Президентські теледебати й мовне питання

П'ятниця, 16 травня 2014, 14:01
журналіст

Мовна тема сьогодні є винятково дратівливою. І, менше з тим, піднімати її треба: робити вигляд, ніби проблем із мовою не існує, – це заганяти ті проблеми ще далі в глухий кут.

Що ж до делікатності, мовної толерантності та просто здорового глузду – то їх мусять виявляти передусім політики й державні чиновники, зокрема й у публічних виступах.

Президентські дебати, організовані Першим національним телеканалом, із мовного погляду відбуваються цілком за практикою розважальних шоу періоду президентства Януковича. У студії двоє ведучих; один із них – у даному разі Зураб Аласанія – розмовляє російською мовою, інший – Інна Москвіна – українською.

Торжество балансу й мовної толерантності, одне слово.

Перший випуск дебатів, 9 травня. Троє кандидатів у президенти – Ольга Богомолець, Анатолій Гриценко та Олександр Клименко. Усі вони розмовляють українською й тільки нею. Зураб Аласанія – тільки російською: нею він звертається до кандидатів, нею ж оголошує регламент та змістові блоки, російською ж ставить уточнювальні запитання.

Жодного українського слова до кінця ефіру він так і не вимовляє. Ніхто в студії, окрім нього, російською не виступає.

А саме він, Аласанія – хай і разом із Москвіною – господар студії. От і вийшов такий собі "ефект Шустера": мовляв, моя студія – які правила хочу, такі в ній і встановлюю.

Так, на часі сьогодні толерантність у мовному питанні. На часі – переконати жителів Сходу України в тому, що вони, російськомовні, – повноправні громадяни України, і їхні мовні інтереси держава теж має враховувати.

От тільки те, що демонструють Аласанія з Москвіною, видається радше чимось демонстративним. Адже на поточну політику, зокрема й у мовній сфері, ведучі теледебатів не впливає. А тому навряд чи їхня різномовність здатна в чомусь переконати аудиторію Сходу й, зокрема, Донбасу, навряд чи може змусити їх переглянути свої упередження.

Я, як журналіст, можу писати будь-якою мовою – тією, якою вважатиму за потрібне, якою захочеться. Залежно від аудиторії, на яку розраховано текст, від мови більшості цитат – зрештою, від того, яка п'ятка зачесалася.

Будь-яка приватна особа може розмовляти тією мовою, якою хоче – якщо впевнена, що аудиторія її зрозуміє.

Зураб Аласанія – генеральний директор НТКУ. Високий державний чиновник. Саме так: допоки Національна телевізійна компанія України є державною, її очільник є високим державним чиновником.

Тож 9 травня вийшла традиційна пострадянська картина: високий державний чиновник розмовляв не тією мовою, якою висловлювалися його візаві й співрозмовники, а тією, якою сам уважав за потрібне.

Не він підлаштовувався під співрозмовників, а пропонував співрозмовникам підлаштовуватися під нього. Та ні, не пропонував – просто ставив перед фактом.

Як на мою думку, саме в цій традиції чиновницької зверхності – а зовсім не в мовному законодавстві – і криється головна причина мовної проблеми та конфліктів на мовному ґрунті. Бо саме ця чиновницька зверхність – "як хочу, так і розмовляю; хто ви тут такі, щоб диктувати мені правила?" – визначає реальну мовну практику в Україні.

Бо давайте побачимо речі такими, якими вони є: насправді мовна ситуація в Україні викликає незадоволення зовсім не через формальний статус російської, а чи якоїсь іншої мови – "державна", "офіційна". Вона викликає незадоволення через те, що громадяни почуваються безправними, повністю залежними від чиновників. От якою мовою захотів чиновник – такою з вами й розмовлятиме, такої вимагатиме й від вас. А ви – гвинтики, ви – ніхто.

Мовна проблема – це насправді проблема чиновницького свавілля й чиновницької зверхності. Це – загальна проблема стосунків держави, в особі її повноважних представників, із суспільством. Тільки в мовній сфері вона виявляється винятково гостро й винятково болюче.

І поки повноважні представники держави бачитимуть в усіх нас підданців, а не рівних собі громадян, поки вони спілкуватимуться із суспільством за принципом "я тут цар і бог" – ані мовна проблема, ані будь-яка інша не зрушить із місця, хоч би які хитромудрі закони не вигадували наші парламентарі.

А ще мовна проблема – це проблема елементарної культури та ввічливості, і тих самих державних чиновників зокрема. Проблема відчуття ситуації: за яких ситуацій який мовний режим, яка мовна поведінка є доречними.

Точнісінько так само, як на приватну зустріч ви можете піти в гавайці та строкатих шортах, а от на офіційний захід, а тим паче на телеефір ви в них не підете. І допоки наші політики та чиновники не вмітимуть використовувати мови відповідно до ситуації, гострота мовного питання має вельми примарні шанси знизитися.

Зрозуміло: ведучи теледебати, і, зокрема, 9 травня, Зураб Аласанія прагнув продемонструвати мовну толерантність, "Схід та Захід разом". Але обраний ним спосіб видався відверто незграбним.

До того ж, до Аласанії не могло не виникнути того самого запитання, що й свого часу до Валіда Арфуша: а чи володіє він узагалі українською мовою? Чи точно й коректно розуміє зміст україномовних документів, з якими йому доводиться працювати?

Як же воно в даному разі мало б бути? Що було б оптимальним?

Можливо, ведучим варто було би звертатися українською до україномовних кандидатів і російською до російськомовних, демонструючи повагу до гостей?

А може, просто домовитися в кулуарах: кожен кандидат якусь частину власних відповідей виголошує українською, якусь російською – у тому співвідношенні, у якому вважає за потрібне? А ведучі переходили б з однієї мови на іншу слідом за кандидатами. А якщо кандидат у президенти вважатиме таку пропозицію за неприйнятну – хай прямо про це й заявить у студії.  

От саме такий підхід, здається, і був би по-справжньому толерантним, саме він переконував би аудиторію.

Борис Бахтєєв, спеціально для УП