Влітку 2006 року, коли я був на матчі Кубка Девіса, мені розповіли про маленьку дівчинку 12-ти років. І я поїхав подивитися на неї. Тихенько простояв за кортом хвилин 30 і зрозумів, що це маленький алмаз.

У 12 років у неї були дорослі, зосереджені очі, і вона бігала за кожним м'ячем. У мене вже тоді була приватна спортшкола та 15 кортів у Харкові. Я попросив дитячих тренерів по Україні подивитися її на турнірах, поспостерігати, розповісти про їхнє враження. За пів року всі дружно мені сказали, що дівчинка незвичайна, не така, як усі в 12 років. 

Я зустрівся з мамою Еліни Оленою та татом Михайлом. Моє тверде переконання за 25 років у тенісі, що головний ворог талановитих дітей – їхні батьки. Тут мені пощастило, Світоліни – дуже розумна та дружна сім'я. Можливо, й тому, що старший брат Еліни, Юліан, уже тоді грав на рівні збірної України, і без його успіхів навряд чи так старалася б маленька Еліна. 

У 2007 році я уклав з 13-річною дівчинкою контракт на 7 років. Мене тоді назвали божевільним. Але я вгадав. Мені пощастило з Еліною та її сім'єю, а їм, напевно, пощастило зі мною. Еліна переїхала з Одеси до Харкова і почала тренуватися в моїх клубах із заслуженим тренером України Андрієм Луценком. 

У 15 років Еліна виграла юніорський турнір великого Шолома до 18 років (тільки 5 людей за всю історію тенісу виграли Шолом у категорії до 18 років у 15-ть). Далі ми зрозуміли: щоб професійно зростати, Еліні потрібно їхати тренуватися в Європу. Ми підписали контракт з академією Жюстін Енен у Бельгії. Еліна почала працювати з топтренером Карлосом Родрігесом. Потім був Себастьян Матьє, Йєн Хьюз, Енді Батлс – кожен з них вніс щось в Елінин талант. Потім ми продовжили контракт ще на 5 років, тобто до 2018 року я був спонсором Еліни. Зараз ми близькі друзі, постійно спілкуємося. І я купаюсь у променях її слави. 

В Еліни немає подачі Серени Вільямс чи форхенду (класичний удар ракеткою по м'ячу праворуч – УП) Сабалєнка. Її теніс розумний. Вона грає головою та дуже сильна фізично. До народження доньки, думаю, вона була "по фізиці" сильніша за всіх. Вона біжить і дістає кожен м'яч, дуже працьовита на тренуваннях. Неймовірно багато працює. Її мрія – не перша ракетка світу, її мрія – виграти Шолом. Вірю, що вона його виграє!
‍

Андрій Шевченко – це не лише славетний футболіст, тренер і легенда, а й наш голос у світі. І нині ми вправно використовуємо його можливості. 

Сам Шевченко прагне бути корисним для України. З початку повномасштабної війни він активно включився в інформаційне поле західного світу – пояснює, збирає допомогу, шукає друзів і проводить благодійні заходи. 

Під їхні з Олександром Зінченком імена, спільно з United24, організували матч зірок футболу в Лондоні на стадіоні "Челсі". На Стемфорд Бридж зібралися легендарні футболісти, актори та селебрітіз з усього світу, щоб акумулювати кошти на допомогу Україні. Шевченко зустрічав кожного учасника, спілкувався, дякував. Дуже переживав, щоб все пройшло на найвищому рівні, як він звик.

Йому можна пригадати старі політичні помилки, однак, як на мене, набагато важливіше, що він робить зараз, у найвідповідальніший момент з часів здобуття незалежності Україною. Тільки об'єднавши всі зусилля, ми зуміємо перемогти. 

З початком повномасштабної війни, перебуваючи в Україні, він перейшов на українську, що раніше важко було собі уявити. Так само, як і побачити Шевченка в якості лектора в американському вузі чи на форумі в Давосі. Але все це тепер необхідність.

Пана Андрія вже називають наступним президентом Асоціації українського футболу. Тобто невдовзі він може стати впливовим менеджером та повністю відповідати за український футбол. Цю інформацію він поки не коментував і свою програму громадськості не презентував. Але до цього все дуже близько. Цікаво буде поспостерігати за Шевченком-президентом асоціації. Проте розбудовувати футбол по-справжньому можна буде лише після перемоги. А зараз набагато важливіше продовжувати свою впливову дипломатичну місію.
‍

Я вважаю, що Ольга Харлан зробила значний внесок у розвиток саме моєї кар'єри своїми виступами. Поясню, як саме. 

Колись, здається, у 2013 році, я дивився нагородження найкращих спортсменів року. Тоді Оля Харлан стала найкращою шаблісткою світу. В Україні ж Національний олімпійський комітет України вкотре відзначив Олю в номінації "Найкраща спортсменка місяця". У цей період я проживав складні моменти життя, зазнав певних поразок і саме тоді, коли побачив, що вона вкотре виграла нагороду, мене це настільки змотивувало, що я поставив перед собою ціль – у наступному році також бути в переліку найкращих спортсменів. В той же вечір після перегляду нагородження я пішов тренуватися самостійно і вже за рік мене номінували на найкращого спортсмена. Проте мені вдалося виграти це звання лише рік по тому – в 2015-му. Тому для мене Оля Харлан стала певним мотиватором, адже вона постійно перемагала навіть тоді, коли в це було важко повірити.

Наприклад, у 2016 році вона перенесла операцію на плечі й буквально через пів року повинна була виступати на чемпіонаті світу. Попри те, що фехтувати треба рукою, плече – найскладніший суглоб в організмі людини. Я не міг уявити, що за цих обставин, після такої операції, вона зможе показати видатний результат. Тоді Оля перемогла на етапі Кубка світу з фехтування, який проходив у Тунісі. 

Вона феноменальна спортсменка, враховуючи те, скільки років тримається в топі найкращих спортсменів світу в цьому виді спорту. Я надихаюся і поважаю її. А ще хочу підкреслити один факт: ми всі її бачимо на фехтувальній доріжці войовничою та такою шаленою, хоча в особистих комунікаціях вона спокійна та дещо сором'язлива. Контраст, який дивує. 
‍

Для мене Олександр Зінченко – не лише неймовірно працьовитий і талановитий футболіст з високим рівнем інтелекту. Його цілеспрямованість та професійність – така ж сама і поза межами футбольного поля. Він є прикладом працьовитості та самовідданості, чим би не займався. Вважаю, саме завдяки цим рисам він досягає високих результатів.

Усе дитяче та юнацьке життя його супроводжували постійні випробування, проте вони не стали перепонами до успіху, а навпаки – викували сильну особистість. Компанійський і товариський, з сильним характером та чутливою душею, він є зразком для молодого покоління. Олександр неодноразово демонстрував, що здобутки можливі завдяки праці, відданості та невтомному самовдосконаленню.

Починаючи з 24 лютого 2022 року, він розпочав масштабну роботу з підтримки як гуманітарних і соціальних ініціатив, так і безпосередньої допомоги військовим. Окрім того, що Олександр особисто постійно допомагає різним фондам, він залучає до цієї діяльності й інших зірок світового футболу. Хоч Зінченко і не любить про це говорити, проте разом зі своєю дружиною Владою вони й до повномасштабного вторгнення постійно допомагали і допомагають та відгукуються на різноманітні заклики, коли така допомога є необхідною.

Відчуття соціальної відповідальності та бажання робити цей світ кращим – важлива риса Сашка, тому, без сумнівів, він є цінним та гідним представником української нації. Вірю, що й надалі в усіх аспектах свого життя – як футболіст, людина та громадянин – Олександр продовжуватиме вражати своєю невтомною працею, професіоналізмом та доброзичливістю, завойовуючи повагу та любов мільйонів шанувальників.
‍

Ярослава Магучіх – яскравий приклад того, що коли прагнеш чогось досягти, варто завжди вірити в себе та постійно розвиватись. Спробувавши карате, стрибки в довжину та біг з бар'єрами, вона зупинилася на стрибках у висоту. І зробила абсолютно правильний вибір.

У 14 років вона стрибала 1,8 метра, а вже у 17 подолала важливу для стрибунів висоту – 2 метри. У 2019-му їй підкорилися 2,04 метра, що стало світовим рекордом серед юніорів. Того ж року Ярослава перемогла на етапі Діамантової ліги, ставши наймолодшою переможницею в історії змагань.

Вже в 19 років Магучіх стала бронзовою призеркою Літніх Олімпійських ігор. Саме на тих іграх стався відомий скандал через фотографування з переможницею, росіянкою Марією Ласіцкене. Тоді Ярослава пояснювала, що фото не було проявом політичної позиції.А вже після повномасштабного вторгнення Ярослава довела, що український прапор для неї не порожній звук, остаточно припинивши будь-яке спілкування з Ласіцкене, яка в дитинстві була її кумиром.

"Я більше не маю ідола. Тепер я виступаю з усвідомленням того, що є кумиркою для багатьох українських стрибунів. І я хочу ставати кращою заради них", – підкреслювала Магучіх.

У 2023 році Ярослава на ділі показує, що є лідером у своєму виді спорту, вигравши ледь не всі можливі титули в сезоні. В тому числі нарешті стала чемпіонкою світу. І це всього в 22 роки. На цьому вона зупинятися явно не збирається. Якось Магучіх сказала, що найперше вона "змагається сама із собою, бо маленькі щоденні успіхи наближають до великої мрії". І попри усі вже подолані висоти, сподіваємось, що головна вершина Ярослави ще попереду.
‍

Марина Бех-Романчук не припиняє вражати досягненнями, вмінням боротися, а ще величезним серцем, добротою й відданістю. Коли Марина починала шлях професійної легкоатлетки, я вигравала свої перші титули.

2011-й став для нас обох знаковим: я завоювала титул чемпіонки світу, а вона взяла участь у своєму першому чемпіонаті світу U-18. Вигравши в 2018-му першу дорослу медаль зі стрибків у довжину на чемпіонаті Європи, Марина щороку приносила Україні бодай одну нагороду, часто виграючи їх останньою спробою!

В 2022-му Марина почала стрибати також потрійним і за ці два роки виграла титул чемпіонки Європи й срібні медалі чемпіонатів світу в приміщенні та просто неба. При цьому на кожному з них встановлювала особисті рекорди, довівши їх до 15,02 метра. До цих результатів Марина йшла з Вадимом Крушинським – тренером, з яким працює з дитинства.

Марина – це приклад людської краси, зовнішньої і внутрішньої. Вона освічена, талановита й завжди готова допомогти. Коли почалася війна, вона з сім'єю відчинила двері свого будинку для десятків спортсменів. Вона справжня амбасадорка України на міжнародній арені. Її глибокі інтерв'ю, де вона розповідає правду про Україну, розходяться по світових медіа. Пишаюся тим, що в нашій команді є такі особистості, як Марина Бех-Романчук.
‍

Виступ збірної України U-21 (до 21 року) на чемпіонаті Європи-2023 з футболу став історичним досягненням для нашої "молодіжки".

Підопічним головного тренера Руслана Ротаня підкорилось серйозне звершення – вихід на Олімпійські ігри 2024 року. Таким чином, Україна вперше буде представлена у футболі на Олімпіаді. Варто відзначити примітну особливість – до складу команди на Олімпіаді зможуть потрапити лише 3 гравці, яким більше як 23 роки.

Не тільки сам результат став позитивним для вболівальників, а й те, в якому стилі “молодіжка” його здобула. Яскрава гра з багаточисельними передачами, контроль м’яча, активний пресинг дуже подобається фахівцям та фанам. Вона вже навіть отримала свою назву – “Ротань-стайл”. І недарма. Головний тренер молодіжної збірної справді привніс в український футбол свіжий погляд на гру мільйонів.

Але не тільки Ротаню слід дякувати. Якби у нього не було якісних виконавців, то навіть найпрогресивніші ідеї не вдалося б реалізувати на полі. Вдалося досягти такого історичного результату завдяки цілій когорті таких справжніх “зірочок” українського футболу, як Георгій Судаков, Артем Бондаренко, Михайло Мудрик, Анатолій Трубін, Максим Таловєров та інших.

Досягнення хлопців доводить, що попри всі проблеми та перешкоди, в українського футболу є чудове майбутнє. Головне – не зупинятися та продовжувати розвиватися.
‍

Загальновідому інформацію про Олександра (народився, одружився, боксує) можна знайти й у Вікіпедії. Тому розповім про Усика трохи те, що ви не знайдете у Вікіпедії. І чому він гідний увійти в сотню видатних українців року.

Історія Олександра Усика – це історія не тільки спортивних досягнень. А й людини, якої торкнулися потрясіння й виклики, що долала й долає наша країна. Вперше я почув про Усика задовго до того, як він став всесвітньо відомим. В 2005 та 2007 роках Сашко двічі ставав переможцем міжнародного юнацького турніру братів Кличків.

На Олімпійських іграх 2012 року в Лондоні в України було багато перемог у різних видах спорту. Але гопак у ринзі нового олімпійського чемпіона з козацьким чубом, переконаний, запам'ятали багато навіть далеких від спорту людей. По-справжньому на Олександра звернули увагу після перемоги на тій Олімпіаді. Особливо промоутери професійного боксу.

Усик ухвалив рішення розпочати професійну кар'єру, залишившись в Україні. Він відмовився від пропозицій іноземних промоутерів і підписав контракт із українською боксерською компанією К2. Про спортивний шлях Усика можна багато говорити – про його титули та досягнення. Перемоги на чемпіонатах Європи, світу. Турніри, кубки. Пояси і звання… Але я хотів би також торкнутися того, що для нас, українців, не менш важливо ніж світові спортивні досягнення. Це – громадянська позиція та відданість своїй країні. Олександр Усик родом із Криму. Там жили його батьки, родичі, друзі дитинства. 2014 рік. Анексія півострова. Придушення всього українського в Криму. І як болюча заноза всім російським пропагандистам – світові перемоги кримчанина, під час яких він з гордістю підіймає український прапор!

Початок повномасштабної війни, з якою вдерлася Росія, застав Олександра в Києві. Бої тривали впритул до столиці. Усик вступає в територіальну оборону. Потім, коли варварів відкинули від Києва, Харкова, між нами відбулася довга дискусія. Чи продовжувати Усику боксерську кар'єру? Чи змінити боксерські рукавички на автомат? Я переконував Олександра, що він буде набагато ефективнішим і кориснішим для нашої держави, коли використовуватиме спортивну трибуну для донесення й посилення сигналів України. Для того, щоб привертати увагу світу й залучати його до допомоги нашій країні. Адже поєдинки Усика транслюють понад 200 країн. І після кожної перемоги в кожній країні чують гімн України й бачать, як здіймається переможний синьо-жовтий прапор!

Для нас дуже важливі перемоги! Перемоги кожного українця. Кожного на своєму місці. І вони важливі як на фронті, так і в тилу, який допомагає країні вистояти. Знайдуться, мабуть, і ті, хто скаже: так професійний бокс – це ж бізнес; окрім спортивних досягнень, це також і великі гроші, заробітки. Не сперечатимусь. Але питання також і в тому, як ти розпоряджаєшся грошима. Я знаю дуже багато прикладів, коли люди спрямовують на підтримку ЗСУ великі суми власних коштів. І вони не заявляють про це голосно і публічно. Олександр – один з них. Він бере активну участь у благодійних аукціонах. Він жертвує свої гроші на допомогу нашим захисникам. Сума особистих донатів Усика на сьогодні вже склала понад 150 мільйонів гривень! 

Я вважаю правильним рішення УП внести в 2023 році до когорти ста відомих українців нашого чемпіона. Ми всі чекаємо наступного бою Олександра Усика. Складного поєдинку за звання абсолютного чемпіона. Тримаємо кулаки за Сашка! Нам потрібна його перемога! Як частина, як внесок у нашу спільну велику Перемогу. Перемогу України.
‍

Людмила – справжній приклад визначеності, міцної волі та непохитної віри у власні сили. Розпочавши свій спортивний шлях змалку, вона пройшла жорсткі труднощі, долала перешкоди та неодноразово підтверджувала свою виняткову вдачу.

Ця витривала й енергійна дівчина сміливо перевершувала саму себе. Вона спробувала свої сили в багатьох дисциплінах та інших видах спорту, після травми в гімнастиці не опустила руки й довела, що її справжня стихія – веслування на каное. Цей вид спорту став її справжнім покликанням і визначив її долю.

Спортсменка робила неймовірні зусилля, щоб розвиватися, ставати кращою та завжди бути на вершині. Людмила тренується не жаліючи себе і не відчуваючи втоми. Відповідальність, дисципліна та професіоналізм стали ключовими властивостями її особистості.

Завдяки своїй винятковій майстерності, наполегливості та величезним старанням Людмила вписала своє ім'я в історію українського та світового спорту й надихає молодих спортсменів.

Лузан стала незмінним символом перемоги, волі та незламності. Її величний шлях у спорті нагадує нам, що, незалежно від труднощів, ми можемо досягти всього, що запам'ятовується назавжди.
‍

Владислав є першим в історії українським скелетоністом. Скелетон – це зимовий олімпійський вид спорту. Гераскевич двічі здобував ліцензії для участі в Зимових Олімпійських іграх та ставав фіналістом, підтверджуючи статус одного з найсильніших спортсменів у світі в цьому виді спорту.

Під час виступу на Зимових Олімпійських іграх у Китаї 2022 року Владислав виступив з мовчазним протестом проти війни в Україні, тим самим викликавши величезну увагу провідних світових ЗМІ до України.

З перших годин повномасштабного вторгнення Владислав не лише продовжив обговорення війни зі світовими ЗМІ, а й заснував "Благодійний фонд Гераскевича" та почав залучати допомогу з-за кордону як для військових (спорядження, тентове містечко для польового госпіталю), так і для цивільних (медикаменти, їжа тривалого зберігання, допомога притулкам для покинутих тварин тощо).

У літній період, коли немає змагального сезону, Гераскевич знаходить час та власноруч розвозить гуманітарну допомогу по різних містах (в тому числі прифронтових) на мікроавтобусі команди, який зазвичай використовується для перевезення спортивного спорядження під час змагального сезону.

Також він став одним із організаторів коаліції щодо протидії участі представників Росії та Білорусі на міжнародних змаганнях. До цієї коаліції увійшли світові ЗМІ, представники Національних олімпійських комітетів різних країн, спортивні юристи, провідні світові спортсмени та тренери, активісти. 

Владислав є членом Всеукраїнської федерації бобслею та скелетону, членом Національного олімпійського комітету, членом Комісії атлетів НОК України. Бере активну участь у проєктах підтримки українських дітей з деокупованих територій та залученні до занять скелетоном на олімпійських об'єктах у Європі за кошти іноземних благодійних фондів.

Владислав закінчив навчання у фізико-математичному ліцеї імені Шевченка, магістратуру фізичного факультету Київського Національного університету імені Тараса Шевченка. Має публікації своєї наукової роботи на міжнародних ресурсах з фізики. Бере участь у різноманітних міжнародних наукових проєктах, які спрямовані на підтримку талановитих українських дітей – призерів міжнародних Олімпіад з фізики та математики.
‍