Упадок элит
Це здається неймовірним, але всього якихось 150 років тому Фрідріх Ніцше писав про німців як про націю, що зазнає занепаду й деградації. А тому гордився тим, що мав польські корені.
Але, пройшовши через дві світових війни, переживши Бісмарка й Гітлера, Німеччина все одно стала однією з провідних націй Європи, багато в чому визначаючи тепер долю всього Європейського континенту.
Так програвати війни не соромно. Тому, ймовірно, справа не в перемозі чи поразці, а у вмінні робити з них висновки.
Подібне, напевно, мало б стосуватися й України – ми теж, як і німці колись, надто схильні кохатися у власних поразках, тужливо стогнучи за безнадійно втраченим славетним минулим.
Так ми сприймаємо історію поразки УНР, навіть бій під Крутами вважаємо заледве не смертельною поразкою, зрадою командирів, підступами радянських комісарів, і аж ніяк не перемогою.
Хоча, по суті своїй, на той історичний момент це був цілком успішний бій, що виконав свої задачі, враховуючи наявні тоді сили й ресурси. Ним тепер гордитися варто, а не оплакувати.
Подібне сприйняття, на жаль, може спіткати нас і в сьогоденній війні. Ми теж уже готові почати оплакувати те, чим насправді треба тільки пишатися.
Держава – це бізнес-корпорація?
Однією з найбільших небезпек на шляху розвитку держав може стати уявлення про те, ніби держава нічим не відрізняється від бізнес-корпорації.
Так, зовні все схоже. Теж на чолі – один керівник, який підбирає собі команду. Теж ідеться про досягнення якнайкращих фінансових показників, вдалий економічний розвиток та конкуренцію на зовнішніх ринках.
От тільки в бізнес-корпораціях люди є підлеглими керівника структури, і він у принципі не зобов’язаний думати про те, як вони живуть поза межами його фірми. Заплатив зарплату – і все! Забув про них.
Аналогічно й працівники. На будь-якій роботі, навіть найгіршій, нам легко – ми забуваємо про неї, як тільки зачиняємо двері прохідної. І далі живемо власним життя. А якщо там зовсім погано, шукаємо іншу роботу. Це може не завжди вдаватися, але такий шанс є.
А от з державою складніше! Вийти за її межі можна лише одним чином – емігрувавши.
Що ми зробити можемо далеко не завжди. Та й незрозуміло, чому ми повинні це робити, якщо хочемо жити там, де народилися, де народилися наші друзі і батьки.
Тому громадянин (а не просто працівник) хоче мати таку державу, у якій мав би змогу будувати своє приватне життя на власний розсуд. І що вже точно – без ніякого втручання з боку цієї самої держави.
А ще краще – щоб він сам, а не її керівник, визначав її цілі й пріоритети. З цим у нас якраз і складно.
Бо якщо народ наш потроху, через біль і кров, доходить до необхідності максимального впровадженні цієї ідеї демократичного управління, то керівники наші й далі розглядають державу як власну бізнес-корпорацію. У якій усі мають працювати на них максимально продуктивно, а свої побутові і житейські негаразди вирішувати де завгодно.
Навіть за кордоном чи шляхом еміграції. Як воно, власне, і відбувається.
От тільки – дивина яка! – робітників від того теж чомусь стає все менше. Буквально за останні кілька років з України тимчасово чи назавжди виїхало вже стільки людей, що скоро в цій "псевдокорпорації" вже зовсім нікому буде працювати!
Дійшло навіть до того, що обленерго стали змушеними повторно запрошувати на роботу своїх колишніх пенсіонерів.
І все б нічого, якби ці уявлення про державу як про бізнес-корпорацію ще й досі не жили в уявленнях рядових громадян, як про щось позитивне і світле.
Ні, не світле воно. Цілі в нас різні.
Наша ціль – життя. Їхня – максимальний прибуток.
Якщо хтось не розуміє цієї принципової відмінності і досі вірить у те, що держава – це бізнес-корпорація, то він і далі буде вторити за нашими очільниками, що наш народ якийсь не такий. Бо весь час відстає від світлих прагнень його керівника, про кого саме не йшлося б.
Занепад еліт
В Україні немає еліт. Якщо не вірите – відкрийте будь-який підручник з політології.
Стати елітою не так просто – для цього треба мати відповідне походження, непогане виховання, належний рівень освіти. Не кажучи вже про морально-психологічні якості.
Усе це під корінь було знищено руками радянської влади – сталінськими таборами і вмілим радянським "вихованням" нової людини, основною ціллю якого було навчити людей красти і стукачити.
Але зате тепер у нас є люди, які намагаються видавати себе за еліту. Правда, походження в них переважно комуняцьке, освіта абияка, виховання відсутнє, а про їхні морально-психологічні якості говорити взагалі смішно.
Від еліти в них лише одне – прагнення видавати свої судження за судження непохитних моральних авторитетів. Навіть тоді, коли несуть явну дурню.
От тільки парадокс – і на Заході ситуація теж далеко не краща!
Американські президенти часто не володіють блискучим інтелектом, але країна розвивається.
Польща, яка у своїх імперських амбіціях недалеко пішла від Росії, далеко пішла від неї (як і від нас) у ставленні до своїх громадян.
Берлусконі нічим не кращий за нашого Суркіса чи Ахметова, але то ми їздимо на заробітки в Італію, а не італійці до нас.
Чому так? Різниця тільки одна – там є той середній клас, який ми все ще не сформували. І найголовніше – який би дійсно мав стати елітою. Перш за все, у морально-психологічному плані.
Німецький виборчий закон має, напевно, не менше можливостей для фальсифікації виборів, ніж український.
Вибори там так само проводять по школах і непристосованих для цього приміщеннях. Але тій вчительці, підприємцю, фермеру чи громадському активісту, який входить до виборчої комісії, навіть у голову не прийде їх фальсифікувати. Коли їх запитуєш про фальсифікації – вони часто не можуть навіть зрозуміти, про що йдеться.
Наша ж "еліта" – середня ліга, так би мовити – від звичайних вчителів, лікарів та підприємців до топ-менеджерів корпорацій, помічників народних депутатів і заступників міністрів, ніякими строгими моральними нормами себе не обмежує.
То ж не Ахметов заробляє собі мільярди! Хтось всерйоз вірить у те, що він на це здатний?
Ні, це роблять для нього "хороші" хлопчики з гарними зарубіжними освітами – це вони придумають усі ці схеми відкатів, рефінансувань, додаткових емісій акцій підприємств та купівлі-продажу політичних активістів.
І якщо на Заході наявність цього середнього класу політичної і громадської еліти служить запобіжником від невдах-президентів, то в нас навпаки – ті, хто мали б бути середнім класом, часто виявляються не кращими.
Тому ми й далі хочемо вірити в те, що знову вкотре помилилися у своєму політичному виборі. А ось наступного разу вже точно будемо знати, чого хочемо. І якщо пощастить, то вгадаємо, нарешті…
Що ж робити?
Треба розвивати середній клас. От тільки як, коли грошей нема? Будувати громадянське суспільство. Тільки як його будувати, якщо громадським активістам теж за щось жити треба? А власних грошей у них – катма!
Треба створювати політичну еліту! Тільки як її створювати, якщо від моралі наші політики як були далеко, так ще дальше й пішли?
Однак не все так трагічно. На початку перебудови популярним був роман російського письменника Володимира Дудінцева "Білі шати". Цікавий він для нас тим, що в ньому автор достатньо добре описав "інструментарій добра".
Не завжди треба бути героєм – іноді достатньо зробити те найменше, на що здатний. Не завжди варто робити добро, іноді достатньо зробити трохи менше зла, ніж зазвичай.
Адже навіть наглядач у сталінському таборі має свій моральний вибір. Можна відвернутися, коли хтось намагається втекти, а можна схопити гвинтівку і навздогін його дострелити.
Той самий моральний вибір, що й у романі, стоїть тепер і перед нами. Не можеш зробити нічого корисного для держави – зроби хоча б те найменше, що можеш. Не здатен зовсім не красти – то хоча б не кради більше, ніж тобі треба.
Не можеш ставитися з гідністю до інших людей, то хоча б їх не принижуй. Не здатен бути героєм, то хоча б не заважай тим, хто ними став.
Боїшся воювати сам, то хоча б трохи підтримуй тих, хто воює замість тебе.
Це просто насправді. За роки Майдану і війни багато хто з нас давно вже живе за цим принципом – робить те найменше, на що здатний.
Тож усе в нас вдасться.
Або ні.
Якщо ми не перестанемо вірити в те, мовби десь існує якийсь "ідеальний лідер", не перестанемо ганьбити своє минуле – замість того, щоб ним гордитися, і якщо й далі будемо вважати, що держава має стати чиєюсь бізнес-корпорацією.
Ігор Лубківський, психолог, аналітик, коуч, місто Тернопіль
Спеціально для УП
