почали називати сексуальною, вона витрачає на задоволення, безпосереднє чи опосередковане, своєї хіті, перетворюючись на неспростовно зумовлену істоту. Або сексуальну істоту.

Тож сексуальна істота – це людина. Саме вона добровільно чи вимушено (свідомо, а радше несвідомо) обрала шлях задоволення власної хіті: віддала перевагу родовому началу в порівняні з індивідуальним єством, або тим, що в масах з подачі класиків іудо-християнства прийнято ідентифікувати душею.

Однак бути приреченою сексуальністю зовсім не означає бути позбавленою буттєвої перспективи: відбутися як цілком вільна істота – без початку і кінця, без жодної ознаки.

Означає інше: сексуальність – це своєрідне сито, крізь яке Буття відділяє зерно від полови. І коли це "сито" прибирається якимось чином з існування конкретної людини, вона стає "пробудженою".

Володимир Калуга, для УП