Вакарчук, Зеленский или Сыроид? Новые лица на президентских выборах

Понедельник, 08 октября 2018, 09:30

Одразу треба внести застереження: півроку до голосування за посаду президента – хоч і немалий час, але він не передбачає появи зовсім невідомих персоналій.

Це все ж має бути хтось із добре відомих переважній частині населення краю, але таких, що на нього з якихось причин раніше не звертали увагу. А зараз він має ніби як спалахнути.

У цій парадигмі свідомо чи підсвідомо і йде пошук нових кандидатів на ключову в державі посаду. Переважно називаються в цьому ряду два прізвища: шоумен Володимир Зеленський і співак Святослав Вакарчук.

Нікого з молодих, але вже відомих політиків, ні експерти, ні журналісти не розглядають як потенційних претендентів. І це, мабуть, не дуже правильно.

Бо та ж Оксана Сироїд, маючи політичний досвід, харизму, жіночу привабливість і чоловічий характер при значно більшій, ніж досі, увазі журналістсько-експертного середовища і ЗМІ могла би бути ледь не головним претендентом на лідера нації.

Та я все ж не став би звинувачувати колег у недостатній увазі до персони пані Оксани. Як і до багатьох інших, хто має перспективу вирости в потенційних лідерів загальнонаціонального масштабу, але досі перебуває в тіні.

Лідери мають самі про себе заявляти новими ідеями, позиціями, вчинками. ЗМІ – лише дзеркало, котре тією чи іншою мірою здатне інформувати й аналізувати. Не без викривлення справжньої картинки. Та все ж медіа не здатні замовчувати резонансні інформприводи.

Тож формувати власний образ лідера мають самі молоді люди. Цього або ще не знає, або не розуміє молоде політичне підростаюче покоління. Поза тим, у найближчій історичній перспективі вони, здавалося б, уже на очах мають цікавий досвід.

Хто в останні роки перед Революцією Гідності розглядав Петра Порошенка як кандидата на президентський пост? Він мав відверто негативний образ, який йому в тому числі створила й Леді Ю. Точніше, він сам дав підстави розмазати себе по політичній тарілці.

Але зрозумів свою помилку, зробив паузу, на межі дозволеного при режимі Януковича зберіг себе і свою бізнес-імперію. У критичний час знову витягнув із небуття "5 канал" і кинув його у вогнище революції, що підіспіла, створивши для себе привабливий фон і знявши гріх колаборації з ненависним режимом.

Уже геть на крутій хвилі революції він з’являється на тракторі й зупиняє відчайдушну й безперспективну хвилю романтиків Майдану, котрі голими руками прагнули захопити президентський палац.

Петро Олексійович їх зупинив. Сам чи з допомогою – це вже інша справа. Але всі головні телеканали дали картинку, де Порошенко вгамовує розбурхану хвилю натовпу, ніби як ризикуючи собою, але зупиняючи пролиття крові.

Не думаю, що це було зрежисовано. Хоча чув багато переконливих аргументів саме на підтвердження цього. Там важко було щось завчасно спланувати.

Інтуїція політика підказала пану Петру геніальний крок, який згодом дав йому моральне право претендувати на лідера нації. І в особі блискучого оратора й трибуна Юрія Луценка знайти чудового пропагандиста своїх, як виявилося, небагатьох чеснот, виставлених на політичний продаж.

І українці здалися ще в першому турі.

Згодом життя все розставило на місця, й українці несподівано для себе відкрили, що театральне дійство можливе не лише в театрі. А й у житті. Навіть під час найвищого духовного сплеску нації.

Бо люди, виявляється, надзвичайно складні системи, щоб можна було наперед прочитати завдання і спосіб його здійснення.

А завдання в українців у кожного своє. Уже так відбувається впродовж багатьох століть, що вони ніяк не можуть знайти інтегральну формулу об’єднання.

Можна й треба дорікати Петру Порошенку, що він, очоливши державу, одразу відвернувся від своєї історичної місії і наплював на свою історичну спадщину. Для нього це виявилося не головним. Як не головним це виявилося і у Віктора Ющенка. І тим більше в Леоніда Кучми.

Отримавши довіру важко пораненої країни, Петро Олексійович навіть не особливо пробував спрацювати на її успіх, під тиском Заходу час від часу імітуючи проведення ніби як реформ.

Але хто з відомих нам державних чи політичних фігур продемонстрував принаймні в останні два десятиліття свою беззастережну чесність, відданість і безкорисливість у державних справах?

Отож, чи готові наші обранці рейтингових опитувань Володимир Зеленський і Святослав Вакарчук спочатку заявити про себе як лідера, котрий готовий дати українцям волю, щастя і достаток, а згодом підтвердити це на практиці?

Хай мені дарує безсумнівно талановитий, розумний і, може, добрий і чесний чоловік, що смішить народ уже впродовж кількох років, але я дуже сумніваюся, що він має такий пієтет до долі народу і здатен на самопожертву заради нього. Принаймні, він це ретельно приховує за більш чи менш вдалими жартами.

Підозрюю, що переважна більшість людей, котрі задіяні в опитуваннях, асоціює Зеленського з вигаданим персонажем із відомого фільму, де Володимир грає роль українського президента, яким несподівано став учорашній вчитель історії Василь Голобородько.

Вдало вигаданий сюжет про вперше успішного(!) українського президента так сподобався публіці, що вона готова пересадити його з фільму одразу в реальне життя.

Сумнівна й небезпечна ілюзія, але її почали інтенсивно розкручувати люди, котрі стоять за каналом "1+1", де й відбувається досить штучне надування образу.

Все значно складніше зі Святославом Вакарчуком, який має багато для того, щоб стати чесним і відповідальним президентом.

Головне, що він має власні цінності, співзвучні очікуванням громадськості, має гарну освіту, врешті, має серйозне змістове наповнення своїх майбутніх дій на прикладі реформи суддівської системи – наріжного каменя модернізації країни.

Так, він не має серйозного політичного досвіду. І це погано. Але, може, це й одночасно добре, що він не має сучасного українського політичного досвіду?

Проте у Святослава, як у всіх розумних і відповідальних людей, є одна вада, що стримує його і заважає перейти Рубікон – страх взяти на себе величезну відповідальність і ще більший страх можливих помилок.

Тобто Вакарчук за характером не вождь, який ні в чому не сумнівається. Але він цілком може бути сучасним лідером, котрий ефективно використовує колективний розум і колективне знання.

Однак ця маленька вада – страх відповідальності – може не тільки вберегти його від поганих вчинків і дій, а й не дозволити йому робити рішучі, сміливі й радикальні кроки, що може звести нанівець усі його благодушні поривання.

Отож, чи не повернутися нам до Оксани Сироїд, котра має все краще від наших рейтингових нових облич, плюс прогнозованість в управлінському досвіді, державницький розум, лідерські якості й твердий характер? Мінус – менша пізнаваність і відсутність команди, котра б у неї повірила.

Вирішувати вам. А чи ви готові?

Віктор Мороз, спеціально для УП



powered by lun.ua

Может ли регулирования внутренних цен спасти украинский рынок нефтепродуктов?

Неуловимый Joe Biden, или Что происходит с петициями

Не веришь в изменения климата? Природа тебя убедит

Как быть счастливым – теория и наука счастья

От структуры финансирования компаний к элитным заемщикам — один олигархический шаг

В Украине заработали е-больничные. Что это значит?