Дугою вигнувшись, дає струна тупа,
Немов краплині, впасти чорній ноті,
І ось улесливо з оркестру накрапа
Мелодія в розбещеній скорботі,
І люди йдуть, згинаючись в фокстроті
Ламаючись у нерухомім па.

І скрипалі бліді помалу
З скрипок опуклого бокалу
У залю, як в тремкий сосуд,
Переллють прелюд.
Забився в похоті прелюдній
Німий фокстрот, цей крок собак,
Цей акт одвертий, акт прелюдний
Цей неймовірний акт.

Шматуй же крок, труси людей ти
Кохання механічний знак!
Уже на чорнім горлі флейти
ЗаходИв худий борлак.
Струна, як бич, пече банджо,
І стогнуть скрипалі,
Щоб звук хитавсь, як в жилі жовч,
Як ртуть в гарячім шклі,
Щоби, упавши з висоти,
Запавсь, зім’явсь, зібгавсь,
Щоби розкрилися роти,
Роти голодних павз.
І захлинувсь астмічний такт,
Що рве, як рану, рот.
Цинічний акт, прилюдний акт, –
Розчавлений фокстрот.
Ах, солодійництво примар
В розгойданому мюзік-голі
Віолончелі стегна голі,
І хтиві талії гітар,
І жирний ляпас підошов,
І крок кривий, як корч.
Ну, що ж,така людей любов,
Випростана сторч!
Хитаючись, любов іде,
До рота влипши ртом.
Любов людей, любов людей
Трусить животом,
Животом і клубами,
губами ботокуда,
Губами, мов оправками
скривавлених лахміть.
То, поспішаючи, стенографують люди
Каракулями шімі свою коректну хіть.
У стоккато шуму шімі,
Спотикатись в шумі шімі,
Це – любов.
Ось така ти в шумі шімі,
У строкатім шумі шімі
Ти – любов!