Чотири життя після смерті
Як мама семінариста врятувала рибалку, продавчиню і вчителя
ОЛЬГА КИРИЛЕНКО — П'ЯТНИЦЯ, 30 КВІТНЯ 2021, 05:30
25 грудня 2020 року Наталія Миколишин зі Львова поїхала навідати своїх батьків.

26 грудня Альона Штрой з Житомира пішла на роботу в магазин жіночого одягу, Віталій Бабак з Одеси домивав машину у дворі свого будинку, а Володимир Лаба з Підгаївців на Тернопільщині вітав дружину з днем народження та проводив сусідові воду.

Вони ніколи не були знайомі. І навряд чи колись би познайомились.

Якби не сумний привід. Для декого – найсумніший у світі.

Того 25 грудня під час візиту до батьків Наталії Миколишин стало дуже зле.

Прошу пробачення, але я не зможу поїхати. У моєї мами стався інсульт, – сказав її син Любомир семінаристам і волонтерам, з якими мав їхати в будинок для людей похилого віку.

Є потенційний донор, – сказали того ж 25 грудня Альоні Штрой з Житомира, яка третій місяць стояла в черзі на трансплантацію печінки.

Трансплантації органів в Україні відбуваються прижиттєво і посмертно. Прижиттєво – між родичами, посмертно – від померлого до найбільш сумісного кандидата, за згодою родичів померлого.

З початку року в Україні провели 48 трансплантацій. З них 29 прижиттєвих і 19 посмертних. Найчастіше пересаджували нирку, найрідше – серце.

Також в Україні можна прижиттєво погодитись на посмертне донорство, розповідає УП гендиректор Українського центру трансплант-координації Дмитро Коваль – для цього треба звернутись із заявою до трансплант-координатора у своїй області. Орієнтовно з осені аналогічна опція має з'явитись у "Дії" – завіряти заяву треба буде е-підписом.

В Україні нині заяв на посмертне донорство небагато, каже Коваль – усього менше 100, серед яких одна належить йому. "У моїй родині знають про мою волю", – ділиться він.

Серед цих ста не було заяви Наталії Миколишин. Тому волю замість неї виявив син – 25 грудня він дав згоду на посмертну пересадку її органів.

За два дні написав у Facebook: "Найчорніший день. Не стало найріднішої".
Того ж дня Віталій Бабак і Володимир Лаба прокинулись в реанімації Львівської лікарні швидкої допомоги – з новим серцем і ниркою.

Згодом після операції прокинулась Альона Штрой – з новою печінкою.

З серцем, ниркою та печінкою Наталі Миколишин. 47-річної жінки, органи якої продовжують жити після її смерті.

Другу нирку Наталі Миколишин отримала 35-річна Віра з Тернопільщини – вона не змогла поворити з УП. За словами лікарів, це була її друга операція – першу нирку, пересаджену від батька, організм відторгнув.

За кілька днів Любомир зробив другий пост у Facebook після смерті мами. Цього разу зі словами: "Дякую, мамо, що не лише нам подарувала життя".
Альона Штрой
Отримала печінку Наталі Миколишин
Віталій Бабак
Отримав серце Наталі Миколишин
Володимир Лаба
Отримав нирку Наталі Миколишин
25.12.2020
25.12.2020
Маму госпіталізували
Любомир Миколишин, 24 роки, Львів, студент випускного курсу Духовної семінарії святого духа УГКЦ
25 грудня 2020 року маму госпіталізували з розривом аневризми головного мозку.

Того дня я збирався у будинок для людей похилого віку, а мама – провідати своїх батьків. З самого ранку в неї боліла голова. Хоч тиск і не був критично високим, довелось пити пігулки.

Бабуся поставила кра­пельницю, дала відповідні ліки, бо вже знала, як знімати напад головного болю за аневризми. Тиск не падав, а навпаки повз угору, тож викликали швидку. Останні слова мами при сві­домості: "Мамо, рятуй мене".

Про діагноз ми дізнались десь у кінці 2016-го - на початку 2017-го. Лікарі казали, що треба робити трепанацію черепа, тоді шансів на повноцінне життя – 30%, на вегетативний спосіб життя – 30%, на смерть – теж 30%. Знаючи про те, вона сказала: "Я буду жити до того часу, допоки мені буде призначено".

Вона не хотіла стати обузою.

Мама жила заради нас з братом – мені зараз 24, йому 28. Не було жодного прохання, на яке мама не відгукнулась заради нас.

Мама була найкращим другом. Усі найтепліші спогади – це наші розмови. Розмови про все: мрії, бажання, здобутки, упадки – від неї не було секретів. Пам'ятаю, як розказував їй про своє перше побачення – мама вислухала, і хоча жінкам більше притаманна така емоційність, від неї прозвучали виважені життєві настанови.

А як я йшов у семінарію, то брат і батько дуже по-чоловічому поставилися до цього рішення. Сказали: "Ти добре подумай, зваж, бо це певні обмеження і серйозна відповідальність". А мама: "Я тебе у всьому підтримаю". Це її "підтримаю" було від найбанальніших речей до важливих життєвих виборів.

Мама – греко-католичка, ми щонеділі ходили до церкви. Вона зі Львова, працювала бухгалтером у компанії з виготовлення вікон. Хоча Львів може їй і не дуже пасував по клімату: вона любила море, дуже любила море, сонце, квіти, а Львів – дощовищий, сніжний, затяжний, літо в нас не дуже.

Знаєте, кожна жінка любить квіти, але для мами це було щось особливе… Вона про це насправді не говорила, але я відчував.

25 грудня я питав, який є вихід із ситуації – мені сказали, що стан мами критично важкий, вона в медикаментозній комі, і тут просто питання часу. Максимум, що може бути після – це вегетативний спосіб існування.

Тоді ж нас запитали про посмертне донорство – я так розумію, вони не знали, скільки ще працюватиме серце. Бабці, яка була шокована, а також рідному братові моєї мами, Романові, не кажучи вже про мене, прийняти таке рішення було дуже важко

У моїй голові був армагедон. Я стою і думаю: "Це моя мама, це її органи. Вона такою народилася, такою й повинна відійти". А з іншого боку – ці органи можуть служити лише тут, на Землі…

Врешті ми погодились. Нам сказали, що згода вступить в дію лише після констатованої смерті мозку.
Максим Овечко – керівник Центру трансплантології Львівської лікарні швидкої допомоги. Пересаджував нирку Наталі Миколишин.
Дуже страшно, коли помирають молоді люди, і треба просити згоди в батьків, бо батьки за своїх дітей… А ще як сидить багато родичів, то всі емоції подвоюються.

Перш за все, ми мусимо дуже доступно пояснити рідним, що сталося. Їм важко повірити, що в молодої людини, яка все життя була здоровою та якій навіть голова ніколи не боліла, раптово стається інсульт. Людина лежить, апарат за неї дихає, серце б'ється, органи працюють – вони не вірять.

Анестезіологи детально пояснюють, що з цієї миті людини немає, бо настає біологічна смерть мозку. Основні аргументи, які спрацьовують, – частинки вашої близької людини житимуть далі. Серце битиметься, нирки далі рятуватимуть комусь життя.

Ми розповідаємо їм, що потім можна буде зустрітися з людиною, якій пересадили серце, і послухати, як воно б'ється. Їм так легше перенести втрату.
Любомир Миколишин
Коли я підписував згоду в день госпіталізації, згадував лекцію про донорство та трансплантацію в семінарії. На перших роках навчання ми мали зустріч з кимось з хірургів, які були дотичні до трансплантації у Львові. Я пригадую, що серце живе поза тілом донора десь чотири години, ще якісь органи до семи годин. Тоді це здавалось прикольним – ще однією річчю, яка знадобиться для загального розвитку.

Ось те переконання, що органи на Землі вже не потрібні, але можуть послужити іншим людям, а на небі вони теж не потрібні, і сформувало мою позицію.

З мамою, чесно скажу, у нас не було такого: "Давай поговоримо про трансплантацію". Але якось по телебаченню був відеоролик: хтось із журналістів питався у глави нашої церкви Блаженнішого Святослава про трансплантацію, і він сказав: "Я – за життя. Я готовий дати пожиттєву згоду на вилучення органів, якщо буде потреба".

Ми з мамою це почули і подумали: "Ну, бач, глава церкви отак говорить".
Максим Овечко
Є трансплантації від родинного донора, є від посмертного. Від родинного донора можна пересадити нирку, частину печінки, іноді кістковий мозок. Що стосується серця, легень, – тут є тільки посмертна трансплантація. Нирка, печінка може бути від посмертного донора або від живого.

Технічно найскладніше пересаджувати легені – ми ще до того готуємося. В Україні такого ще ніхто не робив. Така операція може тривати по 18 годин, а нирку зараз пересаджують десь за 3,5 години.

Чому легені? Бо вони найбільше контактують із зовнішнім середовищем. Ми постійно дихаємо, у повітрі може бути багато бактерій, ризик інфікування легенів є найбільшим, порівняно з ниркою чи серцем.
Повідомили, що для мене є потенційний донор
Альона Штрой, 40 років, Житомир, продавчиня в магазині жіночого одягу
25 грудня мені повідомили, що є потенційний донор. Тоді ще робили аналізи, перевіряли кров, щоб підходила – але місця я собі вже не знаходила. Ні вдень, ні ввечері, ні вночі.

У 2018 у мене випадково діагностували цироз печінки. Я потрапила в лікарню із запаленням нирок, робили розгорнутий аналіз крові і побачили, що всі печінкові показники дуже підвищені. Порадили звернутись до гепатолога, я так і зробила.

Купа аналізів і в підсумку – аутоімунний гепатит, внаслідок якого почав розвиватися цироз.

Два роки я постійно була на препараті – і перший час він допомагав, стримував розвиток хвороби. Але от з вересня 2020-го хвороба почала себе поводити агресивно, почались внутрішні кровотечі. Лікарі сказали – все, можливості чекати немає. Ви або живете далі, або не живете.

І я стала в чергу на пересадку.
26.12.2020
26.12.2020
Треба подумати, чи згоден я на операцію
Віталій Бабак, 46 років, Одеса, пенсіонер по інвалідності, рибак
О першій чи другій дня 26 грудня мені подзвонили і сказали, що є донор, і я маю подумати, чи згоден на операцію. Бо вона таки доволі серйозна.

Порадився з дружиною, з родиною – і ми вирішили робити. Бо операцій проводять мало, а людей у списку очікування – багато.
Максим Овечко
Усі пацієнти, які потребують трансплантації, перебувають на межі життя і смерті. Іноді їхній час іде на дні, іноді на години. Їх не можна вилікувати таблеткою чи уколом.

Ми особливо переживаємо, коли є родинна трансплантація. От мама, якій 70 років, віддає нирку дочці, якій 45 років. Мама є абсолютно здоровою людиною, майже ніколи нічим не хворіла – ми беремо на операційний стіл здорову людину, це взагалі незвично. Ми вирізаємо здорову нирку – не якусь страшну або з пухлиною, а здорову – до цього теж треба адаптуватись.
Віталій Бабак
Я сам на пенсії по інвалідності, раніше працював в охороні. За можливості рибалю, останній найбільший улов – карп десь на 4 кілограми, а взагалі – і на 10 кілограмів карп був, на Дунаї його зловив.

Колись я переніс або грип, або ангіну на ногах, і це дало ускладнення на серце. Воно поступово почало гірше працювати та розширюватись, фракція викиду (обсяг крові, який серце виштовхує при кожному скороченні – УП) ставала все менше і менше… У деякі моменти ставало дуже погано, тяжко кілька кроків зробити, підняти щось важке і навіть дихати.

У 41 рік мені поставили діагноз дилатаційна кардіоміопатія. Це 2016-й був.

Того ж року сталася криза – чотири дні майже не спав, по півгодини за ніч. Ні на боці лежать, ні на животі – тільки сидячи, а ще жахливий кашель і постійна задишка. Мене поклали в реанімацію, привели трохи в норму, підняли фракцію викиду.

За три роки – друга криза, тоді вже порадили звернутись у київський Інститут серця, до Бориса Михайловича Тодурова. Я поїхав до нього на прийом – він мене подивився, я здав усі аналізи, ліг в Інститут серця в лікарню.

І він сказав – з таким діагнозом може бути тільки пересадка серця. Операція не допоможе. Я став у список очікування і поїхав додому.

Тоді, 26 грудня, на збори лишалось усього кілька годин. Я дізнався розклад руху поїздів – біля п'ятої години вечора був поїзд на Львів. У мене вже була готова "тривожна сумка", я знав, що подзвонити можуть у будь-який момент. Доробив невідкладні домашні справи, бо думав, що можу поїхати надовго.
Мене чекають у Львові
Альона Штрой
Зранку 26 грудня я пішла на роботу, а десь об 11 мені подзвонили зі словами: "Усе збігається, ми вас чекаємо у Львові, там донор".

Я не роздумувала, бо ж мені сказали, що в мене немає варіантів – у мене 11-річна донька Даша, я повинна бути поруч.

Валіза для такої поїздки була складена ще з жовтня, коли мене в Шалімова (Національний інститут хірургії та трансплантології ім. Шалімова – УП) поставили на чергу. Ось вона і дочекалась свого моменту.

О 8 вечора ми з чоловіком уже були у Львові. Мене помістили в окрему палату, зробили ще кілька аналізів, взяли кров і сказали: "Відпочивайте, завтра у вас важливий день".

Доні я нічого їй не сказала, точніше, сказала, що мені треба їхати дообстежитись.
Донор підходить мені по всіх параметрах
Володимир Лаба, 48 років, Підгайці (Тернопільщина), навчає дітей зварювальному виробництву в аграрному ліцеї
26 грудня нам повідомили, що є донор – це був день народження моєї дружини.

Я разом з дітьми її привітав і кажу, що мені треба на півтори годинки відлучитись – пішов проводити воду до хати свого знайомого, там її не було 3 чи 4 місяці. Приїхав додому, помився, хотів ще машину помити, а дружина поїхала в місто.

Тут вона мені дзвонить і, як мені чується, каже: "Я донор, я ідеально підходжу!" Я відповідаю: "Забудь про це!"

Вона дзвонить другий раз і каже: "Ти не зрозумів – подзвонили зі Львова, є донор, який тобі підходить по крові, по всіх параметрах". Я навіть не знаю, що відчув... Я одразу погодився.

17 років тому, у 31 рік мені поставили діагноз гломерулонефрит. У мене періодично боліла голова, болі були нестерпні. Я собі натискав на скроню, так воно проходило, а потім боліло знову. Звернувся до лікаря, він каже – випий таблеточку "Темпалгіну", якщо не поможе, то треба обстеження робити.

Потім ми якось поміряли тиск – у мене був 260 на 140. А я молодий, без всяких шкідливих звичок, без паління, без спиртного.

Визвали швидку, вона приїхала, каже – де той хворий? Я їх зустрів на сходах, провів до квартири, а вони мені: "Ви ще ходите?" Я ж не знав, що треба лежати! 31 рік, я навіть не стикався з хворобами, ну хіба горло колись боліло.

Лікар щось вколов від тиску, ми здали біохімію – показало трошки завищені ниркові показники. Я прокапався два тижні в лікарні, мені виставили гострий гломерулонефрит, а потім уже другий діагноз – хронічна хвороба нирок.

Це, знаєте, така хвороба, що не болить. Ходиш собі, тебе нічого не турбує, я не мав таких набряків, як то люди мають. У мене сеча була до останнього, скільки пив – стільки мочився.

Але фільтрація нирки з кожним роком погіршувалась. І коли вже дійшов креатинін до 460 (у нормі від 44 до 106 ммоль/л – УП), лікарі казали, що треба буде готовитись до діалізу.

Я вже навіть взяв два щеплення від гепатиту, і третє мав брати якраз 5 січня 2021-го. думав, після третьої поїду собі вшивати в руку фістулу (штучне поєднання артерії з веною для інтенсивнішого кровообігу під час діалізу – УП).

Мої нирочки працювали на 15-16%, можна сказати, що вже не працювали…

Але сестра дружини почула, що в Ковелі зробили пересадку нирки, і моя дружина почала то все вичитувати. Ми поїхали в Київ в Шалімова, там стали на чергу – але так вийшло, що не мали всіх документів і повернулись їх дозбирувати.

Потім почули, що у Львові теж можна стати на чергу і поїхали у Львів. Нам дали перелік обстежень, аналізів – ми швидко ту папочку зібрали і літом 2020-го встали на чергу.

Після того, як нам подзвонили 26 грудня, то так – душ, дві години і ми вже у Львові. Нічого з вечора сказали не їсти, бо на ранок буде операція. І ми чекали.
Максим Овечко
Нирка може чекати на свого пацієнта найдовше – більше доби, тому в нас на листку очікування на нирку пацієнти з усієї України, навіть з найвіддаленіших регіонів. Печінка – близько 8 годин, серце – 3,5 години, далі у самій тканині йдуть незворотні зміни.

Нирка не обов'язково пришивається на місці старого органу, вона може бути третьою, четвертою пришита (під час підготовки цього тексту ми спілкувались з чоловіком, який живе з чотирма нирками – УП). Нирки не видаляються у 80% пацієнтів. Печінка своя, якщо вона уражена, мусить бути видалена, серце, легені також мусять бути видалені.
Операційна 27 грудня 2020 року. Усі фото – засновниці громадської організації "Всеукраїнська платформа донорства "іDonor" Ірини Заславець
27.12.2020
27.12.2020
Мами не стало
Любомир Миколишин
27-го числа мамина похресниця просилася приїхати до реанімації побачити її. Я приїхав у лікарню, до мене, якщо не помиляюся, першим подзвонив хтось із лікарів… А потім підійшла Ірина (Ірина Заславець, голова Всеукраїнської платформи донорства iDonorУП) і запитала: "Ви знаєте, що маму забирають на операцію з вилучення органів?".

Я подзвонив до маминої похресниці і повідомив, що їхати вже запізно.
Максим Овечко
Перед трансплантацією ми шикуємось у коридор пошани – так ми віддаємо шану пацієнтові, оскільки він прожив своє життя і робить, напевне, найбільший дар, який може зробити він і його родичі.
Лікарі Львівської лікарні швидкої допомоги шикуються в коридорі, щоб вшанувати Наталю Миколишин
Любомир Миколишин
Я не знав, кому пересаджували мамині органи, але мені показали відео з пані Оленою, яка отримала печінку. Пам'ятаю: виходить один з хірургів, що брав участь у трансплантації, я стою у фойє лікарні й дивлюсь те відео – там пані Олена розповідає, що трансплантація є її єдиним способом продовжити життя. А вдома на неї чекала донька, яка навіть не знає, де її мама.

Я провів таку паралель між своєю мамою… Материнська любов – одне з найвищих почуттів. Це було ще одне свідчення правильності мого рішення.

Чи гнівив Бога я в момент втрати мами? Ні, я навпаки сказав: "Дякую, Боже, що ти так вирішив". Бо все могло бути набагато гірше – зі стражданнями для мами і її оточення. По-людськи це прийняти надзвичайно важко, але прийняти це очима віри… Я сподіваюся на зустріч із мамою.

Вона прожила коротке, але щасливе життя. Ми з братом говорили, що мама вже на небі, але нам треба жити так, щоб вона нами пишалася. Бо вона все віддала, щоб поставити нас на ноги і щоб ми були добрими людьми.
Хочу прокинутись після операції
Віталій Бабак
12 годин я їхав до Львова і налаштовував себе на краще.

У лікарні мене оформили, взяли необхідні аналізи, зокрема на ковід і перевели в палату. Зі мною прийшли познайомитись анестезіолог, хірург, і ми чекали, коли приїде бригада з Києва, з Інституту серця.

Про донора нічого не знав. Сказали, що потім усе дізнаюсь, якщо буде бажання.

Операція почалась десь біля 8-9 ранку. Останнє, що я пам'ятаю перед наркозом – жарти лікарів, мовляв, подихайте тут у нас карпатським повітрям! Дуже такі добродушні працівники.
Максим Овечко
Перед наркозом хтось лежить і труситься, хтось панічно сміється. Багато хто молиться з надією, що все буде добре.

Якщо це мами або тати, які віддають своїм дітям нирки – а донору завжди залишається нирка, яка сильніша, вони просять: "Заберіть у нас сильнішу нирку, віддайте дітям".
Операційна 27 грудня 2021 року
Віталій Бабак
Яким був мій головний страх перед операцією? Я боявся не прокинутись.

Серце мені пересаджували впродовж 3 годин. Перший раз мене розбудили в операційній – побачив світло, а потім ввечері чи десь зранку вже прокинувся сам. Оглянувся в реанімації – навколо такі ж, як я, лежать. З мене подіставали трубки, шланги, дренажі і потім уже пустили до мене дружину – дуже зрадів, що її побачив.

Десь добу я побув у Львові, а потім мене на реанімобілі перевезли до Києва. Там тиждень-півтора в реанімації, якраз у цей час свята були, Новий рік, Різдво, а тоді в загальну палату. І так до 26 січня.

Операція, післяопераційний період, препарати – усе було для мене безоплатно.
Табло з показниками організму під час операції 27 грудня 2020 року
Стукаю ногами об ліжко і мичу медсестрі:"Пити"
Альона Штрой
27 грудня об 11 ранку мене почали готувати до 12-годинної операції. Я була спокійна, не відчувала жодного страху, тільки хотіла, щоб це якомога скоріше закінчилось.
Максим Овечко
Трансплантований орган фіксується спеціальними нитками. Основне – це зафіксувати судини, щоб забезпечити гарний кровотік. Бо коли орган поміщається у свою анатомічну зону, то він в основному тримається на судинах, його підтримують тканини, що його оточують.
Альона Штрой
Про донора я не знала нічого, крім того, що це жінка, у якої розірвалась аневризма.

Прокинулась десь під ранок 28 грудня, 4-5 година. Відчула страшний біль і ну дуже сильно хотілось пити, так сильно хотілось пити, я думала, що помру. Я стукала ногами об ліжко, щоб до мене підійшла медсестра, і мичала їй: "Пити".

А пити взагалі не можна! У мене ще й трубка в роті була від штучної вентиляції легень. Медсестра змащувала мені губи ваткою, а вони так потріскались… до жаху. Пити дали тільки тоді, коли мене перевезли в Київ.

Доньці про це все довелось розказувати моїй подрузі, бо по телевізору вийшов сюжет про операцію – я боялась, що вона побачить, а поряд не буде ні мами, ні тата, які б змогли їй усе пояснити. І як сказала подруга, Даша відреагувала дуже по-дорослому.

Єдине, спитала: "Чому мама сама мені не розказала?" А я просто не знала, як сказати.
Мені вшили третю нирочку
Володимир Лаба
Знаєте, я зовсім не боявся перед операцією, я віддався в руки Божі.

Перед поїздкою ходив у церкву – на вервичку і на сповідь, і всю дорогу до Львова молився. Люди роками стоять у черзі, і в гірших, ніж я, ситуаціях, діалізні, вимучені – а тут так вдало підійшла кров! Впевнений, що це чудо.

Про донора інформація була таємна, лікар сказав: "Ви нічого від нас не почуєте". Але ж соцмережі є, Facebook, ми туда-сюда, взнали про донора – що то була жінка, моя ровесниця. Побачили навіть фотографію.

Уже потім, коли нас виписали на Різдво додому, то ми подзвонили до її сина Любомира, з ним поговорили, сказали, хто ми такі. І вже з того часу ми з ним на дзвінку.

Операцію почали робити в обід, десь о 12, і тривала вона до трьох годин. Пам'ятаю, що я говорив з анестезіологом, бо він знав людей з мого міста, навіть одного мого знайомого знав, а більше нічого не пам'ятаю.

Як прокинувся, руками, ногами махаю – живий!

Мені в живіт вшили третю нирочку, мої дві не видаляли. Сама нирочка не дається про себе чути, тільки рана може відчутна, бо живіт розрізаний від пупка до низу.
Лікарі під час трансплантації, 27 грудня 2020 року
28.12.2020
28.12.2020
Хочу швидше одужати
Альона Штрой
Десь о 9 ранку мене забрали до Києва, в Інститут Шалімова, бо я їхня пацієнтка. Там 10 днів у реанімації, а далі – в палату. Перші п'ять були важкими: по-перше, усе боліло, а по-друге – я дивлюся на стіл поряд, заставлений всілякими банками, пляшками, ампулами і розумію, що це все мені.

Я розумію, як довго це все буде капатись і як довго я буду там проводити свій час, і мені від цього стає зле. Бо я хотіла швидше! Не люблю чекати, тим більше, коли без толку лежиш і дивишся в стелю – це взагалі не моє. І так до 22 січня.
22.01.2021
22.01.2021
Їду додому
Альона Штрой
Приїхав чоловік з дочкою і забрав мене додому. Даша, як і я, не могла говорити. Я її ніколи так надовго не залишала, найдовше – це було 10-14 днів, що я проводила в лікарні з кровотечами. А тут місяць!

Ми всі свята провели порізно, у мене ще був день народження 19 січня – теж у лікарні. Доня мене вітала через Viber! Але нічого, ми це пережили.
11-12.03.2021
11-12.03.2021
Побачив людей, які отримали мамині органи
Любомир Миколишин
Коли побачив людей, яким пересадили мамині органи, то, з одного боку, відчув надзвичайний смуток, постійні добрі спогади щодо мами. А з іншого – ти бачиш людей, які десь сподівались, терпіли, очікували і це збулось. Назвати це якоюсь казкою чи містерією – не знаю…

Але я побачив їх і усміхнувся. Сподіваюсь, що мама усміхається теж.
Перша зустріч Любомира та людей, що отримали органи його мами, відбулась за півтора місяці після трансплантації, 11 березня 2021 року – без камер і журналістів
На передньому плані – Ірина Заславець, яка організувала "донорський з'їзд" у Львові
Довго спілкувались з Любомиром
Віталій Бабак
Ми зустрілись ввечері в готелі, довго спілкувались, розказували про себе, запитували в нього про маму. Він запитував, як ми себе почуваємо. Ми побачились біля шостої і практично до опів на одинадцяту з ним спілкувались – могли б і довше, але година була пізня, відпустили його, щоб доїхав додому.

Чи погодився б я на місці Любомира поділитись органами своїх близьких? Думаю, що так. Дуже багато людей потребують такої операції, багато хто помирає, не дочекавшись черги.

Багато хто їде на трансплантацію закордон, але я вважаю, що це мусить бути в нас в Україні, щоб люди швидше отримували допомогу.

Чому ми маємо їхати в Індію чи в Білорусь і робити там ці операції за великі гроші, якщо це набагато дешевше можна зробити в Україні? Навіщо ганяти людей з хворими органами, якщо їм можуть зробити операцію вдома?
Познайомилась з Любомиром
Альона Штрой
Коли побачила Любомира, то захотіла його сильно-сильно притиснути, таке враження, ніби я знаю його багато років, і ми просто давно не бачились. Ще була здивована тим, скільки йому років, думала, що він старше! А він молоденький зовсім хлопчик, йому 24 роки, і він така розумничка взагалі.

Сказала йому, що влітку обов'язково хочу з'їздити з ним на могилу його мами. З чоловіком, з донькою.

Добре, коли є родичі, які можуть віддати орган – але в мене, наприклад, таких, які віддали б мені частину печінки, нема. Тому дуже добре, що існують посмертні пересадки. Бо таких людей, як я, багато. І що нам робити? Помирати?
У мене сльози, коли питають про донора
Володимир Лаба
Щоразу як мені задають питання за донора, то в мене сльози… я дуже гублюся в тому всьому. Це такий поступок, знаєте, що не кожен би його зробив.

З їхньої сторони горе – з нашої сторони радість. Бо ти отримуєш шанс на нове життя, навіть покращене, повноцінне життя.

Я був у лікарні, в обласній нефрології, я бачив людей, які ходять на діаліз. Хоч і кажуть, що то "нічого-нічого", але я бачив, як цим людям важко, я 15 років на них дивився. Я знав, від чого мене рятують лікарі.

Любомир – не по роках мудра людина. З нього буде прекрасний священник.
24.03.2021
24.03.2021
Шрам через усю грудину вже затягнувся
Віталій Бабак
Я абсолютно не відчуваю, що в моєму організмі є нове серце.

Тільки шрам лишився після пересадки – від шиї, через усю грудину і до живота. Але він уже затягнувся, а ось сама кістка, грудна клітина – заживає довго, півроку. Тому, коли вправо-вліво повертаюсь, то буває таке відчуття незручності, а так то нічого не болить.

Зараз я більше стараюсь стежити за своїм здоров'ям – займаюся ходьбою, розробляю легені. Практично не відчуваю віддишки. Фракція викиду збільшилась з 15 до 68.
Я, як кулька
Альона Штрой
Здається, та ні, навіть не здається, що я краще почуваюся з новим органом, ніж зі своїм.

Навіть дитина говорить, що в мене змінився колір обличчя, посвітлішали очі – бо коли ще в мене була моя печінка і цироз, то в мене були жовтуваті білки. У мене було погане волосся, вилазило дуже – а зараз воно відновлюється.

Але це помічають люди, які поряд зі мною – я то собі дуже не подобаюсь, бо я, як кулька. Маю приймати гормони, але ж від них набираю вагу – мене це дратує! Лікарі кажуть, що на свої місця все має стати ближче до кінця року, бо знижуватиметься кількість препаратів.

Але я вже казала – я така людина, що не може чекати, мені треба все й одразу.
26.03.2021
26.03.2021
За півроку повернусь на стадіон
Володимир Лаба
Ніяких нових звичок після операції чи змін у поведінці, як показують у фільмах, в мене не з'явилось.

У мене одна звичка, яка виробилась за 15 років – приходить неділя, стукає 12 година, на стадіоні починається футбол. Я зараз іду туди, до своїх товаришів, звичайно, не граю, бо утримуюся того всього, але я то всьо коментую, дивлюсь.
Перша зустріч Любомира з людьми, які отримали органи його мами, 11 березня 2021 рік. Зліва на право: Альона Штрой, Володимир Лаба, Любомир Миколишин, Віта, Віталій Бабак. Фото: Інститут серця МОЗ
Максим Овечко
Наше перше трансплантоване серце, пацієнт, каже, що ніколи не пив кави, а після трансплантації почав її пити. Є різні історії, коли пацієнтів навіть на цигарки починало тягнути (сміється). Таке буває, але я думаю, що це самонавіювання, оскільки жодної фізіологічної підстави на те немає.
Володимир Лаба
Дуже люблю "Динамо-Київ", хоча "Шахтар" мені тоже до вподоби, бо це таких дві топових команди. Колись ще були "Карпати". Ми з моїми товаришами часто їздили на футбол, я їх садив у машину, бо я неп'ющий був і кажу: "Хлопці, вйо поїхали на збірну, поїхали на Лігу чемпіонів, коли на "Арені-Львів" грали". Знаєте, я так любив ту справу.

Коли я повернусь на стадіон? Один лікар сказав, що два місяці після операції є обмеження, а Максим Євгенович сказав: "Володя, треба до півроку". Я кажу: "Окей".
Максим Овечко
У трансплантології є магія. Її немає у звичайній хірургії, в урології, а тут є.

Магія – це момент, коли ми пришили орган, відпускаємо затискачі і він починає кровопостачатися. Нирка одразу рожевіє. Нирка, яка була така холодна, біла, відмита і забрана з пацієнта, який, на жаль, помер, оживає!

Чоловік 10 років був на діалізі – не мочився, у нього не було сечі, а тут нирка рожевіє і може одразу виділяти сечу. В організмі, який 10 років не очищувався, починається нове життя. Це магія.

Серце починає битися в руках – у цьому найбільша магія.
"Я свідомий того, що наша історія не є американським фантастичним фільмом, у якому люди починають жити по-новому, переймати звички донора", – говорить Любомир через 4 місяці після трансплантації органів своєї мами Наталі.

Він не переконує, що вона продовжує жити – він каже, що її органи продовжують жити в тілах інших людей. Віталія, Альони, Володимира та Віри.

Після березневого знайомства Любомир підтримує з ними зв'язок. З кимось більше, з кимось менше. Вони вітають один одного зі святами.

Цього року Любомир закінчить семінарію. Ту саму, про яку 6 років тому мама казала: "Я в усьому тебе підтримаю". І планує служити там, де його потребуватимуть люди, і куди покличе Бог.

На безіменному пальці лівої руки він носить мамин подарунок – вервечку, намацуючи бусинки на якій, промовляє молитву до Богородиці.

У свої 24 він мріє створити сім'ю і бути хорошим сім'янином. Показувати людям приклад і просто нормально жити.

"Можна говорити про мрії, різні амбіції, але я переконаний, що це все дуже відносно. Я мрію просто прожити щасливе життя, ні для кого не зробивши якоїсь кривди. Щоб на схилі літ озирнутись і сказати собі: "Ну, не марно прожив", – каже Любомир.

І на кінець цитує свого тезку і попереднього предстоятеля УГКЦ Блаженнішого Любомира, головне – залишитися людиною.
Ольга Кириленко, УП