Вслед за скорбными чествованием

Щораз більше десятиліть віддаляють нас від загальноукраїнських апокаліпсисів минулого століття.

Водночас усе менше залишається людей, які можуть згадати окремі епізоди цих катастроф, бо жертви, свідки, очевидці один за одним відходять із життя.

Нині про загальнонаціональні трагедії здебільшого промовляють архівні матеріали, документи, свідчення уцілілих жертв.

Позаяк усе на цьому світі підвладне часові. Він затирає сліди трагедій, він зменшує біль утрат. Так, час – найкращий лікар, але не в загальнонаціональному контексті.

Передовсім, коли йдеться про дослідження страхітливих сторінок нашої історії, тим паче тих, про які ще можуть розказати уцілілі жертви, очевидці. Мається на увазі останній із найбільших більшовицьких злочинів – Голодомор 1946-47. Але про нього згодом.

Насамперед потрібно узагальнити проблеми сучасних українців у контексті масового знищення трьома Голодоморами – 1921-23, 32-33, 46-47.

Перша: українці – постгеноцидна нація, в якої почуття страху збереглося на генетичному рівні, а у деяких областях нашаровувалося двічі-тричі.

Однією з причин тривалого перебування при владі вже в незалежній Україні зажерливої посткомуністичної номенклатури, невміння, небажання, а то й нехіть до відстоювання ідеалів помаранчевого Майдану, а відтак прихід до керма держави клептократичного донецького олігархату, є апатичність і байдужість більшості її населення не тільки до майбутнього своєї Батьківщини, а й до власної долі.

Друга: неодноразовий постгеноцидний страх накладався на страх, викликаний злочинами сталінсько-комуністичного режиму – знищенням української культурної еліти, масовими розстрілами, концтаборами, депортаціями, всюдисущим терором і так далі.

Третя: більшість нинішніх українців – продукт постколоніальних царського й більшовицького режимів. У них, внаслідок примусової й довготривалої русифікації, відбулися травматичні зміни на рівні генетичної закодованості, тобто вимушена переорієнтація самоідентичності – від генетично запрограмованої до силоміць накиненої.

Через це повсюдно спостерігаємо національне безпам`ятство, почуття національної меншовартості. Наскрізь зрусифікований Київ – один із підтверджень цього постколоніального стану.

А як наслідок синдрому – зменшення морального бар`єра, зростання кримінальності, депресивності, роздвоєнь особистості, суїцидності.

Четверта: совєтська система перетворила українців із яскравих індивідуалістів у безіменних гвинтиків, знищивши потяг до ініціатив, підприємництва, впевненість у собі, у своїх діях тощо.

П`яте: совєтська система витворила специфічний тип людини "гомосовєтикуса", який здебільшого не відчуває прив`язаності ні до рідного краю, ні до малої батьківщини, ні до національних первнів, ні до батьків, ні до власних дітей. Натомість неодмінно носить зі собою багаж совєтських ідеологем.

Постгеноцидний і постколоніальний синдроми, накладені на залежність від совєтських ідеологем, витворили в багатьох сучасних українців різний підхід до штучного мору голодом.

1) Заперечують Голодомори, ненавидячи незалежність України, переважно нащадки енкаведистів, смершівців, махрових російських шовіністів, партапаратників, причетних до геноцидного виморювання селянства, масового знищення українців усіма різновидами більшовицьких терорів та інше.

2) Голодомор як незначні перегини в політиці ВКП(б) – Іван Чиж, колишній голова Держкомтелебачення та радіомовлення України, у нього голодною смертю загинув дідусь(!).

3) Голодомору не було, а лише голод внаслідок неврожайності в Совєтському Союзі – нинішній керманич України Янукович; заперечення "навмисного голоду для всіх" – псевдокомуніст Петро Симоненко.

4) Нічого не хочу чути й знати, бо особисто мене це не стосується – більшість населення України, через постгеноцидну травмовану психіку.

5) Найдивніше останнє: підсвідоме зменшення масштабів Голодоморів його активними дослідниками, організаторами скорботних вшанувань. Адже в загальноукраїнському контексті вони нічого не зробили для того, щоб Голодомори 1921-23, 1946-47 посіли належне їм місце не тільки в історії України, але й у свідомості її громадян, адже тоді вимерло по півтора мільйона осіб.

Щодо Голодомору1946-47, то його жертви й очевидці потроху залишають цей світ, не викликавши жодного зацікавлення ні в дослідників, ні в істориків, ні в патріотичного прошарку громадянства.

Таким чином, творимо нові білі плями в сучасній історії України!

Пригадаю, що нині вірмени активно працюють у світі над тим, щоб масове знищення турками їхніх предків у1918 році – йдеться про загибель близько 1,5 мільйонів осіб – було визнано геноцидом.

Відношення до Голодомору є також свідченням наявності/відсутності громадянської позиції в мешканців певних регіонів України, певних верств населення, окремих персоналій.

І не тільки. Але й їхнім відношенням до базових державницьких і національно-суспільних засад.

Звідси висновок: поки відношення більшості українців до цих засад не зміниться, доти Україна не матиме активного громадянського суспільства, а лише апатичне, аморфне й інертне населення.

Нещодавно вищевикладені міркування щодо постголодоморного стану українців підтверджено науковим співробітником суспільних досліджень Іриною Ревою: "наслідки Голодомору, колективізації та розкуркулення призвели до деградації особистості і традиційних для українців цінностей", а навіть "до серйозних психічних змін у свідомості українців".

А ось як вона конкретизувала цю постгеноцидну проблему українців: "наслідки Голодомору виявляються в тому, що у сучасних українців занижена самооцінка, для них характерна залежна поведінка, страх перед владою, перед майбутнім, схильність до сильної руки і страх змін, пасивність, відсутність ініціативності, страх перед проявом власної творчості".

Окрім того, українська нація дуже повільно, але все таки прямує до осмислення свого апокаліптичного минулого. Свідченням цього, зокрема, є зростання кількості заходів і учасників вшанувань жертв Голодомору 1932-33.

Принагідно хочеться зазначити, що для ліквідації постгеноцидного і постколоніального синдромів української нації потрібно розробити та впровадити спеціальні державні програми, до яких мають бути залучені провідні фахівці різних ділянок людської психіки.

Водночас одужання української нації повинно йти в парі з державною програмою дерусифікації, а також виховання молодого покоління в патріотичному дусі.

Заувага: у школах Канади щоранку лунає гімн країни, при тому, що обов`язковою є присутність кожного школяра і вияв його поваги до державного символу!

Безперечно, для реалізації постгеноцидної і постколоніальної програм потрібна кардинальна зміна системи влади в Україні, а також прихід до керма держави національно-патріотичних сил нової формації.

Про Голодомор 1946-47. Дещо майже особисте. Вочевидь, найдужче болить власна рана, від втрати дорогої людини. Ця рана ятрить упродовж усього життя, викликаючи нестерпний біль, особливо в днях скорботних відзначень Голодомору 1932-33.

Саме тоді найчастіше згадую мою найменшу сестричку Наталю, дитя неземної краси. Ще й досі бачу, як вона маленьким пальчиком вказує на небо, промовляючи до мене: "Знаєш, я скоро стану ангеликом і піду до Бозі". Вона померла в 1949 році, коли їй заледве виповнилося п`ять рочків.

Захворіла після Голодомору 1946-47 туберкульозом кісток, а відтак туберкульозним менінгітом. Вона – одна з незліченних і забутих жертв останнього Голодомору.

У жалобні дні вшанувань жертв Голодомору 1932-33 щораз важче моєму поколінню втриматися від сліз, оскільки нас, уцілілих, піддали цілковитому забуттю.

Адже багатьом моїм ровесникам, а ще більше – старшим, тільки завдяки щасливому збігові обставин вдалося вижити під час Голодомору 1946-47!

Однак нам ще більше болить несправедливість до наших рідних і близьких, які загинули голодною мученицькою смертю, або яким зумисно вкоротили вік.

Нині ними знехтувано, нині суспільство про них нічого не знає.

Не менше трагічним є й те, з якою неймовірною легкістю, а радше – традиційним українським марнотратством, українські проводирі замовчують іншу, ще чорнішу сторінку нашої історії – Голодомор 1921-23. Ніби цих двох страхітливих більшовицьких злочинів узагалі не було.

Ніби вони сумарно не забрали життя трьох мільйонів українців.

Не чинімо нової кривди! Під час щорічних листопадових вшанувань згадуймо не тільки жертв Голодомору 1932-33, а й Голодоморів 1921-23, 46-47!

Запалімо свічки пам`яті по всіх невинно убієнних голодом і об`єднаймо наші молитви за них!

Марта Онуфрів, журналіст, Канада, Торонто, для УП