Мінськ як форма правового абсурду

Вівторок, 16 лютого 2016, 13:31
викладач Національного педагогічного університету імені М.Драгоманова

Вміння домовлятися та вести діалог є основою соціально-політичного порозуміння та злагоди.

Форма діалогу може бути різною, але мета завжди одна – компроміс. Підставою успішного діалогу є спільний дискурсивний простір, паритетність та рівноправ'я всіх сторін.

Ведення діалогу виключає насилля (війну), однак будь-яка війна закінчується переговорами (діалогом).

Отож, постає питання – чи Мінські перемовини є діалогом, чи гібридним діалогом в умовах гібридної війни?

Місце діалогу створює ілюзію міжнародності та нейтралітету. В українських реаліях будь-яка подія, від наукової конференції до економічної співпраці, між Москвою, Києвом та Мінськом – є міжнародною за формою, але локально-провінційною за суттю.

Для більшості країн колишнього СРСР російська мова є і залишається засобом політичного, себто військового шантажу, а не культурного багатства. Тобто, спільна мова ведення переговорів у Мінську – не перевага, а недолік.

Найбільший парадокс Мінських угод – повноваження підписантів.

Угода про припинення вогню та конституційні зміни в Україні підписується:
– Кучмою – директивне рішення Порошенка;
– двома дипломатами – Росія та ОБСЄ;
– та двома приватними особами, які є представниками осіб, що зброєю захопили владу.

Український парламент – формально представник інтересів України – має виконувати рішення вище згаданих осіб. Далі більше.

Україна (A) хоче досягнути миру (Y), але не веде переговори з Д/ЛНР (В), переговори ведуться із представником Росії (С) за присутності В.

С не визнає себе стороною переговорів. А оголосило С країною-агресором.

Нагадаю, переговори йдуть на території, що неформально залежить від С і мовою суб'єкта С.

А хоче Y.
Y залежить від В і С.
А не визнає суб'єктність В.
С не визнає свою причетність до В і Y.
А мусить виконувати все, що підписано на території, що неформально залежить від С та мовою С.

Можливо, я погано вчив логіку, можливо, я не розумію причинно-наслідкових дій, але Мінські домовленості – формально-правовий абсурд.

Адже, для підвищення рівня легітимності та обов'язковості ці угоди підписувалися після погодження лідерами держав Нормандського або Женевського формату, часом у присутності уповноважених представників цих держав, затверджуються Радою Безпеки ООН.

Про що це говорить? Мінські переговори мають символічний та сакральний вимір, а не правовий чи політичний.

Тож вони цілком влаштовують Росію, яка діє виключно у площинні міфу та символів.

Вихід з патової ситуації – оголошення мирної конференції та проведення перемовин поза межами територіального і мовленнєвого "русского міра". 

Євгеній Білоножко, спеціально для УП