УП 100: СИЛА ЖІНОК

Юлія Келеберда прийшла до нашого відділу поліції незадовго до 24 лютого 2022 року. Маленька, тендітна, з усмішкою і неймовірною енергією всередині.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, вона опинилася в окупації. Але Юля не з тих людей, які можуть сидіти і чекати. Вона змогла вирватися звідти й відразу повернулася до служби. Юлю не треба було просити чи переконувати – вона сама рвалася туди, де важко, де небезпечно, де потрібна допомога.

У вересні 2022-го після деокупації Вовчанська вона разом із нами була там у перші дні. Юля одразу почала працювати. Вона говорила з людьми, допомагала, підтримувала, супроводжувала гуманітарні місії та доставляла допомогу в найвіддаленіші та найнебезпечніші села громади. Юля була таким живчиком, завжди усміхнена, швидка, ніби маленький моторчик. І завжди з великим серцем.

Вона завжди знаходила час для тих, про кого часто забувають – для покинутих тварин, яких ми постійно підгодовували. Юля могла після важкого робочого дня поїхати по місту, щоб нагодувати безхатніх тварин, залишити їм воду, знайти для них прихисток.

Коли в 2024 почався повторний наступ на Вовчанськ, вона не злякалася. Навпаки – почала займатися евакуацією людей. Юля їхала на ті вулиці, де вже були бої, куди заходили окупанти. Де багато хто боявся навіть з'являтися. Але вона їхала.

Юля вивозила дітей, літніх людей, людей з інвалідністю. Їхала під обстрілами, по розбитих дорогах, через страх і небезпеку, щоб врятувати ще когось. За час війни Юля допомогла врятувати більше ніж тисячу людей.

Коли Вовчанськ був майже повністю зруйнований і людей там вже не залишилося, у 2025 році створювався спеціальний евакуаційний підрозділ під умовною назвою "Білий Янгол". Юля не вагалася ні хвилини. Вона однією з перших подала заявку. І знову робила те, що завжди – рятувала людей.

Вона була маленькою і тендітною зовні, але всередині неймовірно сильною. Її знали як дівчину, яка ніколи не відмовить у допомозі. Яка приїде, підтримає, вивезе, знайде вихід. 

Юля Келеберда загинула як справжній герой, рятуючи людей. Вона віддала життя, щоб хтось міг жити. 

І для тих, хто її знав, Юля назавжди залишиться тією самою маленькою моторною дівчиною з великим серцем. Людиною, яка не боялася їхати туди, де інші зупинялися. 

Вона була моїм другом. Людиною, яка завжди вміла підібрати слова підтримки. Коли було важко, вона підбадьорювала. Коли здавалося, що сил вже немає, вона знаходила в собі енергію і ділилася нею з іншими. Бо така вона була.

Світла. Смілива. Справжня. Герой.

‍Олексій Харківський, колега Юлії Келеберди

До повномасштабної війни Дар'я була цивільною людиною, але 24 лютого 2022-го зустріла вже підготовленою. Її шлях у війську розпочався зі снайпінгу, де вона навчилася головному – влучати точно в ціль "між ударами серця". Проте справжнім покликанням Дар'ї стали безпілотні системи. 

Сьогодні вона – частина команди спецпідрозділу "Тайфун" та очолює перший у Нацгвардії повністю жіночий екіпаж ударних БПЛА, доводячи, що на полі бою важлива не стать, а професійність і технологічна перевага.

Для Дар'ї ця війна має дуже особистий вимір. Вона родом із Нової Каховки, де сім поколінь її роду пустили глибоке коріння. Окупація рідного міста, смерть бабусі, з якою не вдалося попрощатися, та сплюндрована загарбниками батьківська хата перетворили її біль на холодну лють. 

‍"Я готова розібрати свій дім на молекули, якщо там засів ворог", – каже вона. Ця жертовність і рішучість повернути своє – її головна мотивація.

Дар'я – голос українських захисниць у світі. На Мюнхенській безпековій конференції вона наголошувала, що в сучасній війні дрон – це не додаток, а така ж база, як гвинтівка. Вона переконана, що перемогу здобуде той, хто першим запропонує ідею чи технологію, якої ще не існувало вчора. 

Попри щоденну роботу зі смертоносною зброєю, Дар'я зберігає дивовижну людяність: годує диких лисиць на позиціях і мріє про день, коли зможе нарешті ступити на вільну землю рідної Херсонщини.

‍Павло "Міністр" Гвозденко, заступник командира спецпідрозділу "Тайфун"

24 лютого 2022-го о п'ятій ранку Яні зателефонував батько і повідомив, що почалася війна. Доньці Яни на той час було чотири роки – малеча перебувала з колишнім чоловіком у безпеці. 

Яна вивчилася на закрійницю, але як можна було працювати за професією в такий час? Одразу попросилася до тероборони рідного Херсона. Не взяли через трагедію в Бузковому парку – там росіяни розстріляли беззбройних хлопців з ТРО.

Але вона наполеглива. І коли за сім годин дісталася з Херсона до Миколаєва, твердо сказала татові, який служив з 2015-го, що доєднається до армії. Він порадив подумати п'ять діб, але що вони могли змінити?

Пішла спочатку бойовим медиком у 59-ту окрему мотопіхотну бригаду імені Якова Гандзюка.

"На цій посаді пробула вісім місяців і буквально вигоріла емоційно – перестала спати, їсти, почувалася надзвичайно виснаженою морально, – каже Яна. – Не можу сказати, що мене зламав якийсь конкретний випадок. Швидше був накопичувальний ефект. Це помітив командир і запропонував перевчитися на пілота БпЛА – мовляв, сидітимеш на позиції, не чутимеш стогонів і криків, а робитимеш величезну роботу – нищитимеш техніку й живу силу".

Спочатку виходило не все.

"Перший тиждень роботи на симуляторі я навіть не могла рівно полетіти. За це просто з'їдала себе. Однак завжди знаходилися люди, які підтримували. Хлопці казали: "Яно, ти була медиком, ти маєш бойовий досвід, зберися, у тебе все вийде!". Після чотирьох годин щоденних занять я залишалася на додаткові тренування. Потім попросила брати додому пульт і тренувалася вдома. Зрештою другого тижня я таки полетіла. А після закінчення тритижневого навчання першою здала іспит. Тобто біблійний вислів, що останні стануть першими, я втілила в життя буквально".

У травні 2023-го Мультика вперше взяли на бойове завдання. Мала мету – досягнути позначку в 70% влучань. Її шлях до мети перервало поранення.

Ворог виявив нашу антену. Далі вирахувати позицію було справою техніки.

Побратими налякалися, побачивши її закривавлену. У них був шок, море крові. Але Мультик, бойовий медик у минулому, спокійно скомандувала: "Хапайте під плечі і виносьте".

Нині вона ходить зі слуховим апаратом. Були розірвані барабанні перетинки. Але навіть не думає "залишати війну".

"Це має закінчитися, коли Росія прибереться з наших територій. І захопить з собою "ждунів", яких вистачало у моєму Херсоні", – каже Яна.

 Яна не чекає цього, а прагне "допомогти" московитам забратися геть. І зараз дівчина, яка злилася на себе, що не може "рівно летіти", керує взводом інших жінок-пілотів – таких же твердих у переконаннях, як і сама Мультик. 

 Роман Шахрай, комунікаційник 59-ої ОШБр БпС

Хто, як не вона?

Спілкування з Оленою Зелінською вражає. Навіть приголомшує. 

"Кобра". Такий позивний, напевно, просто так не дають. Це про характер, силу і рішучість. І разом з тим вона майже завжди усміхнена, її не полишає почуття гумору.

Ось як вона розповідала, що сильно розсердилась: "Я думала, від злості мене розірве на сотні маленьких коброчок".

З одного боку вона дуже земна, тримається максимально просто. З іншого – поруч із нею виникає відчуття нереальності.

У 2022 році в селищі Бабинці Бучанського району на Київщині пані Олена буквально вирвала з рук російських солдатів кількох односельців: "Дев'ятьох я забрала у них". 

Вона пробивалася крізь блок-пости окупантів, розвозячи ліки хворим людям. Її саджали у в'язницю. Її чотири рази ставили "до стінки", імітуючи розстріл.

"Я матюкалася, я кричала, я на них поперла буром. Я не знаю, що їм завадило мене розстріляти".

Після визволення Київщини вона рік добивалася мобілізації в Збройні сили. 

"Не брали, по здоров'ю не брали. Я почала ходити дуже багато, щоб позбутися задишки й запаморочення. У мене був інсульт. Там аневризма головного мозку, вона і на сьогодні присутня. Люди з цим ідуть на операції. А я піднялася. Це сила волі. Було дуже боляче. Дві контузії вже після цього перенесла. Нормально".

Спочатку служила в 60-ій ОМБр. 

Харківщина.

Донеччина: Костянтинівка, Часів Яр.

Луганщина – Серебрянський ліс.

Служила в рембаті й "за тиждень відремонтувала більше техніки, ніж той, хто там був головний".

Потім витягла побратимів з-під завалів після прильоту ракети й… стала медикинею.

Зараз вона в лавах 158-ої окремої механізованої бригади. Її посада – фельдшерка медичного пункту артилерійського дивізіону. Але по суті виконує роботу бойового медика, до того ж ще й навчає новачків.

"Заїжджаю на позицію, евакуюю пораненого, надаю допомогу; якщо йому вже надали хлопці, то перевіряю, чи правильно надали, чи немає кровотечі. І бігом, знову ж таки під прикриттям, вивожу пораненого, доставляю на стаціонар. Ухватили пораненого – і як скоріше надали допомогу".

Її висловлювання часто звучать як афоризм. Інколи – як парадокс. Наприклад, про роботу бойового медика, про те, що треба вміти відключити жалість:

"Щоб правильно надати допомогу, потрібно в собі вбити людину".

Але вона, яка вміє "вбивати в собі людину", найбільше мріє після війни доглядати свої троянди. Вдома у неї 160 (!) сортів троянд.

Коли журналісти в неї запитали: "Яка у вас мотивація? Чому продовжуєте службу?", пані Олена зауважила: "Ну хто, як не я?".

І от коли йдеться про обрання номінанток на премію "УП100: Сила жінок", то можна перефразувати цей вислів і запитати: "Хто, як не вона?".

Олексій Маслов, сержант відділення комунікацій 158-ої бригади

Старша лейтенантка Катерина – пілотеса армійської авіації та бойовий льотчик гелікоптера Мі-8 18-ої окремої бригади армійської авіації імені Ігоря Сікорського Збройних сил України. У небі вона виконує складні бойові завдання, підтримуючи українських воїнів та рятуючи життя. 

За особисту мужність і професіоналізм Катерина нагороджена орденом "За мужність" та відзнакою головнокомандувача Збройних сил України "Срібний хрест". 

Її шлях у військову авіацію почався з дитячої мрії про небо, яку вона перетворила на справу життя та службу державі. Навчаючись у Харківському національному університеті Повітряних сил, вона була єдиною жінкою серед курсантів-пілотів. 

Сьогодні Катерина доводить власним прикладом, що відвага, професіоналізм і відданість Україні не мають гендеру. Її служба – це щоденний внесок у силу українського війська та наближення перемоги.

Капітан Ірина Клінтухова, заступник начальника штабу вертолітної ескадрильї 18-ої ОБрАА

Старша сержантка Зоя "Кіборг" Ковалець – старша медсестра евакуаційного відділення 47-ої ОМБр "Маґура". У лавах бригади перебуває з квітня 2023 року.

Повномасштабне вторгнення Зоя зустріла в селищі Високопілля на Херсонщині. Там довелося пережити окупацію. Жінка два місяці була в окупованому рідному селі – і весь цей час передавала ЗСУ координати, де розташовані російські війська та техніка. Аж доки її не видала сусідка.

Тоді Зої довелося терміново виходити на підконтрольні території. Це стало ще одним викликом, бо вона любить тварин, і їх у неї було більше як три десятки – 2 собаки, 6 білок, 4 морські свинки, черепахи, папуги... І всю цю живність Зоя не могла залишити в окупації. Тож усіх спакувала на велосипед і на себе – й добу виносила по замінованій дорозі. Так Зоя дивом вийшла в Кривий Ріг і звернулася в ТЦК. 

Взяли не одразу, тому до мобілізації працювала в лікарні, перепрофільованій під госпіталь. За професією Зоя – операційна сестра.

А з початку 2023 року в неї таки вийшло доєднатися до лав Сил оборони.

"Непереборна жага помсти за все і за всіх", – так Зоя описує свою мотивацію.

Далі було БЗВП, розподілення в 47 ОМБр завдяки високим результатам з такмеду. А з квітня 2023 року вона була прикомандирована як медик до Таврійського польового хірургічного госпіталю, де служила під час Запорізького контрнаступу. 

У жовтні 2023 року на Авдіївському напрямку повернулася до 47-ої, саме коли медрота розгортала стабілізаційний пункт бригади. Відтоді в 47-ій ОМБр Кіборг служить саме на стабпункті "Маґури" і з бригадою пройшла всі бої Авдіївського, Курського та Північно-Слобожанського напрямку.

Під час першого сходження на гору Магуру 28 червня 2025 року, на якому Зоя була єдиною військовослужбовицею, Кіборг проявила ще і свій талант поетки. Вірш Зої про втрату на війні побратимів та снагу продовжувати боротьбу зачепив за живе – відео подивилися понад 2 мільйони українців.

Зоя загалом вже давно пише вірші. Від початку повномасштабної війни – тільки українською – і публікує у своїх соцмережах. А ще в Зої органічно поєднується і байкерський бунтарський дух – звідти і позивний "Кіборг", бо "безбашена". У неї вже й мініколекція байків є, на одному з яких вона навіть їздить на стабпункт. 

"Зоя – це приклад маленького, але водночас вкрай важливого гвинтика у складному механізмі медичної служби бригади. Тільки на прадавніх козацьких землях степів Херсонщини могла з'явитись особистість, в якій гармонійно поєднуються ексцентричність, ініціативність та самовідданий ідеалізм у роботі. Пристрасть у роботі в операційній під час надання допомоги пораненим, співпраця з волонтерами, щоб отримати найкраще для наших бійців, любов до тварин – це лише маленька частка чеснот Зої. Для мене складно уявити наш колектив без такої людини", – каже про Зою анестезіолог 47-ої ОМБр Анатолій "Любисток" Місюра. 

А так про Кіборга говорить її посестра, медикиня 47-ої ОМБр "Маґура" Ганна "Кажан": 

"Обожнюю цю нашу головну операційну сестру, бо Зоя і спрагла до роботи, і талановита, і насмішити може, але і постояти за себе теж! Не дай Бог комусь торкнутися її стерильного столика з інструментами".

Зоя каже, що у війську доти, доки буде потрібно. Після війни хоче додому в рідне, деокуповане ще в 2022 році Високопілля на Херсонщині.

"Хочу організувати мотоспільноту та подорожувати містами України. Хочу бавитися з онуками та своїм песиком Байкером...".

Нині ж Зоя – воїнка, яка складає кістяк 47-ої бригади. Побратими і посестри цінують Зою за професіоналізм, щирість, велике серце і, звісно, приперчений, спекотний, херсонський гумор. 

Пресслужба 47-ої ОМБр "Маґура"

"Затягуй турнікет сильніше!".

Я вкотре падав на землю і працював із пораненням у ногу. Вся група відпрацьовувала з повною віддачею.

Але нам здавалося, що для Міли Макарової, яка проводила заняття із тактичної медицини, цього було замало.

Уважна до кожної деталі, вона методично і сумлінно гнула свою лінію. Перфекціоністка з чітким, вивіреним планом, яка не визнає компромісів навіть у найменших дрібницях.

Кожного разу я дивуюся, що будь-яку задачу Міла Макарова виконує так, наче неодноразово робила це раніше. 

З першого погляду все закономірно: з 2014 року викладає тактичну медицину, працює в експертних групах Міністерства оборони, координує створення 205-го навчального центру тактичної медицини та військово-облікову спеціальність 878 ("бойовий медик взводу"), розробляє кваліфікаційні стандарти і навчальні програми з домедичної допомоги в умовах бойових дій.

Але коли спостерігаєш за її роботою – від планування медичної евакуації до проведення дебрифінгів із інструкторсько-викладацькою групою, підготовки навчальних програм чи аналізу проведених дій – розумієш, що її справжній секрет не в досвіді. 

Він у тому, що до себе вона ставиться набагато вимогливіше, ніж до будь-кого іншого. Це важливо, коли від твоїх дій залежить чиєсь життя. 

Ця системність, організованість, спокій дозволять підрозділам, якими керує Міла Макарова, успішно провести сотні евакуаційних місій та ефективно навчити тисячі військовослужбовців тактичній медицині.

Внесок Міли в розбудову і розвиток Першого окремого медичного батальйону – неоціненний. Хоча правильним є і інше твердження – вона постійно перебуває у пошуку рішень, які війна ставить перед нашим підрозділом. 

У нашому підрозділі є незмінний принцип: "Якщо військовослужбовець не здався, то і ми не маємо на це права". Всією своєю діяльністю, всі 4 роки війни Міла засвідчує його кожен день.

Ігор Іващенко, заступник командира Першого окремого медичного батальйону

Аеророзвідниця в артдивізіоні "Хартії", донедавна Мрія була єдиною дівчиною у своєму взводі. У свої 24 вона в ньому наймолодша. А ще – найнижча зростом. Проте це не заважає їй руйнувати стереотипи та виконувати бойову роботу нарівні з чоловіками. 

До мобілізації Мрія служила в поліції та керувала власною тату-студією. В листопаді 2024-го мобілізувалася – сьогодні шкодує лише, що не зробила цього раніше.

Мрія літає на БпЛА "Мара 2П", фіксує ворожі цілі, по яких потім відпрацьовують наші артилерія та дрони. 

Приєднавшись до війська, вона відмовилася від дівочих "хотєлок": здула губи, не робить вії, брови, нігті, за пів року нафарбувалася лише раз. І навчилася цінувати себе такою, яка є. 

Мобілізувавшись, Мрія одразу довела, що не робитиме з себе принцесу. З побратимами у неї повне порозуміння та рівноправ'я. Якщо треба копати або, наприклад, витягати машину з болота – тільки "за". Своїх хлопців вона називає родиною й постійно відчуває їхню підтримку. І це взаємно.

Мрія швидко схиляє до себе. Ми вперше зустрілися задля розмови для статті на "УП", але за годину вже здавалося, що ми знайомі пару років. Сповнена самоіронії та легкості, вона – одна з найбільш вмотивованих військових, яких я зустрічав за всю велику війну. Й це на п'ятому році повномасштабки. Відчувається, що вона справді горить тим, що робить, і перебуває на своєму місці. 

За декілька днів після нашої розмови Мрію викликають на інший напрямок – на Куп'янськ. "Хартія" та суміжні підрозділи продовжують зачищати місто та околиці від росіян. І Мрія також бере участь у цій операції. 

Коли війна закінчиться, вона, можливо, повернеться до своєї тату-студії. Але не виключає, що залишиться у війську. 

‍Дмитро Кузубов, військовослужбовець, комунікаційник "Хартії", автор статті про Мрію

Секція S-3 – це та частина штабу батальйону, яка робить ключову роботу, планує та управляє боєм. 

Але роль Марго в батальйоні не обмежується її секцією. Вона талановита організаторка та справжній двигун підрозділу. Вникає в усі деталі, швидко вчиться, пам'ятає кожен нюанс та цілодобово робить все для того, щоб батальйон максимально ефективно знищував окупантів.

Маргарита починала свій шлях як активістка молодіжного крила ВО "Свобода". Перший бойовий досвід отримала як боєць добровольчого батальйону "Карпатська Січ" ще в часи АТО. Займалася громадською та політичною діяльністю в лавах ВО "Свобода". 

Зараз Марго – одна з ключових офіцерок легендарного батальйону, до створення і становлення якого вона доклалася безпосередньо.

Батальйон "Свобода" за ці роки пройшов складний і славетний шлях від групи сповнених ентузіазму добровольців до сучасної та ефективної бойової машини – і в цьому великий персональний внесок Марго.

Андрій Іллєнко, офіцер батальйону "Свобода" бригади НГУ "Рубіж"

Ріна – бите скло, розпечене вугілля, запилена амальгама покинутих дзеркал. Вона – терикони і степи, прохолодні світанки зім'ятих книжкових сторінок, поезія болю і хміль радості. Так поетично я можу описати цю крихку і сильну, ні на кого не схожу, до біса розумну і працьовиту дівчину.

Ми познайомились у 2022-му, і я з захватом спостерігаю за її шляхом. Вона одна з перших встала на захист і впровадження можливості переливання крові та прицільної евакуації. Вона вміє будувати робочі процеси як мало хто, її запити завжди чіткі та послідовні. Вона завжди думає в першу чергу про те, про що більшість згадує в останню. Вона успішно будувала з командою медичну службу "Азову" і так само успішно тепер займається службою супроводу.

Ось ця її дивна точність, наче вона дивиться на світ не через звичні для всіх історії про героїв і жертв, а через щось більш первісне: життя і смерть як фізичні, майже біологічні процеси з однією невідомою складовою ніби і виховали в ній цю шалену повагу і усвідомлення цінності кожного людського подиху. 

Вона говорить так, ніби кожне слово пройшло через болючий, усвідомлений досвід. У неї ніколи немає зайвої риторики, але завжди є нерв і до біса багато іронії, ніжність і – найголовніше – чуйність. І це дуже рідкісна комбінація – тверда ясність і здатність не втратити чутливість.

У Ріни є ще одна особлива риса: вона не намагається виглядати сильнішою, ніж є і саме тому виглядає сильнішою за багатьох, наче вона прийняла складність цього клятого світу і не намагається спростити її до зручної форми.

Все складне і багатошарове – це точно про неї.

Інтелектуальна чесність разом із живим, невпинним, безкрайнім серцем.

Люблю її!

Тата Кеплер, засновниця проєкту "Птахи", волонтерка, громадська діячка

Лейтенантка Дзвенислава "Маґура" Римар у 47-ій ОМБр від початку її створення в 2022 році. За цей час вона пройшла шлях від солдата до начальниці групи розвідки батальйону. 

Після початку повномасштабного вторгнення Дзвенислава ухвалила для себе рішення долучитися до лав ЗСУ, до бойового підрозділу. 2022-го вступ жінок до лав Сил оборони на бойові посади був проблематичним, однак вона не припиняла зусиль, і влітку того ж року їй вдалося подати заявку на вступ у підрозділ, який тільки-но почав формування. 

Пройшовши всі бюрократичні складнощі, Дзвенислава потрапила на бойову посаду, а саме – бойового медика взводу в 47-ий штурмовий полк. Через захоплення горами ще на початку служби вона обрала позивний "Маґура". 

Далі почався тривалий етап формування та навчань, де Дзвенислава показала себе вмотивованою й рішучою до боротьби. Швидко навчалася та з самого початку проявляла лідерські якості.

Під час підготовки, окрім основної спеціальності, вона освоювала всі піхотні напрямки та основи на рівні сержантів штурмових взводів, навчалася на пілотування дронів. Постійний розвиток і цілеспрямованість сприяли карʼєрному росту. Перед початком літнього контрнаступу 2023-го року Дзвенислава обійняла посаду головного медика механізованої роти – планувала та організовувала евакуації бійців із передових позицій. 

Усе літо 2023-го вона провела в полях із піхотою, долучившись не тільки до організації евакуації поранених, а насамперед до дій у складі штурмових груп, брала участь у звільненні селища Роботине під час Запорізького контрнаступу.

Після Запоріжжя на неї чекала Авдіївська кампанія. Нові реалії війни не давали Дзвениславі змогу бути повністю залученою на полі бою як бойовий медик, як і розкрити весь її бойовий потенціал. Тому зміна професії стала питанням часу.

Новим викликом виявилася позиція командира бойової машини – командира відділення. За короткий час навчання Дзвенислава освоїла бойову машину Bradley та стала виходити на бойові чергування. 

Всю Донецьку кампанію вона провела на бойових виїздах, постійно відбиваючи штурми ворожої піхоти та техніки, інколи виїжджаючи впритул до ворога, на відстань кидка гранати. На тому етапі війни кожен виїзд супроводжувався щільним артилерійським вогнем та ураженням ворожих БПЛА. 

Екіпаж Маґури неодноразово був підбитий і виїжджав з поля бою на пошкодженій техніці. Під час одного з бойових виїздів по їхній машині влучив ворожий ПТРК, після чого вона загорілася. Екіпажу вдалося виїхати в безпечнішу зону, де вони залишили палаючу техніку. Під час цього виїзду члени екіпажу отримали поранення, але, на щастя, всі залишились живі.

Зменшення застосування техніки стало поштовхом для того, щоб Дзвінка почала розвиток у новому для неї напрямку, який би приносив максимальну користь. Дзвениславу направили на офіцерські курси, де вона вчилася на командира механізованого взводу. Після завершення навчання вона повернулася в свій підрозділ 47-ої ОМБр, де стала начальником розвідки батальйону. 

На цій посаді Маґура відвоювала всю Курську кампанію, проявила свій аналітичний склад розуму. Нині у складі батальйону Дзвенислава Римар продовжує виконання визначених завдань вже на Північно-Слобожанському напрямку. 

Підрозділ Психологічної підтримки персоналу 47-ої ОМБр "Маґура"

Працювати зі смертю – нелегка задача. Катерина працює з нею професійно. Її завдання – шукати останки загиблих бійців Сил оборони. 

"Після першої зустрічі з тілами та смертю я вирішувала для себе, чи зможу працювати в цій новій реальності. Було страшно, важко фізично й морально, але чітко усвідомила, що буду займатися саме цим", – розповідала вона. 

Катерина займається ексгумацією з 2022 року. Каже, що психологічно дуже важко. Треба відновлювати себе. 

"Я говорила з психологом кілька разів. Але потім зрозуміла, що мені легше рефлексувати самій – через роздуми, вірші, тексти та написання книги", – пояснює захисниця. 

Рік тому Катерина була на похованні чоловіка, тіло якого знайшла під час розшуків. Кидаючи землю в його могилу, вона відчувала завершення довгого шляху боротьби, щоб дати можливість людині бути похованою під своїм ім'ям. 

"Це один із найважливіших досвідів у моєму житті", – ділиться Катерина. 

Досвід, у якому чітко видно причинно-наслідковий зв'язок та всі зусилля, яких було докладено, щоб знайти втраченого та залишеного на полі бою військового.

Катерина віддається цьому процесу цілковито і до кінця, щоб бути впевненою, що були зроблені всі кроки для того, щоб людина покинула цей світ зі своїм іменем.

Володимир Фомічов, журналіст "Української правди"

Я знаю Петру ще з 2022-го року, практично з початку повномасштабної війни. Бачив, який шлях вона пройшла від пілота БПЛА до начальника розвідки батальйону. Знаю її як гарного фахівця-розвідника і надійного бойового товариша. 

Головна якість розвідника – пошук потрібної інформації в будь-яких умовах із найрізноманітніших джерел – завжди була її сильною стороною. Не пригадаю жодного випадку, щоб під час планування бойових дій не було враховано якоїсь дрібниці чи командування не було обізнане в ситуації через те, що Петра щось не врахувала. 

Пишаюсь знайомством із Петрою, поважаю як свого командира в минулому і просто як гарну людину. Вона майстерно володіє, напевно, всіма типами стрілецького озброєння. Навіть коли вже виконувала обов'язки начальника розвідки, часто їздила на полігони та на позиції до пілотів БПЛА, щоб особисто проводити спостереження з переднього краю. Це важливий момент, який варто підсвітити: людина максимально занурена у війну та професійно віддана справі.

Це людина надзвичайної самодисципліни, справжня інтелектуалка у військовій справі. Вона постійно навчається: і у військових інститутах, і на практиці. Як управлінець має "жорстку руку", в неї все під контролем. На посаді Ольга завжди була інформаційно обізнаною; вона не перевантажувала чергових аналітикою, а часто займалася аналізом самостійно і дуже вдало.

Окремо варто відзначити її комунікабельність. Напевно, це одна з найбільш контактних людей у бригаді, а можливо, і в корпусі. Якщо потрібно на когось вийти або налагодити взаємодію – це завжди через Олю. 

Вона знає всіх і вміє ефективно комунікувати. Причому вона підтримує зв'язки навіть з тими, хто зараз не перебуває безпосередньо у смузі відповідальності підрозділу, що дає можливість оперативно дізнатися інформацію на будь-якому іншому напрямку. Це її величезний плюс як професіонала.

Побратим із розвідки 3-ої ОШБр Третього армійського корпусу

Вікторія Ткач – відважна дівчина-доброволиця, з якою мені випала честь познайомитися ще в 2015 році в одному з медичних стабілізаційних пунктів на Світлодарській дузі, де точилися запеклі й інтенсивні бої. Побратими та посестри знають її за позивними "Сметанкова" або "Сметана". Нашій дружбі вже понад 10 років, і я дуже пишаюся тим, що можу назвати Віку своєю подругою.

Вікторія – це та посестра, за яку часто доводилося хвилюватися. Вона досить енергійна та непосидюча. Я завжди знала: якщо десь тривають найактивніші бойові дії, Віка обов'язково буде там. Так було і на Київщині в 2022 році. У її побратима Ярослава дуже багато відео, як вони разом перебувають на найважчих напрямках – вивозять складних поранених і рятують життя людей. Певна, величезна кількість цих людей своїм життям завдячують саме їй.

Вона пройшла величезний шлях медикині-доброволиці, а після повномасштабного російського вторгнення зробила важливий крок: офіційно вступила до лав Сил оборони України. Знаю, що вона продовжує службу в одному з найефективніших підрозділів нашої армії, який я не можу розголошувати. 

Сьогодні Вікторія пліч-о-пліч з іншими підрозділами продовжує рятувати життя наших поранених хлопців та дівчат на фронті. Переконана, що Віка – саме та людина, якій кожен із нас мав би сказати: "Дякую за службу!".

Вікторія дуже весела, життєрадісна і позитивна людина. Насправді я її ніколи не бачила в поганому настрої. Попри війну і все, що відбувається в нашій державі, Віка не втрачає цей свій позитивний запал. Впевнена, що вона досягне всіх своїх цілей в житті, адже в цьому суть її характеру. Щиро вірю, що на нинішньому місці служби Вікторія матиме можливості для професійного зростання та побудує військову кар'єру.

А ще моя дорога подруга – велика мандрівниця. Вона любить подорожі та нові пригоди. Я б дуже хотіла, щоб війна закінчилася і у Віки знайшовся час не лише на фронтові "пригоди" під час виконання бойових завдань, а й на пригоди та яскраві враження від мандрів по всьому світу.

Галина "Перлинка" Клемпоуз, учасниця руху VETERANKA

У війську її знають як Танго. Цей позивний закріпився за нею через любов до танцю, який уособлює життя, боротьбу й силу духу на війні.

Тетяна Хіміон зі Слов'янська пройшла шлях від хореографки до снайперки, пережила важкі бої на найскладніших ділянках передової, три поранення та зустріч із російським військовим.

Чотири роки Тетяна самовіданно працює на фронті. До повномасштабного російського вторгнення її життя було зовсім іншим. З дитинства вона займалася бальними танцями, які згодом стали її професією. Талановита й закохана у свою справу хореографка у 2002 році заснувала танцювальний клуб "Four Step", навчала дітей бальних танців, була суддею міжнародних змагань і присвятила себе вихованню майбутніх чемпіонів. Крім того, виховувала двох синів. 

Коли Таня вперше прийшла в штаб руху VETERANKA, ми побачили красиву жінку – витончену білявку з грайливими кучерями і теплою посмішкою. Проте за цією м'якістю відчувався характер і міцний внутрішній стрижень. У ній дивовижним чином уживаються легкість та відвага. Можна годинами слухати, як вона розповідає про службу та свої снайперські гвинтівки. Кожна має свою історію та чоловіче ім'я: Дім Дімич, Тімоха, Мишко.

24 лютого 2022 року чоловік Тетяни одразу вступив до лав Тероборони. На початку повномасштабного вторгнення вона волонтерила й забезпечувала фронт найнеобхіднішим – так само, як і в 2014-му. Та згодом зрозуміла, що допомоги в тилу їй замало. Не сказавши жодного слова своєму чоловікові, влітку 2022 року як доброволиця вона приєдналася до Сил спеціальних операцій. Стала снайперкою, бо чітко усвідомила, що на війні або ти вбиваєш ворога, або він вбиває тебе.

Маючи фізико-математичну освіту, Тетяна успішно пройшла підготовку в Україні та Франції. Але шлях до професії снайперки був складним. 

Коли Тетяна стала до служби в підрозділі, командир сказав, що жінки в нього на бойові завдання не ходять. Таню навіть перевели на кухню, що її категорично не влаштовувало. Тоді вона добилася переводу в Десантно-штурмові війська, розпочала службу в складі снайперського взводу та з самого початку рвалася на бойові виходи. Після першого довела, що може воювати нарівні з чоловіками. 

Перший бойовий вихід був під час контрнаступу в 2023 році під Вербовим на Запорізькому напрямку, коли брали штурмом позиції росіян. Тоді вдалося протягом дня захопити вісім позицій і взяти вісьмох полонених. 

Під час виходу з оточення отримала перше поранення. Друге поранення було важчим: Танго з побратимами потрапили в засідку, і їй прострелили коліно. Третє – найважчим: травмовані ноги, спина, корпус. У листопаді 2024 року їх із побратимом атакував російський дрон. Військова перенесла вісім операцій, ходить із протезом і має нервовий імплант. 

Лікарі давали лише кілька відсотків на відновлення ноги, але Тетяна щодня тренується, щоб знову ходити. Вона точно знає: її шлях – у війську, і там вона буде до останнього, бо не хоче залишати війну своїм синам. 

Танго воювала під Вербовим на Запорізькому напрямку, на Херсонському напрямку і на рідній Донеччині – у Покровську, Нетайловому, Кураховому, Гірнику, Українську. Її документальна книга "Танго соло" – чесна історія про те, як людина змінюється, коли доводиться жити в незвичайних обставинах, про людей, з якими довелося служити, про філософію війни зі своїми втратами, болями і радощами. 

Тетяна не боїться брати на себе відповідальність, не боїться труднощів. Зазвичай жінці у війську потрібно докласти більше зусиль, щоб бути на рівні з чоловіками, через патріархальну систему армії. Але Танго на власному прикладі показує, що жінці є місце в армії, що професійність визначається не гендером, а особистими якостями та навичками. 

Сміливість – одна з її суперсил. Вона неодноразово самостійно вступала в бій з ворогом. Під час одного з бойових виходів, рятуючи пораненого побратима, вона впритул зіткнулася с російськими військовими угруповання "Сомалі", завдяки донбаській говірці та одягу росіянин не зрозумів, що вона військова. 

Ми вдячні Тані за її службу та її рішучий характер. Це ще один доказ її відповідальності та здатності боротися за свою країну до кінця. 

Команда руху VETERANKA

Юлія Чепурко – військовослужбовиця, командирка та громадська діячка.

Юля – одна з тих людей у війську, про яких рідко говорять голосно, але без яких система точно не працювала б так, як працює. Її служба – це відповідальність за життя інших, рішення, які потрібно ухвалювати швидко, і щоденна робота там, де помилка може коштувати дуже дорого.

Водночас для людей поруч вона не лише командирка. Для багатьох у підрозділі Юля – приклад того, якою може бути лідерка: уважною до людей, людяною і простою у спілкуванні. Вона настільки поруч із командою, що для більшості залишається не лише офіцеркою, а й подругою та посестрою. Саме ця довіра і повага роблять її справжнім командиром.

З 2020 року Юлія служила в полку "Азов", де працювала куратором у сфері медичного супроводу поранених і хворих військовослужбовців. Це робота, яка часто лишається за кадром, але саме від неї залежить, чи вчасно поранений отримає допомогу і чи зможе повернутися додому.

Повномасштабне вторгнення вона зустріла в Маріуполі разом із підрозділом. У травні 2022 року за наказом командування вийшла в російський полон. Майже вісім місяців неволі стали важким випробуванням. 31 грудня 2022 року Юля повернулася додому під час обміну.

Для багатьох на цьому етапі служба могла б завершитися. Але для Юлії це стало лише паузою. Після реабілітації вона свідомо повернулася до війська.

У бригаді "Азов" Юлія виконувала обов'язки начальниці медичної служби батальйону. Вона відповідала за планування евакуації поранених, координацію медичних груп та організацію медичних маршрутів у зоні бойових дій. Її робота вимагала не лише медичних знань, а й холодної точності та здатності швидко ухвалювати рішення.

У 2024 році вона стала медичним куратором кількох батальйонів бригади. Це робота на перетині тактики, медицини та управління, де від правильно організованої системи залежить життя десятків військових.

З липня 2025 року Юлія служить на посаді командира підрозділу в 20-ій бригаді "Любарт" 1-го корпусу "Азов". Тут вона займається формуванням служби супроводу – системи підтримки військовослужбовців і їхніх родин. Паралельно Юлія є співзасновницею громадської організації "Любарт Супровід", яка поєднує військовий досвід із громадською роботою.

Юлія нагороджена відзнакою президента "За оборону України", медаллю "За військову службу Україні", відзнакою головнокомандувача ЗСУ "За збережене життя", відзнакою "За незламність" та Хрестом "Військова честь".

Ці нагороди – лише зовнішній знак тієї роботи, яка щодня відбувається поза публічною увагою. Роботи, в якій головним результатом є збережені й відновлені життя.

Юлія Чепурко – приклад офіцерки нового покоління українського війська. Людини, яка пройшла полон, повернулася до служби і продовжує брати відповідальність за інших.

Яна "Аска", військовослужбовиця медичного супроводу 20-ої бригади "Любарт" НГУ, 1-го корпусу "АЗОВ"

Усе життя Тані – це боротьба за Україну. Життя сміливе та відчайдушне.

В 2000-му вона поїхала в Чечню автостопом, щоби підтримати патріотів Ічкерії в їхній боротьбі проти Москви.

Працювала журналістом-розслідувачем.

Пішла у першу атаку на силовиків на Майдані, пережила замах на своє життя. У політиці постійно відстоювала нашу армію, її фінансування та чистоту від корупції. Статус народного депутата не завадив їй закінчити Університет оборони. Вона завжди знала, що головна боротьба проти москаля – попереду і готувалася до цієї боротьби.

З перших годин вторгнення Таня продовжила свою боротьбу. Пам'ятаю, як у перші години Таня привезла в багажнику свого електромобіля ракети до "Стугни" на наші позиції на півночі від Києва. 24 лютого вона стала до командування розрахунком ПТРК. Спалила десятки одиниць ворожої техніки.

Таня зупинила прорив росіянин на Антонівській мост. Повинна була отримати за це Героя України. Але чомусь поки не отримала… Зараз, переключившись на дрони, вона кошмарить окупантів на півдні.

Минулого року Таня могла знову піти в парламент, отримати статус, приймальню та комфортне життя подалі від окопу. Але вона, природжений воїн і командир, не змогла покинути своїх хлопців, не захотіла скласти з себе особисту відповідальність за захист країни. Бо Таня – завжди на вістрії, відчайдушно, впевнено, сміливо!

Мирослав Гай, волонтер, керівник благодійної організації "Фонд «Мир і Ко»"

Ми познайомилися в пункті постійної дислокації бригади "Рубіж" одразу після мого повернення із зони бойових завдань та її навчання на пілота FPV. Вона була настільки юна і тендітна, що, чесно кажучи, перше, що прийшло на розум: "Дівчино, що ти тут робиш? Це місце 100% не для тебе...".

Проте її щирість та дивовижне вміння працювати в колективі, де кожен має різний вік та досвід, кардинально змінили мою думку. Вона знаходить спільну мову як з однолітками, так і з 55-річними чоловіками, підтримуючи спільні теми та зупиняючи конфлікти – риси, які притаманні справжньому лідеру.

Єва – дівчина із Закарпаття, яка має нестримне бажання змінити цей світ і вкласти всю себе в боротьбу нашого народу. Відвертість, рішучість та енергія, що передається оточенню – це і є її суть. 

Як воїн із досвідом та природний скептик я остаточно позбувся думки про "випадкову людину" вже після першого бойового виїзду. Єва – приклад самовіддачі для кожного. Я пишаюся тим, що проходжу цей шлях поряд із таким молодим воїном із великим серцем 💪🔥". 

Вадим "Грюня" Григораш, старший лейтенант, командир взводу безпілотних авіаційних комплексів батареї управління та артилерійської розвідки бригади "Рубіж"

Молодий сержант Шкі-Гіізіс Бріттні на позивний "Жук" – військовослужбовиця 25-ої окремої повітрянодесантної Січеславської бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ. 

Ми познайомились восени 2024 року, на той момент вона була навідником в екіпажі танку. А згодом, коли зі змінами ведення бойових дій використання тяжної бронетехніки зменшилось, Бріттні вирішила змінити свою спеціальність на більш потрібну та важливу – пілот ударних дронів FPV. Так вона стала командиркою відділення безпілотних авіаційних комплексів. 

В минулому Жук – капітанка Канадської армії, командирка танкового взводу. Бріттні проявила себе як справжній військовий, який виконує будь-яку поставлену задачу. Були моменти, коли вона вела за собою особовий склад, показуючи цим, що жінка може виконувати задачі нарівні з чоловіками. Задачі, які виконує її взвод, дуже важливі та важкі, виходячи на позиції, вони можуть залишатись там упродовж 15–30 діб, але це її не зупиняє.

У січні 2026 року було поранено двох наших військовослужбовців, які не могли самостійно пересуватись. Командир батальйону сформував евакуаційну групу з восьми добровольців, які повинні були зайти в район бойових дій під постійними обстрілами та ударами ворожих FPV та евакуювати поранених. Бріттні була однією з них.

Операція зайняла три доби, дві з яких сама евакуація. Бріттні з іншими побратимами несли на ношах пораненого, в якого був відкритий перелом ноги та накладений турнікет. Це все відбувалось під постійними обстрілами та в сильний мороз.

Бріттні не може сидіти в тилу, вона прагне на позиції, хоче воювати. Вона є взірцем сучасного військовослужбовця ДШВ.

Віталій Циганенко, командир взводу безпілотних систем танкового батальйону 25 Січеславської ОПДБр 7 корпусу швидкого реагування ДШВ

Командирка взводу снайперів спеціального призначення Яна "Язва" – військовослужбовиця 14-ої бригади оперативного призначення НГУ "Червона Калина" 1-го корпусу НГУ "Азов". У минулому – студентка-юристка, яка змалечку звикла боротися за справедливість.

Вона росла серйозною та розумною дитиною, яка завжди відстоювала правду. Школу закінчила із золотою медаллю, багато читала, особливо захоплювалась історією. Саме це розуміння минулого значною мірою вплинуло на її майбутній вибір. 

Вступивши на юридичний факультет Дніпропетровської митної академії, Яна вже на другому курсі зрозуміла, що хоче більшого – і паралельно вступила на військову кафедру Дніпропетровського військового університету. Вона самостійно і рішуче готувала себе до захисту країни ще тоді, коли це не було масовою необхідністю.

24 лютого 2022 року Яна зустріла без вагань. Вона одразу почала збирати рюкзак, аби вирушити до військової частини, куди вже пішов воювати її батько. Коли мати з надією запитала, чи може вона якось вплинути на її рішення і відмовити йти на війну, Яна відповіла коротким і безапеляційним "Ні". 

Навесні на Київщині відбувся її перший бойовий вихід – попри страх і брак досвіду, завдяки досвідченим командирам і чіткому плануванню операція пройшла успішно і без втрат.

Переломним моментом у житті Яни стала особиста трагедія. Її батько, який 20 років прослужив у поліції, загинув на Куп'янському напрямку від кулі російського снайпера.

Після травмування, операції та довгого госпітального відновлення Яна прийняла жорстке рішення: вона сама стане снайперкою-спецпризначенкою, щоб особисто зробити так, аби російських снайперів на нашій території більше не було. Вона подала рапорт до Вінницької бригади Нацгвардії. Для її матері це був справжній шок, але зупинити доньку було неможливо.

Ставши до лав підрозділу, Яні довелося долати не лише ворога, а й упередження. Вона пройшла довгий шлях від абсолютного несприйняття на нарадах і зневажливих питань на зразок "Дівчинко, для чого воно тобі потрібно?" до посади командирки взводу спеціального призначення. 

Її єдиною і найголовнішою зброєю проти гендерної нерівності став беззаперечний професіоналізм. Сьогодні Яні повністю довіряють досвідчені бійці, які виконують надскладні завдання на передньому краю фронту.

Зараз Янин підрозділ працює на гарячому Покровському напрямку. Язва не шукає геройства і не пишається кількістю знищених ворогів – для неї це просто необхідна робота із захисту своєї землі. Її професіоналізм полягає в холодному розрахунку: іноді вона ухвалює рішення не робити постріл, навіть якщо є можливість поставити снайперський рекорд, аби не викрити позицію і не підставити піхоту. 

Вона на власному досвіді спростовує міф, що снайпінг вмирає через появу дронів, адже є критичні моменти, коли завдання може виконати лише людина, здатна швидко ухвалювати рішення.

Яна ламає стереотипи і доводить, що жінка може бути ефективною командиркою елітного підрозділу. Вона щодня ризикує життям, береже своїх побратимів і водночас залишається тією самою донькою, чия мама щодня із завмиранням серця чекає на повідомлення з коротким "+".

Максим "Дарт" Бакулін, начальник відділення комунікацій 14 БрОП "Червона Калина" 1-го корпусу НГУ "Азов"

У сучасному кримськотатарському суспільстві, яке переживає особливі виклики та випробування, спричинені російською агресією та окупацією Криму, роль жінки помітно розширилася. Сьогодні разом із традиційною роллю берегині родинного вогнища вона стала ключовою фігурою суспільно-політичного спротиву та важливою хранителькою національної ідентичності.

Із лютого 2014 року, коли Російська Федерація окупувала Крим, корінний народ півострова став об'єктом цілеспрямованих переслідувань і репресій. Передусім вони були спрямовані проти чоловіків, зокрема членів Меджлісу кримськотатарського народу, громадських активістів, лідерів думок тощо. Однак розрахунок окупантів на те, що таким чином вдасться залякати й придушити волю кримських татар до спротиву, провалився: до лав тих, хто різними способами сьогодні чинить опір російській окупації, активно долучилися кримськотатарські жінки.

Сьогодні саме жінки стали опорою і голосом сотень політичних в'язнів Криму, доносячи світові правду про переслідування та репресії проти жителів півострова за політично вмотивованими звинуваченнями. Кримськотатарські жінки представляють інтереси свого народу на міжнародних майданчиках і форумах, сприяючи створенню умов для майбутнього відродження Криму та кримськотатарського народу. 

Кримськотатарська жінка сьогодні – не просто свідок історії, а її активна творчиня. 

Однією з таких творчинь новітньої історії України є Зарема Барієва. З 2015 року, працюючи менеджеркою проєктів Кримськотатарського ресурсного центру, Зарема активно займається адвокацією прав корінних народів України. Вона є авторкою та співавторкою численних звітів, аналітичних матеріалів і статей про порушення колективних прав кримськотатарського народу та прав людини в Криму, екологічну ситуацію на півострові, а також про збереження культурної й історичної спадщини кримськотатарського народу.

Разом зі своїм чоловіком – членом Меджлісу кримськотатарського народу Ескендером Барієвим – Зарема виховує двох синів і доньку. На прикладі цієї родини відображається доля кількох поколінь кримських татар, яких позбавляли рідної землі, але вони, докладаючи неймовірних зусиль та самовіддано борючись, неодмінно відкривали шлях до рідного дому, до Криму і виборювали свободу для свого народу. 

Так обов'язково буде й цього разу…

Рефат Чубаров, голова Меджлісу кримськотатарського народу

***

Її політична та громадська активність тісно пов'язана з роботою в Меджлісі кримськотатарського народу, де вона виступає як послідовна захисниця прав кримських татар, зокрема в умовах окупації Криму. Як член Меджлісу вона бере участь у формуванні позиції щодо ключових питань: захисту прав людини, деокупації Криму, підтримки політичних в'язнів та збереження національної ідентичності.

Паралельно з цим Гульнара реалізовувала себе як державна управлінка, обіймаючи посаду заступниці голови Генічеської районної державної адміністрації. На цій посаді вона активно працювала з громадами півдня України, сприяла організації соціальних ініціатив, міжнаціонального діалогу та заходів, присвячених правам людини. Саме за її участі організовувалися публічні дискусії та круглі столи щодо безпеки та прав людини в кризових умовах. 

Її діяльність демонструє поєднання політичної відповідальності та глибокої соціальної залученості.

Окремого виміру її постать набуває через особисту історію як дружини колишнього політв'язня в Росії Едема Бекірова. У найважчі роки його незаконного ув'язнення вона стала не лише голосом на його захист, але й символом витримки та відданості. 

Гульнара постійно брала участь в акціях підтримки політв'язнів, привертала увагу суспільства та міжнародної спільноти до його справи, не дозволяючи забути про несправедливість. У своїх виступах Гульнара підкреслювала силу духу Едема та його віру в Україну, водночас сама залишаючись джерелом цієї сили для своєї родини.

Як дружина вона проявила виняткову стійкість і вірність, роками підтримуючи чоловіка в умовах тиску, невизначеності та небезпеки. Як мати вона є прикладом турботи, моральної опори та виховання дітей у дусі гідності, патріотизму та любові до свого народу. Її материнство нерозривно пов'язане з її громадянською позицією: вона не лише виховує дітей, а формує покоління, яке пам'ятає про Крим і бореться за нього.

Гульнара Бекірова – це поєднання сильної політичної діячки, активної громадської лідерки та глибоко відданої родині жінки. Її життя є прикладом служіння – своїй родині, своєму народові та своїй державі.

Аліє Хаджабадінова, кримськотатарська співачка‍

Мартина Богуславець очолює громадську антикорупційну організацію МЕЖА, яка не боїться називати речі своїми іменами. Мартина гостро, але простими словами пояснює людям складні корупційні справи. Її команда просуває реформи у галузі верховенства права, навчає громадського контролю та моніторингу інших. Ми тісно взаємодіємо командами.

Становлення Мартини як громадської діячки та розбудова її організації відбувалися в мене на очах. Ми познайомилися в 2015 році на першому конкурсі детективів НАБУ, в якому вона брала участь як кандидатка, а я – як член відбіркової комісії від ради громадського контролю. 

Мартина запам'яталася щирістю мотивації боротися з корупцією, наполегливістю та цілеспрямованістю, яскравою особистістю з великим потенціалом до лідерства. 

Відсутність практичного досвіду не дозволила їй пройти той конкурс, але вона не здалася і далі шукала свій шлях в антикорупційному русі. Кілька років працювала разом із Єгором Соболєвим, головою антикорупційного комітету парламенту, для якого аналізувала корупційні ризики в законодавстві, надавала іншу фахову експертизу. Це були часи голосування в парламенті цілої низки законів з розбудови великої антикорупційної інфраструктури.

Після повномасштабного вторгнення Мартина Богуславець заснувала Антикорупційний центр МЕЖА, який займається, серед іншого, захистом антикорупційних інституцій, розслідуваннями, адвокацією змін у правоохоронних органах. Всі ці завдання не лише допомагають контролювати владу, протидіяти безкарності, але і наближають Україну до вступу в ЄС. 

Мартина не боїться брати на себе ризики дискредитацій, судових позовів та іншого тиску, який завжди присутній, коли виступаєш проти корупціонерів на високих посадах. У нашій справі наявність таких атак – ознака, що все робиш правильно. 

Бажаю Мартині більше дбати про себе і берегти сили до довгого марафону. Корупція є другим найбільшим безпековим ризиком для нашої держави після Росії. Навіть більше – Росія часто використовує стратегічну корупцію, щоб руйнувати нас зсередини. І протидія цьому злу означає захист та зміцнення України, відбудову справедливої держави, де можна жити гідно і за яку помирають герої на фронті. 

Впевнена, Мартині все вдасться.

Дар'я Каленюк, виконавча директорка Центру протидії корупції

Марина Брильова – лікарка-оториноларинголог, капітанка місій FRIDA Ukraine.

Владислава Романюк – керівниця медичної волонтерської місії FRIDA Ukraine, лікарка-гастроентеролог

Оксана Лазоренко – лікарка-оториноларинголог, волонтерка медичної місії FRIDA Ukraine.

Марія Лещенко – психологиня, волонтерка медичної місії FRIDA Ukraine.

Марина – з тих лікарів, які не шукають легких рішень. Вона працює у шпиталі МВС і щодня рятує військових. Родом із Бурині на Сумщині – міста за 30 кілометрів від російського кордону, яке в перші дні повномасштабного вторгнення опинилося в окупації. Для неї війна – не теорія, а особистий досвід. 

На початку вторгнення Марина залишилася працювати у київському шпиталі, навіть коли навколо гриміли вибухи. Багато її пацієнтів після лікування поверталися на фронт. І не всі – поверталися назад. До FRIDA Ukraine вона долучилася майже на початку. 

Сьогодні Марина Брильова – капітан місій, людина, на яку можна покластися в найскладніших виїздах. Каже просто: "Страх є, бо лише дурень не боїться. Але коли ти допомагаєш – страх відступає".

За її плечима десятки виїздів у прифронтові регіони. Вона працювала в найгарячіших точках, бачила війну зблизька – і не втратила головного: внутрішньої сили та поваги до кожного пацієнта. 

Марина глибоко відчуває зв'язок з Україною. В її родинній історії – боротьба, репресії, спротив. І сьогодні вона продовжує цю лінію по-своєму – через професію.

Її мрія проста й значуща водночас – перемога України та велика родина. Вона вірить, що українські жінки змінюють хід історії. І я з цим погоджуюся.

Владислава – одна з тих людей, з яких починалася FRIDA Ukraine. Вона прийшла тоді, коли ще не було структури, планів на рік чи великої команди. Були лише дзвінки, невизначеність і бажання їхати туди, де потрібна допомога.

Вона родом із Нікольського під Маріуполем. Для неї війна – це не новини, а особиста історія втрати дому. Коли після деокупації Київщини ми поїхали в один з перших виїздів, Владислава була серед тих, хто без вагань став поруч. Тоді ми працювали невеликою командою, без готових алгоритмів, але з чітким розумінням відповідальності.

Поступово до нас почали долучатися інші лікарі, команда зростала, і ініціатива перетворилася на повноцінну медико-волонтерську місію, лікарі якої привозять медицину туди, де її найбільше бракує. 

У березні цього року FRIDA виповнюється чотири роки – і Владислава стояла біля витоків цього шляху. Зараз за її плечима – понад 50 виїздів на прифронтові території. 

Владислава сильна, пряма, дуже включена. Уміє брати відповідальність, тримати темп і не губитися в складних ситуаціях. Такі люди не просто працюють у команді – вони її формують.

І головне – вона завжди пам'ятає, заради чого ми це робимо. Лікарі їдуть у місії на прифронтові території не просто лікувати, а щоб люди відчули: вони не покинуті.

Оксана – з тих лікарів, які не ділять пацієнтів на "зручних" і "складних". Вона працює і з дорослими, і з дітьми, оперує, консультує, веде складні випадки. Працює, зокрема, в "Охматдиті", і для неї дитяча медицина – це окрема відповідальність.

Нещодавно, наприклад, Оксана разом із FRIDA Ukraine побувала в інклюзивному будинку для дітей та молоді з порушеннями розвитку, де проживають 148 вихованців, які щодня потребують допомоги, реабілітації й постійної підтримки. В таких поїздках немає "другорядних" консультацій – є конкретні діти, конкретні діагнози й рішення, які потрібно ухвалювати тут і зараз.

До FRIDA вона долучилася з перших місяців повномасштабної війни. Відтоді регулярно їздить на прифронтові території та в педіатричні місії. За її плечима десятки поїздок, і в кожній з них вона працює максимально включено – не просто оглядає, а вибудовує подальший маршрут допомоги.

Оксана дуже системна, уважна до деталей і водночас щира. Вона не боїться складних кейсів і не втрачає фокусу навіть у найнапруженіших умовах.

Ми їдемо туди, де нас потребують – у села, маленькі громади, в інтернати. І саме такі лікарі, як Оксана, роблять цю місію сильною.

Марія працює з тим, що не видно на УЗД і не зафіксує жоден аналіз – із психікою людей після втрат, обстрілів і життя в окупації. Вона родом із Херсона і добре знає, що таке війна. У травні 2022 року була змушена залишити місто, але її професійний шлях відтоді пов'язаний із підтримкою тих, хто пережив бойові дії, втрату дому й вимушене переміщення.

Сьогодні Марія працює з військовими та їхніми родинами, а також із цивільними, які пережили травматичний досвід. Часто це робота безпосередньо в громадах після обстрілів – там, де людям потрібна не лише медицина, а й відчуття внутрішньої опори.

До FRIDA вона долучилася в лютому 2025 року. Перша місія – на Сумщину. З того часу регулярно їздить у виїзди, зокрема на Херсонщину – регіон, який для неї особисто близький. У місіях вона працює з тривогою, гострими стресовими реакціями, пережитою втратою. Іноді достатньо однієї розмови, щоб людина вперше за довгий час відчула: її чують і вона не сама.

У FRIDA напрям ментального здоров'я є одним із ключових. Ми реалізуємо окрему програму підтримки ментального здоров'я для лікарів, які працюють у постійному стресі, надаємо психологічну допомогу цивільним на прифронтових територіях, а також дітям у дитячих будинках. Разом із медичними командами на місії виїжджають психологи, адже лікування не обмежується тілом – воно починається з відчуття безпеки.

За словами Марії, FRIDA для неї – це місце, де люди не проходять повз чужий біль. І саме такі фахівці роблять нашу місію цілісною – бо відновлення можливе лише тоді, коли підтримка комплексна.

Роман Гольдман, співзасновник медичної волонтерської місії FRIDA Ukraine

Марія Вронська очолила Gostomel Shelter у дуже важкий час. Керувати таким великим притулком під час війни – це великий професійний і особистий виклик, адже йдеться про щоденну відповідальність за сотні тварин, які потребують догляду, лікування та захисту. Така робота вимагає системності, витримки й постійної уваги до багатьох процесів і нюансів. 

UAnimals багато років співпрацює з Gostomel Shelter у різних напрямах допомоги: евакуація, лікування, збори для потреб тварин. У цій співпраці ми бачимо, як Марія робить усе можливе, щоб допомогти тваринам: від реагування на запити про порятунок до прилаштування тварин у родини.

Зокрема, завдяки адопційній ініціативі AdoptMe Days сотні тварин знайшли свої родини. Як зоозахисна організація ми розуміємо критичну важливість таких акцій, тому вболіваємо за розвиток проєкту та тішимося кожній новині про тварин, яким вдалося знайти дім.

І все це, зокрема, завдяки зусиллям Марії.

Команда зоозахисної організації UAnimals

***

Коли людина 30 років поспіль встає вранці та йде рятувати тих, кого всі інші вирішили не помічати – це вже не хобі й не волонтерство. Це спосіб існування. Саме так живе Ася Серпінська.

За фахом – математик, кандидат фізико-математичних наук, університетський викладач. За покликанням – зоозахисниця, якій вже 81 рік, і яка досі не може стояти осторонь. У кінці 90-х вона побачила бородянський комунальний "притулок", де сотні собак стояли по живіт у снігу й екскрементах, а двічі на тиждень ветлікар убивав їх ін'єкцією дитиліну. Це вона пам'ятає й досі. І саме ця картина змінила усе її подальше життя.

У 2000 році Ася Вільгельмівна заклала власну квартиру в банку, викупила напівзруйнований телятник у Гостомелі – без вікон, дверей, підлоги – і разом з кількома такими ж відданими людьми взялася за роботу. Без спонсорів, без грантів, на власні зарплати і пенсії. Хворих собак носили до клініки на руках. Роки йшли, приходили волонтери, з'являлися партнери – і притулок поступово перетворився на один із найкращих в Україні.

У 2009 році вона стала співзасновницею Асоціації зоозахисних організацій України (АЗОУ) і її першою президенткою. Організовувала семінари, видавала книги власним коштом, лобіювала законопроєкти у Верховній Раді, сприяла забороні фосфіду цинку та захисту диких тварин. Це була системна, невидима, виснажлива робота – і вона її робила.

24 лютого 2022 року, коли Росія напала, перша думка Асі Вільгельмівни була про тварин. Не про евакуацію, не про себе. 

Вона на кількох видах транспорту добралася з Києва в окупований Гостомель і залишилася там на п'ять тижнів – без світла, два тижні без води, під щоденними обстрілами. З кількома працівниками вони щодня годували, поїли й лікували понад 600 тварин. Рятували тварин із сусіднього покинутого зоопарку. Домовлялися з окупантами за блок цигарок, щоб розмінували клітку з левом. Лев вижив. Зараз він в Іспанії.

"В окупації цей маленький шматочок землі був територією України. Тут були українські закони, українські люди і українські собаки", – каже вона. І в цих словах – весь характер Асі Серпінської.

Я знаю її з 2016 року по спільній роботі в АЗОУ (Асоціація зоозахисних організацій України – УП). Вона не любить говорити про себе. Просто працює для порятунку тварин. І це, мабуть, найточніша характеристика людини, яка все своє доросле життя присвятила тим, хто не може сказати "Дякую!" словами.

Марина Суркова, президентка Асоціації зоозахисних організацій України

Початок березня 2022. Росіяни в Київській області. А також у Чернігівській, Сумській, Харківській, Запорізькій, Херсонській, Донецькій та Луганській. Ми сидимо у мене на кухні в Києві. Після тимчасового закриття центрального ньюзруму Суспільного та релокації частини команди на захід, вона перетворилася на наш невеличкий польовий штаб. 

Христя приєдналася до команди центральної служби новин Суспільного лише кілька місяців тому. До цього вона очолювала "Суспільне Чернівці", зробивши цю філію однією з найпрогресивніших регіональних редакцій. Я давно хотіла запросити її переїхати в Київ, щоб розбудувати діджитал "Суспільне Новини". Вона погодилася незадовго до великої війни.

"Я поїду в Ірпінь", – каже Христя, коротко відриваючись від ноута й уважно дивлячись на мене крізь окуляри. 

Я не розумію, це питання чи план. Невеличкого зросту, з тихим тонким голосом, вона виглядає майже дитиною. Христя не працювала в зоні бойових дій, ми не видавали їй броніка. Ще кілька днів тому я б і не подумала вносити її в списки акредитації від ЗСУ – вона працює "за компом", а не в полі. Але в цей момент я погано знаю її справжню – як, власне, і себе. Нас справжніх за ці кілька тижнів остаточно розкриє війна. 

"Який ще Ірпінь, Христе?" – думаю я. Але погоджуюся, дивлячись, як спокійно і професійно вона планує виїзд. Не просто "подивитися", не "зачекінитися". А по історію, яку ще не розказали інші. Або яку інші не розкажуть. Зважує ризики. 

Після Ірпеня був Миколаїв. А тоді Донбас. Вона привозить дуже хороші матеріали – відео, фото, тексти, свідчення. Влітку 2022-го вони з колегами потрапляють під обстріл в Лисичанську. Я дивлюся їхнє відео: військові, волонтери й колеги чоловіки біжать, пригинаючи голови. Христя майже не здригається. 

"Ну чого ти, насправді я дуже емоційна!" – сміється вона якось з мого жарту про те, що "Христя не спокійна, вона холоднокровна".

Влітку 2022-го ми поступово повертаємося до офісної роботи. Попрацювавши в полі, Христя тепер налагоджує роботу воєнкорів. Добирає команду Youtube, яка невдовзі отримає золоту кнопку. Набирає спецкорів. Вона глибока, інтуїтивна, як бувають лише люди з неабияким життєвим досвідом. І принципова до жорсткості. Здається, її ніколи не хитає. Тому для команди вона стає стрижнем. Немає кращої людини, аби очолити ньюзрум Суспільного в ці безумні часи. 

"Про холоднокровну – це жарт, не ображайся", – кажу я їй. 

Я не раз бачила, як їй може боліти – робота, люди, події в країні. Помітні і важливі теми: молоді командири, жінки у війську, жертви воєнних злочинів. Складні і непопулярні: окупація, Газа, помилки військових. Так працювати може лише людина з палаючим серцем. Я добре побачила його навесні 2022-го. 

Ангеліна Карякіна, журналістка та медіаменеджерка

Галина Глобчаста – староста сіл Макіївка та Греківка Красноріченської громади Луганської області. Понад 30 років вона працювала вчителькою математики та фізики в рідній Макіївці.

Жінка волонтерила і допомагала українській армії, допоки 3 березня 2022 року її село не окупували російські військові. У другій половині дня в населений пункт зайшла російська військова техніка, почалися зачистки. Постукали й у її хвіртку – забрали поговорити.

12 квітня по старосту прийшли російські солдати. Упродовж дня її допитували й катували. Привезли до школи, били, звинувачували у зв'язку з українськими військовими. Російські солдати погрожували їй убивством, потім привели її чоловіка і наказали їм прощатися. У цей час їхній двір обшукували – знайшли заховані прапори та стрічки.

Зрештою Галину відпустили. Вони з чоловіком вирішили тікати з окупованої Макіївки. Подружжю вдалося дійти до Греківки, де їм допомогли місцеві, а звідти – на Харківщину. Хоч там і йшли бої, їм пощастило вийти до українських військових. У Львові Галину з чоловіком зустріла донька. 

У жовтні 2022 року Сили оборони звільнили Макіївку від окупантів. Напередодні Галина через посередників вивезла з села свою маму.

Зараз сім'я живе на Львівщині, винаймає однокімнатну квартиру і – попри те, що рідне село в руїнах – сподівається на повернення додому. Жінка працює старостою своєї громади дистанційно і продовжує підтримувати своїх односельчан-військових, які звільняють рідну Луганщину.

Її били палицями та струмом, погрожували перерізати горло, звинувачували в диверсіях, але вона вижила. І понад усе мріє про Перемогу та повернення у своє рідне село.

Віктор Зозуля, перший заступник начальника Красноріченської селищної військової адміністрації

За той короткий час, що я знаю Марію Грабар, ми провели разом багато дуже різних днів. Були дні напруженої роботи, коли ми готували "Стіл пам'яті": нескінченні дзвінки, таблиці, реєстрації, списки, люди з різних міст, які хочуть долучитися. 

Але один день я пам'ятаю особливо. Того дня ми просто гребли в каяках по заплавах на Десенці. Ми нікуди не поспішали. Марія сміялася, раділа розмовам, раділа теплу і самому дню. І я тоді подумала: попри все, в неї ніхто не зможе відібрати цю щиру, часто іронічну посмішку і цю здатність радіти життю.

Із великого болю втрати свого чоловіка, добровольця і полеглого захисника Іллі вона створила "Стіл пам'яті" – національну акцію, яка сьогодні об'єднує всіх українців у спільному вшануванні героїв (заклади громадського харчування та інші організації по всій країні резервують і сервірують столики поміж іншим свічкою та пам'ятною табличкою, щоб вшанувати полеглих військових – УП). 

Мені довелося бачити величезну роботу Марії за лаштунками. Це тисячі табличок та листівок, які потрібно надрукувати, запакувати і відправити. Це волонтери, які приходять допомагати, коробки з матеріалами, дзвінки до друкарень і раптові проблеми, які потрібно вирішувати просто зараз. Це десятки інтерв'ю, щоб розповісти про акцію. І Марія – людина, яка розрулює весь цей хаос, щоб у підсумку в сотнях місць з'явився один простий жест пам'яті – табличка "Цей стіл зарезервовано для найсміливіших серед нас".

Марія дуже уважна до деталей. У тому, як вона пропонує нам пам'ятати, завжди є естетика і гідність. Свічка, соняхи і квіти, листівки з іменами, місце за столом. Вона вписує пам'ять у наші публічні простори. 

"Пригорнімо тих, хто несе у своїх душах тягар втрати своїх побратимів, чоловіків, братів, батьків, матерів, сестер, дружин, бо їхній тягар – найбільший, який коли-небудь знало людство", – читаємо ми в табличках на цих столах. Для Марії ця акція передусім про те, щоб люди у своїй втраті не залишалися наодинці.

29 серпня 2025-го, у День пам'яті полеглих Захисників, коли акція завершилася, ми з Марією зустрілися ввечері, щоб підбити підсумки. Тоді ми зрозуміли масштаб: понад три тисячі столів з'явилися по всій Україні і ще в 16 країнах світу. Щоб видихнути складний день і організацію, зайшли в один із закладів, де також стояв зарезервований стіл. У кожному закладі вона вписує в табличку ім'я свого чоловіка Іллі.

Коли Марія говорить про Іллю, починаєш відчувати, яку вайбову, цікаву і талановиту людину втратили вона, рідні та друзі, зрештою ми всі. Двічі мені довелося бути на концертах, які Марія організовує в його пам'ять на день народження. Там завжди дивне поєднання почуттів – зворушливість, вдячність і шалений біль. Це один із днів на рік, коли я дозволяю собі сльози. 

Мені гірко, що ми з Марією познайомилися за таких обставин. І водночас я дуже радію, що ми познайомилися навіть попри них. Марія робить для нас дуже важливу річ: показує, що памʼять – це про любов до людей, яких уже немає, і про спосіб залишити для них місце поруч із нами. Саме так з особистої історії народжується нова культура памʼяті.

Гаяне Авакян, співзасновниця Платформи пам'яті Меморіал

Для мене писати про Наталку і простіше, і складніше, ніж усім іншим.

Так склалося, що мені дуже пощастило бути чоловіком Наталки. І що б я не робив, працюючи багато років у російській незалежній журналістиці чи служачи в українській армії, в Україні у мене завжди буде лише одна основна посада – чоловік Гуменюк. Вона ж, здається, і найважливіша.

Для мене Наталка і є Україною: завдяки їй 11 років тому я познайомився з цією країною та пізнав її. А потім, абсолютно втративши голову, закохався – і в Наталку, і в Україну.

Тоді, 11 років тому, я познайомився з Наталкою як із головою та співзасновницею Громадського Телебачення, воєнкоркою на Донбасі та журналісткою-міжнародницею, яка об'їздила весь Близький Схід і написала книгу про Арабську весну. За наступні роки Наталка стала головною українською журналісткою у західних медіа: вона є постійною авторкою New York Times, Atlantic, Foreign Affairs, Guardian та багатьох інших медіа. 

Заснована нею Лабораторія журналістики суспільного інтересу до повномасштабного вторгнення концентрувалася на осмисленні історії незалежної України, випускаючи документальні фільми про суспільство в 90-ті, про справу Гонгадзе, кримських татар. Наталка була однією з небагатьох українських журналістів, хто продовжував їздити до Криму після анексії, щоб документувати те, що відбувається на захопленому півострові, про що згодом видала книгу "Загублений острів".

З початком повномасштабного вторгнення Наталка зосередилася на документації воєнних злочинів російської армії в Україні, запустивши "The Reckoning Project". Група журналістів, документалістів та юристів зібрала тисячі свідчень по всій Україні: злочини в Бучі, Ягідному, Херсоні, на Харківщині та в десятках інших місць ретельно вивчалися та занотовувалися. Один із знайдених кейсів – викрадення дітей із Маріуполя – ліг в основу ордера на арешт Володимира Путіна Міжнародним кримінальним судом у Гаазі. 

Зараз Наталка завершує книгу про дрони й те, як вони змінили війну. Ще один великий бонус бути чоловіком Гуменюк – це мати можливість прочитати цю чудову книгу раніше за інших.

У Наталки виходить зробити майже з будь-яких особистих стосунків суспільно значущий проєкт: чи то розмови з подругою, іншою відомою журналісткою Ангеліною Карякіною, подкаст "Коли все має значення", розмови з відомими людьми про осмислення нашої воєнної реальності, чи навіть наш подкаст "Петя на війні" про те, як я пішов служити в українську армію, побудований на наших із нею голосових повідомленнях одне одному.

Зрозуміло, що я людина упереджена, та все ж у журналістиці пропрацював 15 років і точно можу сказати, що більш працьовитої та відданої роботі людини я не зустрічав. Здається, Наталка просто не вміє не працювати. А вся її робота присвячена лише одному – Україні. І в цьому сенсі Україні дуже пощастило з одним із основних своїх голосів за кордоном.

Петро Рузавін, чоловік Наталії Гуменюк, військовослужбовець 2-го корпусу НГУ "Хартія"

Світлана Денисенко – директорка благодійного фонду Київської школи економіки та одна з тих жінок-лідерок, які вміють поєднувати масштаб мислення, високу інтенсивність роботи і реальний результат. Під її керівництвом KSE Foundation став п'ятим найбільшим благодійним фондом України за версією Forbes Ukraine та входить до топу найпрозоріших організацій країни. За цими досягненнями – не лише сильна інституція, а й її щоденна праця, дисципліна, стратегічність і здатність тримати на собі величезний рівень відповідальності.

Для мене Світлана – це приклад жінки, для якої лідерство є не статусом, а способом мислення та дії. Вона не боїться складних завдань, великого навантаження і рішень, від яких залежить дуже багато. Навпаки – саме в складності, відповідальності й русі вперед відчувається її справжня сила. У цьому є велика внутрішня чесність: вона не грає роль лідерки, а щодня нею є.

Світлана належить до нового покоління українських жінок-лідерок – амбітних, професійних, витривалих і змістовних. Вона увійшла в список Forbes Ukraine "30 до 30", її робота відзначена нагородою "Золоте серце" від президента України та відзнаками від ДПСУ, ГУР та інших інституцій. Але, мабуть, найважливіше в ній – це здатність перетворювати велику відповідальність на великі зміни.

Марина Борисенко, директорка з програм і впроваджень KSE Foundation

Історія Ірини Довгань – це рідкісний приклад того, як особиста трагедія може перетворитися на джерело сили та служіння іншим. 

Світ вперше дізнався про неї в 2014 році, коли вона стала жертвою публічного приниження під час війни на Донбасі. Та замість того, щоб залишитися символом страждання, вона зуміла пройти глибокий шлях внутрішнього переосмислення й відновлення.

Сьогодні Ірина Довгань – не лише свідок воєнних злочинів, а й активна громадська діячка, яка присвятила своє життя боротьбі за справедливість і підтримці постраждалих від війни. Як очільниця SEMA Україна вона об'єднує людей, які пережили сексуальне насильство під час війни, допомагає їм віднайти голос, гідність і підтримку. 

Її діяльність спрямована не лише на допомогу постраждалим, а й на зміну суспільного ставлення до теми воєнного насильства – від замовчування до солідарності та справедливості.

Сила пані Ірини полягає в здатності перетворювати власний біль на дію. Її голос сьогодні звучить у міжнародних інституціях, правозахисних ініціативах і громадських платформах. Вона стала символом не лише пережитої трагедії, а й людської гідності, витримки та боротьби за правду.

Юрій Шаповалов, дитячий нейрофізіолог, колишній в'язень Кремля

Знаєте, наша бабуся – це взагалі окрема історія. Їй зараз 89, народилася в 1937-му. Дитиною пережила Другу світову: бомби, окупацію, голод, страх, який тоді в'ївся в душу. Вона була зовсім маленька, але досі пам'ятає, як ховалася в підвалі і як мама закривала їй вуха, щоб не чути вибухів.

Потім виростила двох синів – нашого тата і дядька – сама, без скарг, просто робила, що треба. А ми, троє онуків, для неї були як сонце. Завжди казала: "Головне, щоб ви були живі й щасливі, а все інше минеться".

І ось тепер, на жаль, ми знаємо про війну не лише з розповідей старших – ми переживаємо це повторно. Місто під обстрілами, ракети, дрони, вікна заколочені дошками, бо скло вже кілька разів вилітало. Була в окупації, пережила те страхіття вдруге. Ми думали: ну все, тепер точно сидітиме вдома, берегтиме себе. А вона – ні.

Кожен день виходить на вулицю. З маленьким секатором у кишені. Прибирає сміття, розчищає доріжки, а головне – доглядає троянди. Де бачить кущ, що заріс чи засох – зупиняється, обрізає, підв'язує, поливає з того, що є. Каже: "Квіти не винні, що війна. Нехай хоч вони людям посміхаються".

У місті її вже всі знають як "трояндову волонтерку". Діти говорять їй: "Бабусю, знову троянди рятуєш?". Вона усміхається: "Так, воюю. За красу".

Ми дивимося на неї і розуміємо: це і є сила. Не кричати "Ми не здамося!", а просто не здаватися. Щодня. У 89 років. З дошками на вікнах. З секатором замість зброї.

Бабусю, ти наш найсильніший герой. І поки твої троянди цвітуть, ми всі витримаємо. І переможемо.

Кирило та Данило Знахаренки, онуки Надії Знахаренко

Саме завдяки стійкості та невтомній праці Інни Іваненко тисячі тяжкохворих українців сьогодні отримують життєво важливі ліки, а ветерани – реабілітаційні послуги. 

Ми знайомі з Інною майже 20 років. Прямо з інституту вона прийшла працювати у відділ адвокації прав ВІЛ-позитивних пацієнтів. Ми разом боролися проти корупції в МОЗ, коли президентом був Віктор Янукович, а міністром охорони здоров'я – Раїса Богатирьова. 

І вже тоді в нас виходило збільшувати фінансування програм лікування на сотні мільйонів гривень і знижувати корупційну маржу на державних закупівлях ліків в рази. Ми публічно говорили про мільярди коштів, які чиновники того часу розкрадали за рахунок життя і здоров'я хворих. Чи нам було страшно? Я не пам'ятаю, бо ми без упину працювали, вмотивовані тим, що наша робота приносить велику користь людям. 

Саме Інна була тією людиною, яка беззаперечно підтримала ідею створення благодійного фонду "Пацієнти України" і стала моїм найнадійнішим партнером та опорою. Я без сумніву можу сказати, що без Інни не вийшло би реалізувати багато ініціатив і кампаній, завдяки яким сьогодні живуть тисячі українців, які отримали життєво важливі ліки. 

Саме з Інною ми розробляли реформу державних закупівель із залученням міжнародних організацій після Революції гідності. З нею ми буквально переїхали в МОЗ у 2018 році, коли цю реформу треба було втілювати – на прохання Уляни Супрун. 

За ці 20 років Інна лише на деякий час зробила перерву в боротьбі за права українських пацієнтів, щоби народити відразу двох прекрасних українців – її чудових синів Івана та Данила. Вона дуже швидко повернулася в стрій: коли мені довелося покинути фонд "Пацієнти України", Інна без вагань очолила його, розвинула і вивела на стабільний розвиток. 

Зараз фонд об'єднує лідерів пацієнтських спільнот, які представляють понад 4 мільйони пацієнтів по всій Україні: це хворі на рак, діабет, епілепсію, ВІЛ, гепатити, гемофілію, рідкісні та інші тяжкі хвороби. 

Тепер фонд займається й допомогою військовим. "Пацієнти України" та Інна особисто з перших днів повномасштабної війни системно підтримує воїнів, медиків та лікарні, які рятують поранених. Фонд поєднує гуманітарну допомогу, адвокацію системних змін у сфері охорони здоров'я та кейсовий супровід – допомогу конкретним лікарням, підрозділам і пацієнтам, які звертаються із запитами.

Я безмежно пишаюся Інною і неймовірно вдячна за її невтомність, віру і відданість роботі, яка рятує і покращує людські життя.

Ольга Стефанишина, експертка із захисту прав пацієнтів, антикорупційна активістка, народна депутатка Верховної Ради ІХ скликання, членкиня Комітету ВРУ з питань здоров'я нації

Я не знаю людей, які б заглибилися в тему захисту прав дітей-сиріт більше, ніж Дар'я. Дар'я для мене – нескінченне джерело інформації і досвіду. Найяскравіший приклад того, як пристрасть у служінні може мотивувати завжди бути глибоко в темі. 

Вона максимально віддано присвячує своє життя дітям. Тихо, без розголосу, рятуючи дитячі життя. Глибоко пірнаючи в кожну історію, проживаючи її так, ніби вона особиста.

Вона сильна, впливова, цілеспрямована і завжди дійде до мети. Бо ця мета – діти в щасливих обіймах люблячих близьких. 

Я знаю точно, що у Дар'ї є відповіді на всі запитання. Це мій учитель, друг і наставник. Сильна, чуттєва і неймовірно красива жінка. Як внутрішньо, так і зовні.

Дуже хочеться, щоб люди знали, який насправді внесок робила і робить Дар'я для українських дітей, бо переоцінити його неможливо. Але як же круто, що вона це робить не для визнання, а просто тому що відчуває силу робити світ кращим.

Рятуючи навіть одне життя, ти рятуєш цілий світ. Скільки світів розквітло завдяки Дар'ї – вже й не перерахувати. І досі щодня їхня кількість збільшується.

Нескінченно радію можливості працювати разом із людиною такої глибини!

Інна Мірошниченко, правозахисниця, адвокатка

Ми познайомилися з Аллою Василівною, коли я працювала дитячим лікарем-нейрохірургом. Період з 2019 року був непростим для медицини України та для мене особисто: я була новим керівником та отримала завдання реорганізувати заклад, згідно з вимогами Національної служби здоровʼя України (НСЗУ). 

Все відбулося успішно, і заклад вступив у реформу, безперебійно надавав допомогу, ми могли забезпечити дітей, які надходили на приймальне відділення, усім необхідним. Та це було би складно без допомоги благодійних фондів. 

У Київському міському центрі дитячої нейрохірургії швидкі допомоги привозили дітей, що мали черепно-мозкову травму або інші нейрохірургічні гострі невідкладні стани. Алла Василівна та її Благодійний Фонд "Мама і немовля" брали на себе забезпечення: допомогу ліками, дитячим харчуванням, важливими і коштовними розхідними матеріалами, дорогими медичними пристроями. Деякі з них були надзвичайно дорогі, як-от нейрохірургічні дренажі чи шунти. 

Ми впровадили нейромоніторинг як обовʼязковий супровід нейрохірургічних втручань при онкологічних захворюваннях, щоб звести до мінімуму неврологічний дефіцит після операції, обійти важливі зони мозку. Електроди та оренда обладнання були дорогими. Алла Василівна та її фонд взяли на себе й ці витрати, і ми отримували гарні результати лікування.

Пані Алла підтримувала не тільки наш заклад: вона допомагала хворим дітям по всій Україні, і це викликало велику повагу та довіру. 

Наш центр брав складні випадки та отримував дуже добрі результати завдяки роботі Алли Василівни. Все відбувалося приблизно так: надходила дитина зі складним діагнозом, команда лікарів обговорювала план нейрохірургічного втручання, після того ми запрошували Аллу Василівну, обговорювали разом, як і чим ми можемо допомогти. І мені здається, жодного разу не було відмови з її боку – це було щоразу справжнім дивом!

Викликом стала пандемія Covid-19. У таких умовах надавати допомогу було вкрай важко. Всі ресурси спрямували на те, щоб стримати поширення інфекції та надавати допомогу хворим на ковід-пневмонію. Однак нейротравми ніхто не скасовував – наш медичний заклад працював. Навіть за таких, тоді небезпечних, умов Алла Василівна була поруч із хворими дітьми та з лікарями. Ми продовжували надавати допомогу. 

Якщо оцінити рівень відданості Алли Василівни своїй роботі, то хочу навести приклад, як до центру потрапила особлива дитина з черепно-мозковою травмою. Дитина, дівчинка, віком всього кілька місяців на руках у соціальних працівників і медичних сестер із важким діагнозом. 

Після нашої розмови з Аллою Василівною про цю хвору дитину, про допомогу, якої вона потребувала, дівчинка отримала все необхідне буквально за кілька годин, навіть няню. Перебування дівчинки, яка була сиротою, в лікарні було тривалим. Та згодом ця дитина знайшла люблячих батьків, зокрема завдяки старанням Алли Василівни. І таких історій чимало!

Хоч я вже не працюю в центрі дитячої нейрохірургії – війна відкорегувала пріоритети, – але ми часто бачимося та продовжуємо допомагати дітям. Алла Василівна допомагає щодня. І тепер не тільки в Україні, а й по всьому світу. 

Окремої розповіді потребує її робота з евакуації важкохворих дітей, особливо онкологічних, із медичних закладів Києва в країни Європи, коли почалася повномасштабна війна. Діти були приречені без ліків і потрібної підтримки стану здоров'я. Пані Алла вивозила їх із саморобними прапорами Червоного Хреста буквально під кулями. Це було більше ніж милосердя – це був подвиг. Так, вона – справжній тихий герой нашого часу!

Катерина Новакович, лікарка-нейрохірургиня, кандидатка медичних наук

Наше знайомство з Інною почалося з теми, яка для нас обох є не просто роботою, а частиною життя – з усиновлення. Ми обидві мами-усиновлювачки. І це спільне розуміння всього – і титанічної відповідальності, і того особливого болю, і безмежної любові до дітей, які залишилися без батьків, – стало тією точкою, де ми відчули одна одну без зайвих слів.

Інна ніколи не шукала легких тем. Першим проєктом, де вона підставила нам плече, стало "Наставництво". Це складна історія про те, як стати дорослим другом для дитини в інституційному закладі. Про це не завжди комфортно говорити публічно, але Інну це ніколи не зупиняло. Вона з тих людей, хто не боїться складних розмов, якщо на іншому боці терезів – доля дитини.

Зараз ми разом робимо вже другий великий проєкт – "Ресурсні вихідні". Ми допомагаємо прийомним батькам і вихователям дитячих будинків сімейного типу просто... видихнути. Бо за кожною врятованою дитячою долею стоять дорослі, які щодня тримають на собі величезний світ і часто самі залишаються без підтримки. Інна це відчуває дуже гостро.

Що мене в ній вражає найбільше? Мабуть, ця її безкомпромісна чесність і загострене відчуття справедливості. Для неї захист дітей – це не про красиві кадри чи популярність. Це її внутрішня прошивка, її тихий, але непохитний вибір. Вона бачить вади системи й говорить про них прямо, навіть якщо це комусь не подобається.

У нас із нею все просто: якщо ми розуміємо, що це реально змінить життя дитини на краще – ми це робимо. Без зайвих роздумів. Я дуже ціную, що в цій непростій справі, боротьбі за права дітей, поруч є людина, для якої "бути на боці дитини" – це не гучне гасло, а щоденний спосіб жити.

Валерія Татарчук, засновниця благодійного фонду "Твоя Опора"

Наталя Оніпко змінила уявлення про одужання для тяжкохворих дітей. Вона довела, що лікування – це не лише про операції та ліки, а й про любов, підтримку та дитинство.

На чолі фонду "Запорука" вона не просто допомагає дітям подолати хворобу, а зрушує фундаментальні суспільні зміни, які змінюють всіх нас.

Весь світогляд Наталі базується на принципі, що ніхто не має бути самотнім у важкі часи. Навіть у найтемніший період діти повинні мати дитинство, а їхні батьки – підтримку. А одужання складається не тільки з операцій та курсів лікування, а й фізичної та психологічної реабілітації всієї родини.

Пам'ятаю, коли почалась велика війна, саме завершувалось будівництво "Дачі" – будинку для родин з тяжкохворими дітьми. Було так боляче подумати, що ж буде з "Дачею", за яку Наталя з командою так довго боролась. Фонд під її керівництвом не просто відкрив "Дачу" в Києві в 2023 році, у Львові – в 2024, а й запланував створення ще одного родинного дому в Дніпрі.

За майже два десятиліття роботи фонду відбувається головне зрушення, яке є таким актуальним для країни у війні – труднощі не долаються наодинці. Важкі часи спільнота може пройти тільки разом і з любов'ю, яка ніколи не перестає.

Євгенія Кузнєцова, письменниця

Є люди, які реагують на події. Є ті, хто до них адаптується. А є ті, хто змінює хід подій.

Наталія Панченко – з останніх.

Під час Революції гідності Наталія не чекала інструкцій, а організовувала Євромайдан у Варшаві. Виходила на протести. Їздила до Києва. Збирала допомогу.

Коли почалася війна, Наталія не зупинилася. Вона змінила масштаб. Від гуманітарної допомоги – до міжнародної адвокації. Від протестів – до масштабних кампаній. Вона працювала над звільненням українських політв'язнів. Організовувала зустрічі родин із політиками.

24 лютого 2022 року світ прокинувся. А Наталія – просто продовжила і масштабувалася. 

Вона стала потужним голосом України в Європі та світі: антивоєнні протести, міжнародні кампанії, тиск на уряди, робота з суспільствами. Не просто кампанії – дуже конкретні дії.

Блокада в Польщі російських і білоруських фур. Кордону. Тиск на Європейський Союз. 

І результат – рішення, яке змінює правила гри: заборона перевезень з Росії та Білорусі.

Наталя говорить мовою, яку розуміє світ, вона виводить сотні тисяч людей на площі в усіх куточках світу. Говорити та кричати про Україну.

Україна за кордоном – це теж дипломатичний та інформаційний фронт. Це переговорні кімнати. Це вулиці європейських міст. Це інформаційний простір. Це рішення парламентів. І Наталія Панченко – одна з тих, хто тримає цей фронт. Щодня.

Вона – про Україну, яка звучить у світі – і яку чують.

Ксана Нечипоренко, голова наглядової ради GoGlobal, співзасновниця "Фонду Маша"

З Катериною Рашевською ми познайомилися в 2023 році під час одного з важливих закритих заходів, присвячених обговоренню злочинів проти українських дітей, зокрема незаконної депортації та примусового переміщення дітей до РФ. Під час цієї зустрічі стало очевидно, що її професійна експертиза у сфері міжнародного гуманітарного та міжнародного права є надзвичайно важливою для захисту українських дітей та просування питання відповідальності за ці злочини на міжнародному рівні.

Громадська спілка "Українська мережа за права дитини" неодноразово залучала Катерину Рашевську як експертку до роботи, пов'язаної із захистом прав українських дітей, які постраждали внаслідок російської агресії, зокрема тих, які були незаконно депортовані або утримувались в окупації. 

Окрім цього, нас об'єднує і спільна аналітична робота. Ми разом брали участь у підготовці дослідження, присвяченого аналізу порушень прав українських дітей у контексті війни та пошуку механізмів відновлення справедливості.

Катерина поєднує глибоку професійну експертизу з людяністю і щирою відданістю своїй справі. Вона енергійна, має кмітливий, аналітичний розум і здатність швидко знаходити рішення у складних ситуаціях. Катерина володіє кількома іноземними мовами, що дозволяє їй ефективно представляти українську позицію на міжнародних майданчиках. 

Водночас у ній поєднуються інтелектуальна сила і певна крихкість, що робить її не лише сильною експерткою, а й дуже чуйною людиною. Її гарне почуття гумору та відкритість допомагають знаходити спільну мову з людьми навіть у найскладніших темах, з якими доводиться працювати.

Завдяки своїй фаховості, принциповості та відданості правам людини Катерина Рашевська робить вагомий внесок у захист прав українських дітей, які постраждали від війни з Росією, та у просування справедливості й відповідальності РФ за скоєні злочини. 

Дар'я Касьянова, голова правління "Української мережі за права дитини", національна директорка з розвитку програм "СОС Дитячі Містечка Україна"

"Багатьом дорослим треба було б повчитись у неї мужності", – сказала мені наша психологиня про дівчинку, яку супроводжувала під час процедури опитування в Центрі захисту прав дитини в Києві. В цьому Центрі опитують дітей, які пережили російську депортацію, щоб задокументувати воєнні злочини країни-агресора та надати допомогу. Цією дівчинкою була Валерія Сидорова.

Валерія, або Лера, одна з сотень тисяч українських дітей, яка в одну ніч опинилась в окупації, і це безповоротно змінило все її подальше життя. 

Початок повномасштабної війни припав на її шістнадцять. Мама Лери померла кілька років до цього, і дівчина жила зі своєю опікункою. В жовтні 2022-го з рідної Нової Каховки її вивезли разом із іншими дітьми до Криму. Це було подано як "відпочинок у таборі" в Євпаторії, як блага гуманітарна мета. Організували це вивезення централізовано, через школу, яка співпрацювала з окупаційною владою.

Насправді "відпочинок" був далеко не таким безневинним. Дітей намагались переконати, що вони росіяни і їхня рідна мова – російська. Кожен ранок у таборі починався з російського гімну, постійно тривала агітація за "можливості" для юнаків та молоді в Росії.

Тільки завдяки тому, що Лера активно шукала способів вирватись з того табору, нікому не давала спокою з тим, що їй там не подобається, та шукала будь-які можливості повернутись додому, їй це вдалось. І це була перша з багатьох перешкод попереду, які Лера вперто долала. 

Те, що вона хоче жити в Україні, навчатись в Україні, вільно говорити про свій вибір та боротись за нього – було безапеляційним. 

Фінальний етап шляху на підконтрольну Україні територію вона долала пішки, витримавши "допит" на російському пропускному пункті й ідучи широким, безкраїм полем, яке згодом на горизонті замайоріло українськими прапорами. 

"Я просто стою і плачу. І все", – згадувала Лера. 

Лера справді смілива не за роками. Їй довелося швидко подорослішати, ухвалювати відповідальні рішення, демонструвати залізобетонну витримку, пристосовуватись до світу, де немає місця для того, щоб побути безтурботною підліткою. І попри все, свою юність вона провела так, як обрала сама. 

Це велика удача та привілей – жити та будувати Україну з такими молодими людьми, як Лера. 

Олена Розвадовська, співзасновниця та голова правління БФ "Голоси дітей"

З Людмилою Янкіною я познайомився в Києві, коли повернувся з полону і, звичайно, як і всі колишні бранці Кремля, був дезорієнтований. Я не міг самостійно купувати квиток у метро, не знав, як користуватися програмами в телефоні, банківськими картками тощо. Тому її допомога була для мене вкрай важлива. 

Людмила особисто відвезла мене в реабілітаційний центр під Києвом, де до неї підходили колишні військовополонені й дякували за допомогу. 

Вона як правозахисник не робила вибір поміж медійними і не медійними полоненими, а просто виконувала свою роботу. 

А ще вона як співзасновниця та голова громадської організації Civis Fortis, Фундації захисту громадянського суспільства, не лише формувала стратегії захисту активістів і правозахисників, а й втілювала ці стратегії в життя, створивши наймасштабнішу в Україні програму захисту громадянського суспільства.

Під час повномасштабного вторгнення Росії Людмила швидко переорієнтувала свою роботу на захист тих, хто постраждав від агресії: розробила і запровадила масштабну програму супроводу представників громадянського суспільства, що пережили наслідки воєнних злочинів, координувала захист активістів і журналістів у складі Міжнародної ради експертів з воєнних злочинів при Офісі генпрокурора.

Визнання її внеску міжнародними та національними нагородами – відзнака ОБСЄ (2022), Національна премія з прав людини (2022) та медаль президента України (2016) – є доказом ефективності та значущості її роботи.

Владислав Єсипенко, український журналіст, колишній політв'язень РФ

Ми познайомилися з Анжелікою під час відбору до 27-ої Української антарктичної експедиції восени 2021-го. Зовні вона здавалася зовсім юною, тендітною. Але з перших хвилин спілкування стало зрозуміло: перед нами людина з внутрішнім стрижнем. У її словах – глибина, у погляді – зосередженість, у манері спілкування – впевненість.

Тоді одразу подумав, що Анжеліка мені нагадує Антарктику. На перший погляд – крихка, але насправді поєднує зовнішню тишу з внутрішньою силою.

Під час злагодження команди, коли майбутні зимівники та зимівниці жили разом, навчалися працювати як єдиний механізм і проходили випробування взаємодією, вона проявила головне – здатність об'єднувати. Анжеліка вміла слухати, підтримувати й створювати атмосферу довіри. А це в Антарктиці не менш важливо, ніж професійна підготовка.

Пам'ятаю, як підбивали підсумки злагодження. Анжеліка написала вірш – щирий, світлий, сповнений вдячності команді та віри в спільну справу. У ньому звучала проста, але сильна думка: якщо не вийде цього разу – потрібно пробувати знову. Уже тоді було зрозуміло – вона не відступить від своєї мети.

27-ма експедиція мала вирушати в Антарктику наприкінці лютого 2022 року. За кілька днів до виїзду почалася повномасштабна війна. Перезмінка на станції була під загрозою зриву.

В умовах невизначеності саме Анжеліка однією з перших підтвердила готовність їхати на зимівлю. Бо якщо відібрали – значить, треба виконувати завдання і змінювати попередню команду, яка працювала в Антарктиці вже рік.

В експедиції вона не лише відповідально виконувала наукову програму – метеорологічні та аерологічні дослідження, обробку даних, обслуговування приладів, а й активно представляла Україну у світі. Проводила онлайн-екскурсії зі станції, брала участь у міжнародних включеннях, популяризувала українську науку.

Опанувала керування човном, краном-маніпулятором і снігоходом. У полярних умовах це не романтика, а щоденна реальність.

Сьогодні Анжеліка очолює 31-шу Українську антарктичну експедицію, ставши першою жінкою – керівницею річної місії на станції "Академік Вернадський". Це історичний крок для української полярної програми.

За плечима Анжеліки – понад 10 років роботи у сфері метеорології та кліматології, шлях від синоптикині до керівниці сектора чисельного моделювання та прогнозування Укргідрометцентру, міжнародні проєкти, співпраця з європейськими метеорологічними структурами, викладання.

Її головна сила – в балансі професійності та людяності. Вона цінує родинні основи, поважає команду й не уникає відповідальності. У складні для країни часи вона не шукає простих рішень – вона бере на себе більше.

Анжеліка Ганчук – це новий тип українського лідерства. Тихого, системного, внутрішньо сильного. Як Антарктика – стримана зовні, але потужна всередині.

Юрій Отруба, геофізик, керівник 25-ої, 27-ої та 29-ої Українських антарктичних експедицій

У 2020 році Христина Гнатенко стала наймолодшою докторкою фізико-математичних наук в Україні. У 2023 році вчена отримала премію L'Oréal-UNESCO "Для жінок у науці", у 2026 році – премію Берлін-Бранденбурзької академії наук за видатні наукові досягнення вчених з країн Східної або Південно-Східної Європи.

Христина займається квантовою фізикою та квантовими обчисленнями, досліджує мікросвіт – світ об'єктів, менших за мільйонну частинку метра. Системи в цьому світі можуть перебувати у кількох станах одночасно, а частинки – бути пов'язаними між собою на великих відстанях. 

Христина вміє пояснювати складне простими словами та популяризує науку для дітей та студентів. Нам в INSCIENCE пощастило співпрацювати з нею, зокрема, в межах лекторію Science Kids, адже ми прагнемо, щоби молодші покоління бачили та усвідомлювали цінність науки.

Українські жінки в науці роблять важливі дослідження, але не завжди отримують достатньо видимості та визнання. Христина є однією з героїнь проєкту "НАУКОВИЦІ". Завдяки її прикладу суспільство може побачити, чим займаються українські жінки-вчені, та відкрити для себе світ квантової фізики. 

Окрім наукової кар'єри, вражає й те, що Христина – професійна скрипалька. Часто вчені – це люди з безліччю захоплень і талантів, які не завжди працюють за закритими дверима лабораторій, як іноді прийнято уявляти. І ці захоплення не менш складні й вимогливі, ніж сама наука.

Попри безліч можливостей працювати за кордоном, Христина залишається в Україні та розвиває науку тут. А це неабияк цінно в умовах повномасштабного вторгнення.

Анна Орєхова, партнерка та співзасновниця INSCIENCE

Віддана справі, прагматична і водночас дуже людяна – такою я знаю Тетяну Ковригу в роботі. Вона належить до тих керівниць, які під час криз шукають нові можливості для розвитку.

Свій професійний шлях вона починала у сфері стратегічних комунікацій, зокрема працювала PR-директоркою інвестиційного холдингу MS Capital, а згодом очолила Офіс комунікацій Кабінету міністрів України. Робота на цьому рівні сформувала її сильну управлінську якість – будувати партнерства між державою, бізнесом і громадським сектором.

Цей досвід Тетяна перенесла в громадський сектор, коли очолила освітню фундацію GoGlobal у непростий для країни час. Під її керівництвом організація не просто зберегла команду, а й оновила стратегію, почала активно розвивати міжнародний напрям, запустила власні освітні програми та створила нові проєкти у форматі соціального підприємництва.

Сьогодні GoGlobal формує одну з найбільших в Україні екосистем освітніх можливостей для молоді. Програми об'єднують тисячі школярів і вчителів по всій країні, а також міжнародних партнерів і волонтерів. Особливо важливо, що значна частина цих програм спрямована на підлітків із прифронтових і прикордонних громад, які сьогодні найбільше потребують освітніх можливостей і підтримки.

Мені імпонує її щира мотивація працювати заради дітей. У центрі всіх програм GoGlobal – підлітки, які завдяки цим ініціативам надолужують освітні втрати, отримують новий досвід і формують наше Покоління Перемоги.

Євген Кудрявець, перший заступник міністра освіти і науки України

Про Ірину Кондратову світ дізнався в перші тижні повномасштабної війни. Саме вона разом із медичною командою продовжувала приймати пологи та рятувати новонароджених у підвалах Харківського регіонального перинатального центру під безперервними обстрілами. Тоді вона очолювала заклад, і її історія облетіла світ: обкладинка Time, включення до списку 100 найвпливовіших жінок світу за версією BBC, увага міжнародних медіа. Навіть Девід Бекхем передав їй свій Instagram-акаунт, щоб мільйони людей побачили, як у Харкові народжується життя попри війну.

Але для тих, хто знає Ірину Юріївну професійно, це було продовженням її звичної роботи. Вона – одна з найсильніших фахівчинь у сфері неонатології та перинатальної медицини в Україні, лікарка, яка багато років формує сучасні підходи до виходжування передчасно народжених дітей.

Харківський регіональний перинатальний центр, який вона очолювала, є одним із ключових в Україні для допомоги новонародженим, які потребують інтенсивної терапії. Ірина Кондратова завжди була з тих керівниць, які не ховаються за кабінетними дверима: вона поруч із командою у відділеннях, біля інкубаторів, біля тих маленьких пацієнтів, для яких перші дні життя часто стають справжньою боротьбою.

Під час війни її робота стала ще складнішою. Умови змінювалися щодня, лікарня працювала під обстрілами, але команда продовжувала приймати пологи і рятувати дітей. Вона дуже вимоглива до стандартів лікування і водночас надзвичайно чуйна до людей.

Сьогодні Ірина Кондратова продовжує працювати як експертка у сфері розвитку педіатричних і неонатальних послуг – зокрема над удосконаленням системи допомоги новонародженим та впровадженням довготривалого спостереження за дітьми груп ризику. Для неї це логічне продовження справи всього життя: щоб кожна дитина, навіть та, що народилася передчасно або потребувала інтенсивної допомоги, мала шанс на здорове майбутнє.

Ірина Кондратова також активно співпрацює з Національною службою здоров'я України щодо розвитку медичних послуг, зокрема в частині клінічних питань. Для НСЗУ така взаємодія є дуже цінною, адже це дозволяє враховувати реальну практику роботи медиків і потреби пацієнтів. 

Колектив НСЗУ

Леся Павлюк – українська вчителька, яка навчає другокласників у звичайній школі, а її педагогічний досвід визнають на рівні світової освітянської спільноти.

Я знаю Лесю все життя – і мені здається, вона завжди була вчителькою. Ще в дитинстві вона із захопленням навчала мене та дітей по сусідству. Стати вчителькою початкових класів було її свідомим рішенням.

Педагогиня не тільки професійно навчає учнів, а й закладає важливі цінності. Вона почала працювати з інклюзивним класом ще до офіційного впровадження реформи Нової української школи. 

Учителька вміє створити атмосферу доброзичливості та взаєморозуміння. Діти знають, що їх завжди вислухають та підтримають. Особливо важливо це було на початку повномасштабного вторгнення. Поза уроками Леся дає учням змогу взаємодіяти з реальними проблемами, проявляти ініціативу й організовувати благодійні заходи. Леся вкладає душу в кожного учня та ученицю, і вони це відчувають. Діти хочуть ходити до школи, адже там цікаво, пізнавально і весело. 

Вчителька є співавторкою навчально-методичних посібників та методик, проводить тренінги і майстерки для педагогів, є тренеркою Нової української школи, експерткою інституційного аудиту закладів загальної середньої освіти. 

У 2024-му вона стала переможницею національної премії Global Teacher Prize Ukraine та здобула звання найкращої вчительки України, а також отримала відзнаку "Вибір українців". У 2025-му увійшла в ТОП-50 найкращих вчителів світу світової премії Global Teacher Prize. Це є світовим визнанням професійності Лесі, а також всієї української освітньої спільноти.

Леся Павлюк ділиться досвідом з учителями всієї України, надихаючи колег і показуючи, як школа може стати місцем, де дитина не лише здобуває знання, а й відчуває підтримку та віру у власні можливості, усвідомлює свою значущість та можливість впливу на майбутнє.

Марія, рідна сестра Лесі Павлюк

"Моя глобальна амбіція – Нобелівська премія з хімії", – каже Олена Парійська. Ця мета відображає її підхід до науки: фокус на розробках, що здатні змінити світові підходи до енергетики.

Олена спеціалізується на електрохімії та нанотехнологіях. Її наукова робота присвячена створенню нових матеріалів для пристроїв перетворення енергії. Зокрема, вона розробляє каталізатори на основі систем Co-N-C (кобальт – азот – вуглець), які мають стати доступною альтернативою дорогої платини в паливних елементах. Це критично важливо для розвитку водневої енергетики, оскільки дозволяє суттєво знизити вартість виробництва "зеленого" водню та зробити екологічний транспорт масовим.

Науковий шлях Олени в Інституті фізичної хімії ім. Л. В. Писаржевського Національної академії наук України розпочався в 2010 році з посади техніка, ще під час навчання на факультеті хімічних технологій Київського національного університету технологій та дизайну. Відтоді вона пройшла шлях до наукової співробітниці та керівниці міжнародних проєктів. У 2019 році захистила дисертацію про електрокаталітичні властивості кобальтвмісних нанокомпозитів у процесі відновлення кисню. 

За свої наукові досягнення Олена відзначена преміями для молодих вчених: Верховної Ради України (2020), Київcького міського голови за особливі досягнення молоді у розбудові столиці України – міста-героя Києва (2021), президента України (2024), а також стала лауреаткою Української премії L'Oréal-UNESCO "Для жінок у науці" (2024).

Повномасштабне вторгнення стало для науковиці часом складних випробувань: вона змушена була рятуватися від окупації з маленькою дитиною та пів року проживати далеко від дому. Попри можливість стажування в Ягеллонському університеті (Польща), Олена повернулася до Києва, щоб продовжувати дослідження в рідній установі. Пізніше – очолила групу молодих вчених у межах гранту німецького Товариства Макса Планка (програма EIRENE), що спрямований на підтримку дослідників, які залишаються працювати в Україні. Навіть після особистої втрати – чоловіка – вона не залишила науку.

Олена активно займається популяризацією STEM-освіти. Вона власним прикладом руйнує стереотипи про науку як про "закриту" галузь і надихає дівчат обирати шлях дослідника, оскільки наука – це не лише про формули, а й про можливість будувати інноваційне майбутнє країни навіть у найскладніші часи.

Ольга Ларіна, кандидатка хімічних наук, старша дослідниця, старша наукова співробітниця Інституту фізичної хімії ім. Л. В. Писаржевського Національної академії наук України

Оксана Попова – та, чиє ім'я знають в American College of Surgeons. Бо саме ця жінка з Дніпра стала першою з України, хто увійшов до його колегії. Але її серце назавжди належить українській медицині. 

Вона не чекала змін – вона їх створювала: від хірургічного гуртка, турнірів і шкіл у студентстві, довгих чергувань у приймальному відділенні лікарні Мечникова на старті кар'єри, що співпав з початком російської агресії в 2014 році – до власного навчального центру та розробки протоколів невідкладного ультразвукового дослідження FAST-U та TRIDENT, які сьогодні вивчають лікарі по всьому світу.

Її місія надважлива: навчити медиків "бачити" крізь шкіру за допомогою УЗД, щоб внутрішні пошкодження більше не були смертним вироком, а травма кінцівки не стала прямою дорогою до ампутації.

Як зменшити смертність при пораненнях? Дати медику можливість ухвалити рішення вчасно. А для цього потрібні знання, навички і апарат УЗД.

Протоколи FAST-U (Ukrainian) та TRIDENT – це не просто міжнародно визнана авторська розробка. Це врятовані сини та доньки, чоловіки та дружини, батьки. Ті, хто завдяки протоколам повернуться додому. 

Сьогодні вона з командою навчає фахівців, які першими допомагають пораненим. Але щоб зменшувати смертність далі, потрібні портативні УЗД-апарати, ресурси для навчань військових медиків та медійна увага, щоб масштабувати те, що вже продемонструвало свою ефективність, доводячи кожного разу одну важливу річ: українці – не жертви. Ми нація борців та переможців.

Навчальний центр ELLING підготував тисячі лікарів, бойових медиків та інструкторів з УЗД. Кожен курс – це нові руки, що рятують життя. Кожен апарат УЗД – це шанс вчасно побачити критичне пошкодження та виграти дорогоцінні хвилини.

Один лікар рятує сотні. Навчений інструктор – тисячі.

Сьогодні підтримка таких проєктів – це не благодійність. Це відповідальність. Це вибір бути частиною рішень, які справді зменшують смертність.

Долучайтесь. Поширюйте. Інвестуйте в знання й технології для тих, хто рятує наших захисників. Будь-яка підтримка важлива.

Бо разом ми можемо значно більше!

І далі неодмінно буде!

Анна Камнєва, лікарка-психотерапевтка, педіатриня, лікарка з медицини невідкладних станів, керівниця напрямку ментального здоров'я навчального центру Elling, продюсерка освітньої платформи Medvoice

Уже 9 років моя професійна дорога пов'язана з ліцеєм і з людиною, під керівництвом якої хочеться працювати, розвиватися та зростати – директоркою ліцею Аліною Федоренко.

Це не просто керівник. Це – лідерка, яка зуміла створити демократичну школу, де комфортно викладачам, учням і батькам. Її управлінські здібності на найвищому рівні, а людяність і відкритість формують довіру й повагу в усьому колективі.

Моя професійна співпраця з Аліною з часом переросла в щиру дружбу. 

Поруч із такою людиною неможливо стояти на місці – хочеться розвиватися, ставати кращою, відповідати рівню довіри. Таку людину не можна підвести.

Справжню силу характеру вона продемонструвала в 2022 році під час окупації. Саме тоді директорка взяла на себе відповідальність за управління укриттям ліцею. Вона оберігала кожного: організовувала харчування, допомогу, лікування, підтримку для всіх, хто цього потребував. Це був приклад справжнього лідерства – не на словах, а в діях.

Сьогодні Аліна Федоренко – це лідерка з великим серцем і чітким баченням майбутнього. Людина, яка прагне змінювати не лише ліцей і селище, а й країну. І я щаслива бути частиною цієї команди та цієї історії.

Адель Стрембіцька, педагог-організатор у Немішаївському ліцеї № 2

У сфері, де традиційно домінують чоловіки, там, де рахунок іде на хвилини, а рішення ухвалюються миттєво, вона впевнено працює на найвищому рівні кардіохірургії.

Для неї трансплантація – це не просто операція, а можливість подарувати людині нове життя. Вона знає, як звучить тиша в операційній перед тим, коли нове серце починає битися.

Трансплантологія – це завжди про відповідальність 24/7. Виклики вночі, пацієнти на межі життя і смерті – її не лякає ні час, ні масштаб.

Софія Чайковська – кандидат медичних наук (PhD), яка доводить, що інтелект і жіночність не конкурують, а підсилюють одне одного.

Вона ламає стереотипи та доводить, що жінка в кардіохірургії – це не виняток, а нова норма. Що сила – це точність рухів та глибина знань.

Софія знає ціну кожного удару серця. Бо бачила серця, які зупинялися. І серця, які починали битися вдруге.

Поза операційною – вона жива та справжня. Там, де знімається хірургічний халат, залишається людина з великим серцем. Вона – та подруга, яка допоможе у складні моменти, не зникає, коли важко, і завжди знаходить правильні слова.

Юлія Мошківська, лікарка-кардіологиня, трансплант-координаторка, Інститут Серця МОЗ України

Ми з Катериною познайомились, коли я прийшла в університет навчатись. Вона була моєю викладачкою генетики, і з першого погляду я зрозуміла, що її предмет буде одним із найцікавіших – з першого ж заняття, на якому Катерина жартувала, наводила приклади з життя, пояснювала, чому нам, майбутнім біологам і екологам, потрібна буде наука в цілому і конкретно генетика. 

Вона вміла пояснювати незрозуміле і закохувати в розумне. Так повелось і далі – Катерина виявилась головою "Клубу знавців" нашого університету, до якого я радо доєдналась як її заступниця. Потім я запросила її працювати над моєю науковою тематикою з дослідження біорізноманіття в Чорнобилі. 

І от, майже 15 років, ми ідемо рука об руку – як подруги, колеги і співавторки. Про Катерину зняли документальний фільм, разом із нею ми написали книгу і низку наукових публікацій. 

Після закінчення аспірантури і захисту дисертації вона продовжувала працювати в університеті, де, збираючи навколо себе талановиту наукову молодь, була саме тією "ланкою середнього віку", через яку до нашої науки доєднались багато талановитих науковців.

Вона ніколи не боялась викликів. На початку 2010 поїхала працювати в Казахстан, популяризуючи наукові підходи в сільському господарстві, а після цього – як менеджерка проєктів R&D доєдналась до одного з найбільших агрохолдингів України, Kernel. 

Катерина щира, глибока, вдумлива особистість. З нею легко – сміятись і іронізувати. З нею – не страшно йти на найзапекліші авантюри, повторюючи "як цікавезно розвиваються події!". Вона подруга і наставниця, про яку можна тільки мріяти. А ще – закохана в науку і людей, які її потребують. І, вірогідно, саме тому вона доброволицею доєдналась до лав Збройних сил України, щоб захищати тих і те, що любить, від радіаційних, хімічних і біологічних загроз. 

Наука – це іноді складно і безнадійно. Частіше – радісно, таємниче і весело. Але з Катериною – це завжди захопливо. А головне, це завжди – про майбутнє. 

Scientia vinces, Катерино!

Олена Паренюк, радіобіологиня

Я познайомився з Інгою, коли шість років тому приєднався до ПриватБанку. І відтоді вона стала для мене взірцем того, як має виглядати справжнє партнерство. 

Найбільшим його тестуванням були перші дні повномасштабної війни. Вони ж стали найвиразнішим прикладом її відданості Україні, її персональної готовності робити все від неї залежне, щоб підтримувати державу, як би гучно це не звучало.

Коли в березні 2022-го росіяни захопили частину Київщини, ми зрозуміли, що значна кількість бланків банківських карток залишилася на територіях, куди ми не могли отримати доступ. А ці бланки були вкрай потрібні на той час.

Я одразу ж набрав Інгу. У відповідь почув: "Звісно, я спробую зробити все можливе". За кілька днів бланки карток були замовлені для нас ледь не по всій Європі.

І в цьому вся Інга – готова лобіювати інтереси України на глобальному рівні, допомагати 24/7, робити все і навіть більше, щоб український бізнес мав зручні та доступні цифрові сервіси.

Впровадження хмарних рішень, програми Digital First для мобільного банкінгу, розширення безготівкових сервісів, реалізація державних програм для бізнесу і населення через банки – все це не було б можливим без Mastercard і я щиро переконаний, що без персонального вкладу Інги. 

Її лідерство – приклад soft power, що здатна трансформувати не просто окремі компанії, а цілі ринки. Вона показує, як на емпатичності, людяності, професіоналізмі й небайдужості можна побудувати місійне партнерство, яке виходить далеко за межі бізнесу. Яке створює нові сенси й мотивує інших зростати.

Дмитро Мусієнко, член правління ПриватБанку з питань роздрібного бізнесу

Катерина – одна з ключових жінок-лідерок в українському дефенсі. Вона поєднує значну експертизу – як з боку екосистемного гравця Defence Builder, так і тепер з боку міжнародної оборонної компанії.

Керуючи акселератором Defence Builder, вона активно допомагала молодим командам визначити стратегію розвитку та підготуватися до подальшого зростання. 

А її робота в Tekever має стати важливим етапом для збільшення впливу міжнародного виробника БПЛА на перебіг подій на фронті.

Артем Мороз, керівник напряму залучення інвестицій у Brave1

Біонічні протези рук, які робить компанія Esper Bionics, за співвідношенням ціна / якість – наразі найкращий продукт у світі.

Компанія постійно розвивається, вдосконалює свої продукти, які стають кращими. І що важливо – це безкоштовна історія для ветеранів.

Великий плюс, що вони завжди відкриті для експериментів. В мене є побратим, який втратив зір. А зазвичай хлопцям, які втратили зір, біонічні протези не ставлять. Проте Esper Bionics, з подачі побратима, вирішили проекспериментувати, і в них вийшло. Це перетворилось на гарну історію для інших. 

Олександр Базилевич, ветеран російсько-української війни

Бренд MustHave було засновано в 2010 році, але мільйони українок дізналися про нього 23 серпня 2014-го, коли тодішня перша леді Марина Порошенко з'явилася на урочистостях з нагоди Дня державного прапора в ніжно-жовтій сукні за 899 гривень. Про це писали модні та політичні ЗМІ, це обговорювали в телестудіях та блогах. Про цю знакову сукню я до сьогодні розповідаю на своїй лекції "Стиль перших леді".

Вона стала символом нової країни. Країни, в якій дружина президента разом із дітьми з'являється на культурних подіях. Країни, в якій один за одним молоді підприємці відкривають модні бренди. Країни, в якій політичні еліти надягають не "важкий люкс", а вітчизняний масмаркет. Всі ці надії на краще завтра – "як у Європі" – уособлювала собою сукня MustHave.

Відтоді бренд виріс у велику мережу з магазинами по всій країні, гучними кампейнами та співпрацями. Саме вони першими в Україні почали робити колаборації з резидентами Ukrainian Fashion Week: популярний у світі формат, коли відомий дизайнер розробляє колекцію для масмаркету. Frolov, Litkovska, Elena Reva – завдяки MustHave речі цих брендів потрапили в гардероби тисяч модниць по всій країні.

І саме MustHave у травні 2022 року повернув мене до професійного життя. Першими серед усіх українських fashion-брендів вони надіслали на пошту новину: реліз дропу з принтом "Ой у лузі червона калина" – тоді ця пісня січових стрільців лунала звідусіль. Продовжувати працювати попри все – це вибір, який зробила команда MustHave у 2014 і 2022 роках. Що це, як не символ української стійкості, втілений в одязі?

Світшот з цього дропу я зберігаю – одного дня він має стати частиною великої виставки з історії української моди. Як і жовта сукня першої леді.

Роман Тимофєєв, fashion-журналіст

Ірина займається благодійністю. Ми познайомились, коли вона приїхала до нас у центр Tytanovi Rehub. Я одразу помітив, наскільки вона емпатична і скільки вона кожному з ветеранів приділила уваги.

Як мама або старша сестра, вона спитала в кожного, як він пішов на війну, яка в нього сім'я, чим він планує займатися. Дуже приємно, що в компанії родини Іванчиків піклуються про ветеранів, там створили службу повернення, чи то супроводу.

Ірина веде багато благодійних проєктів. Це дуже правильний вибір "Української правди" – відзначити її за цей внесок.

Я пишаюся Іриною та Віктором Іванчиками. Дякую їм за те, що вони служать українському народу.

В'ячеслав Запорожець, бізнесмен, волонтер, засновник центру Tytanovi Rehub

Я завжди була в захваті від Аліни. Сильна, креативна, чуйна, впевнена. Можна перелічувати довго – ще з десяток, а то і сотню прекрасних рис. Поміж них мене завжди найбільше вражало її дуже гостре, абсолютно точне відчуття шляху. Не того, куди всі ідуть, а саме свого. Це така рідкість, коли людина має настільки чітку візію, в яку вперто вірить, іде своєю стежкою, не відступається ні на крок, веде за собою команду, і в результаті – приходить до успіху. 

Я спостерігаю за здобутками Аліни більше ніж 10 років і кожного разу вражена, як її управлінські та креативні рішення виводили бренд та її саму на абсолютно новий рівень. Аліна ніколи не йшла в бік очевидного, не ходила туди, куди ходять всі, робила по-своєму. Вигаданий нею шлях виявився настільки блискучим, що всьому ринку, на якому вона працює, довелося ним піти. 

Із захопленням спостерігаю, вболіваю за Аліну та її справу. Завжди цікаво, яким буде її наступний крок, адже це точно буде фантастично.

Анастасія Івченко, співзасновниця Public Kitchen

Тетяна в прямому сенсі цього слова "ламає" стару систему харчування в лікарнях.

Всі, хто колись перебував на стаціонарному лікуванні в українських (побудованих ще за радянських часів) медичних закладах, добре знають, що таке металевий посуд, присутність у стравах максимуму води і мінімуму калорій. Для всіх, незалежно від діагнозу.

FoodieSpace – це мережа кафе та ресторанів на території лікарень. Foodicine – це кейтеринг під індивідуальні потреби кожного пацієнта. Як каже Тетяна, "аби їжа сприяла одужанню".

Велику повагу викликає й той факт, що реалізація проєктів здійснюється в співпраці з державою. Це точно не просте завдання, а відповідальність – колосальна.

Сучасні заклади і сучасний підхід до медичного харчування поступово змінюють систему. Без зайвої скромності можна сказати, що Тетяна заклала першу цеглину ще однієї реформи, результати якої зможуть відчути багато українців.

Микола Максимчук, головний редактор "Економічної правди"

Напевно, найвражаюче для мене у Каті, це її вміння структурувати хаос. Тобто всі ми перебуваємо в операційному потоці, де нормальним явищем є невизначеність і постійні гасіння пожеж. А от Катя навіть за таких обставин вміє структурувати неідеальність всесвіту і зняти з тебе і команди напругу невідомості, бо будуть прописані, проговорені конкретні кроки. Навіть якщо вони маленькі і на коротку відстань. Але не встигнеш озирнутися, як вони приведуть до великої цілі.

Друге – це надзвичайна тактовність. Це стосується всього: і бізнес-етики, і дружнього спілкування. В неї наче від народження вшите якесь розуміння меж інших людей. Ну і я захоплююсь її вмінням відстоювати власні кордони.

І третє, я обожнюю грайливу Катю. Катя, яка вміє розсмішити і зривається в пригоди дуже легко. Це ж помітно і в бізнесі: її вміння йти на ризик, експериментувати постійно зі своїми просторами, з головою пірнати в нові концепції, а також неймовірно швидко адаптуватись до викликів і нової інформації.

Я із захватом була свідком того, як людина блискавично адаптує нове знання у проявлену дію в бізнесі. 

Каріна Дубініна, засновниця мережі BACKSTAGE BEAUTY&REFRESH

Юля – це справжній символ української жінки в бізнесі. Ветеранка, яка змінила зброю на власну справу, і багатодітна мама, яка щодня доводить: обмежень не існує. 

Її проєкт "Мамина ферма" виріс із маленької ідеї до бізнесу повного циклу – на сьогодні це не лише господарство, а й власна переробка, крамниця та затишна кав’ярня. В основі її підходу – безкомпромісна якість та увага до людей.

Допомога іншим і переконання в тому, що так має бути. Партнеритися не тільки з тими, хто на рівні або міцніше, але й із тими, хто тільки став на шлях бізнесу. Простягати руку допомоги і ділитися власним досвідом. 

Снайперка не тільки на війні, а й у бізнесі – бачити ціль і влучати, оцінюючи ризики на прифронтовій території. Враховувати, робити і не втрачати жодних можливостей попри всі труднощі – це про Юлю. 

Юля – це приклад для жінок. Приклад того, що суміщати виховання дітей та успішно розвивати бізнес – можливо. І для ветеранів та ветеранок – що після служби можна знайти своє місце в цивільному житті, бути затребуваними і так само сильними й успішними.

Наталя Селюкова, директорка ГО "Укрпростір", координаторка проєктів "ФОРСАЖ", "Простори підтримки жінок ветеранської спільноти", "Школа бізнесу для підприємиць"

За останні чотири роки українці на власному досвіді переконались у цінності фізичного та ментального здоров'я, яке є основою існування в умовах невизначеності, стресу й повного хаосу.

Лікар сімейної медицини, дієтолог-ендокринолог Катерина Толстікова вміє цікаво пояснювати складне простими словами.

Маючи 17-річний досвід у медицині, Катерина допомагає розуміти свій організм, грамотно корегуючи звички і нюанси харчування, які, на перший погляд, здаються такими несуттєвими.

За плечима лікарки досвід роботи з професійними спортсменами: Олександром Усиком, Ярославом Амосовим та Катаріною Завацькою.

Катерина, яка поєднує наукову діяльність і материнство, з гумором та легкістю вчить українців, як жити довше і краще.

Тож якщо в боротьбі за хороший настрій, поповнення дефіцитів та здоровий фізичний стан ви пасете задніх, раджу поспілкуватися з Катериною.

Марія Мельник, журналістка "Економічної правди"

Я вважаю, що пані Тетяна Бережна, віцепрем'єр-міністерка України та міністерка культури України, є найбільш гідною відзнаки "УП 100 Сила жінок" у сфері політики та державного управління. Завдяки своєму лідерству, творчому підходу та рішучості вона переконливо просуває гідність, цінності та культурну ідентичність України перед міжнародною спільнотою в один із найскладніших періодів новітньої історії держави.

Яскравим прикладом її впливу стала участь України в Expo 2025 в Осаці, Кансай, Японія. Із безкомпромісною темою "Not for Sale" український павільйон став потужним символом стійкості, гідності та принципової відданості України своїм цінностям. Залучивши понад три мільйони відвідувачів і прийнявши більш ніж 140 офіційних делегацій, павільйон глибоко вразив аудиторію в Японії та в усьому світі, створивши важливу платформу для того, щоб Україна могла донести свій голос, свою культуру та своє послання до глобальної спільноти.

В основі цього досягнення було лідерство пані Бережної як Генеральної комісарки. Діючи в умовах обмежень, критики та складних обставин, вона змогла перетворити непростий контекст на сильну культурну заяву та забезпечити, щоб послання України пролунало у світі універсальною мовою культури. Її рішення привезти експозицію павільйону після виставки до Києва також було надзвичайно вдалим – воно дозволило досягненням Expo відгукнутися не лише на міжнародному рівні, а й серед громадян України.

Цей успіх був би неможливим без візії, мужності та наполегливості пані Бережної. 

Я високо ціную її лідерство та впевнений, що її подальші зусилля ще більше зміцнять культурну присутність України у світі та посилять її голос на міжнародній арені.

Масаші Накаґоме, надзвичайний і повноважний посол Японії в Україні

Я познайомився з Надією Бігун під час роботи в "Укроборонпромі", коли вона відповідала там за закупівлі, і, мабуть, найперше, що я про неї пам'ятаю, це відчуття тиші. На її поверсі завжди було спокійно, у кабінеті вона говорила рівно, стримано, без жодної зайвої інтонації, але при цьому майже все, що вона робила, викликало доволі сильний резонанс у середовищі. 

Таке поєднання взагалі дуже точно її описує: людина, від якої не буває зайвого шуму, але після якої в системі починають рухатися речі, які до того роками стояли на місці.

Спершу її легко було недооцінити, бо зовні вона зовсім не скидалася на людину, яка може жорстко тримати лінію в одному з найскладніших середовищ, де занадто багато інтересів, великих грошей, старих звичок і людей, які звикли, що їхня вага в розмові все вирішує. До того ж тоді жінка в оборонній промисловості, саме у виробництві, а не десь поруч, для багатьох усе ще була радше винятком, ніж звичною фігурою. Але варто було трохи попрацювати з нею ближче, щоб зрозуміти, що ця зовнішня м'якість нікого не має вводити в оману, бо за нею стоїть дуже тверда внутрішня конструкція, дуже ясна голова і рідкісна здатність доходити до кінця.

На Надю майже неможливо вплинути емоціями, криком чи тиском, тому що для неї мають значення тільки факти – сухі, точні, перевірені, без зайвих прикрас. І якщо вона бачить, де проходить правильна лінія, вона з неї не сходить. Це, чесно кажучи, іноді дратувало всіх, зокрема й мене. Але з часом я все більше починав цінувати саме цю її рису, тому що дуже швидко ставало зрозуміло: за цією впертістю немає ні гри в силу, ні бажання когось переграти, ні самолюбування. За нею стоять цілком зрозумілі цінності, і саме тому навіть тоді, коли з нею сперечаєшся, все одно відчуваєш до неї повагу.

У ній завжди був цей внутрішній бетон, про який важко говорити пафосно, бо насправді це не про пафос, а про надійність. Не про жорсткість заради жорсткості і не про холодність, а про ту внутрішню опору, яка не дає збитися з курсу, звернути туди, де легше, але неправильно, або розчинитися в чужому тиску, чужих інтересах чи чужих страхах. І саме це, мабуть, завжди викликало в мене найбільше захоплення. Бо коли маєш справу з людиною, у якої є такий стрижень, ти розумієш, що вона не зламається і, найімовірніше, доведе все до кінця.

Мене окремо вражало, як у ній поєднувалися речі, які зазвичай рідко живуть разом. Вона залишалася дуже жіночною, дуже м'якою в манері, дуже спокійною в голосі, але водночас могла говорити найжорсткіші й найнеприємніші речі так рівно, так точно і так спокійно, що це іноді діяло сильніше за будь-який натиск. 

Я не раз бачив, як вона веде розмови з людьми, за якими стояли великий досвід, серйозний авторитет і звичка до того, що їм не суперечать. І вона вміла їм перечити без жодного театру, без металу в голосі, без бажання когось принизити, а просто тому, що була впевнена в аргументах і в тому, що відстоює.

Її професійний шлях теж багато що про неї пояснює, якщо дивитися на нього не як на перелік посад, а як на послідовну внутрішню лінію. Він починався з волонтерства в команді Prozorro, і в цьому вже було щось дуже характерне для неї, бо, як мені здається, вона ніколи не заходила в систему заради кар'єри в буквальному сенсі цього слова. 

Її завжди більше цікавило місце, де є сенс щось змінювати, де можна перебудувати логіку процесів, зробити правила яснішими, систему здоровішою, а рішення – чеснішими і професійнішими. Саме тому її шлях далі пройшов через різні інституції й різні галузі, але в кожній із них залишався той самий почерк людини, яка приходить не обслуговувати інерцію, а поступово змінювати конструкцію.

Мені взагалі здається, що Надя – дуже точна післямайданна історія, причому не в декларативному, а в практичному сенсі. Вона з тих людей, заради яких усе це і починалося, бо справжній зміст тих змін був не тільки в нових словах чи нових обличчях, а в тому, щоб у систему приходили люди, здатні змінювати самі правила її роботи. І багато речей, які вона колись запускала, вже давно відірвалися від її імені, перестали сприйматися як щось персональне і просто залишилися жити в системі. 

Можливо, це і є найважливіший результат, якого можна досягти в державному управлінні: залишити після себе не шум, не легенду про себе і не красивий архів посад, а рішення і правила, які продовжують працювати далі.

Про Надю з повагою говорили навіть ті люди в оборонній промисловості, яких узагалі важко чимось вразити, а це, як на мене, дуже важлива оцінка. Бо в такому середовищі повагу не дають ні авансом, ні за правильну біографію, ні за гарні слова. Її там треба витримати, вистояти і заслужити, і вона це зробила по-своєму – тихо, твердо, без показухи, не намагаючись нікому нічого довести окремо, а просто роблячи свою роботу так, що з часом її неможливо було не помітити.

Для мене Надія Бігун – одна з найпереконливіших історій нашого покоління в державному управлінні не тому, що в неї правильне резюме чи сильний послужний список, а тому, що в ній дуже природно поєдналися м’якість і сталь, жіночність і твердість, спокій і здатність змінювати правила там, де це майже завжди викликає опір. І, мабуть, саме тому їй віриш, бо за всім цим відчувається не роль, не поза і не бажання справити враження, а справжня внутрішня опора.

Мустафа Найєм, ексголова Державного агентства відновлення та розвитку інфраструктури

У кожній країні є люди, які не просто працюють у державній політиці – вони змінюють її зміст. Люди, які бачать майбутнє раніше за інших і мають сміливість відстоювати його тоді, коли це ще не популярно, незручно і не завжди зрозуміло.

Світлана Войцеховська – співзасновниця Українського жіночого конгресу, державна діячка, політикиня, лідерка, і людина, яка стала однією із рушійниць системних змін у питанні рівних прав і можливостей в Україні.

Задовго до того, як гендерна рівність стала частиною державного порядку денного, вона послідовно і наполегливо працювала над тим, щоб ця тема звучала на найвищому рівні. Вона не боїться піднімати питання, які комусь здаються другорядними, не відступає перед скепсисом і не зупиняється перед труднощами.

Для неї це завжди про конкретне, а не формальне. Про відповідальність перед державою. Про зрілість суспільства. Про майбутнє, у якому рівні можливості – це норма, а не виняток.

Світлана Войцеховська завжди говорить: справжні зміни починаються тоді, коли з'являється система. Коли рішення підкріплені інституціями. Коли держава не просто декларує принципи, а створює механізми, які працюють щодня.

Саме завдяки її наполегливості питання рівних прав і можливостей були підняті на рівень уряду. Саме завдяки її лідерству почала формуватися нова інституційна модель, у якій у міністерствах з’явилися відповідальні заступники, що системно опікуються цією політикою.

Сьогодні ми бачимо результат цієї великої, складної та надзвичайно важливої роботи. Роботи, яка змінює не лише документи – вона змінює країну.

Світлана – це людина, яка не чекає змін. Вона їх створює. Послідовно. Відповідально. Без компромісів із власними цінностями.

Вона ніколи не працює поверхово. До кожного завдання вона підходить системно і комплексно. Якщо береться за тему – то прагне змінити її повністю: від законодавчих рішень до їх реального втілення в щоденному житті.

Саме таким є її внесок у реформування освітньої сфери. Завдяки її наполегливій роботі було започатковано впровадження гендерного аналізу навчальних програм і підручників, щоб українська освіта формувала сучасне мислення, а не відтворювала застарілі стереотипи.

Важливою сторінкою її діяльності стало відкриття нових можливостей для жінок у сфері безпеки та оборони. Вона послідовно підтримує право дівчат навчатися у військових закладах освіти, виступає за рівний доступ до служби і за те, щоб жінки могли повноцінно реалізовувати свій потенціал у захисті держави. Для України сьогодні це не лише питання рівності – це питання сили, ефективності та майбутнього.

Одним із знакових її досягнень стала робота над скасуванням списку заборонених для жінок професій. Протягом багатьох років в Україні існував перелік із сотень спеціальностей, до яких жінки не мали доступу. Ці обмеження стримували розвиток і суперечили самому принципу справедливості. Скасування цього списку з понад 400 професій стало важливим кроком до справжньої, а не декларативної рівності.

Окремим напрямом її діяльності є підтримка жінок у лідерстві – в політиці, державному управлінні, бізнесі. Світлана Войцеховська послідовно розвиває середовище взаємної підтримки, наставництва і партнерства, допомагаючи новому поколінню жінок знаходити свій голос, свою силу і своє місце в прийнятті рішень.

Особливе місце в її діяльності займає Український жіночий конгрес – платформа, яка стала простором сили, діалогу і формування нової політики рівності в Україні. Це організація, що послідовно і наполегливо працює над підсиленням жінок у політиці, державному управлінні, секторі безпеки, освіті, бізнесі та громадському житті.

За її участі проведено десять Всеукраїнських жіночих конгресів, які об’єднали жінок різних професій, різного досвіду, різного віку і статусу – але з однаковим прагненням змінювати країну.

Саме на цій платформі формуються сучасні наративи політики рівності. Саме тут піднімаються найскладніші питання. Саме тут народжуються рішення, які згодом стають частиною державної політики. І в цьому – велика заслуга Світлани Войцеховської, її лідерства, її віри в силу жіночого сестринства і її переконання, що сильна держава неможлива без сильних жінок.

Її життєвий принцип простий і дуже вимогливий: "Зробити!!!", і це головний секрет успіху всіх проєктів, до яких вона долучається.

Саме такі професійні, відповідальні та сильні жінки змінюють Україну. Крок за кроком. Рішення за рішенням. Дія за дією.

І для мене велика честь – працювати поруч, пишатися спільними результатами і разом продовжувати цей шлях змін, разом з Оленою Кондратюк і Світланою Михайлівною Войцеховською.

Марія Іонова, народна депутатка

Поліна є одним із ключових драйверів внутрішнього розвитку Національного антикорупційного бюро України. Під її лідерством реалізується широкий спектр важливих ініціатив, серед яких – просування принципів гендерної рівності, розробка та впровадження тренінгових програм, програми розвитку колективу, посилення внутрішньої комунікації, створення дитячої кімнати для співробітників, а також розвиток співпраці з міжнародними та інституційними партнерами. І це лише частина проєктів, які вона координує та доводить до результату.

Окремо варто відзначити її виняткові комунікаційні здібності. Поліна вміє чітко, переконливо і коректно донести позицію Бюро до різних аудиторій – як всередині організації, так і назовні. Недарма колеги жартома називають її "Поліна – connecting people", адже вона вміє об'єднувати людей, знаходити спільну мову з різними сторонами та будувати довіру.

Її лідерство особливо проявляється в кризових ситуаціях. Показовими були події 22 липня 2025 року, коли Бюро опинилося в умовах надзвичайно складної інституційної та комунікаційної кризи. У момент, коли ситуація виглядала як "ідеальний шторм", Поліна взяла на себе ключову роль у комунікації з міжнародними партнерами.

Завдяки її цілодобовій роботі та системній взаємодії з партнерами вдалося оперативно донести до них реальну картину подій і потенційні ризики для країни. Це сприяло мобілізації підтримки з боку країн G7, Європейської комісії, США, членів Європейського парламенту, МВФ та інших міжнародних інституцій.

Я надзвичайно ціную її внесок у спільну справу та розвиток Бюро. Поліна демонструє високий рівень професіоналізму, відповідальності та відданості цінностям нашої інституції. Пишаюся тим, що працюю з нею в одній команді.

Семен Кривонос, директор НАБУ

Лілія Мальон – чудовий взірець українського державного службовця сучасного чи радше майбутнього покоління та обличчя української інтеграції у європейський та світовий простір у високотехнологічному вимірі.

Керуючи центральним органом державної влади, назва якого складається зі 128 літер, Лілія має безумовну довіру, повагу і симпатію з боку європейських партнерів, які готові підтримати всі її ідеї, а в День народження записати зворушливе багатонаціональне вітання.

Володимир Ланда, керівник напряму скринінгу інвестицій Ради економічної безпеки України

Юлія Олексенко очолила Калинівську громаду, коли їй було 30 років. Все життя вона присвятила своєму рідному селищу. Вперше прийшла на роботу в органи місцевого самоврядування в 2006 році, коли їй був 21 рік. Починала свою кар'єру як секретар-діловод селищної ради. 

В 2010 році стався великий стрибок. На місцевих виборах вона була обрана депутаткою Калинівської селищної ради і тоді ж – секретарем ради. В 2015-му році новий стрибок, після ще одних виборів вона – селищна голова.

З самого початку своєї діяльності на цій посаді Олексенко займається розвитком інфраструктури селища. Під час її першої каденції в селищі змогли добудувати стадіон, відкрити парк, військово-історичний музей та літній кінотеатр.

Зараз Олексенко активно залучена в життя громади. В селищі будується гуртожиток для внутрішньо переміщених осіб, нова амбулаторія та укриття в школах.

Володимир Фомічов, журналіст УП

Людмила Ярославівна Прокопечко – одна з тих людей, на яких тримається український Південь. Вона добре відома на Одещині як політикиня, громадська діячка, голова Доброславської громади та військова волонтерка, яка допомагає українській армії з 2014 року. Упродовж десятиліть вона послідовно відстоює українську державність, національну ідентичність та проукраїнський курс розвитку регіону.

Її громадянська позиція сформувалася ще в 1990-х роках, коли вона працювала вчителькою в місті Південне. Разом з однодумцями вона створювала осередки української інтелігенції, популяризувала українську мову, історію та культуру. Саме вона була серед ініціаторів того, щоб місцева гімназія отримала ім'я В'ячеслава Чорновола – символу боротьби за незалежну Україну. 

Уже тоді її принципова позиція викликала спротив проросійських середовищ.

Під час Помаранчевої революції Людмила Прокопечко стала одним із лідерів демократичних і патріотичних сил у своєму регіоні. Згодом, очоливши районну адміністрацію, вона розпочала зміни, які перетворили занедбаний райцентр на сучасний і впорядкований Доброслав. За роки її роботи місто стало прикладом успішного розвитку громади: з'явилися нові парки, громадські простори, меморіали та культурні локації.

Особливу увагу вона приділяє збереженню історичної пам'яті та утвердженню української ідентичності. У Доброславі створено меморіали жертвам Голодомору та політичних репресій, алею героїв, встановлено пам'ятники українським військовим, перейменовано вулиці на честь Степана Бандери, Романа Шухевича та героїв сучасної російсько-української війни.

З початком російської агресії Людмила Прокопечко активно підтримує українських військових, допомагаючи підрозділам, що боронять країну. Попри численні політичні атаки та тиск, вона залишається послідовною у своїй позиції.

Сьогодні Людмила Прокопечко – це приклад відповідального місцевого лідерства і громадянської мужності. Без перебільшення можна сказати: вона є одним зі стовпів, на яких тримається український Південь.

Соломія Бобровська, народна депутатка

Анастасія – фахова, відповідальна політикиня та одна з небагатьох народних депутатів, які попри всі виклики системно виконують програму, яку обіцяли своїм виборцям. 

Яскравий приклад такої обіцянки – захист антикорупційної системи. Торік у липні вона єдина з усієї фракції "Слуга народу" вийшла до трибуни на знак протесту проти ухвалення закону, який знищував незалежність НАБУ і САП. Тоді абсолютна більшість фракції про свою обіцянку перед народом України забули, а вона – ні.

За час нашої каденції мені відомі десятки випадків, коли Анастасія демонструвала виняткову принциповість і йшла всупереч позиції своєї фракції, якщо вважала це справедливим. 

Якби в парламенті були б хоча б 50 народних депутатів з чеснотами Анастасії, то ми б точно перетворили країну на лідера з боротьби з корупцією.

Ярослав Железняк, народний депутат

Юлія Свириденко – ідеальний представник української чиновниці останньої доби. Найбільше – завдяки вродженій акуратності в діях, тихій ефективності та повній відсутності політичних амбіцій поза діючою владною командою. 

Юлія Анатоліївна не з тих людей, які здіймають зайві хвилі – і саме це стало секретом, який допоміг їй піднятись на хвилі історії на самий вершечок чиновницької вертикалі. Всі роки до свого призначення прем'єр-міністеркою Свириденко в Кабміні просто "робила економіку" і не ставила зайвих запитань про те, хто визначає правила політичної гри.

Її підвищення до прем'єра виглядало логічно і навіть трохи буденно. Це не був політичний прорив чи спроба радикального перезавантаження уряду. Радше підтвердження моделі, де Кабмін існує як добре налаштований виконавчий механізм при іншому центрі ухвалення рішень. 

І Свириденко в цій конструкції влади виглядала ідеально. Майже так, як на фотографіях Григорія Веприка із її численних відряджень Україною і світом: без зайвих амбіцій назовні, але з репутацією людини, яка Лідера не підведе.

Хоча навіть такі командні гравці, як виявив на власному гіркому досвіді колишній глава Офісу президента, здатні на власну позицію, коли стають перед вибором "або – або". Особливо, коли починають відчувати справжню вагу отриманої у свої руки влади.

І якщо придивитись уважніше, то нинішня Свириденко-прем'єрка – це вже не зовсім, чи й зовсім не та Свириденко, яка заходила в уряд як "сьома заступниця" Милованова. В її риториці з'являється більше "я", ніж "ми", більше політики, ніж відсторонених цифр. Можливо, ми навіть стаємо свідками рідкісного явища, коли технократ у владі починає перетворюватися на справжнього політика – не за покликанням, а за обставинами. 

Звісно, це не історія про різкий бунт чи емансипацію. Українська система влади не дуже сприяє таким сюжетам. Це радше історія про тиху еволюцію: коли прем'єрка ще залишається частиною вертикалі, але вже не повністю в ній розчиняється. 

Причиною цього стала важка зміна політичного "опікуна" після магічного зникнення із влади "темного лорда" останніх років. 

Як би, може, не хотілося главі уряду, щоб у президента було досить часу на погодження усіх її рішень, цього запевне не буде ніколи. Принаймні за частину життя країни відповідальність доведеться брати самій. Як і пожинати наслідки своїх рішень. 

Саме в такому повільному перетворенні з людини-функції на людину з позицією й зароджується зазвичай те, що прийнято називати словами "політична суб'єктність". Або не зароджується. Цей вибір пані прем'єр-міністерці України теж доведеться зробити самій.

Роман Романюк, журналіст УП

Маргарита Сокоренко – професіонал, який без перебільшення на своєму місці. 

Вона системно й наполегливо працює над тим, щоб позицію України почули та зрозуміли на міжнародних майданчиках, і робить максимум можливого для захисту інтересів держави та прав людини у складних правових і дипломатичних процесах. Я це знаю, адже ми разом працювали над поданнями українських кейсів до міжнародних інстанцій ще з 2016 року. 

Водночас це людина великої особистої сміливості. Пам'ятаю, як у 2023 році Маргарита разом із моєю робочою групою з питань виконання міжнародного гуманітарного права та надання правових послуг Сил ТрО поїхала до Ізюма, щоб на власні очі побачити наслідки злочинів проти культурної спадщини й долучитися до їх фіксації. Для мене це показовий приклад фахівця, який не лише працює з документами й аргументами, а й готовий їхати туди, де можна наочно переконатися в реальних фактах і наслідках злочинів. 

Й, безумовно, її щоденна робота з початку російської агресії в 2014 році приносить не лише важливі правові перемоги Україні в Європейському суді з прав людини, але й захист прав людини та справедливість, зокрема й для наших громадян з окупованих територій.

Гюндуз Мамедов, кандидат юридичних наук, заступник генпрокурора України в 2019–2022 роках

Дарія Біла – театральна художниця з багаторічним досвідом роботи в опері та драматичному театрі. Вона створювала сценографію та костюми для постановок – "Кабаре" в київському Молодому театрі та "Травіати" в театрі опери і балету в Дніпрі, працювала з режисером Іваном Уривським над "Казками Гофмана" та "Золотим обручем". Тривалий час була головною художницею Дніпровського оперного театру, де працювала з великими колективами, складними декораціями та десятками костюмів.

Згодом Дарія відійшла від постійної роботи в театрі і зосередилася на власних проєктах. Водночас вона продовжує співпрацювати з театрами як запрошена художниця, долучаючись до окремих вистав.

Згодом з'явився бренд одягу MY THEATRE by Dariia Bila. У колекціях вона поєднує те, що не могла повною мірою реалізувати в театрі – багато ручної роботи, складних декоративних технік, натуральних тканин. Дарія описує цей процес як такий самий, що й у театрі: вона уявляє людину в просторі, її рух та взаємодію зі світлом. Різниця в тому, що ці речі живуть у повсякденному житті. У 2025 році бренд дебютував на Ukrainian Fashion Week.

Паралельно Біла розвиває серію дитячих книжок "Містер Подушка". Персонаж з'явився випадково, а далі виріс у цілий світ історій. Дарія створювала проєкт, звертаючись до себе в молодшому віці, щоб проговорити власні страхи і самотність. Під час повномасштабної війни вона та "Містер Подушка" почали подорожувати Україною до дітей із сімей військових і переміщених осіб.

Редакція "УП. Культура"

Я знала Христину Бондаренко давно – ми перетиналися ще тоді, коли вона працювала на Громадському, фактично в одній будівлі, але тоді наше знайомство залишалося лише на рівні коротких поглядів у коридорах.

По-справжньому ми познайомилися і зблизилися вже під час подій навколо "Азовсталі". Христина тоді допомагала з комунікаціями підрозділам, які опинилися в оточенні, вона була на зв'язку з Денисом Прокопенком, Святославом Паламарем, Сергієм Волинським, і ми разом, часто пізно вночі або вже під ранок, виснажені, але вперті, вигадували десятки варіантів, як достукатися до світу, як знайти ще один шанс, ще одну можливість допомогти тим, хто залишався там.

І я пам'ятаю не тільки те, що вона робила – я пам'ятаю, як вона це проживала, як кожна історія проходила крізь неї, як вона тримала себе в руках тоді, коли будь-хто інший міг би зламатися.

Однак я також знаю ціну цього – знаю, скільки в цьому було болю, скільки безсонних ночей, скільки моментів, коли вже не залишалося сил, але вона все одно не дозволяла собі зупинитися, бо для неї це ніколи не було просто роботою, це завжди було про людей.

І ця її впертість – це ніколи не про амбіцію, це завжди про любов, про дуже глибоке, майже фізичне відчуття відповідальності за тих, кого вона не могла залишити.

На початку 2023 року вона взялася за новий виклик – почала будувати медійну структуру нової бригади з нуля, паралельно ухваливши рішення мобілізуватися. Я пам'ятаю, як дивилася на це з одночасним захопленням і тривогою, бо знала, наскільки це буде складно і наскільки багато це від неї вимагатиме.

За ці роки бригада пройшла великий шлях – від формування до полку, а згодом і до корпусу, і в цьому є величезна частина її роботи, часто невидимої, часто недоговореної, але дуже відчутної в результатах.

Рекрутингова кампанія 3-ої штурмової сьогодні є однією з найсильніших і найефективніших, але за цим стоїть не тільки професійність – за цим стоїть людина, яка вміє відчувати і яка вміє говорити про армію так, щоб її чули, розуміли і хотіли бути частиною цього.

Фільм "Ми були рекрутами", концерти, рейви, колаборації, нові формати комунікації – усе це не просто про креатив, це про спробу змінити реальність, зробити службу зрозумілою, близькою і гідною поваги.

Але для мене Христина – значно більше, ніж усе це.

Я дуже люблю Христину як людину, і іноді мені хочеться просто обійняти її і сказати, що вона зробила більше, ніж від неї можна було вимагати, що вона витримала більше, ніж мала витримати, і що їй не завжди потрібно бути сильною, навіть якщо весь світ звик бачити її саме такою.

Вона дуже особлива жінка – з тією рідкісною, тихою силою, яка народжується не з гучних слів, а з глибини, з болю, з любові, і саме ця сила дозволяє їй змінювати реальність навколо себе, навіть тоді, коли здається, що змінити вже нічого не можна. І я дуже вдячна за те, що в моєму житті є вона.

Севгіль Мусаєва, головна редакторка УП

Ми з Анастасією знаємо одна одну вже багато років, і за цей час наше знайомство переросло у щось більше, ніж просто співпрацю. Ми разом пройшли великий шлях – зі сміхом, підтримкою, сумнівами, перемогами, довгими розмовами і моментами, коли здавалося, що сил уже немає, але ми все одно йдемо далі.

Для мене Анастасія – людина абсолютно унікальної сили. Вона починала як неймовірно тонкий, талановитий і глибокий режисер, а з часом стала одним із ключових продюсерів у рекламній індустрії, досягнувши справді феноменальних результатів. У неї є рідкісна здатність бачити проєкт цілісно, відчувати людей, ухвалювати складні рішення йі водночас залишатися дуже живою, щирою та справжньою.

Разом із Family Production, з яким я теж іду по життю, ми прожили багато важливих моментів – і професійних, і дуже особистих. Ми разом були на Берлінале з фільмом "Ти мене любиш", разом переживали всі ті хвилювання і радості, які знає тільки людина, що робить кіно. І я знаю, що попереду у нас ще багато великих історій, великих кінопроєктів і великих мрій.

Я дуже ціную Анастасію – за її силу, талант, сміливість і за ту підтримку, яку вона завжди дає людям поруч. Її шлях справді унікальний, і я щиро щаслива, що вона є в моєму житті. І що ми йдемо цим шляхом разом.

Тоня Ноябрьова, українська сценаристка, кінопродюсерка та режисерка

Ірина Данилевська – одна з тих, без кого українська мода, найімовірніше, так і лишилася б набором окремих епізодів. Вона не дизайнерка, а медійниця, редакторка глянцю та системна менеджерка. Саме тому їй вдалося зібрати з модних ініціатив молодої України індустрію, якої в 90-х ще не існувало.

У 1997 році вона разом із партнерами запускає перший український тиждень моди формату prêt-à-porter. На той момент це авантюра – мода у пострадянській економіці з відсутнім ринком і правилами гри та аудиторією, яку треба "виростити". Але проєкт не зник після кількох сезонів, а навпаки, закріпився. Ukrainian Fashion Week з того часу регулярно проходить у Києві і стає точкою входу для українських дизайнерів у світову індустрію моди.

"Коли я думаю про Ірину Данилевську, з якою вже 30 років працюю в модній індустрії, я бачу її делікатність, інтелігентність і водночас сталеву силу, – каже дизайнерка Лілія Пустовіт, чиї покази неодноразово відкривали UFW. – Ірина надихає тим, як 30 років розвиває Ukrainian Fashion Week. І при цьому – вона ніжна бабуся трьох онуків, чудова дружина і сестра, яскравий приклад того, як українська жінка може все і навіть більше".

Редакція "УП. Культура"

Приємно працювати з надпрофесійними та небайдужими людьми, які схожим з тобою чином розуміють слово "красиво". Марі – одна з таких людей. Вона щира у своїх роботах, і ця щирість та людяність безумовно зчитуються в атмосфері її ілюстрацій. 

Дуже давно, десь у 2016-му році, я підписалася на Марі в Інстаграмі. Її роботи відгукувалися і були для мене натхненням у студентські роки. Відтоді ми встигли познайомитися, стати друзями, і тепер я можу іноді підглядати за тим, як вона живе та створює, зблизька.

Мене захоплює, як вона експериментує з новими медіумами для робіт та завжди чітко висловлюється на важливі соціально-культурні теми як у своїй творчості, так і на власну аудиторію в соцмережах. А у вільний час встигає навіть зробити щеплення каштану біля свого будинку, щоб той не хворів.

Марі – чудовий приклад людини, яка не просто класно виконує свою роботу, а вміє перетворювати власні почуття на щось таке, що робить цей світ трошки кращим місцем.

Ольга Король, дизайнерка Fedoriv Agency

Одне повідомлення і знайомство, яке перетікло в дружбу.

Зустріч, що переросла в реалізований проєкт, і цей проєкт допоміг "Азову".

Співпраця з "Азовом" – це не про одяг. Це про відчуття і сенс, які залишаться на роки, а може, і на десятиліття. Робота з Лі – це дзвінки опівночі та віра, що все вийде, навіть коли все говорить про інше. І так воно й відбувається.

У Літковської є хребет, який неможливо вповні описати словами – але відчуваєш його через рішення, позицію, команду та людей поруч.

Лі – людина, яка систематично підтримує Україну на світових майданчиках.

Людина, яка несе світло і заряджає енергією всіх довкола. Людина, якою дорожиш і з якою завжди відкритий до нових ідей.

Людина, яка говоритиме своєю мовою – мовою одягу, – голосніше за будь-який майданчик для діалогу.

Зустріч, яка переросла у врятовані життя.

І я знаю: Лі продовжить нести любов і силу у світ.

Владислав Хлопенко, молодший сержант, військовослужбовець відділу іміджевої та інформаційної роботи 1-го корпусу НГУ "Азов"

Марина Мазепа для мене – справжнє відкриття. Неймовірна українка з вражаючим талантом, патріотка і надзвичайна танцівниця, яка вміє передати боротьбу рухами, пластикою і артистизмом. 

З Мариною ми познайомилися восени минулого року під час підготовки до благодійного випуску "Танців з зірками". Це була не лише захоплива і плідна творча співпраця, ми також зробили важливу соціальну колабу, яка привернула увагу людей і до таланту, і до танцю, і до резильєнтності українців, що так чи інакше була присутня в постановці Марини під легендарний "Щедрик" Леонтовича. 

Марина доєдналася до нашого з центром Superhumans збору "Рух до життя" і зробила власний вагомий внесок. Адже неймовірно важливо, коли такі українки, як Марина, з успішним закордонним досвідом, стають прикладом для інших і показують, що в наш час необхідно долучатися до зборів і мати соціальну місію. Тому я особливо вдячний Марині за її соціальну позицію та підтримку. 

Попереду у нас ще один спільний проєкт, в якому досвід Марини стане у пригоді новому поколінню українських танцюристів. Адже вона є яскравим прикладом того, що в танці можна бути успішним і затребуваним у всьому світі. Тож я чекаю на нашу подальшу співпрацю з Мариною, яка надихає своєю спраглістю до життя, талантом і професіоналізмом. 

Володимир Завадюк, очільник напряму власного виробництва та розважальних шоу Sweet. tv

Марія Озірна – це справжня візуальна поетеса сучасної України, чий талант перетворює звичайні кадри на живі сюрреалістичні світи.

Її стиль – це тендітний баланс між реальністю та фантазією. Марія має дар помічати красу в деталях, яку інші ігнорують, і вдихати життя в неживі предмети за допомогою магії стоп-моушн-анімації.

Її зовнішність також стала її візитівкою, але за цією "інопланетною" красою ховається глибокий інтелект і чітка громадянська позиція. Вона не просто створює гарні картинки, а транслює через них важливі сенси.

З Марією ми познайомилися задовго до повномасштабного вторгнення. Працювали разом над креативами для мережі "Сільпо". Марія добре налаштовувала своїм спокоєм та впевненістю, що дуже допомагало в роботі.

Марія – одна з тих митців, які змогли спрямувати свою креативність на благо країни. Її проєкти (як-от рефлексії про викрадене росіянами українське мистецтво чи благодійні збори, івенти тощо) доводять, що анімація може бути потужною зброєю та інструментом як збереження національної пам'яті, так і підсилення упізнаваності України на міжнародній арені.

Кожна її робота – це маленька історія, сповнена іронії, ніжності та українського духу. Вона доводить, що сучасне мистецтво може бути водночас стильним, глибоким і зрозумілим кожному.

Марія Озірна – це приклад того, як сучасний митець може бути мультиінструменталістом, поєднуючи в собі талант режисера, продюсера, монтажера, ілюстратора, аніматора.

Катерина Прокопенко, голова Асоціації захисників "Азовсталі"

Я знайомий з Марією Придьмою вже понад десять років і весь цей час спостерігаю за тим, як вона будує навколо себе середовище людей, яким справді важливі література й культура. Її проєкти Litosvita та Cultosvita стали для багатьох місцем, де можна не просто послухати лекцію, а по-справжньому наблизитися до розуміння літератури, мистецтва і культурних процесів.

Коли школа творчого та професійного письма Litosvita лише з'явилася в 2013 році як простір неформальної літературної освіти, це була ледь не унікальна можливість наживо поспілкуватися з найважливішими людьми галузі: Оксаною Забужко, Тарасом Прохаськом, Сергієм Жаданом та багатьма іншими. Але з того часу організація виросла у велику спільноту людей, які пишуть, читають, редагують, працюють у видавничій справі або просто хочуть глибше розуміти сучасну культуру. Багато її випускників сьогодні стали авторами, редакторами, журналістами або культурними менеджерами.

Мені завжди імпонувало, як Марія через свої проєкти популяризує складні речі – без академічної дистанції, але з великою повагою до знань. Вона вміє відкривати для людей нові імена, тексти та контексти і робить це так, що хочеться читати більше і думати глибше.

Водночас для неї дуже важливо підтримувати тих, хто тільки починає свій шлях. Через курси, лекції та спільноти навколо своїх проєктів вона допомагає молодим авторам і читачам відчути, що культура – це не закритий клуб, а живе середовище, до якого кожен може долучитися. І, здається, саме ця щирість і віра в силу освіти роблять її роботу такою важливою для сучасного українського культурного простору.

Сергій Комберянов, арт-менеджер, куратор

З Веронікою Селегою й агенцією Bickerstaff ми разом проходили одну з найскладніших і водночас найбільш надихаючих пригод – організацію українського павільйону на Expo 2025 в Японії. Це була нагода по-справжньому побачити Ніку в роботі: її творчу сміливість, системність мислення та вперту здатність досягати результату в надзвичайно складних умовах – там, де бракує часу, ресурсів і немає права на помилку.

Остаточне рішення про участь в Expo Україна ухвалила лише в грудні 2024 року, а вже у квітні 2025-го ми мали відкрити павільйон без коштів з державного бюджету. В той момент, коли інші країни готувалися до цієї виставки по 3–4 роки – адже Expo відбувається раз на 5 років.

Перед Різдвом я зателефонувала Ніці й запитала, чи готова вона долучитися до цієї непростої історії та створити й реалізувати креативну ідею павільйону. Вона погодилася – спокійно і впевнено, з повним усвідомленням масштабу завдання й готовністю взяти на себе відповідальність.

Найбільше мене вразив підхід Вероніки. Павільйон площею всього 52 квадратні метри – це обмеження, яке могло б зменшити амбіцію. Але Ніка почала не з форми, а зі змісту. З цінностей. З питання: що саме ми хочемо сказати світові? Якою є головна ідея? Який сенс Україна принесе до Японії? 

Вероніка та її команда працювали швидко й інтенсивно. Шукали рішення там, де їх, здавалося, не існує. Тому для мене Ніка – це людина, яка поєднує цінності та професійність, не жертвує сенсом заради ефектності та якістю заради швидкості. Такий баланс – рідкість.

Сьогодні ми з Нікою працюємо над стратегічними проєктами в Києво-Печерській лаврі. І я відчуваю це як новий виток нашої співпраці – інший масштаб, інша відповідальність, але та сама ціннісна основа.

Ніка – це сильна, творча, відповідальна особистість. Одна з тих виняткових постатей у сфері культури, які поєднують стратегічне мислення з живою енергією дії. Таких людей небагато. І я щиро сподіваюся, що попереду в нас ще багато спільних проєктів – складних, амбітних і глибоких за змістом.

‍Тетяна Бережна, віцепрем'єр-міністерка з питань гуманітарної політики, міністерка культури України 

Її ім'я багато років пов'язане з Херсонським обласним академічним музично-драматичним театром імені Миколи Куліша. Саме тут вона сформувалася як акторка і стала однією з ключових постатей його трупи.

За десятиліття роботи на сцені Галл-Савальська створила десятки ролей у виставах різних жанрів – від української класики до світової драматургії. В її репертуарі образи з постановок "Кайдашева сім'я", "Мина Мазайло", "Весілля Фігаро", "Дивна місіс Севідж", "Каліка з острова Інішмаан" та інших вистав. Її сценічну манеру часто відзначають за поєднання яскравого комедійного темпераменту, музичності та створення характерних персонажок.

У 1999 році акторка отримала звання заслуженої артистки України, а в 2009 році – народної артистки. Вона стала першою акторкою Херсонського театру імені Миколи Куліша, удостоєною цього звання.

До повномасштабного вторгнення Росії Галл-Савальська підтримувала українських військових: зокрема, їздила до Маріуполя з виступами та культурними подіями для бійців, за що отримала відзнаку президента. 

Під час вторгнення акторка пережила окупацію Херсона і залишалася в місті, попри тиск з боку окупаційної влади. Вона відкрито говорить про свою позицію: "У мене навіть думки не було піти на співпрацю з росіянами". 

Окрім театру, Галл-Савальська з'являлася в кіно й телепроєктах, зокрема в серіалі "Спіймати Кайдаша", шоуранеркою якого стала Наталка Ворожбит. Водночас головною сценою її творчості залишається театр, де її ролі стали частиною культурного життя Херсона та важливою сторінкою української театральної історії.

‍Редакція "УП. Культура"

Мені завжди подобалися універсальні співачки. Мар'яна Головко, безумовно, одна з таких.

Природа подарувала їй чудовий голос, а далі Мар'яна зробила його своїм неповторним інструментом, який може безпомилково і точно бути переконливим у будь-якому стилі – авторська пісня, мюзикл, джаз, класична музика і так звана музика без кордонів. 

Я не певен, що Мар'яна – співачка для стадіонів. Її музика – для індивідуального вживання. Для розуміння дуже простих і важливих речей. Вона дисциплінована і розкута водночас. Може бути тихою і вибуховою. Теж водночас.

Додайте ще сценічність, чудовий музичний смак, відчуття стилю і партнерів. І жіночність.

Олексій Коган, радіожурналіст

Я бачу Марину Ер Горбач більшою, ніж просто режисерку кіно. Марина – це людина-visionary, тобто та, яка бачить далеко. Але я б додала – і дуже глибоко.

Я познайомилася з Мариною, коли вона знімала свій повнометражний ігровий фільм "Клондайк" про вплив, який мав на світ напад росіян на українську землю у 2014–2015 роках. Тоді ця війна особливо боляче зачепила країни Європейського Союзу через збиття нідерландського літака MH17, який віз людей із відпустки в Таїланді додому. Це сталося у повітрі. А на землі – розгорталося життя родини, яка чекала на дитину. І саме це поєднання життя і смерті, відпустки й буденної роботи, України і Європейського Союзу Марині вдалося показати дуже реалістично, глибоко, страшно – але водночас із надією і світлом.

Цього року Марина випустила короткометражний ігровий фільм "Ротація", профінансований Displacement Film Fund, який очолює Кейт Бланшетт. Скажу чесно: я ще не встигла його подивитися. Але я пам'ятаю, як дивилася новини з пресконференцій Бланшетт та режисерів, яких підтримав фонд, серед них і Марину – і моє серце буквально загорялося від відчуття єдності світу в боротьбі за світло, за доброту, за любов.

І я точно знаю, що таким є і цей фільм Марини. Бо вона сама – саме така.

Наталія Лібет, українська кінопродюсерка, співзасновниця компанії 2Brave Productions

Письменниця, головна редакторка London Ukrainian Review, керівниця INDEX: Інститут документування і взаємодії, Саша Довжик керується власним правилом "Аби бути у світі, треба запросити світ до себе додому". 

Йдеться не лише про інституцію INDEX, у межах якої з'явилися резиденції для світових інтелектуалів, журналістів чи науковців, та меморіальна Стипендія імені Вікторії Амеліної. Це також про промоцію української літератури через переклади та популяризацію українських авторів та авторок за кордоном – все те, що супроводжує її роботу, але лишається менш видимим за більшими проєктами.

Саша Довжик живе за принципами Лесі Українки – української інтелектуалки, феміністки, авторки, що виступала проти колоніального впливу, підтримувала самоосвіту, емансипацію та захищала особисті свободи. Принципами, яким властивий сміх крізь сльози; саме тими принципами, які надихають багатьох за межами нашої країни. Але їхня незламна сила будується на пізнанні власної вразливості. 

І свій дім вона бачить вільним, демократичним, сповненим культури, поваги і, головне, таким, що чекає на своїх, який пам'ятає своїх. Саме тому в межах INDEX: Інститут документування і взаємодії виникла стипендія для ветеранів та ветеранок, відбуваються виставки для військових. І саме тому існує проєкт "Люди культури, яких забрала війна".

‍Катерина Яковленко, дослідниця мистецтва, шеф-редакторка сайту Суспільне Культура

Я спостерігаю за Азізою вже понад 10 років і захоплююся її трансформацією та постійним пошуком власної ідентичності. 

Азіза – це про чесну, подекуди безкомпромісну творчість, що проявляється в різних медіумах: від музики до візуального мистецтва. Це відчувається і в приватних розмовах, коли за зовнішньою тендітністю розкривається сильна внутрішня енергія.

Вона уособлює покоління кримських татар, яке народилося поза Кримом, виросло на півострові, а сьогодні стає голосом боротьби за нього. Тому поява Азізи чи то на сцені, чи на правозахисній акції – завжди про позицію. 

Останнім часом її перформанси звучали на важливих інтелектуальних майданчиках: на фестивалі "Протасів Яр" імені Романа Ратушного, літературному фестивалі "Порт" в Одесі, а також на фестивалі сучасного українського мистецтва в Кельні. Один із її найрезонансніших проєктів "Колонія", присвячений кримським політв'язням, був представлений у Тунісі.

Вона майстерно поєднує традицію і авторське: елементи кримськотатарської культури та власні тексти й говорить ними мовою сучасного мистецтва. І в цьому її сила – вона робить локальний досвід зрозумілим світові.

Алім Алієв, заступник генерального директора Українського інституту

Олександра Ковальчук – одна з лідерок трансформації українських музеїв, відкритих до всіх авдиторій інституцій, які стають платформою для складного діалогу. 

Саша вміє бачити експертність інших людей, поєднувати їх у мережі співпраці та перетворювати індивідуальні зусилля на спільну дію. 

В кожній з її ролей – лідерки Одеського художнього музею, керівниці фонду Museum for Change, експертки аналітичної групи RESPOL, членкині правління Фонду "Культурна спадщина" і президії українського IKOM – захоплює вміння Олександри підтримувати інші музейні команди, будувати міжнародні партнерства, залучати грантові ресурси та об'єднувати професійну спільноту навколо спільних викликів. 

Стійкість та інтелектуальна чесність Олександри поєднуються з неймовірною дослідницькою допитливістю до кожного нового процесу, з яким стикається культурна сфера під час війни. Тому її рішення сміливі й нестандартні, але за ними завжди стоїть відповідальність.

Олександра – одна з тих лідерок культурної сфери, чия енергія, наполегливість і професійна щедрість стають спільним ресурсом для всієї музейної спільноти України.

‍Юлія Ваганова, генеральна директорка Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків

Дар'я Коломієць – активістка і продюсерка, яка працює з темою української присутності за кордоном під час повномасштабної війни. У минулому – діджейка й ведуча теле- та радіопрограм, а сьогодні – публічна адвокатка України та популяризаторка української культури на міжнародну аудиторію.

Після початку повномасштабного вторгнення Коломієць запустила медіапроєкт Diary of War – спершу як подкаст з аудіосвідчень українців про життя під час війни, а згодом – як документально-театральний проєкт, до якого Дар'я залучає відомих іноземних акторів та важливі культурні майданчики у США та Європі. Так, проєкт розповідає іноземцям історії українців у війську та в тилу голосами американських акторів та акторок театру, телебачення та кіно. 

Дар'я активно співпрацює з медіа та виступає спікеркою на великих міжнародних майданчиках, включаючи Європейську конференцію в Гарварді, панельні дискусії та фестивалі в США, Нідерландах, Іспанії та Словаччині. Журнал Time включав її до свого списку Next Generation Leaders та публікував есеї Коломієць про життя українців та її власне під час російської війни.

Також Дар'я курує мистецькі події і популяризує українську культуру, зокрема створила плейлист про 33 українських музикантів-військових, який презентувала на американській радіостанції KEXP, а у The New York Times за її ініціативи вийшов матеріал про композитора Володимира Івасюка, де є згадка про його вбивство радянським КДБ.

Редакція "УП. Культура"

Ксенія Малих – не тільки компетентна кураторка та арт-менеджерка, а й харизматична творча особистість, яка саме створює мистецтво. За її участі народжуються цілісні й визначні художні проєкти і події, які пам'ятають довго, які визначають рух нашої культурної спільноти. 

Мало що в українському сучасному мистецтві проходить без її прямої або непрямої залученості. Все, що вона робить, вдається, і все робиться весело і з бажанням. Співпрацювати з нею – радість. Ми зараз просто мусимо розвиватися у пришвидшеному темпі, і темп цей задають якраз такі, як вона.

Від некомерційної галереї в клубі Closer і до презентацій на міжнародних майданчиках, як мистецьких, так і політичних (це і Венеційська бієнале, і міжнародний економічний форум у Давосі, і запуск нового артцентру в Івано-Франківську, і багато чого ще) – будь-який її проєкт робиться однаково відповідально. 

Я завжди знаю, що буду викладатися повністю у співпраці з нею. Масштаб роботи не має значення – має значення, що завжди робиться щось, що стає важливим. І це рідкісне вміння.

Олексій Сай, художни

Четверта ранку. Ми з Маріам у потязі десь між Варшавою і Києвом. Ми зустрілися лише вдруге, але я не можу заснути – сиджу бадьора і зосереджена, поки Маріам веде мене у мандрівку крізь філософію й попкультуру, мистецтво і релігію, мову й історію – і все, що лежить поміж ними. Я зачарована історіями, які вона розповідає, майстерно вплітаючи в них знання, особистий досвід і тонке почуття гумору.

– Знаєш, одного разу, у свої двадцять з чимось, я так захопилася математикою, що вирішила знову пройти всю шкільну програму, – каже вона.

Я думаю: як можливо, щоб одна людина знала так багато про такі різні речі водночас? Лише згодом я зрозумію: мабуть, немає кращого способу описати Маріам.

Дехто з вас знає її з лекцій про популярну культуру, інші – з її феміністичної та антирасистської діяльності, а багато хто – з її недавніх книжок, зокрема бестселера про деколонізацію. Можливо, ви стежите за її освітнім контентом в Instagram, а може, вам близьке її мистецтво. І не так важливо, звідки саме ви її знаєте – досить швидко стає очевидним одне: Маріам – одна з найяскравіших прогресивних голосів в Україні, яка через освіту, культуру і здатність до самоосмислення допомагає нашому суспільству рухатися вперед.

Як українка афганського походження, вона зробила своєю життєвою місією дати нам інструменти, щоб осмислити спадщину життя в суспільстві з досвідом колоніального підпорядкування – і розповісти про це світові.

Валерія Вощевська, засновниця студії стратегічних комунікацій "Shape Change" та експертка з діджитал-активізму

Уперше Катю на сцені я побачив у клубі "44" в 2014 році в межах проєкту New Generation. Уже тоді було зрозуміло, що це артистка й музика, які здатні завойовувати міжнародні ринки.

З невеликого гурта, який заточений під електронні та рок-фестивалі, Go_A замахнулися на Євробачення. Вони не були навіть у топі фаворитів, але виграли Нацвідбір в Україні у 2021-му році і згодом запам'яталися в Європі ледь не краще за переможців, хоча посіли 5-те місце на конкурсі. 

Відтоді Катя встигла підкорити Європу і виступити ледь не на всіх великих майданчиках світу. Весь цей час Go_A беззаперечно ніс український голос світові та навіть став підписантом мейджор-лейблу – велика рідкість для українських артистів.

В Україні Катя ламала уявлення про те, якою має бути жінка в шоубізнесі. Її холодна харизма настільки не вписувалася в стандартні формати, що самі формати почали здаватися застарілими на фоні сміливості й непохитності Павленко.

Зараз Катя перероджується із сольним проєктом Monokate. Це зовсім інша музика, в якій більше похмурості, інді та тріп-хопу. Таким чином, Катя ламає уявлення про те, що поп-музикант має постійно намагатися задовольнити смаки своєї цільової аудиторії.

Катя грає у свою гру, щира в своїх переконаннях і чітко бачить, що можна покращити в українській музиці. Власним прикладом вона демонструє, що чиста любов до музики помножена на перфекціонізм у якості призводять до видатних результатів. А шлях Monokate лише починається.

Алекс Бондаренко, музичний оглядач, засновник і головред LiRoom

Ця жінка поєднує витонченість музикантки, стратегічне мислення культурної менеджерки та послідовну відданість своїй країні. У своїй діяльності Наталія Пасічник поєднує музику, культурну дипломатію та довготривале формування інтересу до України у Швеції. 

Наталія – піаністка міжнародного класу, яка давно живе за кордоном. Та замість комфортного унормованого життя, яке притаманне людині такого статусу, Наталія обирає бути голосом своєї рідної країни. Її концерти – це не лише виконання музики, а й розмова про Україну через звук, історію та пам'ять. Вона системно відкриває шведській публіці музику Лисенка, Скорика, Лятошинського, повертаючи в культурний обіг імена українських композиторів. 

Її діяльність давно вийшла за межі концертної сцени. З початком війни Росії в Україні вона створила Український інститут в Швеції, який існує вже 12 років. 

Наталія має рідкісну здатність об'єднувати навколо ідеї людей – музикантів, дипломатів, культурних менеджерів, політиків і меценатів. Саме завдяки цій здатності у Швеції виник і розвивається фестиваль "Українська весна" – велика культурна подія, що щороку знайомить шведську аудиторію з українською музикою, літературою та мистецтвом.

Цей фестиваль став важливим культурним мостом між Україною та Швецією. Його події відвідують представники шведської королівської родини, урядовці та парламентарі, а українська культура звучить у найпрестижніших концертних і мистецьких просторах країни.

Наталія працює і з літературним середовищем. Вона організовує участь українських письменників у Ґетеборзькому книжковому ярмарку – одному з найбільших літературних фестивалів Європи, та створює там окрему українську програму. Завдяки цьому голоси українських авторів стають частиною європейського інтелектуального діалогу. 

І повірте, це не порожні слова. Я була присутня на одній з дискусій цього ярмарку, де Наталя брала участь разом з літературним критиком – колишнім членом Нобелівського комітету з літератури (і любителем російської класики), а також з українськими та фінськими письменницями. Наталя була настільки активною і переконливою, що наприкінці дискусії її модератор підсумував напружену розмову словами: "Трагедія Швеції полягає в тому, що нам знадобилася війна, щоб нарешті побачити українську культуру".

Тетяна Пушнова, журналістка, комунікаторка культурних проєктів

Антоніна Крим – театральна режисерка з Сімферополя, небінарна людина і військовослужбовиця Збройних сил України. Її життя поєднує театр, спротив окупації Криму та участь у війні проти Росії.

Вона народилася у Сімферополі в родині столяра та інженерки. В 90-ті, коли заводи часто видавали зарплату продукцією, вони разом із мамою продавали на ринку електроінструменти, які виробляло підприємство. Саме в Криму Антоніна почала вивчати режисуру масових видовищ, а згодом продовжила навчатися на режисерку драматичного театру в Харкові.

До 2014 року вона працювала в театрі – ставила вистави, грала як акторка, брала участь у телевізійних проєктах. 

Для Антоніни війна почалася не в 2022 році, а в 2014-му – в день, коли російські військові зайшли в її рідний Сімферополь. 

Вона долучилася до проукраїнського спротиву в Сімферополі: разом з іншими активістами організовувала мітинги, допомагала українським військовим у заблокованих частинах, координувала передачу їм необхідних речей. На проукраїнські акції вона приносила українські прапори – роздавала їх учасникам, а після мітингів збирала, щоб вони знову з'являлися на наступних протестах.

Через погрози вона була змушена залишити Крим. Антоніна виїхала з Сімферополя одним із останніх поїздів, які ще курсували на материкову Україну.

Повномасштабне вторгнення в 2022 році знову поставило перед нею вибір. Разом із партнером вона вступила до територіальної оборони Києва. Батальйон тримав оборону в Миколаївській та Херсонській областях, там Антоніна стала мінометницею і отримала свій перший бойовий досвід.

Паралельно з військовою службою вона залишається людиною культури та відкрито говорить про свою ідентичність. Антоніна є небінарною людиною і публічно пояснює свій досвід – зокрема те, як гендерні ролі можуть обмежувати свободу людини.

Її мрія після війни: повернутися додому, у звільнений Крим. "Перемога – це коли "зелені чоловічки" покидають моє місто. Про це я і мрію – щоб "зелені чоловічки" уйо*ували на*уй з Сімферополя. Я, можливо, мрію про будинок. Про свій малесенький будинок у лісі або в горах, на природі. Хочу свій будиночок, малесенький-малесенький. Пити там чай, дивитися на озеро. І в мене точно має бути кіт. А краще два коти", – ділиться вона.

‍Аліна Сарнацька, ветеранка, драматургиня, докторка філософії з соціальної роботи

Коли слухаєш Мар'яну Садовську, не маєш жодного сумніву, що це співає сама українська земля, всією своєю пам'яттю й силою.

Цей голос несе в собі матерію людської присутності у світі: давні, напівзабуті пісні, обрядові замовляння, весільні наспіви, звучання доріг, міст і сіл – і ще щось таке, чого не вхопиш словами, саме наше повітря свободи. Все це разом стає і нашим спільним самоописом, і самобутньою авторською музикою, що звучить на великих світових сценах. Такий її метод – слухати світ, ніби музику, досліджувати глибини голосу і повертати до сонця давні культурні шари.

Мар'яна Садовська роками їздить до українських сіл, збираючи автентичне звучання фольклору, і будує з цього діалог із сучасністю через авангардні, експериментальні музичні рішення. Її виступи щоразу й самі схожі на обряди: голос, гармоніум, часом електроніка, іноді дзвінка тиша – і раптом відчуваєш, як крізь тебе проходить великий час. Тіні людей, які отак співали століттями, пласти спадку, що могли би погаснути під шаром забуття, живий, сучасний голос культури, яка бореться за себе тут і зараз. Пам'ять і сила.

А ще Мар'яна Садовська – велике серце. Вона вже кілька десятиліть живе у Німеччині й залишається там посланницею України, що поширює свою любов до неї на інших. Безліч фестивалів української культури в Німеччині, які зробила Мар'яна та які відвідали численні наші митці й інтелектуали, самовіддане волонтерство, яке допомогло багатьом військовим підрозділам і цивільним на пограниччі. 

З Мар'яною однаково добре говорити відверто про складне й надихатися її перфекціонізмом у спільній роботі, добре сміятися і плакати, добре відчувати, як багато можуть українські жінки. Жінки, які змінюють реальність довкола себе – талантом, інтелектом, сміливістю і внутрішньою свободою.

Не уявляю культурного ландшафту України без цього унікального голосу.

Катерина Калитко, поетка

Анастасія Фалілеєва – українська режисерка анімаційного кіно, яка працює з коротким метром і авторською анімацією. Вона почала займатися анімацією в 16 років, навчаючись у Київському університеті театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого у майстерні художника-аніматора Олега Педана. Працює в техніках стоп-моушену та мальованої анімації.

Її фільм "Я померла в Ірпені", особисту історію про життя з родиною хлопця на початку повномасштабного вторгнення, показували на міжнародному фестивалі в Аннесі – провідній світовій події спільноти аніматорів. В Україні стрічку представили на фестивалі Linoleum у Києві, а згодом вона потрапила до коротких списків премії "Оскар", що зробило Фалілеєву однією з небагатьох українських аніматорок в історії, чиї роботи увійшли до конкурсу.

У фільмі поєднуються досвід війни і досвід насильства у стосунках. Робота над фільмом стала для неї способом прожити власну травму і задокументувати свідчення окупації міста. Стрічка зібрана з понад чотирьох тисяч намальованих вугіллям кадрів, зроблених у близькій до ескізу манері.

Крім авторських фільмів, Фалілеєва працювала в індустрії анімації, зокрема над серіалом "Пес Патрон". Серед її попередніх робіт – "Тигр блукає поруч" і документальний проєкт "Пап'є-маше". Сьогодні вона працює з темами дорослішання, ізоляції та психологічного насильства.

Редакція "УП. Культура"

Леся Хоменко – з тих художниць, чия присутність змінює оптику: після зустрічі з її роботами інакше бачиш і себе, і час, у якому живеш. Вона працює з масштабом так, що окремий фрагмент стає образом суспільства загалом – від інтимних дружніх зустрічей "Суперзірок" до 21-метрового "Руху" на київському вокзалі. Вона говорить про війну, трансформацію й крихкість людини з великою внутрішньою силою.

Леся не лише художниця, а й педагогиня та кураторка, яка виростила й підтримала ціле покоління митців і мисткинь. Учасниця групи "Р.Е.П." та "Худрада", вона – затята амбасадорка України: ініціаторка резиденцій та мереж солідарності для митців під час повномасштабного вторгнення, людина, яка об'єднує сотні зв'язків, проєктів і сюжетів. Її енергія й уважність роблять складні колаборації можливими, а чужі історії – почутими.

Її власна практика в останні роки спрямована на тих, хто фіксує війну. Леся працює з цифровими свідченнями військових і цивільних – перетворюючи фото та відео на напружені, напівфігуративні, напівабстрактні полотна, де видно і тіло, і політичний контекст. Вона створює мову, яка поєднує свідчення й експеримент, особистий досвід і колективну історію.

Саме поєднання цієї художньої точності, етичної позиції, здатності будувати спільноти й тепла присутності для мене й уособлює Лесю.

‍Ілона Демченко, директорка Jam Factory Art Center, продюсерка артпроєктів

Златослава Верес – це маленька, але неймовірно потужна українська зірочка, якій лише 7 років, а вона вже чемпіонка світу з бальних танців. У тендітній дівчинці з селища Глеваха на Київщині живе сила духу, яка не гасне від блекаутів, тривог і довгих доріг до міжнародних паркетів.

Її золота медаль на Dutch Open & WDC AL World Championships 2025 в Ассені (Нідерланди) в стандартній програмі Under 8, здобута після різкого спаду форми й на чистій волі, стала не лише спортивним проривом, а й символом незламності українського характеру. Віцечемпіонства на престижних турнірах в Англії лише підтверджують: українські діти – одні з найкращих у світі, навіть у найскладніших умовах.

Під звуки сирен і без світла Златослава продовжує тренуватися, виступає за Україну на міжнародній арені. Вона показує, що, незважаючи ні на що, живе, мріє й перемагає.

Мріє стати абсолютною чемпіонкою в обох програмах і танцювати в Альберт Холлі.

Златослава Верес – приклад того, як сила і дух нації можуть проявитися в одній тендітній дівчинці. Слава Україні!

Галина Верес, мама Златослави Верес

Найбільший виклик воєнного часу – команда часто не має змоги тренуватися повноцінно, нам важко зібратися в повному складі. Після обстрілів батьки по кілька днів не відпускають футболісток з дому. І, погодьтеся, їх цілком можна зрозуміти. Також глибина нашого складу не дозволяє успішно грати вирішальні стадії офіційних турнірів. Просто не вистачає фізичних сил.

До того ж багато наших вихованок заради безпекової ситуації переїхали в інші міста і зараз успішно виступають за команди з Миколаєва та Одеси. 

Попри все це та інші проблеми дівчата продовжують тренуватися, грати та часто-густо вигравати. У квітні плануємо стартувати в чемпіонаті України, готуємося до нього. 

Очевидно, що війна впливає і на психологічний стан дівчат. Проте саме футбол і допомагає в ці темні часи!

В'ячеслав Роль, виконувач обов'язків директора ДЮСШ "Кристал"

Ми з Катею разом тренувалися і були на змагальних зборах ще до того, як я став її тренером. Уже тоді я бачив, що в Катерини є потенціал до хороших результатів, адже вона багатогранна, цілеспрямована та розумна спортсменка.

Коли я став її тренером, одразу зрозуміли, як будемо працювати. Ми швидко знаходили компроміси в суперечливих питаннях, і наш тренувальний процес завжди був злагодженим та структурованим.

Завдяки її старанню та прагненню долати нові вершини Катерина має чудові результати як у спорті, так і в житті.

Іван Хоменко, старший тренер збірної України зі слоупстайлу та бігейру

У Катерини була мрія, ще коли вона виграла свою першу Дефлімпіаду. У нас у Рівному немає школи для дітей з вадами слуху. Сестра поїхала до Острогу, там у нас школа, де зі всього району навчаються такі дітки, й запропонувала свої послуги. Їй це погодили, в 2014 році Катя мала взятися за тренерську діяльність.

Однак у неї почалися декрети з першою, другою, а потім і третьою дитиною. Катерина – багатодітна мама. Паралельно проходили змагання: чемпіонати світу, Європи, Дефлімпійські ігри. 12 років вона не могла повернутися до своєї мрії. Її діти вже підросли, тому Катя поїхала до цієї ж школи і їй дозволили тренувати.

Також ми з нею будемо відкривати в Рівному адаптивний простір інклюзивного виду спорту, де буде передбачено дзюдо для дітей з вадами зору, слуху. Діти з малозабезпечених сімей, діти-сироти, діти наших загиблих воїнів будуть тут безплатно займатися дзюдо. Також у нас будуть платні групи.

Весь свій гонорар з Дефлімпіади в Токіо-2025 Катерина віддає на купівлю приміщення, де ми маємо зробити ремонт. У цьому залі буде також реабілітаційний кабінет. Коли перед Дефлімпіадою Катя виграла чемпіонат світу, то віддала всі свої заощадження на купівлю костюму, що стимулює м'язи. Він може чудово відновлювати спортсменів, людей із пошкодженнями опорно-рухового апарату.

У нашому центрі буде такий кабінет із відновлення. Обов'язково будуть психолог, дієтолог, які працюватимуть і з дітьми, і з батьками. Тож зараз ми чекаємо, коли можна буде викупити приміщення та приступити до його ремонту.

Ірина Гусева, сестра-близнючка Катерини Шепелюк, призерка Паралімпійських ігор із дзюдо

Тетяна – це людина-двигун. Скільки її знаю, вона завжди в русі та в реалізації найсміливіших проєктів: чи то підкорення семи найвищих вершин світу, чи сходження на українську Говерлу разом із військовослужбовцями на протезах із центру реабілітації Tytanovi, чи її ефективна діяльність у ролі амбасадорки Федерації боксу України.

Щодня вона робить вагомий внесок у цей складний для країни час, допомагаючи якнайшвидшій реабілітації наших героїчних ветеранів війни через спорт. 

Тетяна підкорила свій Еверест. Але йдеться не лише про сходження на найвищу вершину планети – передусім це про досягнення висоти людяності щодня, тут і зараз. І це надзвичайно важливо в наш час.

Максим Андрущенко, радник міністра молоді та спорту України