Партії регіональних еліт

Вівторок, 8 вересня 2015, 14:51
голова ГО "Асоціація Політичних Наук"

До 2006 року вибори в місцеві ради відбувались за мажоритарними округами, і партійна приналежність кандидата не відігравала вирішальної ролі. В місцеві ради проходили, переважно, господарники, чиновники або директори різних установ, яким необхідно було впливати на розподіл бюджетів.

Будь-який склад місцевих рад був залежний від центральної влади, а тому – лояльний. Місцеві голови та депутати не втручались у "велику політику", тому почували себе більш-менш спокійно.

Курс на політичну структуризацію органів місцевого самоврядування намітився у 1999-2002 роках, коли міські голови почали робити кроки у політику. Передусім це стосувалось мерів Черкас Олійника та Кіровограда Нікуліна, які стали в жорстку опозицію до режиму Кучми.

Тоді на виборах до рад всіх рівнів – до ВРУ за змішаною системою, до місцевих – за мажоритарною – опозиційні партії здобули перемогу за партійними списками і програли округи. Після цього вони почали говорити про зміну всієї виборчої системи на пропорційну.

Ситуація докорінно змінилась після перемоги на виборах президента Віктора Ющенка у 2004 році, коли місцеві вибори відбулись виключно за партійними списками. А оскільки вони відбувались одночасно з парламентськими, перебити національну агітацію на місцевому рівні виявилось практично неможливо.

До рад всіх рівнів зайшли не тільки їх "завсідники", але й партійні апаратники, штабні працівники і взагалі випадкові люди, яких записували у виборчі списки парламентських партій "для кількості". Місцеві лідери думок, в основному, залишились "за бортом".

Звісно, це можна сприймати як "очищення влади" чи "зміну еліт", однак якість роботи органів місцевого самоврядування від цього, на жаль, не покращилась. А відсоток некомпетентних політиканів та демагогів – суттєво зріс.

Партії ж бо ніхто не змінював. Дерибан комунального майна почався в нових масштабах. Але тепер він відбувався під прикриттям бійок у сесійних залах за ті ж речі, за які бились їхні "старші товариші" у парламенті.

У 2010 році ситуація знову змінилась. По-перше, режим Януковичана повну силу задіяв адмінресурс, яким всі місцеві еліти зганяли в Партію регіонів.

По-друге, там, де ПР не користувалось значною підтримкою серед виборців – Захід, Північ, частково – Центр, місцеві еліти пішли в ради під парасолькою суто місцевих політичних проектів.

У Сумах і Житомирі це були "Рідне місто", у Полтаві і Вінниці – "Совість України", у Черкасах – "Вільні демократи", у Львові – "Самопоміч", у Києві – "Блок Черновецького", а на Закарпатті – "Єдиний центр".

Остання партія пройшла шлях від перспективного національного проекту до партії однієї області, на відміну від Самопомочі, яка з одного міста несподівано вийшла на загальнонаціональний рівень.

Тоді поверненню в ради місцевих еліт сприяла виборча система, яка на половину складалась із кандидатів-мажоритарників, і наполовину – із кандидатів-списочників.

Місцеві політичні проекти, в основному, проходили саме за одномандатними округами, а в радах входили в провладну більшість. З центральною владою та їх представниками на місцях намагались співпрацювати. Як з командою Януковича, так і з постреволюційною командою.

Звісно, з одного боку, така позиція – цинічна, але з іншого – вона сприяла стабільності та спадкоємності влади. Місцевих політиків, загалом, і владою важко назвати.

Від органів місцевого самоврядування й раніше залежало дуже мало, а при Януковичі їхні повноваження були скорочені ще більше. Питання співпраці з Києвом було питанням виживання.

Сьогодні ми знову обираємо органи місцевого самоврядування за новим законодавством. Воно значно прогресивніше від попереднього, адже стимулює політичну конкуренцію.

Цього разу для перемоги не достатньо заплатити "внесок" і відсидітись у партійному списку рейтингової політсили, не достатньо бути лояльним до партійного керівництва і отримати місце у списку за "вислугу", не достатньо засіяти грошима свій округ, тим паче – не достатньо бути чиїмось родичем чи коханкою.

Щоб потрапити до ради за діючою виборчою системою, необхідно, по-перше, йти від рейтингової політичної партії, а це, передусім, притаманне парламентським політ силам. По-друге, йти в команді з авторитетними і популярними кандидатами. По-третє, особисто агітувати і працювати на перемогу у своєму окрузі.

Повноваження органів місцевого самоврядування будуть збільшені в результаті децентралізації, а тому кандидат повинен бути не тільки гарним оратором, щоб обіцяти "золоті гори" чи мати гарну зовнішність, але й бути компетентним в питаннях власних повноважень і розуміти та вміти пояснити, яким чином він зможе реалізувати власні обіцянки.

Наприклад, органи місцевого самоврядування не мають впливу на реалізацію державою міжнародної політики, на дії Збройних сил чи правоохоронних органів, тому обіцянки на кшталт "відновимо мир" чи "забезпечимо правопорядок" – це звичайнісінька брехня. Однак, такі гасла ми вже маємо змогу спостерігати на агітаційних бордах однієї партії.

В той же час, в Україні з’явились нові суто регіональні партійні проекти "Наш Край", "Народний контроль", "Відродження", "Сила громад".

В деяких містах працюють старші партійні проекти, наприклад – "Рідне місто", чи "Партія місцевого самоврядування". Вони менш відомі і менш впізнавані, ніж парламентські партії, однак відомими на місцях будуть їхні кандидати.

Такі партії представляють місцеві еліти. Вони намагаються максимально дистанціюватись від питань національної політики і зосередитись суто на проблемах місцевого самоврядування.

А от з парламентськими партіями ситуація не зрозуміла. Вони формуються "з коліс", і своїх кандидатів оприлюднять в останній момент.

Ким вони будуть і чи відповідатимуть новому рівню повноважень органів місцевого самоврядування, який з’явиться в процесі децентралізації – велика таємниця. Головні надії партійні боси покладають на свої "бренди", сподіваючись за їх рахунок здобути перемогу.

Що ж переможе цього разу – партійні бренди, чи особистості кандидатів?...

Дмитро Сінченко, для УП