В защиту самовыдвиженцев

Среда, 05 сентября 2012, 11:00

Вітчизняний закон про вибори достатньо гуманний – як у людей: стаття 5 без усіляких натяків так прямо й каже: "Участь громадян України у виборах депутатів є добровільною".

А далі ще й додає, ніби погрожуючи: "Ніхто не може бути примушений до участі чи неучасті у виборах".

А участь у виборах – це реалізація конституційного права як обирати, активна його частина, так і бути обраним пасивне виборче право.

Активна складова виборчого права означає добровільну роботу у виборчих комісіях, агітацію за того чи іншого кандидата або партійний список, нагляд за виборами.

І нарешті, вільне рішення відвідати виборчу дільницю в день голосування чи вільно махнути собі на вибори рукою.

Таке у нас вільне волевиявлення.

Пасивна складова – бути обраним депутатом – означає, що сам претендент або безучасно чекає на те, що його висунуть кандидатом через партію, або ж візьме це на себе сам – балотуватиметься шляхом самовисування.

Ця дещо незрозуміла для західного правника процедура самовисування насправді врятувла право бути обраним для позапартійних громадян.

Бо якщо він не банкір, не відомий спортсмен, не балакучий тележурналіст чи майже класик-письменник, то попасти до партійного виборчого списку або бути висунутим від партії кандидатом у депутати по одномандатному округу шансів у безпартійного ніяких. Там своїх вистачає.

Але ж не всі ми партійні

Та й за Конституцією це не є обов’язковим: "Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій", – стверджує стаття 36.

І якщо навіть уявити в середньому по 10 тисяч членів у 202 зареєстрованих нині партіях, матимемо близько 2 мільйонів опартійнених виборців, що складає всього лиш 5,5% від їх загального числа.

І хай собі це є найактивніша частина суспільства, вірніше, його долька, все одно віддавати партіям виключне право висування кандидатів у депутати було б несправедливо.

Адже обмеження у повному виборчому праві через те, що громадянин не є партійцем, заборонене Конституцією.

Однак не всі уважно читають Основний Закон. Більшість переймається його змістом лише тоді, коли за якихось прикрих обставин зачепиться "моя хата скраю".

А доводити тому ж таки Конституційному суду, що положення закону, за яким "право висування кандидатів у депутати реалізується виборцями через партії" у разі, якщо немає ще й іншого способу висування, є по суті неконституційним, бо розбігається за змістом із згаданим положенням щодо заборони обмеження прав залежно від членства у політичних партіях, – то, як кажуть у народі, дути проти вітру.

І маємо спасенне самовисування.

До терміну "самовисування"

Тим часом термін "самовисування", попри те, що він уживається у вітчизняному виборчому праві ще з 1997 року, чомусь так і не прижився у Великому тлумачному словнику сучасної української мови.

У цьому Словнику його немає. Є терміни "самовисуванець" – той, хто висуває самого себе на яку-небудь посаду, та "самовисунення" – висунення самого себе на яку-небудь посаду.

Але суть не у використанні терміну, а в його змісті, що означає власну волю самовисуванця отримати посадовий статус.

Проблема полягає в тому, що сама суть виборів при цьому дещо нівелюється. На якій підставі "висунення самого себе" кандидатом у депутати є актом вибору?

Чи не занадто спрощено трактується пасивне виборче право громадянина бути висунутим "шляхом самовисування" без участі виборців?

Положення "хочеш висувати кандидата в депутати – сам і висувайся" – це чисто наш ментальний витвір. Європа такого не знає.

Хтось із авторів закону до виборів 1998 року, перших – за змішаною системою, до речі, вщент розкритикованого тодішнім КС, додумався максимально розширити коло суб’єктів висування кандидатів у депутати.

Тоді додали до основних гравців перегонів – партій – традиційні, ще радянські, збори громадян і трудових колективів, а для остаточного списку додалися самовисуванці.

Чим це мотивувалося, якщо достойного кандидата могли висунути ті ж таки збори громадян і трудових колективів – неясно.

Може, щоб долучалися й недостойні?..

Виборча логіка самовисування

Єдино логічним може бути самовисування, підкріплене волею виборців.

Оскільки іншого способу висунути свого кандидата, як через байдужі чи вкрай вередливі партії або через само висування, закон не передбачає, то виборці колективно могли би просити особу, яку вони вважають достойною бути їх представником, стати саме їх висуванцем, який подає заяву до ЦВК як самовисуванець.

І тут самовисування кандидата, вже підкріплене волею виборців, справді отримує статус легітимного учасника виборів.

Воля виборців є й у зборі їх підписів, що узгоджують рішення громадянина самовисуватися кандидатом у депутати. І така умова передбачалася законом до виборів 1998 року. Надалі її виключили, поклавши застережливу умову до висування кандидатів у депутати на грошову виборчу заставу.

Навіть у злощасному та наскрізь несправедливому формуванні закритого партійного списку, що геть перекручує зміст прямого виборчого права, є воля виборців в особі тих, хто складає ті списки.

Отже, як дещо оригінальний, у мовному та у правовому сенсі, витвір новітнього виборчого права поняття "самовисування" появилося без особливих на те підстав в законі до виборів 1998 року.

Ще воно було використаним на виборах 2002 року. Далі були вибори за пропорційною системою, що виключали можливість висування окремих кандидатів в одномандатних округах.

І, нарешті, самовисування повернулося знову.

Лукаве партійне самовисування

При тому, що самовисування дійсно надає можливість безпартійним громадянам користуватися правом бути обраним незалежно від волі партій, виникають питання до "якості" закону щодо реалізації цього права.

За логікою цієї засади її було задумано ніби з метою реалізації виборчого права саме обділеними безпартійними громадянами.

Тоді, на якій підставі самовисуваються і партійні громадяни, які вже мають таке право бути висунутими своїми партіями. Якщо у них є розбіжності з партією, через що вони не пройшли відбору в її рядах, то чому за партію це питання має вирішувати позапартійне самовисування?

Що заважає "партійному самовисуванцю" вийти з лав партії, в якій він не має довіри для висування в кандидати і не "дратувати" виключне право безпартійних?

Погляньте, які яскраві приклади партійного лукавства та хитромудрої тактики показують лідери провідних партій: за один день, написавши заяву, виходять без зволікань із лав створених ними партій і опиняються у прохідній частині виборчого списку прохідної партії.

Об’єднуються, як вони це пояснюють…

Такий вони собі надумали гуманний закон – без будь-якої мороки зі статутом та всякими процедурами узгодження з однопартійцями, написавши заяву, з наступної миті стати безпартійним. Щоби тут же встрибнути до виборчого списку іншої партії.

Чом би й рядовим партійцям не мати це за приклад?

Отож, чи не виглядає така "стратегія партійного самовисування" хитрою тактикою вітчизняних законодавців, які консолідовано, змовившись між собою, у такий спосіб вирішують проблеми чисельності своїх представників у дільничних виборчих комісіях?

Адже самовисуванець, відповідно до закону, має право на свого представника в комісії, хай би й за жеребом. І саме в такий завбачливий спосіб збільшується кількість "своїх людей" у виборчій комісії.

От і маємо прикру для безпартійних самовисуванців статистику: фактично у кожному окрузі нині зареєстровано по кілька партійних самовисуванців, які посилюють позиції партій у формуванні виборчих комісій, особливо тих, чия участь у цій процедурі на шляху до успіху не залежить від жеребу.

Отак вони собі задумали – автори усіма погодженого, "мало не ідеального" і для провладних партій, і для опозиції закону про вибори.

Чим замінити самовисування?

На жаль, самовисування – хоча і єдиний у нинішніх правових умовах, але не найкращий спосіб реалізації повного виборчого права громадянами України.

Завдяки своїй простоті та доступності вживається він, як бачимо, поза цілями, ніби на благо – дати можливість безпартійним громадянам реалізувати своє конституційне право на повноцінну участь у виборах.

Та цим правом також користуються і громадяни, які є членами політичних партій, що і без цього мають окреме виключне право висувати своїх кандидатів у депутати.

Нерівність користування виборчим правом тут очевидна.

І як тоді бути?

Насправді не так воно уже й складно. За прикладом – як це робиться у більшості європейських країн.

Віддаючи певну перевагу політичним партіям як дійсно (у них) передовим об’єднанням громадян, що формують державні органи влади, там доля громадян, які мають справедливе право бути вільними від політичних партій, цілком логічно вирішується через об’єднання позапартійних виборців.

Такі об"єднання створюються спеціально до виборів на час виборчого процесу. Вони й висувають своїх кандидатів у депутати нарівні з партіями.

Фактично це з певним узагальненням повторює радянські збори трудових колективів, виборців на місцях проживання, громадські організації тощо. Але ж це є можливим.

На жаль, складається враження, що авторам виборчих законів, а це провідні партії, не потрібна конкуренція незалежних позапартійних кандидатів у депутати, які будуть висуватися безпосередньо від народу без участі у тому партій.

Чи не це є головною причиною, чому у нас насправді не так, як у людей?

Сергій Каденюк для УП



powered by lun.ua

Донбасс без шахт: что думают жители?

День Благодарения с украинским вкусом

"Бога ради, позаботьтесь о наших близких"

Как добрым делом предоставить монополию "Укрпочте"

Почему женщинам в Донбассе опасно не только из-за обстрелов

100 миллионов гривен на молодежные проекты. Как их получить?

Подпишитесь на наши уведомления!