Нам потрібна не авторитарність, а внутрішня конфліктність у прийнятті рішень

Спецпроєкт НАЗК "UKRAINE NOW. Візія майбутнього"

Вже сьогодні важливо починати дискусію щодо передумов та уроків цієї війни, а також пошуку нового місця, нової якості країни після перемоги. Про ці питання в усій їхній складності ми говорили під час інтерв'ю для проєкту НАЗК.

Всі 30 років Незалежності відбувалися пошуки – якою має бути Україна, якою має бути її конфігурація, на чому треба розставити акценти. Сьогодні я насамперед спостерігаю появу контурів політичної нації. 

Хоча всередині країни існують різноманітні культури, історії, оповіді, наративи, але при цьому з'являється чітке усвідомлення певної ідентичності – ідентичності української політичної нації. 

Свідомість політичної спільноти формується саме зараз, під час війни. Можливо, це мало статися 10-20 років тому. Можливо, з перших років незалежності. Але зараз ми отримали ще один шанс. 

Друге спостереження – це громадянська активність. 

А третє, пов'язане з попереднім – це підтримання й розвиток нашої громадянської спільноти в різних сферах: соціальній, освітній, економічній. 

Я спостерігав численні ініціативи бізнесменів, зокрема від СЕО-клубу та інших спільнот. Нам треба підтримувати й посилювати самостійність громадянського суспільства. Так, держава – це важливо, це основний каркас. Але на першому місці має бути громадянське суспільство.

Держава, виходячи з війни в статусі переможця, має віддати частину своєї потужності громадянському суспільству. А це важко. 

Держава буде відчувати себе на висоті, як у часи пандемії в Європі, наприклад. Це посилення держави. Там, де є кризові етапи: пандемія, війна – держава завжди є сильною інстанцією. 

Частину повноважень треба віддати, треба полегшити, скажімо, стосунки громадянина й держави, громадянина й бюрократичних структур. В історичному контексті це схоже на самообмеження монархічної чи імперської влади в Європі, коли поступово запроваджувалося конституційне право. 

Що таке конституційне право? Це коли абсолютна монархія створює і легітимує існування інститутів, що її обмежують. От в Україні має відбутися такий крок, схожий на "конституалістичний поворот" часів абсолютизму – саме обмеження держави через інститути і норми. 

Це називається сьогодні верховенством права. Але тепер окрім норм та інститутів важливе посилення ролі свідомих і зрілих громадян.

Ми спостерігаємо посилення української суб'єктності. Можливо, позиція України була не такою сильною до війни, як хотілося. Зокрема й позиція в стосунках з росією і з західними партнерами. 

Україна гралася в невизначеність свого статусу, невизначеність політичного й ідейного курсу. І ця невизначеність давала ґрунт для сумнівів та спокус, зокрема й для кремля. 

Зараз ми бачимо, що кремль помилився в розрахунках, зокрема стосовно східної та південної України. Здавалося, там живе значна частина російськомовних і певна частина етнічних росіян, на яких робили ставку. 

Але якби Україна чітко визначалася раніше, не було б зайвих спокус, не було б вакууму ідейного й ідеологічного, не було б уявлення про те, що це може бути "легка прогулянка" для окупантів.

Треба чітко визначити наше політичне місце. Чітко визначити, хто ми є як політична спільнота. Україні бракувало свідомого прагнення до чіткості, до визначеності власної програми, тез, стратегій та ідей. 

Будьмо відвертими: ми мали занадто популістичну політику у найбільш негативному значенні цього слова. Я бачу небезпеку в тому, що вона може й після війни бути популістичною, тому що ми вже спостерігаємо таку ситуацію: тільки в Києві полегшало, одразу полізли наші традиційні чвари і пред'явлення рахунків один одному. 

А популістична політика є безвідповідальною та нечіткою. Вона постійно підлаштовується, шукає можливостей підбурювати людей, робить ставку на емоційні вибухи й починає на них заробляти політичний капітал. 

Нам треба засвоїти важливі уроки: потрібна геополітична, ідейна та смислова чіткість; не популістична політика; тверді ідеї, цінності й стратегії. Але це не означає авторитарність. Це означає готовність до внутрішньої конфліктності в прийнятті рішень.

Наша українська конфліктність має бути парламентська, ідейна, суспільно-громадянська. Ми повинні бути готові до внутрішніх дискусій. 

Ми були не готові й зараз досі не готові обговорювати все чітко, відверто, мужньо. І це також уроки: непредставленість спектра дискусій, нездатність від парламенту до регіонального рівня проводити публічні дискусії й виробляти спільні рішення в інтелектуальній політичній конфліктності. 

Якщо ми хочемо посідати належне політичне й ідейне місце, то зрозуміло, що участь у визначенні нашого статусу має брати коло інтелектуалів, політиків, бізнесменів, журналістів, діячів освіти й культури. 

Але наша слабкість от у чому: ми – за потенціалом, ресурсами, населенням – велика країна, а будували культурну й ідеологічну політику маленької країни. Це означає, що в нас не спільнота інтелектуалів, а така собі "спільнотка". А наші діячі культури – вузьке коло, яке виштовхує інші позиції, прагне уніфікації: шукає "ворогів" і незгодних. 

Я розумію, що зі мною не всі погодяться, але легко уніфікуватися, спираючись і на державу, і на якісь напівавторитарні механізми. Натомість дуже важко побудувати простір для можливостей, розкрити переваги нашої різноманітності.

Читайте також: Для кожного українця є роль у цій війні, і цю роль потрібно реалізувати

Ми в стані війни. І це також накладає певні обмеження.

Тут має бути готовність політиків і громадянського суспільства до гострих розмов. Можливо, не лише публічних, але й в експертних колах. Якісь речі ми маємо казати одне одному прямо. Це також вкрай важливо для того, щоб виробляти сильні рішення.

Безумовно, мають бути кращі університети, має бути експертність на рівні нової політики і культури. 

Має бути більша самостійність в інтелектуальній сфері. А також більше відкритості до світу, як це не дивно. 

Так, ми кажемо, що західні партнери нам допомагають, але до війни відкритість до світових проблем у нас все ж таки бажала кращого. Ми не цікавилися тим, що відбувається в Європі, Сполучених Штатах, Індії, Китаї. Це дуже вузький погляд на світ. 

Зрозуміло, що для широкої дискусії потрібна певна мужність. Я відчув це й на своєму досвіді: щойно ти відкриваєш широту дискусії, одразу знаходяться люди, які хочуть використати шанс, аби змусити тебе замовкнути, не висловлювати власної позиції. Це якийсь страх перед позицією, відмінною від твоєї. Страх на ментальному рівні. 

Знову ж таки, рівень великої країни – це широкий спектр можливостей. Аби приймати глибокі рішення, ми потребуємо більш глибокої дискусії. 

Для мене, наприклад, тест, що наша спільнота – соціальна, мережева, інтелектуальна й узагалі всі ті, хто активний у соціальних мережах, – наскільки вона не приймала будь-які погляди справжніх релігійних і моральних авторитетів з-за кордону: від Папи Римського до Юрґена Габермаса. 

Ми всіма незадоволені, нас усі дратують, ми не хочемо прислухатися. У чомусь Папа Римський чи Габермас можуть помилятися, але глибокий, тверезий і відповідальний погляд людини треба вислухати. Спочатку спробувати зрозуміти суть.

Закритість у нас проявляється одразу. Нам щось незрозуміло – маємо вмить атакувати, мовляв, а хто такий Папа Римський? Хто такий Габермас? Хто такий Міршаймер чи Ніл Фергюсон? Хто такий Хомський! Така позиція нас тільки послаблює.

Має бути створений певний консенсус, якась система моральних аксіом. 

Читайте також: Фізична війна перейде у війну економічну. Її теж треба буде вигравати

Чого не може дозволити собі відповідальний громадянин? Він має бути патріотом, безумовно. Він повинен бажати своїй країні процвітання й розвитку, а ці речі мають бути визначені. 

Але у цих рамках моральної аксіоматики ми просто повинні мати різні бачення, різні стратегії для обговорення.

Треба бачити світ у цілому. Це складно, і це також моє бажання, щоб в Україні були групи інтелектуалів, які бачать світ та Україну в цьому світі максимально глибоко й цілісно.

Треба включати знання всіх елементів складної мозаїки, а не тільки Україна-Захід, Україна-Росія або навіть Україна-Китай. Треба дивитись дуже широко: є країни Африки, Індонезія, Індія, Південна Америка, Бразилія, Аргентина. Ми потребуємо таких аналітичних ресурсів в Україні, які б бачили картину цілісно й виробляли зважені рішення.

Наскільки ми готові поводитись так, щоб ЄС і Брюссель звикли не тільки до України, яка просить про допомогу, а до України, що претендує на суб'єктність у межах ЄС? У цьому полягає проблема. 

Допомога нам – це досить "проста" стратегія (не економічно, звичайно). А от уявімо собі ситуацію: Україна стає частиною ЄС. Із чим вона приходить, з якими стратегіями, яким баченням, із якою позицією? Як відстояти власну суб'єктність?

Знову ж таки, внутрішньо ми маємо ці ресурси вже зараз готувати, до того ж готуватись обстоювати свою позицію жорстко, як розмовляють, наприклад, посли України із Заходом. Хотілося б мені, щоб вони так розмовляли після війни, виступаючи в Брюсселі, Берліні, Парижі – де завгодно.

Здається, так приємно стати частиною ЄС. Але значна частина громадян не усвідомлює, що це означає на практиці та які кроки необхідно буде зробити. 

Треба уже зараз роз'яснювати, що це, як працює, наскільки складною є система, наскільки ми готові будемо до необхідних кроків у законодавстві, розумінні правил і норм. 

У нас є великі переваги: наприклад, Німеччина – з одного боку, найпотужніша країна, а з іншого боку, може багато чому повчитися в України. У певних кроках щодо розв'язання проблем економічних, політичних чи громадянських Україна сучасніша за Німеччину з її повільною бюрократичною системою.

Зрозуміло, що свідомість, ментальність змінювати складно.

Як філософ я звик до абстрактних категорій, але як, скажімо, мотивувати пересічного громадянина України закохатися в абстрактну систему й пояснити, як вона пов'язана з його конкретним життям? Це ж не виграшна історія для сучасних і майбутніх політиків. 

Під час президентських виборів словник прав і норм не є привабливим для громадян, бо він занадто "інтелектуальний", мінімально "емоційний". Він потребує певної інтелектуальної культури. Емоції підбурювати легко, і політики на цьому завжди грають. 

Ми вже почали говорити про важливість відновлення інфраструктури. А як щодо політичної та культурної стратегії України, нової політичної системи? Якими вони мають бути? 

Україна зараз проходить випробування війною й може бути одним із важливих елементів європейської безпекової системи. Зброя – це добре, але готовність і військовий досвід людей, готовність захищати вже тепер не тільки Україну, а і ЄС – я сподіваюся, що Україна все ж отримає цей статус, – це важливий момент. 

Якщо Україна стане членом ЄС, піде мова про перебудову, переформування взагалі всієї європейської структури, і це лякає деяких представників старої Європи. Тому вони в кулуарах думають, особливо в Німеччині або Франції, що ж робити з Україною. 

Вони будуть шукати формули для обходу гострих кутів: так, Україна – європейська держава, вона заслуговує на європейське майбутнє, але навіщо їй вступати в ЄС? Вона й так довела, що є європейською. 

Ця риторика буде м'яко "обтікати" й "огортати" політичну конкретику, бо, дійсно, йдеться не тільки про економічні виклики для Європи, коли Україна стане членом ЄС. Будуть виклики структурні, оскільки ми – велика країна за потенціалом населення й можливостями. 

Європа після нашого вступу не може не змінитися. Вона може посилитися, може отримати більш справедливу структуру, але, знову ж таки, це потребує нашої суб'єктності й терплячості вести переговори, доводити власну позицію.

Якщо це звести до формули, то Україна не може бути периферійним членом ЄС. Україна не може бути периферією Німеччини, Франції або навіть Польщі. А для цього треба багато роботи виконати. Тому що можна прийти до Європи на правах периферії. 

А що це таке? 

Це означає, що еліти повністю віддають ініціативу, стають тільки логістикою певних директив із центру. Тоді не треба сильні університети, оскільки все одно талановита молодь поїде кудись навчатися. Не треба потужні наукові центри, потужний інтелектуальний та економічний потенціал, тому що периферія живе таким життям перерозподілу. 

Я просто показую, яка робота на нас чекає. Наскільки наше довоєнне життя з дрібною політичною аджендою, стосунками невеличких кланів – це позавчорашній день. Наскільки це не просто смішний, а трагічний вигляд матиме після війни. І наскільки амбітні завдання перед нами. Я хотів би, щоб ми були готові. Завдання перед нами стоять надамбітні. 

Треба показати і нам, і світу, що у нас серйозні амбіції. Що ми інтелектуальна нація. Що у нас є ці ресурси. І що хоча завдання складні, ми маємо вчитися всі разом. І вчителі, й учні – всі ми вчимося. 

Сказати "ні" різним пошукам ворогів там, де їх немає. Сказати "ні" чуткам ,які розпалюють ворожнечу, заздрощам, обмеженим поглядам – і всім разом показувати, що ми варті свого місця. Що ми можемо бути тут прикладом і можемо бути певним локомотивом.

Це моя давня ідея, що символічний й культурний центр Східної Європи може переміститися до Києва як до "місця сили". З Києва все починалося – і з Києва у 21-му сторіччі може прийти оновлення та глибокі сенси. 

Андрій Баумейстер, український філософ і письменник

Проєкт "UKRAINE NOW. Візія майбутнього" реалізується НАЗК за підтримки Антикорупційної ініціативи ЄС (EUACI) – провідна антикорупційна програма в Україні, що фінансується ЄС, співфінансується і впроваджується Міністерством закордонних справ Данії.

Мета проєкту – окреслити бачення розвитку України після перемоги у війні з росією. В інтерв'ю з відомими українськими діячами, мислителями та лідерами думок ми шукаємо відповіді на питання про те, як змінюється держава сьогодні та якою вона має стати завтра.