Державна служба: диктат деполітизації

І шумить, і гуде,
то реформа іде…
Народна творчість

Верховна Рада таки прийняла в першому читанні проект закону про державну службу. Вислухавши звернення президента, народні депутати 263 голосами підтримали законопроект, ініціатором якого власне й був гарант.

І хоча обговорення проекту тривало трішки більше години, легким його не назвеш. Ще два дні тому законопроект №8306, що подавався Януковичем як невідкладний, вдалося внести до порядку денного лише з третьої спроби.

Необхідність прийняття нового закону про державну службу є очевидною. Редакція 1993 року містить не лише цілу низку прогалин, неточностей, але й є просто застарілою, не відповідає об’єктивним реаліям.

Водночас, новий законопроект поряд з цілою низкою позитивних новацій, як то необхідність вільно володіти державною мовою, мати вищу освіту, більш чіткою та зрозумілою структуризацією груп та підгруп посад, їх ранжуванням, включає значну кількість норм, що викликають, якщо не відверте заперечення, то спричиняють низку цілком обґрунтованих запитань.

Однією з пересторог закону, що в найближчому майбутньому регламентуватиме діяльність вітчизняної бюрократії, , є створення політично нейтрального інституту державної служби.

Деполітизація державних службовців, за задумом авторів законопроекту, мала б сприяти побудові в Україні професійної та ефективної державної служби, яка забезпечуватиме ефективну діяльність органів державної влади та надання якісних послуг громадянам.

Втім, деполітизація стосується далеко не всіх. Дія законопроекту не поширюється на цілу низку категорій посадовців. Зокрема, це стосується президента, членів Кабінету Міністрів, перших заступників та заступників міністрів, народних депутатів та їх помічників-консультантів.

Ці категорії становлять групу так званих політичних посад, мають свої особливості й регламентуються спеціальними законами.

Та незважаючи на те, що діяльність означуваних суб’єктів безпосереднім чином пов’язана з реалізацією завдань та функцій держави, новий законопроект практично виключає їх з числа державних службовців.

Таким чином, спостерігається певна організаційна невизначеність умов здійснення службової діяльності вищими посадовими особами.

Далі. На противагу наразі ще чинному закону, який лише забороняє брати участь в страйках, новий законопроект унеможливлює не тільки будь-яку протестну діяльність, організацію страйків, але й в категоричній формі забороняє державним службовцям членство в політичних партіях.

Особа, яка вступає на державну службу, зобов’язана до призначення на посаду припинити членство у політичні партії.

Законопроект забороняє й участь державних службовців у передвиборчій агітації, крім випадків їх реєстрації кандидатом на виборну посаду. У разі реєстрації чиновник повинен протягом двох тижнів з моменту реєстрації подати заяву про надання відпустки на період виборчого процесу.

Ще один механізм деполітизації полягає у забороні державним службовцям під час виконання посадових обов'язків демонструвати свої політичні погляди та вчиняти інші дії, що будь-яким чином можуть свідчити про його особливе ставлення до певних політичних партій.

У комплексі сукупність даних норм мала б забезпечити об’єктивне і неупереджене виконання державними службовцями законних наказів (доручень) осіб, які займають політичні посади і яким він підпорядкований, незалежно від партійної приналежності цих осіб та особистих політичних переконань державного службовця.

В цілому, орієнтація законотворця на унезалежнення діяльності пересічного чиновника від політичної складової може лише вітатися, адже мала б сприяти стабільності, фаховості персонального складу корпусу державних службовців, їх зосередженості на безпосередньому виконанні функцій держави, а не на обслуговуванні політичних замовлень.

Однак…

Вже сама заборона партійної приналежності держслужбовця суперечить Конституції, стаття 36 якої встановлює свободу об’єднання громадян в політичні партії.

Прийняття законів, що обмежують вже існуючі права, встановлені законами і, в першу чергу, Конституцією, є неприпустимим. Відповідно, необхідним є внесення відповідних змін в Конституцію. А законотворцем це не передбачено.

Як і не передбачено узгодження положень нового законопроекту із законом про вибори до місцевих органів влади. Аналогічна потреба, вірогідно, постане й після прийняття нової редакції закону про вибори народних депутатів.

На сьогоднішній день, право висунення громадянина, будь-то державного службовця чи будь-якої іншої особи, кандидатом на виборну посаду належить політичним партіям.

Заборона партійної приналежності державного службовця та необхідність їх виходу з партії одразу після призначення на посаду, з одного боку, ускладнює участь державного службовця у виборах, а з іншого – позбавляє політичні партії значного прошарку освічених, кваліфікованих осіб, які в багатьох випадках становлять ядро самої партійної організації. Особливо болісним це буде для місцевих партійних організацій…

Прагнення ж державних службовців бути обраними, а також зацікавленість політичних партій у включенні в свої списки впливових, а подекуди й знаних чиновників призведе до неминучого перенесення стосунків між чиновниками та політичними партіями у тіньову, неформальну сферу.

Відповідно, вести мову про абсолютну незалежність від політичної складової не доводиться. Для того, щоб хоча б наблизитися до цього, необхідним є право самовисування державних службовців.

Не менш негативними наслідками наступні ініціативи загрожують й самим політичним партіям. Окрім втрати з числа потенційних членів держслужбовців, неможливою стає й партійна відповідальність осіб-чиновників, яких партія проведе в місцеві ради чи парламент.

І хоча в нових реаліях "тушки" легалізуються, саме державні службовці, діяльність яких напряму залежить від політичної кон’юнктури, становитимуть значну частину перебіжчиків.

Партія втрачає можливість будь-якого впливу на власних ж депутатів-чиновників.

Новий законопроект перетворює політичні партії на звичайнісінькі придатки для проведення в ради державних службовців, для яких після обрання партія стає не те, що непотрібною, а перетворюється на баласт, якого необхідно позбутися.

Не секрет, що в залежності від тієї ж політичної кон’юнктури привладні партії делегують на державні посади значну кількість своїх партійців. Однак, в нових умовах вести мову про відповідальність можна хіба що щодо самих чиновників, а не політичних партій, які безпосереднім чином сприяли їх призначенню на державну службу.

Разом з тим, такі загрози сприятимуть більш ретельній та виваженій діяльності самих політичних партій в процесі формування передвиборчих списків та сприяння окремим особам в обійманні керівних посад.

Щодо чинної правлячої еліти, то поряд з прагненням деполітизувати державну службу, забезпечити об’єктивне і неупереджене виконання державними службовцями своїх обов’язків, проглядається й прагнення поставити держслужбу на службу одній особі, а також загроза легального перетворення держслужби на придаток приближеної еліти, що обслуговуватиме її корпоративні інтереси.

Потенційно можливим стає й формування з легкої руки президента в найближчому майбутньому нової політичної сили, яка поряд з рядовими членами візьме під своє крило й армію чиновників, і під гаслами відособлення від численних партійних інтриг, формування нової команди справжніх "професіоналів" поведе їх на вибори, а президента на другий термін.

Ігор Дебенко, політолог, Івано-Франківськ, для УП