Частные военные компании: в тенях безнаказанности

Пятница, 03 декабря 2021, 09:00

Нещодавнє розслідування незалежної міжнародної розслідувальної групи BellingCat щодо спланованої операції українських спецслужб із затримання членів російської приватної військової компанії (ПВК) "Вагнер" влітку 2020 року зустріло жваве обговорення в українському інформаційному просторі. 

За даними розслідування українська влада володіла доказами причетності членів ПВК "Вагнер" до тяжких злочинів, скоєних на Донбасі, що зумовило проведення спецоперації "Авеню" з метою їх арешту.

Поза політичними оцінками, які зараз надаються операції "Авеню", лежить не менш цікавий правовий аспект. 

Участь ПВК у збройних конфліктах нерідко супроводжується подальшою безкарністю за міжнародні злочини. 

ПВК і міжнародне право

Слід приватних військових компаній можна помітити у збройних конфліктах останніх двох десятиліть у різних точках світу, де статус і ролі ПВК можуть бути різними. 

Загалом такі компанії незалежно від того, як вони себе описують, є приватними прибутковими структурами, які надають військові та/або охоронні послуги. 

На відміну від військових-контрактників, ПВК не є частиною збройних сил держави. 

Вони можуть надавати послуги різним суб’єктам – урядам та недержавним групам – і їхня діяльність не завжди полягає в участі в бойових діях, а може також охоплювати послуги з охорони об’єктів, тренування та консалтингу. 

У деяких випадках ПВК заповнюють нестачу людських ресурсів, експертних навичок і знань, які уряд чи недержавна група не можуть забезпечити власними силами. 

Однак часто приватні військові компанії стають прихованим інструментом для впливу держав на хід збройних конфліктів та/чи інших суспільних потрясінь поза їхніми територіями. Саме тому ПВК-учасники збройних конфліктів нерідко можуть вважатись найманцями.

За міжнародним гуманітарним правом (МГП) найманцями є особи, які не є громадянами сторін збройного конфлікту чи мешканцями територій, які контролюються сторонами конфлікту, не належать до збройних сил держав-сторін конфлікту та були найняті спеціально для участі у конфлікті з метою здобути матеріальну вигоду. 

На найманців не розповсюджуються гарантії, які надаються військовополоненим чи комбатантам, зокрема гарантія захисту від кримінального переслідування за сам факт участі у збройному конфлікті. 

Крім того, 37 держав, серед яких і Україна, є сторонами Міжнародної конвенції про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців та зобов’язались не користуватись послугами останніх і визнавати найманство злочином за національним законодавством.

Однак, поза найманством, міжнародне право не регулює відносини держав з ПВК і не забороняє участь останніх у збройних конфліктах. 

Щойно ПВК залучаються до участі у конфлікті, на них поширюється дія МГП, яке регулює поведінку сторін збройних конфліктів і надає гарантії захисту осіб, які не беруть участі у конфлікті.

МГП зобов’язує усіх учасників конфлікту, у тому числі членів ПВК, дотримуватись деяких фундаментальних заборон, наприклад, заборони насильства над цивільними особами, зокрема вбивств чи катувань, актів терору, мародерства

Члени ПВК на рівні з іншими учасниками конфлікту мають забезпечувати особливий захист певним категоріям осіб, зокрема дітям та особам, позбавленим волі. Порушення зазначених заборон, а також інші грубі порушення МГП становитимуть воєнні злочини, які кожна держава незалежно від того, чи ПВК діяла на її території, має обов’язок переслідувати.

Міжнародне право також не дозволяє державам уникнути відповідальності за їхній вплив на порушення, скоєні ПВК, якщо вони діяли під ефективним контролем держави (тобто держава здійснювала вирішальний контроль над кожною окремою неправомірною дією чи операцією, наприклад, через фінансування, оснащення, планування та забезпечення операції тощо) чи за її вказівками, коли скоювала порушення. У таких випадках держава теж нестиме відповідальність за порушення.

Читайте також: МН17, Скрипалі та Навальний. Як Bellingcat розкриває таємниці через математику та Google

"Ліцензія" на міжнародні злочини

Розповсюджена участь ПВК у збройних конфліктах нерідко викликає занепокоєння. Зокрема робоча група Організації Об’єднаних Націй з використання найманців наголошувала, що серйозним викликом сьогодення є відсутність ефективних механізмів притягнення членів ПВК до відповідальності за скоєні ними злочини. 

Повертаючись до ПВК "Вагнер", згідно зі звітом незалежної Місії Ради з прав людини ООН щодо встановлення фактів у Лівії, існують "надійні докази" того, що члени цієї російської ПВК скоювали воєнні злочини вбивства цивільного населення під час збройного конфлікту в Лівії з 2016 року. 

Місія встановила, що члени ПВК затримували цивільних осіб, які не брали участі в бойових діях, і здійснювали свавільні розстріли.

Пізніше експерти ООН також висловили серйозне занепокоєння тим, що у Центральноафриканській республіці протягом багатьох років члени ПВК, особливо "Вагнера", вдавались до системних і серйозних порушень прав людини та міжнародного гуманітарного права, зокрема свавільних затримань, катувань, насильницьких зникнень, масових розстрілів, зґвалтувань та іншого сексуального насильства. 

Експерти окремо наголосили на тому, що такі масові порушення "продовжуються безперешкодно й безкарно". 

Повідомлення про подібні випадки стосувались також Сирії та Судану, тоді як "Вагнер" був помічений у кількох інших державах Африки та Південної Америки. 

Члени ПВК підозрюються у скоєнні воєнних злочинів і на Донбасі, де їхня присутність засвідчується численними доповідями.

У відповідь на ці ситуації кілька днів тому Європарламент оприлюднив резолюцію, закликавши держави, що користуються послугами російських ПВК, задіяних у грубих порушеннях прав людини, припинити і утримуватись від подальшої співпраці з ПВК. 

Резолюція також стверджує, що Росія, ймовірно, відповідає за фінансування, навчання, управління та командування ПВК "Вагнер" та пов’язаними компаніями.

Читайте також: 330 днів брехні. Що влада України, Росії та Білорусі казала про "вагнерівців"

Попри зусилля органів із захисту прав людини та політичні кроки міжнародної спільноти ПВК справді нерідко вдається залишатись у тінях безкарності. 

Сторони, яким ПВК надають послуги, особливо авторитарні режими та неурядові формування, заплющують очі на міжнародні злочини, скоєні такими компаніями. 

Водночас через неофіційний характер зв’язків ПВК та їхніх замовників/вигодонабувачів, останні схильні заперечувати свою причетність до скоєних порушень, стверджуючи, що жодного контролю над ПВК вони не здійснювали.

Натомість потерпілі особи та спільноти, чи держави, проти сил яких воюють ПВК, часто не мають доступних шляхів притягнення винних осіб до відповідальності традиційними засобами, наприклад, через кримінальне переслідування національними органами влади. 

За таких умов альтернативою може стати міжнародне правосуддя. 

Описані серйозні порушення можуть кваліфікуватися як міжнародні злочини, тобто за певних умов стати предметом розгляду Міжнародного кримінального суду (МКС). Однак МКС переважно зосереджується на виконавцях злочинів вищого рівня, а тому притягнення рядових членів ПВК до відповідальності залишиться завданням національних органів правосуддя.

Політичні заходи протидії міжнародним злочинам, наприклад, запобігання використанню коштів на підтримку ПВК-порушниць (як це, зокрема, пропонує Європарламент), можуть певною мірою стримати їхню залученість у збройних конфліктах, однак у жодному разі не виконають роль правосуддя.

Така ситуація створює вакуум відповідальності, коли потерпілі від найсерйозніших порушень прав людини – воєнних злочинів та злочинів проти людяності – можуть чекати на справедливість десятиліттями і ніколи не втамувати свою спрагу.

Читайте також: "Були хвилювання з боку керівництва, але темників не було". Голова ТСК Безугла про справу "вагнерівців"

ПВК і держави: додаткові запобіжники

Як показує реальність, існування правових заборон та гарантій не є абсолютним запобіжником серйозних порушень прав людини, які можуть скоювати ПВК. Держави і самі ПВК повинні імплементувати дієві внутрішні політики, аби попередити безконтрольне використання сили та примусу в умовах страху та невизначеності, які сіють збройні конфлікти.

На необхідності розробки таких політик наголошують міжнародні організації, наприклад, ООН та Міжнародний комітет Червоного Хреста. Вони можуть стосуватись суворих вимог відбору персоналу, їхньої підготовки у сфері МГП та прав людини, розробки процедур реагування на різні випадки в умовах бойових дій з мінімальним ризиком для прав людини, а також ефективних внутрішніх дисциплінарних процедур, зокрема моніторингу та розслідування. 

Схожі заходи мають вживати і держави, які наймають ПВК.

Зі свого боку, держави, де ПВК зареєстровані, повинні забезпечувати дієвий моніторинг їхньої діяльності, зокрема за кордоном. 

Такий моніторинг повинен обов’язково включати перевірку дотримання прав людини та вимог МГП. 

Система ліцензування ПВК також допоможе державі піднімати вимоги до компаній, які надають послуги у сферах, де права людини можуть бути під особливою загрозою. 

Держава може зробити обов’язковим урядове затвердження кожного іноземного контракту ПВК та реагувати адміністративними санкціями (наприклад, штрафами чи позбавленням ліцензії) на неправомірну діяльність ПВК. 

Найважливіше, держава повинна зробити систему правосуддя доступною для потерпілих від міжнародних злочинів, скоєних ПВК. Не чекаючи на звернення таких потерпілих, що можуть проживати за тисячі кілометрів, держава повинна сама ефективно реагувати на виявлені злочини.

Врешті, якомога ширша участь держав у Конвенції проти найманства зможе зменшити кількість випадків використання членів ПВК у закордонних бойових операціях, де права людини піддаються найбільшому ризику.

Висновок: розвіяти тіні безкарності

Приватні військові компанії як явище не слід демонізувати: у багатьох випадках вони лише допомагають урядам у небойових операціях, демонструючи при цьому навіть якісніший рівень дисципліни, підзвітності та професіоналізму, ніж урядові сили. 

Проте ПВК також часто виринають в умовах безвладдя та суспільств, які поглинув хаос, і є виконавцями найжахливіших порушень прав людини. 

Страждання потерпілих від міжнародних злочинів посилюються не лише атмосферою страху та безпорадності, які сіють збройні конфлікти, але й подальшою безкарністю ПВК, які зникають з поля зору так само швидко, як і з’являються, і користуються прихистом авторитарних режимів.

Однак на ПВК поширюються обов’язки з захисту цивільного населення за міжнародним гуманітарним правом. 

У випадку скоєння ПВК грубих порушень таких зобов’язань – воєнних злочинів – кожна держава має не лише право, але й обов’язок притягнути порушників до відповідальності. 

Крім притягнення до відповідальності і держави, і самі приватні військові компанії мають вживати попереджувальних заходів, а саме впроваджувати дієві механізми регулювання, моніторингу і тренування ще до залучення ПВК до військових операцій.

Максим Віщик

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.  



powered by lun.ua

Как Украина рискует остаться без производителей молока из-за сговора переработчиков

"Воспоминания" заранее: как я на войне из-за страха невозвращения написал для внучки книгу

Декарбонизация и диджитализация как тренды будущего

Зеленский и Порошенко – политика на двоих

Зачем аграриям право распоряжаться водой

Как спасти очередное госпредприятие