Язык – один из важнейших маркеров идентичности

Моєю першою, материнською, мовою була російська. Це було майже неминуче, адже я народився у регіоні, що зазнав цілковитої русифікації.

Хоча орієнтовно в 1920-х мої предки по стуканівській лінії переїхали на Донбас з Запоріжжя, два покоління по тому вже ніхто у родині не послуговувався українською як основною мовою ані вдома, ні поза ним.

Моя мати походила із села на Луганщині і в дитинстві відвідувала україномовну школу. Проте, переїхавши в 1980-ті в Донецьк, швидко позбулась характерних для села елементів суржику.

Якщо не рахувати дитячої телевізійної програми "Надобраніч, діти", яку демонстрували в УРСР о 21.00 й яку ми з сестрою переглядали після російської "Спокойной ночи, малыши" о 20.00, уперше по-справжньому я стикнувся з українською мовою тільки в першому класі, в який пішов 1990 року.

Глибокими змінами в моїй ідентичності я завдячую навчанню на історичному факультеті Донецького університету.

Вже на першому-другому курсах, завдяки низці викладачів мені відкрилося розуміння трагічної й воднораз звитяжної дороги, якою простували українці впродовж останніх сторіч. Занепад, поневолення, боротьба за свободу й відродження, знову занепад і знов боротьба...

Я усвідомив, що дійсність довкола мене є наслідком глибинної деформації, травми. Й що нашому поколінню належить це виправляти; належить позбутись чужого й накинутого в собі; належить вернутися до джерел власного українства.

Тоді я прийшов до мови - засадничого маркера ідентичності та елемента культури. Мене і ще двох однокурсників надихнув приклад Руської трійці 1830-тих, й одного дня ми постановили собі між собою, утрьох, спілкуватися українською.

Це був перший день послугування нею поза навчанням. Й він визначив напрямок.

Я не перейшов на українську одномоментно, цей процес в умовах Донецька розтягнувся на кілька років. Але з кожним місяцем й роком української в моєму житті ставало дедалі більше, а російської чимдалі менше.

Відтоді я став вкрай вибірковим у споживанні культури: виписав декілька україномовних газет  - в кіосках в 2004 році в Донецьку жодної не продавалось, став купляти книжки й СD, обирати по телебаченню українські передачі, писати українською тексти й вірші.

Моєю програмою максимум було мислення: я прагнув навчитися думати українською.

Помаранчева революція стала ще однією віхою в усвідомленні нашого становища. Тоді я збагнув не тільки те, що попереду в нас непростий і тривалий шлях до українства, але й те, що наш сусід залишається ворогом, який тільки й чекає на слушну мить, аби знову нас знищити.

Який підриватиме наше відродження всіма засобами. Який розмиватиме наше поняття про себе, нашу ідентичність. І натомість нав'язуватиме свою.

...

Минуло 15 років і за цей час відбулось те, що відбулося. Нас істотно пошарпали, але ми й пройшли добрий шлях. Шлях усвідомлення, розуміння. Війна відкрила багатьом очі на те, що раніше годі було пояснити.

Головне: наша безпека і наша сила - в тведості нашої ідентичності. Легко завоювати того, кому без різниці, який стяг майорить на даху, яким прапорцем розмахувати в руці чи який прапорець стоїть на столі.

Й неможливо завоювати того, хто відчуває різницю; кого надихає жовто-блактний і в кому викликає рвотний рефлекс біло-червоно-синій.

Мова - один із найважливіших маркерів ідентичності. Можливо, це не так очевидно для львів'ян чи киян, які виросли в україномовному чи двомовному середовищі, в ситуації потужної присутності української культури та українських сенсів. Їм може здаватись, що мова не головне, другорядне. Але мене дуже добре зрозуміють українці зі сходу, які зростали у всуціль російськомовному середовищі.

Правда в тім, що таке середовище залишається включеним у російський контекст і нечуйним до українського. Просто сліпим.

Становлення й зміцнення української ідентичності в таких умовах є дуже повільним і поверховим. Єдиний шлях прискорити цей процес - розімкнути це середовище, луснути бульбашку.