Признание России агрессором и оккупантом могут отменить

Звісно, будь-кому приємно, коли його прогнози збуваються, і я – не виняток. Проте цього разу радості було мало…

Оскарження в Конституційному Суді документа, іменованого в народі "законом про реінтеграцію Донбасу", я передбачив ще в день його ухвалення – 18 січня 2018 року.

Тоді в більшості українців поряд з деякою справедливою критикою виникла своєрідна ейфорія, пов’язана головним чином із законодавчим закріпленням статусу агресора та окупанта за Росією, мовляв: краще пізно, ніж ніколи.

Проте вже 4 квітня з’явилася хоч і очікувана, але від того не менш тривожна інформація: народний депутат Іван Вінник підтвердив побоювання щодо оскарження закону. І ризики насправді достатньо високі.

Для початку варто зазначити, що визнання Росії агресором – хоч і одне з найбільш яскравих, проте не єдине надважливе для України положення, яке закріплює ухвалений закон.

Серед іншого слід нагадати і про таке:

– переформатування АТО та передачу керівництва операцією від СБУ до Збройних сил;

– можливість офіційно використовувати ЗСУ для "стримування та відсічі російської збройної агресії" в Донецькій та Луганській областях;

– визнання Україною лише двох документів, які видаються на окупованій території – свідоцтва про народження і смерть;

– закріплення положення, відповідно до якого матеріальні і нематеріальні збитки, завдані Україні, компаніям та громадянам під час окупації, має відшкодовувати окупант;

– і, звісно ж, закріплення тези про неприпустимість участі росіян в миротворчій місії ООН на Донбасі.

Простіше кажучи, закон не тільки впорядковує діяльність української сторони щодо врегулювання ситуації на Донбасі, відкриваючи нові можливості для більш ефективної роботи, але й зберігає шанси для політико-економічних трансформацій України за міжнародної підтримки.

Крім того, цей документ можна назвати хорошою основою для подальшої вже реальної реінтеграції тимчасово окупованих територій, у тому числі шляхом введення миротворчої місії ООН на українських умовах.

Як бачимо, окрім естетичного задоволення у вигляді спостерігання судомної реакції Кремля на ухвалення цього закону, він може мати й цілком практичні позитивні наслідки для нашої країни.

Але оскарження в Конституційному Суді може все перекреслити.

Наскільки це можливо? Спробуємо розібратися.

Перше, на чому хотілось би акцентувати увагу – інформації про надходження до Конституційного Суду України конституційного подання стосовно обговорюваного закону на офіційному сайті суду я не знайшов.

Хоча Регламент Конституційного Суду встановлює: після надходження конституційного подання в разі його відповідності встановленим вимогам відповідний підрозділ Управління правової експертизи Секретаріату Конституційного суду протягом 15 календарних днів повинен підготувати попередній висновок про наявність підстав для відкриття конституційного провадження у справі або відмови у відкритті провадження.

А саме рішення про відкриття провадження або відмову у відкритті ухвалюється протягом двох місяців (хоча цей термін може бути продовжено). Можливо, саме з цим пов’язана відсутність інформації про конституційне подання на сайті Суду.

Але, як би там не було, аналізуючи цю ситуацію, буду оперувати тим, що маємо наразі – заявою народного депутата Івана Вінника:

"Сьогодні комітету стало відомо, що до Конституційного Суду надійшло конституційне подання про визнання неконституційним закону про деокупацію Донбасу. Вгадаєте авторів?... Німченко і компанія, "Український вибір" і далі по тексту".

Якими можуть бути висновки?

– Відповідно до статті 150 Конституції України, суб'єктами права на конституційне подання з питань ухвалення рішень КСУ є президент, не менш як 45 народних депутатів, Верховний Суд України, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, а також Верховна Рада АРК.

А це означає, що в українському парламенті щонайменше 1/10 народних обранців не хочуть, аби цей закон діяв.

– Цікаво, що інформацію про конституційне подання до КС стосовно "закону про реінтеграцію" Вінник озвучив у середу на засіданні парламентського комітету з питань національної безпеки й оборони під час розгляду президентського законопроекту про нацбезпеку.

Таким чином, народний депутат застеріг колег від порушення регламенту під час розгляду законопроекту про нацбезпеку, аби його не спіткала така сама доля, як і "закон про реінтеграцію".

Тож можна зробити логічне припущення – конституційна скарга щодо останнього ґрунтується швидше за все не на його змісті, а на процедурі ухвалення, дотримання якої, очевидно, викликало в авторів подання сумніви.

– Чи може закон бути визнано неконституційним через порушення регламенту під час його ухвалення? Відповідь однозначна – може.

Так, стаття 152 Конституції України говорить:

"Закони та інші правові акти за рішенням КСУ визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції або якщо було порушено встановлену Конституцією процедуру їх розгляду, ухвалення або набрання чинності".

Мало того, маємо й свіжий приклад ухвалення Судом рішення на підставі порушення процедури ухвалення закону – визнання неконституційним та скасування "закону Ківалова-Колесніченка".

– І хоча днем пізніше після власної заяви про конституційне подання Іван Вінник дещо заспокоїв, мовляв, парламентарі очікували оскарження закону в суді, тому максимально дотримувалися вимог під час його розгляду, практика "бездоганного дотримання регламенту" у стінах законодавчої обителі все ж сумнівна.

Тому з упевненістю прогнозувати рішення Конституційного Суду я б усе ж таки не ризикнув.

Дійсно, процедура така, що на остаточне рішення в цій ситуації можна чекати роками. Проте сама наявність конституційного подання щонайменше автоматично переміщує всю країну в режим неприємного очікування і тривоги.

Ну а кінцеві наслідки можуть бути ще більш невтішними, адже визнання закону неконституційним тягне за собою його автоматичне скасування.

Олег Петровець, політичний експерт, спеціально для УП