Эволюция или революция? Украина опять стоит перед выбором направления действий

Вторник, 4 июня 2002, 18:20
Ця тема визрівала у думках уже давно. Оформилася вона внаслідок дискусії, яку ми затіяли якось у редакції під враженням цьогорічних парламентських виборів. Зрештою останні декілька років вона витала в повітрі, розбуджена трагічними подіями осені 2000-го – зими 2001-го. Саме тоді зник наш колега-журналіст Георгій Гонгадзе, а через два місяці "вдарив" "касетний скандал". Еволюція чи революція? Пошук відповіді на це чи не головне історичне запитання давався нашому народу з великими потугами. Можливо, тому, що українське суспільство завжди вагалося "між" і "між". Часто оте "між" визначалося принципом меншого зла. А це, писав психолог Еріх Фромм, - принцип відчаю. Найчастіше він тільки затягує час перемоги більшого зла.

Назад, у намети?

Нове дихання цій темі дала Юлія Тимошенко. Було б дивно, якби це зробив хтось інший. Леді Ю. залишається переконаною опозиціонеркою і всіма своїми діями демонструє рішучість та неможливість будь-якого компромісу зі владою, яку нині уособлює Президент Леонід Кучма. Натхненна перемогою Володимира Литвина в процесі спікеріади Юлія Володимирівна вирішила не дати йому спокійно сидіти у кріслі Голови Верховної Ради. Вона одразу ж оголосила про збір підписів за відставку щойно обраного, а швидше, призначеного парламентського керівництва. "Я буду закликати людей до громадської непокори, якщо нам не вдасться це зробити парламентськими методами," – заявила вона з трибуни Верховної Ради 29 травня. На цю фразу депутати воліли не реагувати, або не розуміючи, що Ю.Т. вкладала у ці слова, або не бажаючи розуміти.

Перед очима з’являлися і зникали намети на промерзлому Майдані Незалежності, збурений Київ, колони демонстрантів з гаслами "Кучму – геть!", чомусь Вадим Долганов, який тоді впритул не помічав ці колони, з його програмою "7 днів", що нагадувала казку про королівство кривих дзеркал, бійка біля Адміністрації Президента. А ще Олександр Мороз на трибуні ВР, який у день, коли Уповноважений з прав людини Ніна Карпачова представляла свою першу доповідь про ці самі права людини в Україні, оприлюднив інформацію про можливу причетність Президента країни до вбивства Гергія Гонгадзе. Ця інформація була не просто сенсацією, яка не потрапила у перші випуски новин (бо ніхто не знав, як можна на це реагувати, спочатку був шок, у багатьох - страх). Ця інформація підривала основи існуючої влади в Україні. Вона ставила багатьох у цій країні перед дилемою. Для когось вона була крахом ілюзій, для когось – стимулом до подальших дій. Я знаю не одну людину, яка пережила у ці дні революцію свідомості. Серед них є і ті, які свого часу зробили чимало для перемоги Леоніда Кучми, а тепер сушать голову над тим, як обмежити його повноваження. Хтось назвав це зрадою, хтось – героїзмом. Зрештою, час, як завжди, все розставить на свої місця.

Часто революція керує людьми більше, ніж вони нею

Чи пройшов через цю революцію свідомості український народ? Очевидно, що ні. Лише – незначна його частина, найбільш чутлива до будь-яких суспільних та політичних коливань. Решта, як завжди, позітхала, поскаржилася на нещасливу долю та недолугу владу і впряглася знову тягти свого плуга. Зрештою, ніхто сьогодні не скаже, чи було б краще, якби тоді вся маса вихлюпнулася на вулиці по всій Україні. Чи вистачило б мужності і вміння покерувати тією масою у правильному напрямку? Зрештою, хто визначає його правильність? Не треба забувати тієї істини, що революція часто керує людьми більше, ніж вони нею.

Лев Толстой писав, що будь-яка революція починається тоді, коли суспільство виросло з того світогляду, на якому будувалися існуючі форми суспільного життя, коли протиріччя між тим життям, яке воно є, і тим, яке може бути, стає настільки зрозумілим для більшості людей, що вони відчувають неможливість продовження життя в колишніх умовах. Чи буде Юлія Тимошенко почута, якщо вдасться до закликів громадської непокори, залежатиме від того, чи визріла вже в Україні та критична маса більшості, яка усвідомила названі російським класиком протиріччя.

Варто сказати, що критична маса такої більшості набирається уже в середовищі політичної еліти, яка хоче змінити правила гри. Це видно хоча б по тому протистоянню, яке сьогодні відбувається в парламенті між "четвіркою" та пропрезидентськими силами. Ця політична еліта не має сьогодні можливості розвиватися і реалізовувати себе. Спенсер, який був першим розробником еволюціоністської теорії (він вжив слово "еволюція" ще задовго до Дарвіна), був переконаний, що розвиток суспільства залежить від реалізації особистості. Чи мають у нас сьогодні всі можливість самореалізації? Питання риторичне.

Потрібні зміни!

Зрештою, те, що зміни потрібні і в системі організації влади, і в інших сферах, які забезпечують життєдіяльність країни, у цьому вже не сумнівається ніхто. Але різні політичні сили бачать ці зміни по-своєму, так само як і шляхи їхньої реалізації. То все-таки: еволюція чи революція? Дуже цікаво було повернутися до дискусій, які зачіпали цю тему у розпал "касетного скандалу". 19 березня 2001 року. Програма "Табу". У студії представник від опозиції Анатолій Матвієнко та представник від влади Сергій Тигіпко. Ще не забуті події 9 березня з побоями, затриманням студентів, а згодом і політичними в’язнями. Опоненти дискутують про роль опозиції. Сергій Тигіпко (стилістика розмови збережена): "… в кінці кінців ми приходимо до питання – революція чи еволюція. Я вважаю, що краще еволюція, - революцію ми вже бачили, може, не ми, наші діди, але це не на краще, мені здається в суспільстві. Що сьогодні, на мій погляд, потрібно було б робити , тому що в такій ситуації залишати суспільство неможливо, на мій погляд? Перше. Я вважаю. що ми повинні прийняти закон про більшість і опозицію, де чітко окреслити місце опозиції.

Ми повинні мати, скажімо, заступника Голови Верховної Ради, можливо. Це буде заступник, який би представляв опозицію у Верховній Раді. Ми повинні мати декілька комітетів, я вважаю, можливо, комітет, скажімо, з бюджету, тому що тут опозиція може контролювати виконання бюджету, може, інші якісь комітети, скажімо, який би слідкував за Регламентом у Верховній Раді. І через таке представництво ми мали б нормальне спілкування між собою. Одне мене турбує – конструктивність опозиції. Мене лякає сьогодні, що опозиція заявляє сьогодні: ми не сядемо за стіл переговорів з Президентом, якщо це не будуть переговори стосовно його відставки. Я вважаю, це не конструктивні дії, я проти такої опозиції."

Як не згадати сьогодні ту пропозицію одного з пропрезидентських нардепів – про права опозиції та введення її в закон. Якби обіцяний закон був прийнятий, то, мабуть, мали б іншу ситуацію сьогодні з розподілом портфелів у парламенті. Окрім того, "Єда", яку представляє Сергій Тигіпко, якраз і не хоче поступатися тими комітетами, які в усьому світі віддаються опозиції, і про які згадував сам Сергій Леонідович у програмі.

Трохи згодом Анатолій Матвієнко відповів: "Стосовно еволюції і революції. Історичний приклад. Британія у 18 сторіччя увійшла, уже здійснивши буржуазну революцію, і почала будувати парламентську державу. І будучи в 5 разів меншою за Францію, скажімо, і не маючи практично родючих земель, Британія у 18 столітті досягла небувалих успіхів, розквіту і стала першою морською державою, завоювавши всі моря і велику кількість земель, в тому числі і французьких. Франція 18 сторіччя ввійшла з Людовиком ХІV, як ви пам’ятаєте, король-сонце, який казав: держава - це я, і підпорядкував собі усю систему влади і привчав людей, зомбуючи, як тоді це можна було, найперше своє оточення, в тім, що тільки він розумний і освічений, може казати, куди рухатись і що робити. І в такий спосіб зі своїми фаворитками розтаскав і розтягнув усю казну."

Чи змінилося щось з того часу, коли вийшла в ефір згадана програма? Дуже мало. Хіба що на вулиці нема демонстрантів, і на Майдані не стоять намети. Дискусія залишається не завершеною, відкритою. Тому що сторони так і не можуть віднайти точок дотику, навіть у визначенні самих понять "еволюція" та "революція". Більше того, серед тих сил, які сьогодні називають опозиційними, також по-різному сприймають ці речі. Яскравим прикладом можуть бути два типажі: Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко. Обидва політики відстоюють демократичну Україну, обидва наче б то розуміють, що для цього потрібна наявність двох складових: правової держави та громадянського суспільства. Але шляхи досягнення цього бачать різні. Це не тільки українська дискусія. Це дискусія, яка триває у світі на філософському рівні роками. І незважаючи на те, що багато хто не сприймає філософських розмірковувань та теорії, все-таки вдамся до одного класичного прикладу. Видатні мислителі сучасності Габермас та Фуко також обстоюють ідею громадянського суспільства, але якщо перший бачить вирішення всіх суспільних проблем через консенсус, то другий вважає опір та боротьбу найміцнішою платформою свободи. Чи не нагадує вам це позиції Ющенка та Тимошенко?

Право на бунт

"Я буду закликати до громадської непокори". Юлія Володимирівна може собі дозволити це робити. За її плечима команда, яка не менш опозиційно чи радикально, якщо хочете, налаштована. Чого вартий тільки Степан Ількович Хмара. Та й молоде покоління, яке уособлює Юрій Луценко та Андрій Шкіль, уже загартувалося у процесі "касетного скандалу". Неправі ті, які говорять, що в опозицію може йти той, хто має чотири гривні в кишені. Тимошенко, думаю, має набагато більше. І в матеріальному плані їй теж є що втрачати. Але вона визначилися політично. Вона обрала такий шлях.

Віктор Ющенко за своєю природою більше схильний до вирішення проблем через компроміси. Він не радикал. Хоча очевидно, що ці вибори остаточно його позбавили ілюзій стосовно влади, і він набув тієї твердості, якої всі від нього так вимагали (цікаво, що ті, хто його критикував за м’якість, тепер критикують за таку стійку позицію, називаючи її впертістю та амбіційністю). Можливо, В.А. і зважився б на якісь радикальніші кроки. Але його стримує оточення, яке у більшості своїй не є радикально опозиційним і через якісь різкі рухи справді боїться втратити свій бізнес.

Юрій Ключковський, представник "Нашої України", наприклад, не виключає можливості розвитку подій у тому ключі, який пропонує Юлія Тимошенко. "Мабуть, це реально, - каже він. – І ми пам’ятаємо ті майже піврічні акції непокори, які були пов’язані з "касетним скандалом" і з подіями 9 березня."

Проте він не вважає вплив цих акцій на політичну ситуацію в країні однозначно позитивною. "З моєї точки зору, там більше якраз негативних наслідків. Вулична опозиція, вуличні заходи потрібні десь у певний час для мобілізації громадської думки. Але я маю трошки досвіду ще ранньої демократії 89-90-го років. Уже тоді ми зрозуміли: якщо ми хочемо організувати страйк, ми повинні подумати, коли і в який спосіб ми будемо з цього страйку виходити, бо він не може вічно тривати. І так само вуличні акції. Якщо ми сподіваємося, що вони завершаться перемогою, а перемога – це революція, це силове повалення влади, то я запитую, чи це корисно для держави. Думаю, більш шкідливо. Але якщо акції дійдуть до певної стадії насичення і далі розвиватися не будуть, то як їх завершити, щоб не втратила до себе поваги та політична сила, яка організувала ці акції? От якщо про це не думати, то ці акції закінчуватимуться так, як закінчилася акція "За правду!", Україна без Кучми" тощо", - вважає Юрій Ключковський.

Революція – за Конституцією?

Звичайно, сьогодні можна шукати причини поразки дій опозиції у 2001-му році. Можливо, однією із помилок було те, що революція бачилася політичною, оскільки вона ставила тільки питання про політичну державну владу. Але ж суспільство в своїй основі потребує соціально-економічних змін. Люди переймаються сьогодні в загальній масі не тим, яким буде парламент: двопалатним, чи однопалатним, а тим, чи матимуть вони завтра за що купити шматок хліба. Хоча представники опозиції бачать причину всіх бід у нинішньому президенті.

"Сьогодні не можна допустити монополізації влади президентом Кучмою та його оточенням, бо вони прагнуть перетворити Україну в тоталітарну державу. Сьогодні вони контролюють Адміністрацію Президента, Кабінет міністрів, Верховну Раду. І там, де є цей контроль, починається криза", - стверджує член фракції БЮТ Олександр Турчинов. "Коли наші колеги не зможуть також активно, як і ми, працювати тут в межах парламенту, щоб змінити, то безумовно ми будемо звертатися до наших громадян, які делегували нам повноваження народних депутатів. І ми будемо чесно казати, що в межах парламенту ми не здатні змінити ситуацію, ми не здатні виконати ті обіцянки, які брали на себе. Ми будемо пропонувати громадянам підтримати нас на вулицях, змінити цю владу в межах Конституції, тобто шляхом громадського протесту."

При цьому пан Турчинов не вважає цей шлях революційним, а навпаки – конституційним. "Громадяни мають право на те, щоб не виконувати злочинні накази, і на те, щоб висловлювати протест в межах Конституції без використання зброї. Ми не закликаємо до насильства. Ми закликаємо врятувати Україну від сповзання у прірву тоталітаризму", - говорить заступник Тимошенко.

Не вважає це революцією й інший опозиціонер Андрій Шкіль, який сам побував за гратами і знає, що таке стіни українського СІЗО. Він називає громадську непокору, до якої може закликати опозиція, лише "продовженням парламентської боротьби за межами парламенту." "Громадська непокора – це не масові акції, це не вивід людей на вулицю. Це аргументоване доведення безпідставності нашої парламентської боротьби, бо ми не хочемо бути ані пішаками у чужій політичній грі, ані тим паче статистами," – каже він. Андрій Шкіль трактує революцію як "швидкі, якісні, стрибкоподібні зміни". "Спитайте у когось, хто проти цього. Тільки революційні зміни і можливі. Автомобіль України так сильно загруз, що він не може вирватися без ривка. Цим ривком є революція,"- вважає правий нардеп.

Назвемо це "швидкою еволюцією"

За швидкі зміни ратує не тільки опозиція, а люди, які не зараховують себе до її лав. Але вони називають такі швидкі зміни швидкою еволюцією. Віце-спікер ВР минулого скликання Степан Гавриш переконаний, що Україна може розвиватися тільки еволюційним шляхом. Найперше тому, що він не бачить в Україні таких революціонерів, таких революційних команд, які здатні були б взяти на себе відповідальність. "Думаю, що зміна влади через революцію "а ля взяття Бастилії" у нас не відбудеться", - переконаний він. Хоча не виключає, що "незадоволення владою при досить активній позиції опозиції може привести до югославського варіанту, коли влада буде обиратися на майданах". Але, переконаний пан Гавриш, це не та революція, яка може призвести до зміни суспільного устрою.

Постійний представник Президента у Верховній Раді Олександр Задорожній також вважає, що "вуличний елемент" не дасть бажаного ефекту для опозиції, бо його коефіцієнт корисної дії є дуже низьким. Він переконаний, що заяви з вуст опозиції про заклики до громадської непокори робляться під впливом того, що не за горами президентські вибори.

Як би там не було, але такі заяви накладають велику відповідальність на опозицію. Вона повинна пам’ятати слова німецького політика Отто Бісмарка, який казав, що революцію задумують генії, втілюють фанати, а її плодами користуються нікчеми.

Еволюція чи революція? Питання залишається відкритим…

powered by lun.ua