Крах українського лібералізму-2. Суспільство незгідних

Четвер, 1 серпня 2013, 11:13
психолог, аналітик, коуч, місто Тернопіль

Ідеї правлять світом. Так, без них людина – як комп’ютер без програми. Але й від тіла вона теж залежна.

Тому управляти нею можна або ставлячи в залежність від тіла, тобто фізіологічних потреб – їжі, тепла і відчуття безпеки, необхідності продовжувати свій рід. Або – маніпулюючи ідеями, якими вона живе.

Так були влаштовані держави минулого – управляли людьми з допомогою примусу і голоду та морочили їм голову тими ідеями, ради яких тримали цілі касти жерців і сонмища богів.

З кількома змінами це триває донині. Перша з них сталася після впровадженням християнства – тепер всі мали поклонятися одному Богу.

А тому й владика теж мусів бути один. Так монотеїстична християнська релігія сприяла розвитку сильної централізованої влади, зміцнювала могутність держав.

Другою зміною стало не тільки відродження ідеї свободи народу – філософії Просвітництва, але й поява класу, здатного цю ідею втілити у життя – новонародженої буржуазії, що не схотіла коритися свавіллю королів.

Так виникла сучасна система західної демократії, освячена ідеологією лібералізму. І так давні уявлення Платона про ідеї, що правлять світом, набули цілком конкретного звучання, оформившись у політичні ідеології.

Завдяки їм західні політики керують якщо й не усім світом, то хоча би своїми виборцями. Але в нас цей процес перетворення ідеї свободи в політичну ідеологію ще триває...

Християнство та ідеї України-Руси

Зараз важко судити, якою була Україна в часи раннього християнства – відомостей про це надто мало. Залишилися тільки спомини про державу Антів, що виникла, здається, нізвідки і так же в нікуди щезла.

А потім – знову провалля в кількасот років, аж до перших відомостей про початки Київської Русі.

Тому однозначно казати про вплив християнства на наших землях, на жаль, не доводиться. Тим більше – під шум влаштованої з цього приводу істерики.

Однак спершу ця монотеїстична релігія, так само як і на заході, сприяла зміцненню державності та приєднанню до більш цивілізованого на той час світу, яким тоді були швидше араби, ніж європейці.

Поезія, математика, медицина, переклади давньогрецьких і римських текстів – це все було заслугою тодішнього арабського світу. Та й славетне європейське Відродження теж в значній мірі виникло завдяки йому.

Тож вибір Володимира в бік Константинополя, що був ближчим до цього процесу, по суті, був вибором без вибору – князь просто обрав більш прогресивну на той час релігію, ймовірно уникаючи при цьому ісламу, щоб не бути поглинутим іншою, більш потужною цивілізацією.

Крім того беззаперечною перевагою християнства стала його космогонічність, адже Бог християн – це Бог всього Всесвіту. Та спрямованість уперед, в майбутнє, до нового кращого світу.

А не назад, у минуле, до "мудрості" давніх релігій, які дуже часто сповідували відвертий поділ на касти або й навіть – людські жертвоприношення, що відтепер стали одним з найтяжчих смертних гріхів.

Однак інші дві достатньо негативних риси християнства співпали з вадами українського характеру.

В попередній статті вже говорилося про це – феномен народу без батька. В результаті чого його кращі сини, виступаючи проти своєї залежності від власної матері, нерідко нищили і матір-батьківщину.

Що було коренем цієї біди – невідомо. Останні відомі спогади про державу Антів подібного в собі не містять – Атілла був мужнім воїном, що пройшов півсвіту. А ось князь Святослав вже "чужі землі здобував, а свої втрачав".

Тож ймовірно певний "злам" стався десь тоді – і не християнство було тому виною, адже Святослав християнином не був. Воно ці проблеми лише підсилило – тим, що зробило Ісуса Христа слабким мужчиною.

Навряд чи він уявляв себе таким – таким його зробила церква. Але не краще вона вчинила і з жінками.

Тільки якщо у випадку з чоловіками церковники "пройшлися" по земному образу сильного й мужнього чоловіка, то з жінками вони вчинили інакше – відкинули будь-яку згадку про жіночність у вищих, небесних сферах.

Так, Небесний Бог став не тільки мужчиною, але й батьком, а відповідний йому образ Небесної матері, присутній у Старому Заповіті у вигляді Софії-мудрості – щез!

Правда, ця нереалізована жіночність все-одно проявлялася – у народних піснях і традиціях, у назвах храмів, у все-ще язичеській суті багатьох християнських свят, більшість з яких мали жіночі ознаки.

Однак справу було зроблено –  і зневаживши Небесний Жіночний образ і Земний Чоловічий, християнство тільки посилило споконвічні комплекси українського народу – народу, що мовою Фрейда, виріс не знаючи батька.

А як інакше?

Відкритим залишається запитання – чи могло бути інакше? І куди щез наш образ батька? Згинув з державою Антів? Був знищений Ольгою разом з язичниками Коростеня і їхнім вождем Малом?

І чому інші народи, сповідуючи те ж християнство, наприклад все ті ж французи, які в часи розквіту Київської Русі були куди як більш відсталою нацією, розвивалися більш успішно, не впадаючи в подібні комплекси і проблеми?

В них існував свій архетип Отця народу, якого ми не мали? Чи для них цим архетипічним образом став єврейський Бог-Отець Старого Заповіту, якому українці, в силу якихось причин, поклонитися не могли?

Невідомо…

Держава без ідеї

Друга половина цієї проблеми полягає в тому, що західна ідея свободи на своєму шляху становлення до політичної ідеології і через неї – до реальної діючої сили, пройшла ще й через етап становлення буржуазного суспільства.

Цього в нас теж не було. В нас, на думку автора книги "Соціокультурний світ України", поставили інший унікальний експеримент – побудови індустріального суспільства на базі селянського, яке в своїй основі залишилося все таким же архаїчним і …недержавним.

Так ми отримали суспільство без ідеології розвитку, в якому більшовики образ його верховного "батька" цілком успішно замінили образом верховного вождя дохристиянського типу – на зразок давніх єгипетських чи вавилонських царів.

Але до чого тут свобода з нашими предковічними архетипами – скажете? Та просто не буває свободи абсолютної – вільної від законів природи та суспільства. Інакше вона перестає бути благом, переходить у той хаос і руйнацію, з якого і створений світ.

Так, ми живемо у світі, де руйнування сильніше за творення – інакше його давно би захарастили невдалі творіння попередніх цивілізацій. Так, цей постійно наростаючий хаос дає шанс тим, хто може створити щось краще, звільняючи їм простір для діяльності.

Але разом з тим несе загрозу знищення не тільки цим творінням, але й їхнім творцям. Як і усім живим організмам. Тож протистояти цій наростаючій ентропії можна лише одним чином – передбачаючи наступний розвиток світу з користю для себе. Виконуючи роль демону Максвела.

І це вміння – передбачати і прогнозувати – більш притаманне чоловічому типу мислення, йому ми навчаємося у батька. А народ – вбирає у себе разом з традиціями і культурою.

І якщо носіїв такого вміння у нього немає – його немає і у створеній ним державі. І вона теж виявляється нездатною ні зрозуміти, ні спрогнозувати, ні вдало використати для себе закономірності розвитку світу.

Що й маємо за останні 20-ть років в Україні – хаос, але не свідоме творення. Звідси оця туга за приходом "месії", віра в сильного й мужнього поводиря, який має навчити нас тому, чого ми не вміємо.

Однак, на жаль, проблема не тільки в цьому.

Мало знайти месію – треба його ще й прийняти. От уявимо собі на мить, якби Христос з’явився в українському суспільстві.

І що? Не сказали би на нього, що "всі вони однакові"? Що це за лідер, що не має ні зрозумілої усім ідеї нового суспільства, ні чіткої програми його побудови, ні команди однодумців – бо з 12-ти чоловік ще до ранку двоє його зрадять?

Правда тепер ми його вже не розіп’яли би на смерть, як це зробили давні євреї – просто би висміяли. Оце й уся різниця.

Тож може краще не культивувати в собі подібні інфантильні очікування і не шукати якогось "батька-покровителя" чи месію, покликаного діяти замість нас? А почати хоч щось робити самим?

От тільки тоді чоловікам доведеться стати чоловіками. А жінкам – хоча б перестати голосувати за президентів і депутатів за ознакою їхньої зовнішньої привабливості.

Та й держава повинна зробити щось, щоб дітей в нас виховували не одні тільки жінки – як-от ввести пільги при прийомі хлопців в педагогічні ВУЗи. В першу чергу – для тих, хто пройшов армію.

Багато ще можна запропонувати подібного – було б бажання. От тільки його, здається, немає. Плакати і скаржитися легше, чи не так?

Ігор Лубківський, для УП