Сине-желтая борьба 2.0

18 просмотров
Вторник, 07 октября 2014, 18:20
Артур Артурив
для УП

Націоналісти-романтики ХІХ початку ХХ сторіч заклали основу традиції так званого національно-визвольного руху, хоч українська антиколоніальна боротьба під їхнім проводом і не увінчалася перемогою.

Проте у 1991 році начеб без гуку і грюку виникла незалежна держава, яку очолили націоналісти-прагматики – місцеві колоніальні чиновники, котрі попервах мало не проти власної волі перебирали владу від учорашніх зверхників.

Під тиском послідовників національно-визвольної традиції, ті надали синьо-жовтому прапорові офіційного статусу і сяк-так згуртувалися під ним, уважаючи вимушеною модифікацією червоного і трохи синього штандарту УРСР. І, звісно, їм байдуже було до змісту, символом якого цей прапор убачали кілька поколінь "буржуазних націоналістів".

Відтоді в Україні антиколоніальні сили протистоять постколоніальним елітам. Перші – природно наснажені історичним духом визвольного руху, а другі – правляча, природно олігархічна верхівка.

Зброєю й ареною цього змагання стала свідомість "народу". Адже як емансипація, так і експлуатація серйозно ускладнюються без утвердження в народній голові політичних уявлень і словника для висловлювання згоди з чимось із запропонованого.

Ефемерну матерію наявності в головах спільного знаменника у відповідях на питання що?, де? і коли? сучасні гуманітарні студії називають "наративом", під чим розуміють усталений спосіб інтерпретації дійсності в річище історичного, зазвичай соціально значимого сюжету, що ґрунтується на сумі попередніх інтерпретацій і породжує нові.

Так, совєтській наратив, який, живлячись міфами і страхами радянської доби, продовжує генерувати характерні тлумачення зовсім не радянської реальності.

Недаремно він став головним кремлівським плацдармом у гібридній війні. Печерські маніпулятори, à la Табачник, також силувалися схрестити совєтське і малоросійське, у сподіванні завести лагідного покруча, котрий не псував би їхнього затишку.

За часів неволі український наратив і духовна складова життя громад, які на нього відгукувалися, гнобилися з очевидних причин. Однак і за роки формальної незалежності суспільний розвиток відбувався всупереч волі номінально української держави.

Логіка самозбереження штовхала пострадянську еліту на боротьбу з усім, що стосувалося національного поступу.

Рефлексія щодо досвіду минулого, творення сучасних громадянських інститутів, контроль за розбудовою власного, а не успадкованого державного апарату, себто посутня деколонізація несла пряму загрозу класу націонал-прагматиків.

Деструкція гуманітарної царини свідомо і несвідомо стали адміністративною практикою, адже її деградований станок і за колоніальних часів уважався чинником державної безпеки.

Замість модернізації національного наративу культивувалися шароварництво й академічні плевели у вигляді досліджень спадщини теукрів, слави трипільців і перлів мудрості Велесової книги.

В галузі політики стимулювалося виникнення організацій, анахронічних за сутністю та ретроградних за риторикою, а виборча система була перетворена чи не на найбруднішу корупційну клоаку.

Лише необхідність приймати участь в електоральній гонитві за місце на владних пагорбах змушувала претендентів публічно торкатися дражливих тем, аби потім, у разі успіху, поховати їх незалежно від того, наскільки синьо-жовтими чи червоно-синіми і навіть трикольоровими були гасла переможців.

Виняток явила доба Ющенка-Тимошенко, чий прихід й урядування, ускладнені внутрішньою гризнею та необхідністю відбиватися від атак розлючених синьо-жовтих, аж білих, прагматиків з іншого табору, дала змогу актуалізувати національно-визвольний наратив.

Антитезу йому складала риторика, що поєднувала несумісне: проповідь соціальної байдужості – горезвісні заклинання про злагоду та стабільність; одночасне нагнітання істерії і цькування опонентів; плекання корупції у формі патерналізму; підбурювання регіональних "патріотизмів" у поглиблення шахрайсько-бандитського принципу із садомазохістським присмаком, за яким "Техас мають грабувати тільки техасці".

Від алхімії такого штибу чекали філософського каменю, що увічнив би владу в руках націонал-прагматиків. А коли різні інгредієнти суміші, накладаючись на ґрунт попередньо угноєний імперським наративом, самі по собі утворювали політичні сполуки, взагалі виходила некепська ідеологія.

Приміром, ходові кліше "Мазепа-зрадник" або популярний зомбуючий засіб "бандерівці за рогом" виявилися вкрай отруйними втручаннями у визвольний наратив.

Натомість обурюватися з приводу свідчень про колоніальний статус українців у царсько-радянській імперії, чи сумнівів у монозиготному братерстві "слов’ян" уважалося ознакою лояльності.

Спростовувати таку брехню слід було від серця, мовляв, ми ж не чорномазі й не косоокі, а єдиновірні та й, урешті, у Політбюро було чимало нашого цвіту, яка ж після цього залежність!

Справжньою шкодою громадській моралі й свідомості загрожували штуки на кшталт гротескових пошуків доісторичної величі, що вільно вважати ліками від чуття меншовартості й каталізатором тріумфу більшовартості, а варто частиною стратегії перетворення національності на тоталітарні лещата.

Освячений одностайністю заповідник бюрократів і спец-призначенців на чолі зі "смотрящім" у ролі деміурга для синьо-жовтих прагматиків був маяком у бурхливому морі. Хоча до безхмарних обріїв під проводом "національних лідерів" наблизитися було нелегко.

Завадою на цьому шляху, попри сторіччя зусиль його витравити, був національно-визвольний наратив, який визначально передбачає розкріпачення і людини, і спільноти.

В Росії, наприклад, ніколи не існувало нічого подібного, проте завжди панував експансіоністський дух, помножений на наратив обложеної фортеці. Не дивно, що ліберальні порухи у бік емансипації суспільства були там згорнуті безболісно та швидко, бо якщо росіянам і заманеться когось звільняти, то це має бути хтось інший, а не вони самі.

Монополії на владу синьо-жовтих прагматиків майже нічого не загрожувало, доки на півночі вимушено тривало свято неслухнянства, згодом назване "лихими дев’яностими".

Доволі впевнено ті трималися на плаву, поки московський тоталітаризм розправляв плечі, і успішно протистояли атакам підбурюваних, жадаючими своєї частки пирога опозиційними націонал-прагматиками, жовто-блакитних активістів.

Першим дзвоником стала Помаранчева революція, але та, на щастя націонал-прагматиків усіх різновидів, виявилася лише гарячою фазою війни холодної. Тоді з’ясувалося, що навіть обриси революційного порядку денного не простежуються в тумані нафталінової українофілії.

Через популізм у всіх його мислимих проявах, націонал-прагматикам удалося збити хвилю. З одного боку, це призвело до десятирічної громадянської апатії, а з другого, спричинило вогняне збурення зими 13-14 років. Схоже, по-інакшому статися не могло.

Тим часом, на півночі тоталітаризм заматерів і паралельно загрубів інший потужний процес: тамтешній смотрящій деміург почав дбати не лише про підшефну людність. Тож, замість того, щоб увечері гуляти у карти, той почав гуляти у мапи і з дечим йому несила стало миритися.

На півдні ж владу захопили синьо-білі, безсумнівно дефектний відтінок синьо-жовтих прагматиків, які завалили весь старанно виплеканий кількома поколіннями політичних попередників лад.

Цей глибокий сон розуму українських можновладців з’явився неначе навмисно, аби своєю неситістю та недолугістю зруйнувати корпоративну систему зверху.

Кінець історії відомий: інстинкти і манії, ідеї і фобії у вирі подій зіштовхнули трикольорових, здебільшого червоних і трохи синіх обскурантів з синьо-жовтими, подекуди навіть жовто-блакитними революціонерами.

Незабаром цивілізаційні вимоги світового культурного часу виявлять тих, хто має шанси на перемогу в цьому світоглядному конфлікті. Проте віднині синьо-жовта боротьба триватиме в історично безпрецедентних для України умовах усвідомленої національної ідентичності, коли український визвольний наратив об’єднує всі верстви, за виключенням тих, хто його не приймає на індивідуальній основі.

Добровольці, волонтери і благодійники; медіа, громадський контроль бюрократії та реформування політичної системи – ці й подібні обнадійливі явища є елементами синьо-жовтої боротьби 2.0.

Питання, чи є вони достатніми для вирішення таких фундаментальних завдань як асиміляція громадянським суспільством корумпованої постколоніальної еліти і "народу", їхніх принципів і звичаїв?

Бо якщо "еліта" з "народом" у котре заживо поховають громадянське суспільство, наслідком цього буде не чергова криза, а нова руїна чи сміттєвий бак, що в анналах майбутнього може залишитися історичним символом сьогодення.

"Революція гідності" – ярлик не більш змістовний, ніж "революція роз. Гідність є відповідальністю перед свободою – як власною, так і свободою інших.

Тривала бездержавність вважається причиною того, що подібна чеснота – психологічний підмурівок нормального поступу суспільства – не відображена в українськім визвольнім наративі.

Національний прорив з полону минулого в сучасному світі зумовлюється не стільки гнівом і образою проти поневолювачів, скільки повагою до свободи. Підживлення цього процесу, здається, якраз і складає головне завдання синьо-жовтої боротьби 2.0.

Артур Артурів, для УП



powered by lun.ua
Веселые старты президента Зеленского в судах
Зеленский внес в парламент законопроект, который должен исправить ошибки, допущенные предыдущей властью, и обеспечить реальную независимость судей. Как изменился законопроект между первым и вторым чтением, прислушались ли депутаты к советам экспертов и были ли изъяты недостатки – объясняем. (укр.)
Маленькая война для Эрдогана: зачем Турция обострила конфликт в Сирии
На фоне падающей популярности правящей партии президенту Турции была нужна маленькая победоносная война. Однако не совершил ли Реджеп Эрдоган самую большую политическую ошибку в своей жизни?
Как распущена ВККС пытается оставить на должностях 75 нечестных судей
17 октября у ВККС соберутся активисты в костюмах нечисти и судейских мантиях, чтобы показать людей, которым квалифкомиссия хочет позволить судить пожизненно. (укр.)
ЗЕ-законопроекты о земле: "зрада" или "перемога"?
Правительство и правящая партия внесли свои законопроекты об обороте земли. Какие пункты они содержат и какие нормы следует внести для баланса интересов заинтересованных сторон? (укр.)
Игра на "усиление": что на самом деле скрывается за президентскими изменениями в Конституцию
Законопроекты от Зе производят двоякое впечатление. С одной стороны, они стремятся удовлетворить ожидания общества, однако с другой – пытаются усилить президентскую власть и ослабить роль парламента. (укр.)
Красные линии переговоров по транзиту газа, или Как не попасть в ловушку "Газпрома"
Продолжаются переговоры между Россией и Украиной по заключению соглашения о транзите газа. Какими должны быть стратегия и тактика Киева? (укр.)
Президенты меняются. Струковщина в судах forever?
Гарантировано войдет в историю Украины только тот государственный деятель, который осознает: стране нужен не послушный власти суд, не инструмент для решения текущих проблем, а суд независимый, который руководствуется исключительно Законом. (укр.)