Х Всемирный Конгресс Украинцев. Послесловие

Безперечно, Х Світовий конгрес Українців, котрий відбувся у Львові в переддень Дня Незалежності, став вагомою подією не лише в житті української діаспори, а й в українському суспільстві в цілому. У традиційно неактивний період відпусток, Конгрес на два дні став епіцентром політичного та громадського життя країни.

Уже саме по собі це зібрання є Подією, оскільки на відміну від проплачених мітингів та малочисельних акцій окремих активістів, на Конгрес добровільно з'їхалося декілька сотень делегатів із цілого світу, самодостатніх людей, для яких Україна та Українці – це не порожні слова.

Світові Конгреси українців – це в першу чергу, звітно-виборчі асамблеї цієї організації. Вони покликані проаналізувати роботу попереднього складу керівних органів та обрати нові, яким делегати надають повноваження виступати та діяти від імені світового українства на наступний термін. Тому, очевидно, на таких зібраннях присутній певний бюрократичний момент; можливо, для когось видаються нудними звіти представників країн та голів комісій.

Але це є також можливістю обмінятися досвідом та познайомитися з досягненнями окремих громад.

Бо СКУ – це найвища надбудова власне організацій діаспори, а не українська політична партія чи якась мистецько-розважальна компанія. Тож розглядати такі діаспорні акції чисто в українському контексті є абсолютно помилково.

Зрозуміло, що, зважаючи на присутність кращих представників українських громад з-за кордону, на місце проведення, а головно, на просування та пропагування головної цілі СКУ – розбудови незалежної, демократичної та заможної України, – під час останнього Конгресу було проведено ряд публічних заходів, розрахованих як на діаспорян, так і на активістів з України.

Враховуючи, що цього року все світове українство вшановуватиме 80-ті роковини Голодомору-Геноциду українського народу, цей Конгрес був приурочений власне цій події.

Чи є ця тема актуальною сьогодні? Можливо, для когось і ні. Комусь значно цікавішою є якась посада, комусь – імітація бурхливої діяльності, а комусь – той, уже класичний, за Шевченком "шмат гнилої ковбаси".

Але для всіх думаючих українців ця тема буде актуальною доти, доки увесь світ не визнає Голодомор Геноцидом, не засудить його ідеологів та виконавців, а українське суспільство не усвідомить причин, а головно, наслідків цього жахливого злочину проти людства, який багато в чому обумовлює й наші сучасні проблеми постгеноцидної нації.

Активізація заходів щодо поширення правди про Голодомор у час 80-річчя трагедії, у тому числі, приурочення цій темі світового злету діаспори, є надзвичайно важливим кроком. Траурна хода та панахида за жертвами Голодомору, котра зібрала, окрім діаспорян, представників влади, опозиції, багато громадських діячів та львів'ян, є тому яскравим підтвердженням.

Не випадковим є й гасло Конгресу "Без надії сподіваюсь". Адже, не зважаючи на 22 роки існування незалежної України, наша держава так і не стала українською, демократичною, заможною – тобто такою, як її хотіли бачити всі українці.

Натомість, маємо складний період історії, коли є велика небезпека втрати самої незалежності: Харківські угоди, міністр Табачник, загроза Митного союзу, міліцейський "беспрєдєл", знищення української мови, незаконне захоплення бізнесу, випадки цензури, переслідування за політичними переконаннями...

Але, мабуть, найбільшим злом у нашому суспільстві є тотальна апатія, зневіра й розчарування. Власне, останнє й дозволяє владі робити все, що вона захоче, гальмують створення протестних рухів, сприяють загальній мовчазній деградації суспільства.

Тому саме проведення Конгресу у Львові в цей непростий час та запозичене в невмирущої Лесі гасло, мали стати тим поштовхом до дії, до відновлення віри в себе й у свій народ.

Найбільшим публічним заходом стало урочисте відкриття Конгресу.

Переповнена львівська Опера, на сцені, поряд із керівництвом СКУ – усі лідери опозиції: Яценюк, Кличко, Тягнибок, Луценко, громадські діячі, віце-прем'єр діючого уряду Вілкул. Скромні, але урочисті декорації.

Після виконання державного гімну слово взяв президент СКУ, Євген Чолій. Його виступ був чітким, конструктивним, критичним до влади. Головним лейтмотивом виступу стало питання підписання Україною угоди про асоціацію з ЄС. Єдиним недоліком виступу, можливо, була його тривалість. Відомий своєю педантичністю, адвокат Чолій говорив добрих 30 хвилин. Але порівнюючи з наступними передвиборчими виступами політиків, він, як господар заходу, міг собі це дозволити.

Його виступ добре сприймався залом. Декілька разів переривався бурхливими оплесками.

"Своїми" були в цьому залі й українські опозиціонери, їх тепло вітали присутні.

Дещо важче було Олександру Вілкулу. Йому аплодували значно скромніше. А під час зачитування вітання Януковича дехто навіть намагався перервати виступ вигуками. Хоча я маю великі сумніви, що це робили діаспоряни. Як правило, такі речі на подібних заходах роблять місцеві гості. Як казав мені колись один видатний діяч діаспори, інтелігент на знак протесту не аплодує або виходить, але не кричить і не свистить.

Після закінчення офіційної частини присутні змогли переглянути мистецьку програму. Щоправда, концерту дочекалася лише половина присутніх. Інша частина покинула зал після офіціозу.

Цікавими й змістовними були тематичні секції, присвячені євроінтеграції та Голодомору, у яких, окрім діаспорян, брали участь визнані українські експерти та громадські діячі.

Під час Конгресу, керівництво СКУ провело зустрічі з усіма керівниками опозиції, а по його закінченні – із президентом Януковичем та міністром закордонних справ Кожарою.

У цілому, Х Конгрес відбувся успішно.

До незаперечних позитивів можна віднести наступні моменти: сам факт проведення цього заходу в Україні, присутність усіх лідерів опозиції та представників влади, підняття в суспільстві питання євроінтеґрації та Голодомору, кращого розуміння в Україні ролі діаспори.

Звичайно, були й недоліки, але вони є настільки незначні, що не вартують уваги.

Хоча дехто вважає інакше.

Після проведення Конгресу з'явилося декілька матеріалів, які в різній мірі критикували як саме його проведення, так і його керівництво.

Від "естетичного фе" Руслана Кухарчука, якому не сподобалися фото із заходу, хоча на самому Конгресі він, звичайно, не був, – до пристрасно-революційної статті Марти Онуфрів, яка теж, не будучи учасником цього дійства, написала свій полум'яний відгук, базуючись виключно на матеріалах "діаспорних газет" та "анекдотичних припущеннях неформального українського Торонто".

Негативно описав проведення Конгресу і Олександр Крамаренко. Не коментуючи його тверджень щодо совковості Львова, не можу збагнути, чому в проблемах із реєстрацією, які не полагодила завчасно людина, котра його запросила, він звинувачує СКУ? Мені шкода, що делегати не почули його доповіді про Голодомор – але Конгрес готувався тривалий час, і всі бажаючі могли зголоситися попередньо до виступу чи до участі в тематичній секції. Вимагати реєстрації й виступу безпосередньо в день проведення є або повною необізнаністю із загальними правилами будь якого подібного зібрання, або провокацією.

Детальніше хотів би зупинитися на "критиці" пані Онуфрів. Я не знайомий із нею особисто, але деякі її публікації, зокрема у справі Івана Дем'янюка, завжди викликали у мене повагу. Зараз же, через особисту образу на президента СКУ Євгена Чолія, вона, свідомо чи не свідомо, стала головним інформаційним "кілером" Конгресу.

Її твердження типу "заокеанське стовпотворіння", "СКУ – весільний генерал", "СКУ байдужий до долі України", "провід СКУ заражений бацилою славолюбія й авторитаризму" чітко перегукуються з характеристиками, якими змальовував СКУ радянський режим чи адміністрація Януковича.

У своїй статті пані Онуфрів глибоко помиляється щодо неактивності СКУ в попередні роки, відсутності контактів з опозицією, другорядність теми євроінтеграції. Досить зайти до інтернету, щоб переконатися, що це все просто наклеп.

Зокрема, на європейському терені, усі заяви СКУ підкріплювалися також і діями, як то віча проти Харківських угод чи пікети посольств за українську мову. СКУ неодноразово виступав проти політично вмотивованого переслідування Юлії Тимошенко і Юрія Луценка, а Євген Чолій особисто побував на судовому процесі проти лідера БЮТ.

Прикладів, що спростовують твердження пані Онуфрів, можна наводити безліч.

Попри революційну риторику пані Марти та закликів до боротьби з режимом Януковича, головним меседжем статті є особиста неприязнь авторки до президента СКУ.

Кожна людина має свої особливості характеру, і президент Чолій відрізняється від президента Лозинського. За темпераментом, способом спілкування чи сприйманням тих чи інших подій. Але ніколи президент СКУ, незважаючи на прізвище, не буде діяти проти українських інтересів, проти української мови чи історії з одної простої причини: цього йому не дозволить діаспора. Тому зневагою й образами президента СКУ, пані Марта ображає всю діаспору, яка його обрала й підтримує.

На завершення.

На сьогодні, Світовий Конгрес Українців залишається однією з найвпливовіших проукраїнських сил, як в Україні, так і за кордоном. Мабуть, це єдина інституція, на яку не мають впливу ані влада в Україні, ані антиукраїнські лобі у світі. Тому будь які надумані, не обґрунтовані та відверто брехливі напади на СКУ не можуть розглядатися інакше як провокації антиукраїнських сил.

А людям, котрі в діаспорі дійсно вболівають за Україну, варто зробити вибір між егоїзмом та спільною справою.

Роботи, повірте, вистачить на всіх. Було б бажання!

P.S. Для тих читачів УП, котрі не були на Конгресі і не знайомі з діаспорою, пропоную подивитися програму за участю деяких представників СКУ, і самим визначити: чи це насправді "кон'юнктурники, байдужі до України", чи патріоти, які живуть Україною.

Олесь Городецький, Голова Християнського Товариства українців в Італії, для УП