УП100: межа вибору /вибір на межі

Полковник (посмертно) Денис Сакун – військовослужбовець Повітряних сил Збройних сил України, висококваліфікований фахівець систем протиповітряної оборони, зокрема ЗРК "Patriot". Зенітник, під керівництвом якого був знищений перший "Кинджал".

Денис Сакун у складі першої групи вирушив до Сполучених Штатів, щоб опанувати роботу на новітній системі. Від самого початку служби його підрозділ за допомогою системи "Patriot" знищив більше ніж 120 ворожих цілей – це численні балістичні та крилаті ракети, а також аеробалістичний "Кинджал".

Його сталевий вишкіл, глибокі знання, технічна майстерність і непохитна воля до перемоги викликали захоплення навіть у закордонних партнерів та інструкторів.

Кожна збита ціль за його керівництва означала врятовані життя тисяч українців, збережені міста й мирне небо над нашими домівками.

До війни Денис був айтівцем із Луганщини – спокійний, розумний, з гострим розумом і технічним мисленням. Але коли Батьківщина покликала, він свідомо став до лав Збройних сил України.

Завжди зосереджений, точний у рішеннях, безмежно відданий своїй справі й побратимам.

У найскладніші моменти боїв Денис залишався спокійним і впевненим – людиною, якій довіряють життя.

У бою він віддав найдорожче – за Батьківщину, за Україну. Його подвиг – це не просто історія військової звитяги. Це символ компетентності, мужності й любові до рідної землі.

В'ячеслав Агєєв, командир дивізіону, Герой України

Ми знайомі з 2017-го. Це сталось на лінії фронту в селищі Піски, що під Донецьким аеропортом. Тоді, коли переважна більшість українців вважала, що бойові дії на Донбасі заспокоїлись і триває режим припинення вогню, батальйон 80-ої бригади, яким керував Олег Апостол, примудрявся палити не лише ворога, а й його техніку навіть на окупованій території. 

Олегу 38. Він один із наймолодших в армії генералів. І отримав це звання за участь і в реальних боях, і за планування потужних військових операцій. Бо на початку повномасштабного вторгнення Олег з підрозділом 80-ої бригади вривався на штурми Каховської ГЕС та Антонівського мосту в Херсоні. Потім брав участь в організації оборони Вознесенська на Миколаївщині, яку спланував за 2 дні. Там його підрозділ протистояв понад сотні одиниць техніки росіян.

Коли він очолив 95-ту поліську бригаду ДШВ, саме вона рятувала лінію фронту в Торецьку, яка стрімко провалювалась. І стабілізувавши її, відправився у закордонну подорож. Але не на відпочинок, а в росію. Бо 95-ка йшла другим ешелоном наступу на Курщині. 

Про ефект цієї операції можна говорити довго. Але впевнена в одному – українська армія довела не лише росії, що вміє діяти жорстко. Світу – що немає ніяких червоних ліній. Собі – що немає нічого краще, ніж їб*шити пі*арів на їхній території. 

І вже з Курщини Олег Апостол поїхав у Київ. Реформувати військову підготовку мобілізованих на посаді заступника Главкома. Хоча про таке своє підвищення дізнався спершу з інтернету. 

Нині штурмовики, яких вишколювали за впровадженою Апостолом програмою БЗВП, здійснили не одну атаку на росіян на Добропільському напрямку. Підрізали "вуха зайця", що там утворились, і звільнили щонайменше вісім населених пунктів. Угрупованням військ, яке здійснює контрнаступальну операцію, керує Олег Апостол, вже на посаді командувача ДШВ. 

Апостол з тієї формації генералів, які вміють чути солдатів. Він живе війною, і складається враження, що ніколи не спить. Бо для своєї команди він у доступі 24/7 і, здається, безкінечно готовий планувати операції, які мають успіх на полі бою. Його поважають не лише в спільноті ДШВ, а й у всіх родах військ. Бо знають: якщо планує наступ Апостол, значить, він буде продуманим до дрібниць. 

Юлія Кирієнко, спеціальна кореспондентка ТСН

Я особисто познайомився з Андрієм Білецьким лише минулого року. Тоді він був командиром 3-ої штурмової бригади – підрозділу, чиї підходи задавали тренди розвитку бойових частин у Збройних силах. Усі хотіли "як у трійці". І я – теж.

У війську завжди видно, хто створює форму, а хто – зміст. Андрій творить зміст. Саме тому ті рішення, які він впроваджує сьогодні, завтра стануть нормою для всієї армії.

Коли я тільки-но очолив командування Сухопутних військ, то попросив Андрія на першу зустріч підготувати рекомендації – що слід змінити в підходах та процесах управління. Він привіз цілий невеликий трактат: документ із пропозиціями щодо реформування системи рекрутингу, підготовки, армійської бюрократії. Чіткий, виважений і розумний. У кожному угрупованні я звірявся з його списком додаткової звітності, яку старші штаби вимагали від підрозділів. І кожного разу намагався цей список скоротити.

Пізніше, очоливши корпус, Андрій масштабував свої підходи до формування командування та внутрішніх процесів. Я вважаю, йому вдалося створити одне з найрезультативніших і найсучасніших корпусних управлінь.

Андрій – ініціативний і нешаблонний. Це відчутно не лише в новаторських підходах до підготовки, розвитку та управління корпусом і бійцями, чи у впровадженні роботизованих платформ, безпілотних систем і новітніх тактик. Він по-військовому креативний. Під час бойової роботи, планування операцій і розробки задумів він уміє мислити нестандартно, творчо, інколи навіть зухвало.

У кожній армії є люди, які рухають її вперед не тому, що так написано в наказі, а тому, що інакше вони просто не вміють жити. Андрій – один із них. Він буквально кайфує від виконання складних завдань: ретельно їх продумує, планує, зважує кожен крок.

Я рідко зустрічав офіцерів, які настільки живуть тим, що роблять, настільки фанатично ставляться до своїх людей і до підрозділу. Він смакує військову справу, історію, життя війни. Водночас він стоїть ногами на землі – не відірваний від проблем і потреб свого особового складу.

Не всі командири змінюють підрозділи. Дуже мало хто – змінює підходи. І лише одиниці – змінюють армію. Андрій з когорти офіцерів, які творять глобальні зміни і будують українське військо майбутнього.

Михайло Драпатий, генерал-майор, командувач об'єднаних сил ЗСУ (2025)

***

Доброволець, який став генералом. Патріот, який створив одну з найбільш боєздатних систем уновій армії України, і ці здобутки, зокрема, зробили наше військо одним ізнайсильніших у світі. Історик, який національну українську ідею інтегрував усаму основу збройної сили держави: Третя штурмова бригада, а сьогодні і Третій армійський корпус — взірцеві підрозділи, які у критичні моменти існування нашої державизасвідчили: Україна здатна до оборони і наступу.

 Андрій Білецький — постать, яка надихає молодь: сила слова ізброї, шляхетність, відповідальність за людей, воля до боротьби, результати на полі бою,які дають впевненість у перемогу добра над злом — особливоу часи найскладніших викликів для України.

 Важлива риса командира і лідера, яка свідчить не лише промайстерного полководця, але й про військового державного діяча — стратегічний підхід Андрія Білецького до справи захисту України. Він оперуєкатегоріями історичної відповідальності нашого покоління за майбутнє держави інації, акцентує на відновленні наших військових традицій і слави українців яквільних войовничих людей, непримиренних до несправедливості та поневолення.

Як офіцер, що пройшов усі щаблі служби, Андрій Білецький дуже точновідчуває людський нерв: він знає потреби кожного бійця, тому рекрутинг допідрозділів під його командуванням ― один із найефективніших. Він масштабує системний успішний досвід Третьої штурмовоїбригади на новостворений армійський корпус — і це вжедає вагомий результат.

Йдеться не лише про професійний вишкіл, сучасне забезпечення, але й проставлення до життя солдата — це головне. Мабуть, один із найбільш показовихепізодів у цьому контексті — операція ГУР з авіапрориву на оточенуросіянами “Азовсталь”, коли потрібно було допомогти нашому героїчномугарнізону. Андрій Білецький відіграв у цій операції дуже важливу роль як лідері командир — ми змогли здійснити низку успішних рейсів та доправити підкріплення, зброю,медикаменти та лікарів, евакуювати важкопоранених.

За час війни спецпризначенці ГУР часто діяли спільно з воїнами Трійки на найважчих напрямках — і щоразу ця злагоджена співпраця давала необхідний ефект: зірвані планиросійських окупантів, завдані ворогу значні втрати. Українська воєнна розвідка має за честь воювати плече до плеча, лава до лави з АндріємБілецьким та його бійцями, захищати Україну та нашу Незалежність.

Кирило Буданов, начальник Головного управління розвідки, генерал-лейтенант, Герой України‍

Я познайомився з Робертом в 2004 році, він у мене в телефоні записаний як "Засновник БК маркет 😀". Я на той момент працював керуючим київської філії "Укрсоцбанку".

Ми дали йому приблизно три мільйони доларів на добудову торгівельного центру в Ужгороді. Він добудував. Продав. Гроші повернув. 

Пам'ятаю, як він захопився велоспортом – ніби як після мого бігового і тріатлетичного бекграунду. Сильно схуд.

Потім ми довго не мали щільного спілкування.

Перший раз на війні я зустрів його в Бахмуті в лютому 2023, згодом приїздив до нього з сином у квітні того ж року. Як подивився на його командно-спостережний пункт, то подумав, що вони "у космосі" по обладнанню – хоча тоді його рота була всього на трохи більша за мою. Періодично я дзвонив і питав у нього поради по засобах. 

Потім були Суми – Курськ. Потім він спровокував мене на командування об'єднаним підрозділом. З його подачі я став командувати полком.

Якщо ще коротко про Роберта – харизматичний, розумний, дууууже настирний! 

Якщо хтось хоче бути йому ворогом – не раджу. 

Мега обережний. Мега розумний, знається глибоко на всіх аспектах служби. Береже своїх людей.

Андрій Оністрат, офіцер ЗСУ

Генерал-лейтенант Кирило Олексійович Буданов – людина, яка назавжди вписала своє ім'я та досягнення в новітню історію України.

Він перетворив маловідоме Головне управління розвідки на одну з найсильніших спецслужб світу, що нищить росіян у різних куточках планети й дістає ворога там, де той не очікує, обертаючи Україну на повноправного учасника світового геополітичного протистояння.

Не варто забувати, що саме ГУР та його очільник публічно попереджали владу й суспільство, що Росія готує широкомасштабний наступ взимку 2022 року. На жаль, тоді в це мало хто хотів вірити.

Ми особисто знайомі від весни 2022 року. Але стратегічними партнерами стали з перших днів повномасштабної війни, реалізувавши десятки спільних проєктів та операцій: від придбання Bayraktar TB2 до перших ударів у глибокому тилу, операцій на морі та складних історій, про які ще рано писати публічно.

Кирило Буданов – один із небагатьох керівників, який майже не викликає суперечок у суспільстві. Офіцер і лідер, якого оцінюють не за заявами, а за результатом. На полі бою й глибоко в тилу.

Тарас Чмут, голова фонду "Повернись живим"

2014 рік. Слов'янськ. Ракета влучає прямо в корпус Су-24МР. Вогонь, дим, один двигун мовчить. Але літак не падає – за штурвалом майор Євген Булацик. Місія ще не завершена. Він робить те, що здається неможливим: продовжує розвідку, збирає важливі дані та повертається на базу. Саме ця інформація допомогла українським військам звільнити Краматорськ і Слов'янськ.

Минуло вісім років. 2022-ий. Полковник Булацик уже командує 7-ою бригадою тактичної авіації – єдиною, яка працює на бомбардувальниках Су‑24М і застосовує крилаті ракети Storm Shadow / SCALP‑EG.

Ледь не щодня він бере на себе завдання, які інші назвали б божевільними: звільнення Зміїного та Давидового Броду, прикриття вертольотів, що евакуюють поранених із Маріуполя, точкові удари по ворожих колонах і складах. Іноді – рейди глибоко в тил ворога. Він завжди там, де найгарячіше. Часто сам сідає за штурвал, коли потрібно виконати найризикованіші операції.

Мої найяскравіші спогади з Героєм – це Зміїний. Політ на нанесення бомбового удару по острову, і далі вже наше прикриття десанту. За 5 хвилин до вильоту Богданович викурив чергову цигарку та з посмішкою пішов на божевільне завдання.

Через пів року чергові місії по звільненню правобережжя Херсону, де скидання 500-кілограмових бомб відбувалось на голови противника.

Герой без змін. Цигарка, посмішка та в літак!

Про нього пишуть світові медіа, а російські джерела називають його "проблемою з усіх проблем". І не дарма: коли полковник Булацик планує рейд, він прораховує кожен кілометр маршруту, стан кожного літака, безпеку екіпажу та результат операції.

Його історія – про професіоналізм і відповідальність, які роблять українську авіацію сильною. А ще про те, що справжня сила командира полягає не лише в керуванні технікою, а й у довірі до людей, які разом із ним виходять у небо. І, мабуть, саме в цьому – справжня висота…

Андрій Онуфрак, підполковник, командир авіаційної ескадрильї 39-ої бригади тактичної авіації

Павло вписав себе в історію як винахідник нового виду зброї та тактики її застосування. Саме Павло з командою інженерів і військових масово запровадив в українське військо важкі дрони-бомбери. Команда Павла винайшла такі дрони, налагодила масове виробництво, сформувала доктрину їхнього використання та ефективно застосовує кожного дня з 2022 року до сьогодні. Тобто це технологічна компанія і військовий підрозділ в одних руках.

Вклад Групи Лазаря важко переоцінити – 13+ мільярдів доларів знищеної техніки. При фінансових витратах у 100 разів менше і дуже малих людських втратах.

Безпрецедентна ефективність забезпечується міксом технологій, менеджменту, якістю команди. Дані, аналітика, масштабування, технології – це все не пусті слова для бізнес-світу. Павло приніс їх у свій підрозділ, сформувавши його повністю з нуля за новими правилами. 

Lasar's group це про процеси, end-to-end бізнес-процеси. Група "Лазар" це про якість. Вони виробляють дрони, боєприпаси, і це дуже крутий продукт. 

Павла поважають, цінують, дослухаються. Сьогодні він є не тільки блискучим Командиром і Підприємцем, він є Сенсеєм – його слідами пішло багато підрозділів. 

Зараз у війську бомбери використовують щосекунди. "Лінія Дронів" по суті сформована багато в чому на прикладі групи "Лазар". За воєнними результатами важкі бомбери вже давно перевершили артилерію. Підхід був масштабований і сьогодні є одним зі стовпів Сил оборони.

Лазар є "Людиною, що змінила все". Честь для мене мати такого Друга.

Олександр Конотопський, засновник Ajax System

Я мав честь працювати разом із Олександром Іванцовим (позивний "Схід") на зйомках фільму "Ми були рекрутами" – документальної стрічки про бійців Третьої штурмової бригади. Він довго тримав дистанцію і не розкривався. Маю звичку обійматись при вітанні. Її Олександр сприйняв з певною прохолодою, і це мене наштовхнуло на думку, що він знає ціну справжнім і фальшивим людським відносинам. 

Згодом я почув вражаючу історію бійця і переконався, що маю справу з непересічною, кінематографічною постаттю. Це єдиний, хто не здався у полон при виході українського гарнізону з Маріуполя. Він вийшов живий на підконтрольну українським військам територію і продовжив бойовий шлях у складі Третьої штурмової бригади. 

В оточений Маріуполь Олександр десантувався на гвинтокрилі в березні 2022-го. Повномасштабне вторгнення застало його в морі – десь між Єменом і Сомалі, де колишній азовець охороняв корабель від піратів. Піймавши трохи інтернету, Схід дізнався, що відбувається на його батьківщині і в яку біду потрапили його побратими. Не роздумуючи, розірвав контракт з приватною воєнною корпорацією, на яку працював, і рушив рятувати Україну та товаришів.

Десант на "Азовсталь" був операцією фактично смертників. Вертольоти летіли за особливим маршрутом, дуже низько, щоб їх не збила російська ППО. Опинившись у Маріуполі, Олександр одразу потрапив у жорстокі міські бої. 

Аж до виходу в полон наших військових Схід бився на вулицях міста. Олександр попросив у командирів дозволу лишитися на "Азовсталі" і спробувати вийти звідти самостійно. Він заховався в трубах заводу і просидів там тиждень, після чого подолав шлях у 200 кілометрів на підконтрольну українським військам територію. 

Історія Олександра свідчить: щоденний героїзм на українській війні перевершує будь-які вигадані кінематографічні сюжети. 

Перед здачею нашого гарнізону в полон побратим подарував Олександру свого годинника. Схід дав слово його зберегти і повернути, коли товариш повернеться з неволі. Так обоє отримали додатковий стимул вижити. Нещодавно годинник повернувся до власника. 

Це маленька деталь, яка пояснює, ким є Олександр і що для нього означає дружба.

До речі, Схід – не тільки людина війни. У цивільному житті на нього чекають дружина і син, яких він обожнює. 

Я пишаюся нашим знайомством і можливістю доторкнутися до історії Олександра Іванцова. Нещодавно він видав книгу, в якій описує весь свій шлях – від футбольного фаната в Луганську до офіцера ЗСУ із Золотою зіркою Героя. 

Любомир Левицький, кінорежисер і сценарист

Вікторія Кузьміна – одна з перших жінок України, яка опанувала новітнє озброєння, що його надали іноземні партнери.

До війни Вікторія Кузьміна була щасливою мамою двох дітей і люблячою дружиною. Разом із чоловіком Віктором проходили службу в одній із частин Повітряних сил. Мріяли про власний дім і майбутнє, виховували дітей у любові та повазі до рідної землі.

Та 24 лютого 2022 року війна безжально перекроїла їхні життя. У перший день повномасштабного вторгнення Віктор загинув на Луганщині, виконуючи бойове завдання.

Біль втрати міг би зламати будь-кого. Але не Вікторію. Вона не здалася. Замість відчаю обрала боротьбу. Замість жалю – шлях служіння і пам'яті.

У пам'ять про чоловіка вона продовжила службу, яку колись почала разом із ним.

Опанувала англійську мову, пройшла складне навчання і стала оператором одного з найсучасніших у світі зенітно-ракетних комплексів – "Patriot".

Професійна і відповідальна – саме такими словами характеризують її побратими. Її підрозділ стоїть на сторожі українського неба, знищуючи ракети різних типів і модифікацій.

На її рахунку – понад 150 збитих ворожих цілей.

Кожна з них – це врятовані люди, спокій дітей, продовження життя її країни.

Та Вікторія не зупиняється. Попри службу і виховання двох дітей, вона вступила на навчання та здобуває нову спеціальність – "Право". Бо вірить, що сила – не лише у зброї, а й у знаннях і справедливості.

Її життя розділилося на "до" і "після". Але навіть у найважчі моменти вона залишається сильною, ніжною, справжньою.

Вона живе. Виховує дітей. Мріє про Перемогу. І кожного дня – бореться за неї.

Старший лейтенант Вікторія Кузьміна – це історія любові, болю і великої сили української жінки, яка тримає небо, пам'ять і віру!

В'ячеслав Агєєв, командир підрозділу

Пізньої осені 2024 року в Челябінську, російському місті-мільйоннику на східному схилі Уральських гір, з'явилася непримітна фірма. Вона орендувала офіс зі складом і почала наймати водіїв для вантажних перевезень. Зарплата ринкова, розташування вигідне: за кілька кілометрів – палац спорту, парк та обласне ФСБ. Особливої реклами не було, але справи йшли непогано.

9 травня 2025 року з цієї фірми на Свердловському тракті мали вирушити фури з автономними мисливськими будиночками, оснащеними EcoFlow та сонячними батареями. Та вже в двадцятих числах квітня директор компанії (українець родом із Житомира) зрозумів, що плани доведеться коригувати з поправкою на національний колорит. Попереду Великдень і довгі травневі, а отже, до дня Дня перемоги включно усі водії будуть у глибокому запої.  

1 червня фури з Челябінська вже рухалися трасами Іркутської, Мурманської, Амурської, Рязанської та Івановської областей. На очах шокованих очевидців дахи "мисливських хатинок" відчинялися, і звідти, мов бджоли з вуликів, здіймалися рої дронів. 117 FPV, кожен із яких ніс 800 грамів кумулятивно-фугасної суміші, атакували російські літаки на військових аеродромах у глибокому тилу.

На авіабазі "Белая" в Іркутській області – за 6000 кілометрів від Києва – було спалено щонайменше три Ту-95 і чотири дальні Ту-22М3. Жоден дрон не збився з маршруту: єдиним захистом аеродромів було їхнє розташування – у Сибіру, як вважали росіяни, летовища не мають природних ворогів.  

На аеродромі "Оленья" на Кольському півострові знищено щонайменше три Ту-95МС і один Ан-12.

Загалом понад 40 літаків були спалені або пошкоджені – за оцінкою Києва, це 34% стратегічної авіації Росії. Особливо болючою втратою стали два літаки дальнього радіолокаційного виявлення А-50 – і без того один із найдефіцитніших. 

Спонсором "чорного дня" російської авіації став голова СБУ Василь Малюк, який півтора року разом із креативним молодим офіцером планував операцію "Павутина" до найдрібніших деталей. На різних етапах були залучені десятки фахівців, але жоден із них не знав кінцевої мети. Під операцію створили спеціальні FPV-дрони, систему їхнього заряджання, програмне забезпечення. Навіть оператори дронів, задіяні в спецоперації, до останньої миті були не в курсі про "Павутину" та її цілі.   

Прямі збитки Росії оцінюють у 7 мільярдів доларів – лише один А-50 коштує орієнтовно 300 мільйонів. Але цифри не відображають масштабу події. Частина уражених літаків більше не виробляється, нові Росія не зможе створити в осяжній перспективі, а ремонт – надзвичайно складний. 

Та найголовніше – операція СБУ зруйнувала уявлення про невразливість "глибокого тилу", про залежність України від західної розвідки й поставила під сумнів ключові принципи ядерного стримування. Адже Ту-95, Ту-22М3 і Ту-160 – це складові російської ядерної тріади, які вважалися найменш вразливими. Так було, доки до них не дотягнулися руки Малюка.

Його служба вже завдала значних втрат російському флоту – уражено понад десяток військових кораблів. Спеціально для морських атак створили дрон SeaBaby, який неодноразово модернізували під конкретні операції. Українські удари змусили Чорноморський флот фактично втекти з Криму до Новоросійська.

До російських підводних човнів СБУ ще не дісталася, але, зважаючи на географію агентурних мереж, це, ймовірно, лише питання часу. Україна може побачити ще не одну операцію, яка увійде до військових підручників.

Головне – щоб у держави вистачило політичної волі та здорового глузду дозволити СБУ займатися спецопераціями та реальною контррозвідкою, а не перетворюватися, як це було впродовж усієї історії, на внутрішню політичну поліцію.

Саме завдяки Фіделю та його команді українська армія отримала перший у світі підрозділ, що системно працює з безпілотними засобами на тактичному, оперативному та стратегічному рівнях. Їхня ініціатива створити комплексну екосистему БПЛА – від маленьких тактичних дронів до безпілотників глибинного ураження – стала одним із ключових чинників ефективності українських операцій на нинішній війні.

Фідель почав працювати з БПЛА ще в 2021 році на позиціях за Сєвєродонецьком, де вперше відчув потенціал безпілотних систем для розвідки та ураження цілей. 

У серпні 2022 року він із побратимами запропонували головкому ЗСУ Валерію Залужному реформувати запущену, але непрацюючу програму глибинних уражень і створити окремий батальйон, який дозволить системно реалізовувати потенціал БПЛА. 

У вересні 2022-го перший у світі батальйон дальнього ураження, що працював на оперативну глибину до 500 кілометрів, був сформований. Наприкінці того ж року, коли в Силах оборони щойно почали формуватись перші роти ударних БПЛА, Фідель і його команда створили окремий батальйон (!) – для роботи fpv та іншими малими дронами.

У червні 2023 року на базі цих двох батальйонів і було створено 14-ий окремий полк БпАК – перший в історії підрозділ, що об'єднав усі наявні безпілотні платформи. Першим командиром полку був саме Фідель.

З літа 2023-го Фідель працював у Генштабі, де просував ідею вивести безпілотну компоненту з підпорядкування артилерії та інших родів військ у самостійний напрямок. Пізніше це виллється у створення Головного управління безпілотних систем Генерального штабу та формування окремого роду військ – Сил безпілотних систем.

Однак ключовим вкладом Фіделя у війну все ж залишиться 14-ий полк. Це один із найбільш секретних підрозділів Сил оборони, який бере участь у 40–50% операцій глибинного ураження Росії, інтегруючись у комплексні спецоперації з іншими підрозділами та структурами. 

На УП-100 Фідель вперше розкриває своє справжнє ім'я й показує світові обличчя. 

Роман Романюк, політичний оглядач УП ‍

Олександр "Флінт" Настенко – Герой України, один із найкращих воїнів сучасної війни, командир нового покоління, який поєднує інтелект, адаптивність і глибокий патріотизм.

Флінт належить до тих українських воїнів, що формують нові стандарти ведення бою. Його вирізняє високий інтелект, здатність миттєво аналізувати ситуацію та знаходити нестандартні рішення. Він надзвичайно адаптивний, швидко пристосовується до змін і організовує роботу підрозділу так, щоб максимально ефективно досягати поставлених цілей зі збереженням особового складу.

У цивільному житті Олександр – успішний бізнесмен і багатодітний батько, який з перших днів повномасштабного вторгнення взяв до рук зброю й пішов захищати рідну Харківщину. Він обрав не кабінети і не штабну роботу, а піхоту та реальний бій, очоливши розвідувальний взвод, що очищав посадки та звільняв території області.

Ми познайомилися у вересні 2022 року. Саме тоді ми вперше в Україні поєднали роботу дронів із діями піхоти – зробили те, чого до нас ніхто не робив. Це стало справжнім проривом і показало, як кардинально можна змінити хід бою завдяки новим підходам.

Хорошим показником ефективності цього підходу стало те, що у вересні – жовтні 2022 року ми разом із Флінтом, який на той момент був командиром розвідувального взводу 3-го батальйону 93-ої бригади, у тісній взаємодії наших підрозділів організували оборону та зупинили наступ противника в районі Новоселівки Луганської області.

Спільні дії забезпечили знищення понад 100 одиниць бронетехніки кантемирівської дивізії, звільнення низки населених пунктів і збереження особового складу. Нова тактика та злагоджені дії не дозволили ворогу прорвати українську оборону на одному з найгарячіших напрямків.

Флінт цінує людське життя. Збереження воїнів для нього є незмінним пріоритетом. Ознайомившись із роботою дронів, він одним із перших піхотних командирів усвідомив їхнє значення: як інструменту точності, переваги й головне – збереження життя підрозділу.

Сьогодні Олександр "Флінт" – найкращий фахівець в Україні з комбінованого застосування дронів і штурмових груп. Він постійно навчається, розвивається та впроваджує нові елементи тактики, які вже привертають увагу і будуть інтегровані до навчальних програм країн НАТО та армій світу.

Олександр "Флінт" Настенко – не просто воїн. Це командир нового покоління, інтелектуальна опора української армії.

Павло "Лазар" Єлізаров, засновник і командир Lasar's group, полковник

"Хартія" будує нове українське військо. Це не девіз, а конкретний план і найкраща гарантія безпеки для всієї нації. Україна не виживе без війська нової якості, нової культури, заснованого на людиноцентричних та інноваційних підходах. І всі пункти цього переліку є пріоритетом для командира 2-го корпусу Національної гвардії України "Хартія" Ігоря "Корнета" Оболєнського.

Згідно з підходами, сформованими ще в добровольчому підрозділі, "Хартія" ставить на перше місце людину та збереження особового складу. Mission first, people always, як визначають це в західних військових доктринах.

Власне, стандарти та підходи країн НАТО – це для нас також не гучні слова, а невід'ємна частина щоденної роботи, підготовки та планування. "Корнет" уже майже 10 років відстоює натівські стандарти в Силах Оборони України, ще від часу співзаснування легендарної бригади "Рубіж", що зараз входить у корпус "Хартія". І зараз уже ми приймаємо делегації послів країн НАТО, щоб ділитися з ними передовим досвідом сучасної війни.

Я знаю Ігоря Оболєнського з 2014-го – з першого етапу цієї війни. За ці роки я бачив, як він росте як особистість, набирається досвіду і знань та веде вперед дедалі більше людей. Саме таке військове лідерство нам зараз потрібне. Саме з такими людьми ми побудуємо нове українське військо. 

Всеволод Кожемяко, засновник "Хартії"

Віктор Печериця з того покоління, чия молодість проходить у боротьбі за Україну. 

Спочатку пішов на Майдан, потім тисячу днів воював добровольцем у батальйоні Кульчицького. З початку повномасштабної війни повернувся до війська та організував добровольчий загін Signum, який брав участь в обороні Києва – Ірпінь, Мощун, Димерка. Згодом приєднався до 93-ої бригади, брав участь у боях на Ізюмському напрямку, де його хлопці вперше в історії застосували FPV-дрон саме як дрон-камікадзе. Зараз працює на Лиманському напрямку.

Нам кажуть, що маленька радянська армія ніколи не переможе велику радянську армію. Сова – ідеальний антипод радянського солдата, як, зрештою, і підрозділ Signum.

Радянська армія ментально тримається на трьох мемах: 

• "Я начальник – ти дурак" (зверхність);
• "Солдат спить – служба йде" (неефективність);
• "Ініціатива ї*бе ініціатора" (безініціативність).

Сова не зверхній і не любить зверхності. Може легко посваритися з генералом, відстоюючи правду. В чаті підрозділу хлопці з легкістю можуть його підколоти. 

У 2022 році хлопці з Signum воювали ще як добровольці, без зарплат, а сам Сова був військовослужбовцем ГУР. Він мобілізувався на посаду "кухаря", щоб його хлопці могли оформитися на "престижніші" посади. З того часу в 93-ій ходив прикол, що 93 – еліта Сухопутки, а з ГУР в бригаду можна перевестися хіба на посаду кухаря:).

Коли Signum переходив з 93-ої до 53-ої бригади, Сова зробив інший маневр – він переводився останнім, виступаючи гарантом того, що жоден із побратимів не залишиться позаду, тобто в "старій" бригаді.

Його відповідальність і людяність проявилася і під час оборони Комишувахи: він вийшов з позиції останнім, забравши із собою навіть пораненого собаку, тоді як багато бійців ледве змогли донести власні речі.

У Signum Сова заохочує ефективність. Дуже засмучується, якщо до 9-ої ранку батальйон не вб'є якогось русачка. Хлопці стараються не засмучувати командира :)

Віктор не користується інстаграмом, а фейсбук використовує виключно як сторінку для репостів Signum. Не любить "фейсбук-воїнів", ледачих, скупих і хитрожопих.

Віталій Коломієць, адвокат, співзасновник БФ Glory.ua

Завдяки полковнику Олександру Попову та створеній під його керівництвом бригаді артилерійської розвідки "Чорний ліс" українська армія отримала один із найтехнологічніших підрозділів цієї війни.

Полковник Попов – професійний військовий, який в армії, за його ж словами, "був завжди". У 2013 році, ще у званні капітана, він проходив службу в миротворчій місії ООН у Демократичній Республіці Конго, де працював перекладачем для українських пілотів бойових гелікоптерів. 

Повернення Попова в Україну в 2014-му збіглося в часі з російською агресією, тож на війні він також "завжди": ще від боїв на кримському перешийку та командування артилерійською батареєю в штабі генерала Сирського під час оборони і відходу із Дебальцевого.

Ідея створення окремого підрозділу артилерійської розвідки виникла у Попова ще в 2017 році, але реалізувати її вдалося лише після початку повномасштабного вторгнення Росії. В 2022-му бригада "Чорний ліс" була сформована всього за два тижні – настільки гострою була потреба в підрозділі, що міг би знаходити й вказувати стратегічні цілі для української артилерії та ракетних систем.

Під керівництвом Попова "Чорний ліс" виріс у високотехнологічний розвідувальний підрозділ, який працює на оперативну глибину. На рахунку бригади знищені десятки "аналоговнєтних" російських систем ППО, зокрема С-400, сучасних радарів, пунктів управління, засобів РЕБ тощо. 

Унікальність "Чорного лісу" в тому, наскільки ефективно вони навчилися інтегрувати в одну систему дорогі високотехнологічні західні комплекси та створені під час великої війни "прості" українські "крила" типу Shark'а та інших. В 2025-му бригада нарешті добилась того, щоб не лише знаходити та вказувати цілі для інших підрозділів, але й дістала можливість самостійно уражати ворога. 

На фронті "Чорний ліс" працює буквально скрізь, "де є українські ракети та артилерія". Фактично бригаду Попова можна сміливо назвати одним із символів системної технічної модернізації українського війська.

Роман Романюк, політичний оглядач УП

Денис Прокопенко – командир нового формату, яскраве уособлення азовських чеснот: професійності, компетентності та хоробрості.

Пам'ятаю мою першу зустріч із Редісом у 2017 році.

Велась підготовка до проведення першої Хорунжої школи, й ми з другом Круком прибули на базу "Азову" обговорити з командиром програму навчань та інші важливі речі. На той момент Денису виповнилось 26 років. Він був наймолодшим командиром в історії ЗСУ та НГУ.

Перше враження від людини є дуже важливим. Молодий інтелектуал. Енергійний, розсудливий, з чіпким аналітичним складом розуму. Я також відмітив для себе, з якою повагою ставилися бійці до свого командира. Авторитет друга Редіса серед особового складу був і лишається непохитним.

Солдат, який став командиром Корпусу. Людина, яка 11 років присвятила "Азову". Командир, під керівництвом якого підрозділ став зразком професіоналізму й дисципліни. Людина колосальної енергії та працездатності.

Денис Прокопенко – Людина, якій довіряють своє життя. Він особисто їздив на переговори з росіянами в оточеному Маріуполі, коли ніхто не знав, чим це закінчиться. Уже як командир бригади знову був на передовій, а не лише в штабі.

Люди часто питають, що відрізняє лідера від посадовця, командира від політика. Відповідь проста: лідер йде попереду. Редіс саме той тип командира, який не наказує з безпечного місця: "Вперед-вперед", а командує: "За мною!". Саме тому він є "своїм" для кожного азовця.

Наш командир любить шахи й має здатність грати одночасно на кількох дошках із різними суперниками. Попри свою колосальну завантаженість завжди знаходить час для саморозвитку. Вимогливий до себе й оточення, Редіс – завжди у курсі подій.

Сильні люди не розмінюються на пусті слова. Редіс не роздає інтерв'ю, не ходить по ефірах. Він – людина справи і багато не говорить. Але всі, хто був поруч із ним, знають: коли Редіс говорить – це варто слухати. А коли діє – це варто запам'ятати!

Владислав "Доцент" Дутчак, старший лейтенант НГУ

Оксана "Отаман" П'ятак – старший стрілець десантно-штурмового відділення, матрос 18 окремого батальйону морської піхоти.

Оксана – за покликанням художниця. Це було її професійне захоплення, якому вона присвячувала багато свого часу. Також пробувала писати книжки, вчила іноземні мови. У родині Оксану знали як дуже вперту людину, яку неможливо переконати в чомусь, якщо вона щось вирішила. 

До 2022 року не тримала в руках зброю і жодного стосунку до армії не мала. Однак в армії проявила себе як справжня лідерка і стала однією з бійців, які могли підбадьорити і повести за собою. За це й отримала свій позивний.

В лютому 2022 року мобілізувалася добровільно до лав Полтавської  територіальної оборони. Спочатку була бухгалтером. Але вже скоро проявилися її впертість і бажання брати безпосередню участь у бойових діях. Влітку 2022 року перевелася на посаду стрільця та брала участь у бойових діях у Донецькій області. 

З жовтня 2023 року брала участь у бойових діях у складі угруповання морської піхоти в Херсонській області. У березні 2024 вкотре заїхала в Кринки. Оксана лишалася там до травня, коли відбувся її крайній бій, у якому було втрачено зв'язок із нею та ще трьома побратимами. З того часу Оксана – у списках зниклих безвісти. 

Нагороджена медаллю "За військову службу Україні" та орденом "За мужність" ІІІ ступеня.

Родина не втрачає надії і чекає, що одного дня її статус зміниться на захисницю, яка повернулася живою. І повернувшись, Оксана зможе написати автобіографічний роман, який затьмарить голлівудську історію про солдата Джейн.

‍Іван, брат Оксани П'ятак‍

Що може бути цікавою задачею для людини без рук? Їсти сємки! (Не думали, правда? :)) А ще – стріляти з улюбленої гвинтівки, сісти в машину, не відірвавши ручку від дверей, їсти пластиковими виделками, як всі це роблять, набирати текст на планшеті і записувати голосові повідомлення та багато-багато іншого.

Життя Андрія після травми – це постійний челендж з новими змінними. Цей челендж схожий на те, що і ми переживаємо в нашому житті, але зі своїми "родзинками".

Записувати голосове можна носом, натиснувши відповідний значок у месенджері, а писати повідомлення – знайти маленький виступ на передпліччі і користуватися ним як пальцем, набираючи по букві. 

Як протезом, стальним гачком, який складається з двох частин і має дві функції – стиснути і розтиснути, підняти маленький предмет з підлоги? Інколи це неможливо, тоді потрібно когось попросити. Але для Андрія ця задача може бути важчою, ніж пітніти над цим предметом, щоб його підняти. 

Справа в тому, що Андрій, як і кожен із нас, хоче бути по-справжньому потрібним, виконувати функцію, нести користь, бути конкурентним і автономним – щоб до нього ставилися як до рівноцінного члена суспільства. 

Він сердиться і сумує, коли усвідомлює, що деякими речами, наприклад, поїхати на навчання з інженерної та саперної справи, зайнятися вже не вдасться. З іншого боку, ще є злий командир, який каже: "Ну, якщо ти тут, то роботу свою теж роби: молодняк виховуй, навчання організовуй, результати перевір, туди поїдь, те зроби – будь ефективним!".

Але, як Андрій каже: "Я стану не тільки сильним, а ще й розумним!". Одним із рішень і перспектив розвитку стало віднайти і здобути інші, нові для нього навички, щоб бути конкурентним. Створювати мережу горизонтальних зв'язків, комунікувати з волонтерами, домовлятися за різноманітні навчання для особового складу, "пробивати" та діставати унікальні або просто потрібні предмети для військової справи, домовлятися та вести переговори, мотивувати інших.

Образ нашого тіла впливає на наш стан, а коли ми усвідомлюємо власну обмеженість – не зламатися, а знайти нові сенси вкрай нелегко. Андрій малими кроками це зробив і продовжує робити. Інколи я дивуюсь, що відбувається в нього в голові, що він досі "не злетів з котушок"… А знаєте, може, і злетів… і я разом із ним. 

Можна знайти прикольне у всьому – позитивно і весело ставитися до речей теж потрібно навчитись. Якось Андрій отримав від волонтерів футбольний м'яч і зимові рукавиці – до цього можна поставитися по-різному, але ми обираємо пореготати. Жарти, на мою думку, теж допомагають не робити з Андрія "особливого". Одні з моїх улюблених: "люди бідкаються, а Андрюха розводить руками", "тіпи щось таке чудять, що Бро аж за голову береться", "в пальці не мерзнеш?". 

Він також не уникає можливості пожартувати. Коли незнайомці питають, що з ним сталося, то він придумує щоразу все цікавіші історії, щось по типу "намочив Манту" чи "поділив на нуль". Інколи Андрій спокушається покошмарити людей собою (буває, трапляються люди, які думають, що інвалідність заразна) і, повірте, це весело, але як це відбувається, хай залишиться загадкою.

Найголовніше і найважливіше – Андрій по-новому сформував собі нові цінності, мрії і цілі. Він якось сказав: "Я завжди хотів собі купити гвинтівку в калібрі .50 BMG, але постійно не дозволяв собі цього. Ось я її купив, а постріляти нормально не можу". Тому варто не відмовляти собі в задоволеннях і бажаннях, бо одного разу це перестане бути можливим. 

А ще Андрій хоче робити щось дійсно ґрунтовне, справжнє, значиме – і ми йому в цьому допомагаємо.

Від себе додам, що завжди є можливість змінити фокус своєї думки на приємний, бачити світло серед цієї всієї темряви. Це те, що відрізняє нас від тої навали орків і допоможе нам усім її знищити. 

Любіть себе і Україну.

"Тарік", воїн спецпідрозділу ГУР МО України "Артан"

Коли ми тільки починали роботу над документальним фільмом "Куба і Аляска", був 2022 рік. Ми не мали чіткого розуміння, яким саме буде це кіно, і навіть не могли уявити події, що з часом стануть невід'ємною частиною його драматургії.

Наші героїні – бойові медикині Юлія "Куба" Сідорова та Олександра "Аляска" Лисицька – від самого початку надали нам безумовний кредит довіри. Ми розуміли, що це буде не лише фільм про війну, а передусім – про людей. Про тих, для кого кривава російсько-українська війна триває ще з 2014 року; про тих, хто пройшов Майдан і назавжди усвідомив, що за свободу потрібно боротися.

За плечима Куби та Аляски – роки служби в Збройних силах України на найгарячіших ділянках фронту, де вони безстрашно рятували побратимів і посестер. Їхні усмішки, унікальне почуття гумору та сила духу надихають ніколи не здаватися – особливо, коли поруч людина, яка вірить у тебе понад усе.

Як справжні пасіонарії, Куба й Аляска постійно розвиваються самі й допомагають зростати іншим, залишаючись вірними своїм мріям. 

Куба – співзасновниця благодійного фонду VETERANKA, на базі якого згодом створила цех by VTRNK – один із перших проєктів в Україні, що розробляє лекала та шиє жіночу військову форму. Паралельно вона займається дизайном одягу та розвиває власний модний бренд. 

Аляска – в минулому журналістка, має медичну освіту. Після поранення внаслідок атаки ворожого дрона вона продовжує службу в Нацгвардії, працює з темами архітектури, створює ілюстрації та допомагає ветеранам із соціальною адаптацією.

Як усі молоді люди, вони люблять життя, музику, подорожі. Але замість безтурботної юності добровільно обрали іншу реальність – ту, яку після чотирьох років повномасштабної війни частина суспільства воліє не помічати, сподіваючись, що все мине без їхньої участі. 

Тим часом найкращі, найсміливіші продовжують захищати кожен сантиметр української землі. І попри біль, втому та втрати, вони не перестають вірити в перемогу й роблять усе, щоб країна вистояла – щоб у кожного з нас було в Україні майбутнє.

‍Ольга Брегман, продюсерка документального фільму "Куба&Аляска"‍

Я зустрівся з генералом Олександром Сирським у лютому 2024 року. Він поділився зі мною своїм баченням війни, і ми обговорили можливі виклики та перспективи на майбутнє. Мене вразило його розуміння деталей, а також загальне розуміння динаміки конфлікту.

Відтоді я, наскільки це було можливим, уважно стежив за його рішеннями, діями та їхнім впливом. У великій війні командира оцінюють за рішеннями та їх виконанням.

Для генерала Олександра Сирського це засвідчують кілька ключових епізодів. Зокрема, оборона Києва навесні 2022 року, Харківський наступ і звільнення Лиману восени 2022 року. Вже тоді він демонстрував здатність утримувати лінію фронту під постійним тиском на всіх напрямках, ще до того як у лютому 2024-го він став головнокомандувачем ЗСУ, він уже очолював Збройні сили України.

Він з честю впорався з головними викликами стратегічного рівня командування. Йому вдалося раціонально розподіляти ресурси, своєчасно змінювати пріоритети, утримувати ефективну оборону вздовж усієї лінії фронту та водночас підтримувати у війську наступальний настрій. Він інтегрував найсучасніші технології в традиційні структури Збройних сил так, щоб зберігати особовий склад і нівелювати чисельну перевагу Росії. 

У цей період він також ініціював переструктурування українських сил за корпусною моделлю, в межах якої множники бойової спроможності здатні ефективно підсилювати хоробрість військових на передовій. 

Він зарекомендував себе майстром швидкої адаптації до російських методів і тактики. Йому довелося пройти через найскладніші випробування політико-військових відносин у час війни, коли кожне рішення на найвищому рівні зважується не лише за військовим результатом, а й за політичними наслідками – як усередині України, так і на міжнародній арені. 

Водночас він залишається передусім солдатом: інстинкт командира та чуття небезпеки дозволяють йому бути присутнім у найпотрібніший час і в найпотрібніших місцях.

Командування у війні – справа не для слабких. Воно вимагає ухвалення складних рішень, які неминуче мають людські, особисті та матеріальні наслідки. Генерал Сирський довів, що здатен витримувати ці випробування і на професійному, і на особистому рівні. Він проявив особисту відвагу, продемонстрував інтелектуальне зростання та рідкісну чутливість до всього спектра наслідків своїх рішень і наказів. 

Своїм прикладом він задає високу планку для військових лідерів Заходу, які уважно стежать за подіями в Україні й мають готувати себе та свої війська до будь-якого розвитку подій.

Веслі Кларк, генерал армії США

Євгеній Соловйов – один із найкращих представників когорти молодих пілотів, що випускалися з авіаційних вишів за часи незалежності України. Майстер спорту з боксу, відмінник навчання та людина, в якої до авіації горить душа.

Упродовж служби – від лейтенанта до полковника – Євгеній був прикладом для наступних поколінь авіаторів. Його дисципліна, філігранна техніка пілотування та незламна сміливість стали взірцем для колег. Він навчав і навчає своїх підлеглих, пояснюючи, що лише ґрунтовна підготовка перетворює пілота на довершену зброю.

Ще починаючи з 2014 року брав участь у бойових діях: сотні евакуацій поранених і десятки ризикових завдань "в один кінець". За свої героїчні вчинки на початку повномасштабного вторгнення – удостоєний звання Героя України.

Пам'ятаю, як перед одним із наших найскладніших вильотів мав із ним розмову, де він зазначав: "Знаєш прислів'я: за Україну треба вмирати? А я кажу інакше: за Україну треба не вмирати, а вбивати ворога – і робити це якомога довше". Я пішов на той виліт із його словами в голові і бачив, як його рішучість передається через мене на весь екіпаж.

Нині Євгеній активно працює над оновленням вертолітного парку України. Його бойовий досвід, миротворча діяльність в Африці, співпраця з партнерами НАТО, високий рівень освіти та системний підхід до підготовки пілотів роблять його ключовою фігурою в модернізації авіації. Саме завдяки таким людям Україна має реальну надію на відновлення авіаційного потенціалу та наближення Перемоги.

Володимир Шлюхарчук, начальник управління розвитку спроможностей авіації, полковник

Коли я вперше побачив у ППД (пункт постійної дислокації) нашого батальйону випускника Академії Нацгвардії, то подумав, що він опинився в нас по розподілу. Але вже з першої розмови виявилось, що потрапив він до нас не випадково, а цілеспрямовано – хотів "відчути, що таке справжня війна". Такий настрій молодого кадрового офіцера, який хоче в окопи, причому у складі підрозділу з добровольчими традиціями – викликав повагу.

Ще запам'ятався момент, коли Влад обирав собі позивний. Дехто з досвідчених бійців зауважив, що в гарячці бою може виникати плутанина, бо позивний "Вогонь" можуть плутати з відповідною командою стріляти. "Не буде плутанини", – відповів Вогонь. Відчувся характер.

Країна взнала про Владислава Стоцького після інтерв'ю Юрію Бутусову, де він розповів про те, як він і ще декілька бійців батальйону "Свобода" 67 днів безперервно обороняли позицію "Пінчер" біля Сіверська, останні три тижні з яких – у повному оточенні та під шквалом ворожих штурмів.

Росіяни використовували все: FPV-дрони, скиди з отруйними газами, артилерію, важку техніку, хвилі живої сили. Під час одного з найжорстокіших штурмів почався дев'ятигодинний стрілецький бій з гранатами та ближнім контактом. Російські штурмовики намагалися застрибувати прямо в окопи. Владислав бачив, як гине його побратим Олександр "Хом'як" Хомяк, як поранено Романа "Рима" Омеляненка. Він затягнув пораненого в нору і продовжив вести вогонь. Магазин за магазином. Тіло загиблого Сашка, що лежало на вході, прикривало їх від уламків ворожих гранат.

За час оборони "Пінчера" бійцям "Свободи" вдалося знищити до п'ятдесяти окупантів, шість одиниць техніки та вирватися з майже безнадійного оточення.

Новину про те, що президент України указом присвоїв йому звання Героя України, Вогонь зустрів на бойових позиціях. Разом із Владиславом Героями України стали його побратими Роман Омеляненко та Олександр Хомяк – посмертно.

Владиславу 26 років. Він продовжує боронити Україну. Його історія – це історія героїзму українського піхотинця, героїзму античного масштабу, яка ще чекає своїх Юнгерів і Ремарків, які би описали її.

Андрій Іллєнко, офіцер батальйону "Свобода" бригади НГУ "Рубіж"

Капітан Микола "Стриж" Стригунов – військовослужбовець, офіцер-десантник 80-ої окремої Десантно-штурмової Галицької бригади. 

Життєвий шлях Миколи – це історія людини, що виховувала в собі воїна. Коли в країну прийшла війна, такі воїни знадобились. Микола один із перших, хто взяв до рук зброю, щоб зупинити ворога.

Ще студентом Рівненського національного університету водного господарства та природокористування Микола здобував спеціальність менеджера-економіста, а паралельно з тим вступив на військову кафедру, де вивчав застосування на той час аеромобільних військ. З того часу і до початку повномасштабного російського вторгнення Микола цікавився мілітарною тематикою, здобував та відточував бойові і тактичні навички та займався розробкою військового спорядження. 

В перші дні великої війни Микола, як і тисячі інших свідомих українців, прийшов під стіни ТЦК, але йому сказали: чекайте.

Замість очікування Стриж обрав долучитись до лав ДФТГ, де продовжив тренування, удосконалення навичок, вмінь, між тим виконуючи різного роду спеціальні завдання.

Через певний час до Миколи зателефонували з ТЦК і запропонували прийти. Не вагаючись, Стриж пройшов ВЛК та як офіцер запасу був одразу направлений до Одеської військової академії, щоб вдосконалити свої навички та отримати нові знання. 

Підрозділом, де Миколі випала нагода реалізувати свій потенціал, стала 80-та окрема десантно-штурмова Галицька бригада, яка на той момент вела бої на Бахмутському напрямку. Бувши офіцером та командиром взводу, Микола неодноразово очолював штурмові групи, які успішно знищували та захоплювали позиції "вагнерівців" та регулярної російської армії. Бої за канал Сіверський Донець – Донбас та за село Кліщіївка, що біля Бахмута, продемонстрували силу духу, військову майстерність та вміння Миколи будувати військовий колектив і працювати в команді. 

Власним прикладом, ведучи людей у бій, Стриж здобував безцінний досвід та авторитет у підрозділі, який він з часом сам і очолить.

Беручи до уваги досвід та ефективність Миколи, командування 80-ої бригади відрядило Стрижа до Великобританії, щоб поділитись бойовим досвідом із західними партнерами, а головне – передати його українським новобранцям, які після навчання за кордоном мали поповнити підрозділи Десантно-штурмових військ. 

Після повернення на Донбас Микола приймає командування десантно-штурмовою ротою, яка тримає оборону села Кліщіївка. Саме тут на повну проявляється тактичне вміння, стійкість і залізна воля десантників, що довіряють рішенням свого командира – і це приносить результат. 

Влітку 2024 року рота Миколи Стригунова разом із усією 80-ою бригадою готується до наступу на російську Курщину. 6 серпня, коли почалась операція, підрозділ Стрижа провів серію успішних рейдових дій на території противника, виявляв та знищував позиції росіян, що дозволило сухопутним підрозділам закріпитись та взяти під контроль населені пункти Суджанського району Курської області.

В одному з таких рейдів, натрапивши на ворожий ротний опорний пункт, Микола разом зі своїми операторами БПЛА особисто вступив у стрілецький бій. Десантникам вдалось не тільки знищити противника, але і зачистити та захопити російську позицію. 

Згодом, коли Курська операція набула більш оборонного характеру, підрозділ Стрижа був свого роду "пожежною командою", що допомагала стабілізувати ситуацію та зупинити просування російських та північнокорейських військ. 

Наразі капітан Стригунов та його десантники стійко тримають оборону, не даючи росіянам просунутись до міста Суми.

Микола чесно та сумлінно виконує військовий обов'язок. Він є прикладом воїна, офіцера та десантника, що веде своїх людей у бій, лишаючись вірним гаслу "Завжди Перші".

Петро Гайдащук, молодший лейтенант, позивний "Оператор", офіцер відділення комунікацій, 80-ої ОДШБр

Іван Чорний – старший солдат Збройних сил України, Герой України, командир взводу батальйону Darknode, 412-ої бригади "Nemesis" Сил безпілотних систем.

Його шлях – це історія звичайного українського хлопця, який у вирішальний момент зробив вибір на користь Батьківщини. Коли виникла загроза, він без вагань повернувся з-за кордону, щоб захищати свій народ. Це вже багато говорить про цю людину. 

У березні 2022 року Іван присягнув на вірність Українському народу і розпочав службу у складі 116-ої окремої бригади територіальної оборони. А в січні 2023-го отримав перший бойовий досвід у боях за село Парасковіївка на Донеччині, де українські підрозділи вели запеклі бої. Протягом року він виконував різні бойові ролі: був сапером, аеророзвідником, штурмовиком, змінював завдання залежно від ситуації на фронті, демонструючи гнучкість і професійне зростання.

Найвідомішим став епізод 19–20 жовтня 2023 року біля Авдіївки, поблизу заводу "Коксохім", коли Іван здійснив героїчну операцію: під час бою взяв у полон п'ятьох російських солдатів і знищив дев'ятьох ворогів. Ці дії дозволили утримати позиції українського підрозділу та врятували життя побратимів.

За проявлену мужність Іван Чорний був удостоєний найвищої державної нагороди – звання Героя України з врученням ордена "Золота Зірка".

Під час виконання одного з бойових завдань він зазнав тяжкого поранення. Але не полишив служби – навпаки, після лікування та реабілітації опанував нову військову спеціальність. Пройшов навчання та отримав сертифікати оператора безпілотних літальних систем, після чого приєднався до Сил безпілотних систем, де нині командує взводом батальйону Darknode 412-ої бригади "Nemesis".

У новій ролі він бере участь у розвідувальних і тактичних операціях із застосуванням БПЛА, забезпечуючи точне виявлення ворожих цілей і збереження життів українських воїнів. Його шлях – це приклад адаптивності, сили духу й незламної відданості справі захисту України.

Іван Чорний – не просто воїн. Це людина, яка втілює дух сучасного українського війська: мужність, професіоналізм, людяність. Я знаю його особисто: щирий, сміливий, справжній – за такими майбутнє нашої країни.

Його історія – це доказ того, що звичайний хлопець може стати Героєм, якщо рухається заради великої спільної мети – захисту України.

Він точно гідний бути представленим у рейтингу "Топ-100 людей України" як уособлення сміливості, патріотизму та сили духу.

Валерій Залужний, колишній головнокомандувач ЗСУ, посол України у Великій Британії

Олександр Ширшин був одним із небагатьох, хто справді готувався до великої війни. Те, що сьогодні радять "ненародженим для війни", Геній зробив ще за місяць до повномасштабного вторгнення – сам обрав місце служби. Спочатку служив в одній із бригад ДШВ, а згодом перевівся до 47-ої окремої механізованої бригади "Маґура".

Про Олександра я дізналася тоді, коли історик Тімоті Снайдер опублікував фото, на якому Геній в окопі читає книжку. Але тоді він не прагнув жодної публічності – відмовлявся від інтерв'ю, бо вважав, що спершу бригада має показати результат на полі бою, а вже потім можна говорити з журналістами.

Зустрілися ми вже під час контрнаступу на Мелітопольському напрямку, куди була кинута 47-ма бригада. Знайомство відбулося в Малій Токмачці, куди я приїхала з журналістами. Це інтерв'ю запам'яталося надовго – змістовне, чесне, глибоке. Тоді стало очевидно: Олександр Ширшин має неабиякий інтелект, харизму і головне – чітке розуміння, заради чого він воює.

Хоча він міг керувати підрозділом із командно-спостережного пункту, завжди був поруч зі своїми людьми, йшов разом із ними вперед. Першим. Саме тому бійці поважали Генія – він ніколи не був "десь там", він був поруч, у бою.

Згодом Ширшин став заступником командира батальйону, а потім майже одразу – комбатом. Він глибоко розумів важливість Курської операції, розумів її стратегічну ціну для всієї країни. Завжди був відкритим до діалогу, умів слухати й переконувати, залишаючись при цьому твердим у своїх рішеннях.

На жаль, система Збройних сил часто не терпить тих, хто мислить ширше, ніж дозволено. Але такі, як Ширшин, стоять до кінця – не заради слави, а заради справи, в яку вірять!

‍Анастасія Блищик, колишня пресофіцерка 47-ої бригади

Олександр Гордієнко – героїчний аграрій з Херсонщини (м. Берислав), громадський діяч, голова Асоціації фермерів Херсонської області.

У 2022 році після деокупації правого берега Херсонщини розпочав власними силами розміновувати сотні гектарів полів, щоб знову сіяти український хліб. Гордієнко власноруч збив понад 200 ворожих дронів рушницею, тим самим захистивши місцевих жителів від смертельної небезпеки.

Він не був військовим, не мав спеціальної підготовки, окрім сильного характеру і чіткої позиції тримати фронт з рушницею і РЕБом (придбаним за власні кошти для ідентифікації ворожих безпілотників).

Олександр був голосом аграріїв Херсонщини серед органів державної влади, брав участь у всіх можливих зустрічах з вищим керівництвом країни. Метою його виступів було донести критичність ситуації роботи аграріїв Херсонщини і звільнити їх від оподаткування в смертельно небезпечних умовах роботи.

Ціна українського хліба виявилась дуже великою. 5 вересня 2025 року ворожий дрон все-таки влучив в авто, в якому перебував мій батько під час польових робіт. Травми були несумісні з життям. Олександр Гордієнко загинув, до останнього відстрілюючись рушницею від дронів. 

10 листопада 2025 року Указом президента відданого рідній землі аграрія Херсонщини було нагороджено найвищою державною нагородою "Герой України" (посмертно).

Аліна Гордієнко, донька Героя України Олександра Гордієнка

Нік Білогорський – фахівець із кібербезпеки, інвестор і співзасновник Nova Ukraine, найбільшого на західному узбережжі США фонду допомоги Україні. Народжений у Харкові, він пройшов шлях від інженера в таких компаніях, як Facebook і Google, до лідера неприбуткової організації. Така траєкторія дозволяє йому поєднувати енергію й інноваційність Кремнієвої долини з глибокою підтримкою України.

Нік однаково природно почувається на конференціях високотехнологічних стартапів, у розмовах із політиками у Вашингтоні чи співаючи українські пісні на вечірці. Саме так я вперше познайомилася з ним – почувши його сильний голос у дуеті з Русланою під час її гастролей у Сан-Франциско.

У Nova Ukraine Нік працює над тим, щоб об'єднувати ресурси, партнерства й людей, здатних створювати реальні зміни. Він переконаний, що розвиток освіти, громадянського суспільства та інновацій є ключем до стійкого майбутнього України, і щодня працює, щоб це майбутнє наближати.

Яна Ратман, волонтерка із Сан-Франциско

Я не можу пригадати момент знайомства з Максимом Буткевичем. Здається, що знаю його усе своє життя. Для мене він асоціюється зі спокійною силою. Ця сила була видима у російському полоні, під час сфабрикованих судових засідань, у колонії на окупованій Луганщині. У його скупих повідомленнях було багато любові та турботи про нас, його колег та друзів. Хоча нам було непорівняно легше, бо ми були на волі.

До повномасштабного вторгнення ми не так часто бачилися, і, як правило, завжди по роботі. Із всього спектру правозахисту Макс обрав захищати найбільш знедолену категорію людей, які, на жаль, ніколи не викликають особливої емпатії в жодного суспільства – біженців, шукачів притулку, мігрантів. 

Він тонко відчуває справедливість і завжди обстоює людську гідність. Тому безпомилково зчитував прояви авторитаризму чи ксенофобії. І ніколи не боявся виступати проти. Навіть якщо його не розуміла чи не підтримувала більшість.

Макс – глибока людина. Колись у розмові він згадав про свою богословську самоосвіту. Разом із цим він був своїм у колі антифашистів і анархістів. З ним цікаво обговорювати як абстрактні філософські концепції, так і практичні проблеми захисту прав людини. Не дивно, що він виступив одним із засновників Громадського радіо, девіз якого "Слухайте. Думайте" втілює своїм життям. Макс як ніхто може вдумливо слухати. 

Як людина дії він завжди готовий допомагати у просуванні інших тем. Тож ми працювали разом над правозахисним планом для парламенту, планували стратегії подолання безкарності за катування в поліції, виходили на акції для захисту свободи думки та слова. Я не знаю жодної значущої правозахисної події за всі ці роки, де б він не був присутній у тій чи іншій ролі.

У відповідь на брутальний розгін студентів на Майдані в листопаді 2013 року ми з командою запустили ініціативу Євромайдан SOS. Ми надавали правову допомогу всім переслідуваним учасникам протестів по всій країні. І звичайно, що Макс був одним із перших людей, які прийшли на допомогу. Як журналіст він ще встигав робити щоденні зведення Євромайдану SOS про побиття, катування та свавільні арешти. Як людина – підтримував волонтерів та волонтерок жартами та самоіронією. Я люблю згадувати його гумор у ті складні часи.

Одним із ключових принципів життя Максима є солідарність. Коли росіяни арештували перших політв'язнів у Криму, він заснував Комітет солідарності із заручниками Кремля. Я досі пам'ятаю публічну акцію, коли ми під дощем несли великий торт на день народження Гени Афанасьєва, якого ФСБ призначила терористом та після катувань запроторила за ґрати. Макс точно знав, що доки ми чесно боремося за наших людей, то додаємо їм сил, щоб дожити до моменту звільнення.

Максим вірить у найкраще в людині. Тому багато років допомагав становленню Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. Пам'ятаю, як зі сцени фестивалю він оголошував акцію солідарності на підтримку незаконно ув'язненого режисера Олега Сенцова. За іронією долі кілька років по тому учасники кінофестивалю вже підіймали таблички з написами #FreeMaksymButkevych.

Я згадувала Макса у своїй нобелівській промові. Мені дуже резонує його відповідь, чому він, антимілітарист, після повномасштабного вторгнення росії приєднався до Збройних сил України. Я знаю її напам'ять. Починаючи від "часи трагічні" до "я на своєму місці". 

Він і зараз на своєму місці. І яке щастя, що вже разом із нами.

Олександра Матвійчук, правозахисниця, нобелівська лауреатка, голова Центру громадянських свобод

22 жовтня 2025 року Росія атакувала Харків безпілотниками. Зокрема влучання було по приватному дитячому садочку. В будівлі перебували майже пів сотні дітей. Коли залунав сигнал повітряної тривоги, їх спустили до укриття. Будівля зайнялася. Малечу виводили та виносили рятувальники.

Ця світлина в той день облетіла всі світові ЗМІ: чоловік із дитиною – він загорнув її у свою куртку, дбайливо тримаючи її голову. Я впізнала на фото свого давнього знайомого – генерал-майора служби цивільного захисту Олександра Волобуєва. Зараз йому 67 років, уже на пенсії. До 2023 очолював Головне управління ДСНС в Харківській області.

У середині 2000-х, коли я ще працювала в Харкові репортером, Олександр Волобуєв був першим заступником начальника Харківського обласного управління МНС. Пам'ятаю, що часто бачила його у вирі кризових ситуацій: чи то лісові пожежі, чи то масштабні пожежі після вибухів на військових складах у Лозовій, чи то звичайні побутові пожежі. 

Він завжди був там, де була небезпека, де потрібно було ухвалювати рішення і брати на себе відповідальність. У моїх спогадах генерал – це приклад сміливості, рішучості та зосередженості. Він завжди готовий допомагати журналістам.

Хоча колись він накричав на мене та оператора Яна Доброносова. Це було літо 2008-го. Неподалік Ізюма зайнялася величезна лісова пожежа. Ми з Яном приїхали вночі. Порушуючи всі заборони, пробралися в саме пекло, і там Янчик все намагався зняти найкращі плани, а вогонь вже підступав з трьох боків, штаб (де і ми працювали) евакуювався, а Ян все знімав і знімав… от тоді Волобуєв і кричав на нас. Але кричав так, наче батько, коли побачив, що дитина в небезпеці.

Думаю, що ця світлина так вразила людей, тому що і на ній він уособлював образ Батька. Який рятує з пекла.

Ввечері 22 жовтня довго вмовляла його на інтерв'ю. Не хотів давати, казав, що був там не один, що нічого такого не зробив, головні герої – це його колеги. Так і є. Але він – людина, яка не може не рятувати. Після виходу на пенсію генерал-майор залишився працювати в Управлінні ДСНС, і досі продовжує виїжджати на надзвичайні події.

Невдовзі під час інтерв'ю він розповів про те, як заспокоював дівчинку: "Запитую: "Як тебе звуть?". Відповідає: "Саша". Кажу: "І мене – Саша". Заспокоїлася…".

Як же круто, коли можна пишатися своїми рятувальниками і такими генералами.

Ірина Ромалійська, журналістка та телеведуча телеканалу Current Time (Радіо Свобода)

Чи бачимо ми те, що бачить фотокамера? Чи радше фотографія відкриває нам те, чого ми не бачимо й не знаємо? 

Вальтер Беньямін, найбільш несподіваний філософ ХХ століття, писав про те, що фотографія відкриває "зорове несвідоме". Зорове несвідоме – це те, що ми побачили і про що ми забули. 

Коли ми дивимося на світлини майстрів, ми часто бачимо те, що ми колись бачили – і що захотіли забути. 

А тому фотографія – це часто впізнання, пригадування. Майже як "анамнесис", Платонове пригадування знання, яке ми мали ще до свого народження. 

Так, майстри фотографії є археологами баченого і забутого. Але вони також є відкривачами небаченого. Вони відкривають нам не лише те, що ми забули; а й те, до чого наш погляд ще не дістався. Вони є провідниками наших очей у просторі та часі. 

Фотографія знерухомлює час. Але робить це в момент його руху. Мить, якої прагне фотограф – це не мить зупинки часу; це мить його прискорення. Це точка, в якій час вистрибує в щось інше. Ми дивимося на час в момент його тигрового стрибка. Світ "після" цієї миті вже не буде таким, яким був світ "до".

Але куди саме час здійснює свій стрибок? Він вистрибує з себе самого, зі своєї проминальності, зі своєї водоподібності, він стрибає в щось інше. Він стрибає у сутність. 

В цьому особливість наших часів порівняно з часами древніх: сутність у нашу добу є не позачасовою, вона вбуравлена в час. Вона вкручена в його плоть. Фотограф дістає її, як кулю з тіла. Він дістає сутність, як Платон діставав ейдоси з небес, обкручені хмарами, немов водоростями. 

Але ця сутність – як Беньямінова блискавка. В безмежній тканині банальності тривання вона – блискавка сенсу. 

Фотограф – це теж продовжувач традиції барокового chiaroscuro. Він хапається за промінь світла посеред темряви. За сутність посеред вічного повторення.

Олександр Глядєлов є таким фотографом. На його світлинах ми бачимо не лише людей та події; ми бачимо істину. Істину, яку ми ще не бачили; істину, яку ми побачили й забули. Ця істина не існує у формі твердження; вона існує у формі озаріння.

Глядєлов повертає нам здатність до озаріння. Смак до блискавки сенсу. У цьому сенсі його фотографія – це продовження роботи старих містиків, від Майстера Екгарта до Паскаля. Але не з думками, а з фотоплівкою. 

Істина, яка розкривається в цих знімках – це теж істина часу. Це та сутність, яка є ядром часу. У Глядєлова ми бачимо цей час, немов на долоні: ось українські революції, ось підняття першого українського прапора, ось останній совєтський парад, ось смерті чи хвороби через чорнобильську радіацію. Ось перший, другий, третій Майдан, ось воронка війни, ось журба й радість, смерть і народження. 

Ось діти без дому. Ось доми без дітей. 

Ось історія як ейфорія. Ось історія як рана. 

Ось слова, ось мовчазність. 

Ось кінець, ось початок. 

Ось люди, які мріють про майбутнє. Ось майбутнє, в якому цих людей вже нема. 

Ось кошики з овочами на сходах підземного переходу. 

Ось футбольний м'яч, який зависає над пацанами на київському подвір'ї. Він схожий на місяць. 

Це, в чомусь, наш власний фотоальбом. Фотоальбом народу. Глядєлов ловить сутнісні миті, як воротар ловить цей самий м'яч-місяць і фіксує його в рукавицях, притискає його до землі. 

Він немов каже всім нам: ця істина наша, ми її не віддамо. 

Володимир Єрмоленко, президент Українського ПЕН, текст із фотокниги "Олександр Глядєлов"

Good Bread from Good People, Good People, Good Bread hub, Ar/Br – це неповна мапа проєктів, які б не відбулись без їхнього засновника та лідера Владислава Малащенка.

Спробую коротко про них розповісти. Всі ви чули про слово "інвалідність" і словосполучення "люди з інвалідністю". Так от, серед цієї групи людей є ще одна: невидимі, найбільш стигматизовані. Ті, кого ви рідко чи ніколи не зустрінете на профільних стратсесіях, форумах тощо. Хто ж це? Це люди з інтелектуальною та психосоціальною інвалідністю. 

Тож є така група: невидимі і забуті, а головне – сегреговані профільними організаціями, обставинами і самим життям. Зрештою, насамперед нами, суспільством. Їм рідко дають роботу, ще рідше – голос. А стигма така, що в самоадвокати йдуть лиш одиниці. От із цією групою живе, так можна сказати, і працює Владислав Малащенко. Сім років тому він відкрив мініпекарню, яка тепер є місцем роботи кількох десятків людей з тими самими типами інвалідності, про які я вже писав. 

Пекарня – не лише місце достойної праці й поваги, що вже неймовірно багато. Для людини без інвалідності така робота – нормальність. Але для людини з інвалідністю знайти таке місце праці – щастя. 

"Що таке щастя?" – спитаєте ви. Ну, наприклад, мати можливість йти з дому на роботу і назад, бачитись з колегами. Для когось робота – дім – робота – формула страждання. Але люди з інвалідністю часто позбавлені і цього – простої можливості працювати і… бути корисними світу, колективу. Може, не всі з нас цінують можливість працювати. 

Поруч із пекарнею виросла і мистецька лабораторія-майстерня. Будується освітній хаб. А з 2022-го пекарня працює як волонтерська. Волонтерська поміч сходу та півдню України, готує обіди для киян і киянок у кризі. 

А ще Влад знімає кіно про волонтерство і життя людей з інвалідністю. Не забуває і про пекло. А саме про пекло інтернатів для дорослих людей з інвалідністю, про які як їхній візитер і волонтер багато може розказати. 

Вам може здатись, що в тексті забагато слова "інвалідність". Повірте, в нашій державі його ніколи не буде забагато. Це нормальне слово. Бо нас, людей з інвалідністю, багато. І Влад Малащенко – той, хто живе день у день із думкою: кому б ще з нас знайти роботу, можливість реалізовуватися, жити гідно і, можливо, знайти щастя бути з людьми.

Станіслав Туріна, художник, куратор, співзасновник інклюзивних студій "Ательєнормально" та "Прекарня"

Борис Ґудзяк – один із тих людей, чия присутність відчувається навіть на відстані.

Чесність, служіння і любов до людей – три риси, які його визначають. І які сьогодні неймовірно потрібні Україні.

Для Львова велика честь, що владика є почесним громадянином нашого міста.

Кожна справа, яку він починає, завжди дає добрі й дуже видимі плоди. Найяскравіший приклад – створення та розвиток Українського католицького університету. УКУ став університетом-еталоном. Взірцем якості освіти, етики, управління. Це приватний університет без державних коштів – і водночас один із найсильніших в Україні. Українська молодь мріє навчатися саме там.

Я багато років спостерігаю за владикою Ґудзяком і бачу три речі, які мене особливо вражають.

Перше – нульова толерантність до корупції.

У нього це не про декларацію, а про стиль життя. Про принципи, які не змінюються залежно від обставин.

Друге – справжнє служіння.

Він знає, що таке служити Богу. І так само добре знає, що означає служити людям. Він робить це спокійно, без зайвих слів, просто бувши поруч. Його присутність сама по собі є підтримкою. З ним інколи достатньо мовчати – і цього вистачає, щоб знайти відповіді.

Третє – любов.

Відкрита, щира, невичерпна. Здається, у нього всередині є джерело, з якого може напитися кожен, хто поруч.

Його особиста історія – теж про вибір.

Колись він довго вагався: сім'я чи Бог. Про цей непростий шлях він чесно розповідає студентам – як нагадування, що і в житті духовних людей немає простих і безтурботних рішень. Є чесні рішення.

Владика має дивовижну рису – він вміє бути дуже близьким до молоді.

Коли був ректором УКУ, запрошував цілі курси до себе додому. Для багатьох це були вечори, після яких щось у житті ставало на свої місця. У своєму домі він завжди селить кількох студентів. Він пам'ятає своїх людей і буквально носить їх із собою – на картинах, де зображені обличчя тих, хто формував його шлях.

І при цьому він абсолютно живий, сучасний і свій.

Грає у баскетбол. Катається на лижах. Слухає The Beatles. Його лекція про рок – це завжди аншлаг.

Хоча океанська відстань між Львовом і Філадельфією велика, її з ним не відчуваєш.

Він 10 років служить за кордоном – бо так вирішила Церква, не він. Але те, що він зробив і продовжує робити для Львова, відчутно тут щодня.

Для мене він – людина великої гідності і великої любові. Людина, яка надихає.

Андрій Садовий, міський голова Львова

"Над містом майорять наші прапори" – так у перші дні вторгнення кожен свій допис у соцмережах закінчував Сергій Жадан. Тоді ці слова, як і той факт, що Сергій залишився в Харкові, були символом незламності міста і давали надію. Зрештою, протягом останнього десятиліття це стало ще однією роллю письменника і співака – роздавати, ніби вайфай, усім навколо надію. 

Уродженець Луганщини, мешканець Харкова Сергій Жадан став символом і голосом українського Сходу. Ми пам'ятаємо, як він не став на коліна під час сєпарського Антимайдану в Харкові, як після початку гібридної війни роками їздив у зону АТО до цивільних і військових, зрештою, як 24 лютого залишився в місті під обстрілами і стояв біля витоків "Хартії". 

Дивовижно в цьому те, що абсолютно контркультурний митець у важку хвилину став суспільним авторитетом та агентом змін. Він із тих поетів, які ведуть за собою революції, і тому про нього варто сказати лише одне – як нам усім пощастило, що в нас є Жадан!

Андрій Любка, письменник

В'ячеслав Запорожець – засновник благодійного фонду "Центр спасіння життя", який займається евакуацією військових з місць бойових дій, а також керівник та засновник реабілітаційного центру "TYTANOVI". 

Великий шлях В'ячеслава почався, коли йому було 14. Тоді від важкої хвороби померла його мати. Жінка довго боролася за життя, батько багато працював, а В'ячеслав разом зі старшим братом Русланом часто провідував маму в лікарні. Перед смертю мати попросила В'ячеслава "стати людиною". Відтоді життя хлопця змінилося. Як той давньогрецький філософ Діоген, який ходив з ліхтарем в пошуках людини, В'ячеслав шукав у собі ту людину, якою так просила стати його мати. 

Тож після смерті мами з вуличного хулігана він став відмінником, вступив до університету і опанував фах інженера-будівельника. У 2001 році В'ячеслав заснував будівельну компанію, яка згодом перетворилася на холдинг, брав участь у будівництві перших гіпермаркетів "Епіцентр" та інших великих промислових і торговельних об'єктів в Україні та Казахстані.

До 2009 року компанія В'ячеслава входила до трійки лідерів будівельного ринку України, а штат налічував майже 3 тисячі співробітників. Успіхи в бізнесі дозволили йому володіти дорогими автомобілями, гелікоптерами та яхтами. Він став доларовим мільйонером. І тоді В'ячеслав думав, що знайшов у собі ту людину, про яку казала мати. Але…

У вічній гонитві за новими проєктами, масштабуванням бізнесу чоловік не відчував гармонії з собою і з навколишнім світом. За весь час своєї кар'єри В'ячеслав двічі "обнулявся", тобто втрачав все і підіймався знову. 

І раптом почалось повномасштабне вторгнення російських військ на територію України. У перші дні війни В'ячеслав організував блокпост на під'їзді до Києва і створив стабілізаційний пункт на Протасовому Яру, вступив у тероборону Київської області. А 7-го березня на заправці чоловік зустрів молодого хлопця, який шукав бензин для евакуації. І подумав: "Якщо він може, то чому я не можу". На наступний день В'ячеслав зі своїм помічником на власних нових позашляховиках почали евакуацію цивільних з тимчасово окупованих населених пунктів Київщини. 

З того часу життя В'ячеслава Запорожця кардинально змінилося. Він залишив бізнес і присвятив себе волонтерській діяльності. У перші дні війни в його будинку під Києвом, обладнаному бомбосховищем, знайшли прихисток приблизно 100 людей. Він почав активно займатися евакуацією мирних жителів із зон бойових дій, зокрема з Чернігова та Краматорська, використовуючи власні ресурси та транспорт. 

Під час волонтерської діяльності В'ячеслав зіткнувся з проблемою недостатньої медичної допомоги пораненим військовим. Це спонукало створити загін з евакуації "Центр спасіння життя", а потім і центр протезування TYTANOVI, який займається допомогою ветеранам зі складними ампутаціями. 

"TYTANOVI" – це єдиний в Україні центр, який проводить остеоінтегративне протезування. Тобто вживлення титанового імпланту в кістку. Держава не покриває таке протезування, тож гроші доводиться збирати шляхом донатів і фандрейзингу. 

Центр TYTANOVI вже допоміг сотням українських військових отримати якісні протези та повернутися до активного життя. 

В'ячеслав Запорожець підтримує своїх пацієнтів і після завершення протезування. Таким чином він допоміг відкрити Титанове кафе в Києві та у Львові, також взяв декількох ветеранів на роботу в ребцентр психологом, інженером, інструктором з ходьби на протезах, а десятьом подарував власне житло. Це смартбудиночки, які до війни він будував на продаж.

За рік роботи з ветеранами В'ячеслав зрозумів, що важливу роль для фізичного відновлення грає ментальне здоров'я, тому в липні цього року відкрив культурно-мистецький центр TYTANOVI REHUB.

Це хаб для військових і ветеранів, де є різні види творчої та спортивної реабілітації: фотостудія, заняття з гри на музичних інструментах, студія подкастів, зустрічі з артистами, відомими людьми, артпрактики, заняття з боксу, робота з фізичними терапевтами. На жаль, потреба в протезуванні зростає, тому на початку грудня цього року у Львові запрацює Титанова протезна майстерня. 

В'ячеслав Запорожець – це людина, яка пройшла шлях від створення успішної компанії до розуміння справжнього сенсу життя. 

Він часто ділиться своїм досвідом і каже, що шлях трансформації почався тоді, коли він зрозумів, що справжня радість не в дорогих автівках, яхтах, красивих речах, а в тому, щоб давати. Давати тим, хто цього потребує. Адже бізнес може бути не лише способом примноження капіталу, а й інструментом для створення добра. 

І тільки тепер колишній доларовий мільйонер зрозумів, що знайшов у собі ту людину, про яку казала мама перед смертю, ще коли він був чотирнадцятирічним хлопчиком. Людину, яка найперше іде на допомогу тим, хто цього потребує.

 Леся Наконечна, керівниця культурно-мистецького центру TYTANOVI

"Друзі, давайте збиратися на акцію та відстоювати те, що ми будували за останнє десятиліття. Збираємося о 20.00 на площі біля театру імені Івана Франка. Беріть картонки від коробок та робіть плакати, де пишіть все, що думаєте з приводу наступу на антикорупційну систему протягом останнього часу", – саме цей допис Дмитра Козятинського в соцмережах став поштовхом до масових мирних протестів влітку 2025 по всій країні, які зрештою змусили владу відступити й зберегли незалежність НАБУ й САП.

Дмитро Козятинський – ветеран російсько-української війни, бойовий медик, волонтер. У минулому – ІТ-фахівець і приватний підприємець. До повномасштабного вторгнення Дмитро жив за кордоном, але після 24 лютого 2022 року повернувся в Україну й добровільно став до лав Збройних сил. Свідомо обрав шлях бойового медика після спеціальної підготовки.

Навіть під час служби Дмитро постійно ініціював збори на потреби свого та інших підрозділів. Після трьох років у війську він залишив службу за сімейними обставинами та долучився до роботи в благодійному фонді, продовживши допомагати військовим і цивільним.

Влітку 2025 року Дмитро став одним із рушійних голосів громадянського спротиву проти спроби знищити незалежність антикорупційних інституцій України.

Зінаїда Аверіна, координаторка протестів на площі Франка

Курган і Агрегат – саме той рідкісний тип артистів, у яких позначка "класні на сцені" повністю збігається з "класні в житті". Без понтів, без метушні, але з неймовірною відповідальністю, що інколи навіть лякає.

Їхнє почуття гумору – окремий вид терапії. Трохи занудні та вперті, але саме ця "занудність" і робить їх такими точними у своїй творчості. Вони влучають туди, де й болить, і смішно, і чесно.

Навчившись дивитися назовні трохи тепліше, а всередину – м'якше, вони легко відкриють для себе нові горизонти, до яких уже давно підступили впритул.

Для мене Курган і Агрегат – не просто гурт. Це люди, з якими легше переживається українська реальність. Вони – частина культури, що формується тут і зараз.

Антоніо Лукіч, кінорежисер, сценарист, автор книжки "Мої думки про кіно. Як перекласти життя на сценарій"

Анна Куркуріна — людина, яка руйнує будь-які уявлення про межі можливого. Багаторазова чемпіонка світу з пауерліфтингу, тренерка й біолог за освітою, вона стала символом внутрішньої сили та підтримки для сотень тисяч українців.

З початком повномасштабного вторгнення Анна без жодних вагань переключила свою енергію на волонтерство. Вона допомагає тваринам, рятує їх із прифронтових територій, збирає корм, обладнання й медикаменти для притулків і зоозахисників. Її маленькі відеоінструкції з порятунку тварин і поради щодо допомоги стали своєрідною "польовою школою" для багатьох людей, які хочуть робити добро, але не знають, із чого почати.

Анна належить до тих небагатьох, хто поєднує неймовірну фізичну міць із абсолютною емпатією. Її знають як людину, яка не проходить повз – ні повз загублене цуценя, ні повз людську біду. Вона невтомно нагадує, що людяність – це не про красиві слова, а про дії.

У час, коли країна бореться за виживання, Куркуріна стала для багатьох прикладом того, що таке сила характеру, відповідальність і любов до всього живого. Така сила не виникає нізвідки – вона створюється щоденною працею, послідовністю й величезним серцем.

Андрій Литвиненко, режисер

Марта… Жінка, яка вчить сотні тисяч людей любити, приймати, прощати.

Жінка, яка попри все завжди йде сміливо вперед, і не важливо – вона лізе на високу гору, в глибоке маленьке село до своїх дітей чи мчить через океан до Вашингтону розповідати про своїх "метеликів" і шукати можливості.

Вона сяє так, що іноді, мені здається, може зігріти своїм теплом цілий світ, а іноді, що спалить вщент своїм поглядом тих, хто наважиться підступитися до її дітей.

Вона мріє, наче дитина, а діє, наче наймудріший старець.

Більше як 500 мам та дітей, що сьогодні проживають у стінах шелтеру "Місто добра", 49 паліативних діток-"метеликів", що живуть та отримують послуги реабілітації, одинокі бабусі та песики-хвостики, що знають: тут – про любов, та мають шанс отримати люблячу сімʼю.

Так часто чула питання: хто за нею стоїть?! Вона посміхається та відповідає: "Ви ніколи не повірите!!! За мною найсильніший та найсправедливіший! За мною Бог та мої ангелики, діти-метелики".

Весь світ знає її – українську "Матір Терезу", а мені пощастило її знати як найближчу подругу. Комусь вона рятує життя, а зі мною вона танцює на березі моря. Щодня я вчусь у неї та разом із нею.

Анна Міщенко, керівна партнерка Київської школи державного управління імені Сергія Нижного

Володимир Васильович Миколаєнко народився і майже все своє життя живе та працює в Херсоні.  

 Навчався майбутній міський голова в Херсонському морехідному училищі рибної промисловості, а також в Херсонському індустріальному інституті. Працював на приватних підприємствах та в органах місцевого самоврядування міста. Двічі обирався депутатом Херсонської міської ради, а з 2014 по 2020 роки був Херсонським міським головою.  

 Як безпосередній учасник Революції гідності Володимир Васильович, який очолив Херсон і двічі перемагав на виборах (25 травня 2014 року та 15 листопада 2015 року) мав чітке розуміння природи російської гібридної агресії та потенційних ризиків для південних регіонів України. Після окупації Криму Херсон та область набули статусу ключового стратегічного регіону, які виконували функцію безпекового щита між материковою частиною України та окупованим півостровом. 

‍Навесні 2022 року під час тимчасової окупації Херсона Володимир Миколаєнко, який з перших днів повномасштабного вторгнення приєднався до Сил територіальної оборони, став об'єктом цілеспрямованих дій російських спецслужб. 17 квітня співробітники ФСБ організували фіктивну зустріч і незаконно затримали Миколаєнка. 

‍Попри те, що його негайно помістили у багажне відділення автомобіля й обмежили можливість руху, Володимиру Васильовичу вдалося повідомити свою родину про викрадення. Далі його утримували в підвальному приміщенні на території Херсона. Протягом шістнадцяти днів він зазнавав фізичного та психологічного тиску, зокрема катувань, що супроводжувалися інтенсивними допитами. 

‍На початку травня 2022 року відбулося перше переміщення: Володимира Миколаєнка перевезли до Севастополя, де його тимчасово утримували. Після цього його етапували до росії. Майже пів року він провів у СІЗО міста Борисоглєбськ Воронезької області. Перебування супроводжувалося регулярними побиттями, що мали на меті моральне виснаження та примус до співпраці. Восени 2022 року його направили до виправної колонії № 7 у селищі Пакіно Владимирської області, де він залишався до моменту звільнення. 

‍Попри значний тиск, Володимир Васильович демонстрував послідовну патріотичну позицію. На одному з інтерв'ю-допитів, організованих російською пропагандою, він відкрито заявив, що Роман Шухевич є героєм України, оскільки боровся за її державність. Ця відповідь стала свідченням його стійкості, незламності та відмови від нав'язаних російською стороною інтерпретацій. 

‍24 серпня 2025 року Володимира Миколаєнка було звільнено в межах чергового обміну. Це завершило понад трирічний період незаконного та жорстокого утримання, який супроводжувався багатьма порушеннями міжнародного права та стандартів поводження з полоненими. 

‍Сьогодні Володимир Васильович Миколаєнко, який став справжнім символом незламності та 5 вересня 2025 року отримав звання почесного громадянина Херсонської громади, продовжує боротись за звільнення українців, що перебувають у російському полоні.

Юрій Гусєв, Посол України в Азербайджані‍

Марія – науковиця міжнародного рівня. Вона закінчила Києво-Могилянську академію за спеціальністю "Біологія", після чого навчалася у Швеції. Далі мала кілька пропозицій будувати наукову кар'єру за кордоном, утім, повернулася розвивати науку в Україні.

Однією з перших в Україні почала дослідження ДНК з довкілля (eDNA). Це дозволяє в одній пробі визначити буквально все біорізноманіття: від бактерій та вірусів до риб чи китів. Вперше в історії здійснила повний скринінг еДНК всього Чорного моря – для відбору зразків сама вирушила в морську експедицію на науковому судні.

У 2019-му Марія стала однією з перших жінок, які "прорвались" працювати в Антарктику, на українську станцію "Академік Вернадський" (до цього майже 20 років діяло неофіційне гендерне обмеження).

Нині науковиця відповідає за цілий напрям антарктичних мікробіологічних досліджень – як серед наземної рослинності, так і в Південному океані. Їх проводять у співпраці з міжнародними партнерами.

А ще наша полярниця – чудова популяризаторка науки. Вона провела безліч лекцій для школярів і студентів, заохочуючи їх зануритися в неймовірний світ досліджень. 

Також Марія активно займається волонтерством для Сил оборони України, завдяки яким ми можемо продовжувати розвивати українську науку в умовах повномасштабної війни.

Сергій Глотов, біолог, фотограф, учасник 27-ої та 28-ої українських антарктичних експедицій

Яскрава, сексапільна, талановита, навіжена, сповнена такої енергії та свободи, що аж через край. Така водночас легка і глибока в журналістиці, у своєму письмі, в спілкуванні, дзвінкосміха, летюча.

Я читала один з її перших прозових текстів у рукописі і захоплювалася тим, якою мовою, як сильно і сміливо пише ця київська дівчина.

Я і зараз бачу її саме такою, особливо, коли вона сміється чи відкривається своїм людям, коли вона бачить, як живе фестиваль пам'яті її героїчних синів Романа і Василя, створений нею.

Протасів Яр – це не просто символ пам'ятування. Це освітня платформа, котра насичує нас розумінням ідентичності, громадської небайдужості та спротиву. Це ідеї та зміст життів Романа і Василя – битися з несправедливістю, жити своїм містом, боротися за українськість у нас.

Рідна моя Світлана Поваляєва, київська душа, мінлива хмарність з проясненнями.

Колись ми йшли разом, і на асфальті Світлана помітила і підняла маленьке пластикове сердечко, і прихистила в себе – так вона зберігає і прихищає серця багатьох людей: без пафосу, без якоїсь високої мети, просто це її серця, вона їх бачить і не може інакше.

Лариса Денисенко, правозахисниця, письменниця

Попереду – дорога, довга дорога, під час якої зазвичай мовчать, але мені треба говорити, розпитувати жінку, яка ще донедавна керувала власною туристичною фірмою, а тепер перевозить загиблих українських воїнів. 

Таня кермує дуже впевнено – таким водіям зазвичай довіряєш, і не страшно спати. Але в цій машині спати неможливо, навіть якщо дуже захочеться. За нашими спинами – загиблі. Ще вчора вони були живі, розмовляли телефоном зі своїми мамами, дружинами, дітьми, а сьогодні повертаються додому "на щиті". 

– Ця машина в Голландії возила торти, – несподівано каже Таня. – Вона мені підійшла, бо це з самого початку був холодильник. 

Раптом Таня тисне на кнопку склопідіймача, вікно розчиняється, і в середину, наче злий убивця, вривається запах смерті – так його називає Таня. На вулиці +30, і запах смерті не стримує навіть холодильник. Таня швидко зачиняє вікно, а мені стає соромно перед самим собою за те, що мені неприємний цей запах. Таня каже, що бувають дні, коли її речі настільки просочуються запахом смерті, що до неї не підходить навіть її собака. 

Я бачу, яка вона сильна і водночас слабка. Ось їй телефонує знайомий, і вона грубо відповідає, щоб той не нив, бо вона знайде йому бронежилет, а потім читає в документах, що один із загиблих – 1995 року народження, і її добрі очі наливаються слізьми, які вона щосили намагається стримати.

Таня каже, що страшніше навіть не сам факт перевезення тіл, а моменти комунікації з родичами загиблих. Ось їй телефонує мама вбитої росіянами молодої дівчини, і вона допитується в розгубленої й наляканої жінки, чи було в її дочки татуювання чорної квітки на шиї. Жінка каже, що було. 

І такі розмови відбуваються постійно. Я замислююся над новою реальністю, у якій тепер існує Таня, і намагаюся зрозуміти, як вона з цим справляється. Бо ж якщо навіть її одежа вбирає в себе запах смерті – чи душа людська не більш тонка матерія? 

Таня мовчки тримає кермо, і я вирішую теж трішки помовчати – принаймні поки не скінчиться дощ. 

А цей дощ коли-небудь скінчиться?

Володимир Сидько, режисер фільму "Місія 200" про Тетяну Потоцьку

Муміне Салієва – засновниця ініціативи "Кримське дитинство", дружина ув'язненого кримськотатарського громадянського журналіста Сейрана Салієва.

Після окупації Криму в 2014 році російські силовики влаштували терор місцевого населення, зокрема серед представників одного з корінних народів – кримських татар. Чоловіків (але вже й жінок) забирали з їхніх власних будинків зранку, звинувачуючи в неіснуючому "тероризмі", їх судили і судять, даючи великі строки. 

Я працювала в окупованому Криму 4 роки незалежною журналісткою. 

Коли ти приїжджаєш зранку на обшук, після перевернутих догори дриґом будинків, розгублених рідних і запаху заспокійливого в повітрі, найчастіше ти натикаєшся на дитячі очі. Майже в усіх кримськотатарських родинах є діти. Часто діти бачать, як їхніх батьків о 4-ій ранку люди в масках зі зброєю кидають на підлогу, зачитують їм "постанову про затримання" й уводять у невідомому напрямку. 

Муміне Салієва разом із волонтерами та волонтерками ініціативи "Кримське дитинство" бачила сотні таких дітей. Протягом цих довгих 11 років вони роблять так, щоб у цих дітей залишалося хоч щось від дитинства: вигадують для них свята і розваги, влаштовують поїздки, організовують майстер-класи. Вони забезпечують дітям політичних в'язнів психологічну допомогу після обшуків силовиків, опікуються їхнім здоров'ям і допомагають родинам. 

В 2017 році в чотирьох дітей родини Салієвих забрали Сейрана. Його засудили до 16 років колонії суворого режиму. Діти Муміне теж є частиною великої родини "Кримського дитинства". 

Коли в 2019 році посеред вулиці затримали Муміне, її довго, дуже довго тримали у відділку. В пакеті в неї були домашні пельмені, дбайливо зліплені її свекрухою, другою мамою, як Муміне її називає. "Пельмені візьміть, це мама чоловіка робила, шкода її труд, а ви дома поїсте", – звернулася вона до російських слідчих, які утримували її у відділку котру годину поспіль. 

Муміне – це абсолютне добро з дитячої казки на ніч. Вона – людина неймовірної сили і шаленої емпатії до світу. Муміне Салієва – душа Криму. 

Олександра Єфименко, українська журналістка з Криму

"Ходімо, пане Іване, на Майдан. Що б тобі хотілося побачити чи, може, купити?" – запитувала я юнака, якого у січні цього року бачила вперше у житті. 

"Прапор хочу, – тихо відповів він, – великий, можна? І щоб обов'язково купити на Майдані". Трішки подумав і майже пошепки додав: "А можна два великі прапори: жовто-блакитний і червоно-чорний?". 

У цьому діалозі не було би нічого дивного, якби моїм співрозмовником не був 18-річний парубок, котрий усе своє життя провів у Луганську, окупація якого триває вже дванадцятий рік. 

У свої 18 Ваня дуже чітко знає, чого хоче у житті, саме тому він рішуче зробив те, що під силу не кожному дорослому: вийшов із замкненого простору страху та пропаганди і свідомо обрав бути українцем де-факто і де-юре. 

Складно уявити, як це – вирости в умовах багаторічного тиску, інформаційної ізоляції, нав'язаної неправди, але зберегти чисте серце, незатьмарений пропагандою розум і моральний закон всередині. 

Він пройшов цей шлях без будь-яких гарантій безпеки з боку жодних "структур", використовуючи лише своє природне право на правду, а разом із ним і право на свободу, та тримаючись за беззастережну довіру до волонтерів з Дніпра. Це доказ того, що правда сильніша за пропаганду, а свобода – сильніша за страх.

Втім, історія Івана Саранчі є значно більшою, ніж особиста, вона є уособленням тієї тяглості України, яку неможливо знищити ні зброєю, ні тиском, ні роками інформаційної облоги. Це можна почути в десятках його інтерв'ю і, зокрема, в роздумах на тему безпекового мислення, де він ділився міркуваннями, як розпізнавати загрози, як виживати в комунікативно небезпечному середовищі, як він хотів би говорити з луганчанами через культуру, проводити культурні акції; безцінними є його поради про те, як вчити українську мову в окупації. 

Вірю, що мрія Івана стати архітектором має обов'язково здійснитися, але вже зараз він є рольовою моделлю архітектора змін для мільйонів українців і українок, чий сміливий вибір є символом повернення України в майбутнє, прикладом свідомої когнітивної деокупації і неспростовним доказом того, що правда робить вільними. 

Олександра Ляшенко, луганчанка, професорка Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, засновниця проєкту "Безпекове Мислення"

Сміливість і впертість. Це перше, що спадає на думку, коли говориш про Наталку.

Сміливість – це заснувати в 2014 році, на тлі Революції гідності, один із найвідоміших в Україні проєктів журналістських розслідувань. 

Впертість – це "рулити" цим проєктом ось уже понад десять років, завдяки чому команда має можливість розслідувати корупційні злочини українських можновладців, викривати російський вплив в Україні та розслідувати російські воєнні злочини, забезпечувати громадський контроль над владою та реакцію на викриття редакції з боку державних установ та правоохоронних органів. 

Сміливість – це прийняти додатковий виклик і стати керівницею Київського бюро Радіо Свобода, щоб представляти роботу усіх команд великого медіа в історичний та турбулентний час, в тому числі на міжнародному рівні. 

Впертість – робити це якісно, азартно і "вдовгу".

Саме ці якості стали "магнітом" для мене – і тоді я вирішила приєднатись до команди "Схем". Саме ці якості стають "магнітом" для багатьох інших колег, які приходять до нас. 

За той час, що ми співпрацюємо пліч-о-пліч, я можу впевнено сказати, що Наталка – це той приклад принципового лідерства, який хочеться наслідувати і який, я вірю, змінює країну на краще. 

Кіра Толстякова, редакторка проєкту журналістських розслідувань Радіо Свобода "Схеми"

Для мене Ден Христов – це людина, яка змінилася так, як мало хто може.

Він сам каже, що не воює. Але я думаю, що це і є його власна війна – за людей.

Колись він був просто яскравим, смішним хлопцем зі світу розваг, який знімав тіктоки, працював у шоубізнесі, був ведучим М1, завжди жартував. Та коли почалася повномасштабна війна, у ньому щось клацнуло.

Без жодного гасла чи статусу він просто сів у машину і поїхав – туди, звідки всі їхали геть. Спочатку допомагав, потім почав вивозити людей із самих гарячих точок, ризикуючи собою, не для відео, не для історій, просто тому що не міг інакше.

І ось цей колишній "сонячний ведучий" став людиною, яка носить у собі світло навіть серед темряви. Він зберіг свій гумор, іронію, цю дивну життєву енергію, але тепер вона не для сцени – вона для тих, кому страшно. Колись він знімав відео на ютубі, мріяв про мільйонні перегляди, і нарешті він їх отримав. Хоча, звісно, таких переглядів він точно не хотів.

Я пам'ятаю, як уперше побачила його відео, те саме, де він каже: "Ох і Стас, ох і Стас…". І от тоді в мені теж щось перемкнулося. Бо це було не просто про фронт чи небезпеку – це було про людину, яка зуміла залишитися живою всередині всього цього пекла. У тому голосі були і втома, і біль, і дивна усмішка, і страх, і любов до життя, і ця його впертість та іронія бути світлим навіть посеред темряви.

У 2024 році він створив короткометражний фільм "1% війни" – і це, мабуть, найчесніше, що можна було зробити після всього, що він бачив. Там немає патетики: є біль, смерть, дорога, мертва бабуся, яку він вивозить, і поруч – та сама його іронія, сміх крізь втому і віра, що життя все одно сильніше.

Цей фільм не про війну, а про людину в середині війни. І саме тому він такий справжній.

Ден не робить героїчних заяв, але кожна його поїздка – це чийсь врятований день, чиєсь життя.

Для мене він – символ того, як людина може знайти себе не в кар'єрі, а в дії. І ця дія – справжня, людська, без камер, але з серцем. Ох і Ден!

Тамара Крючкова, приватний нотаріус, правник, член вищої кваліфікаційної комісії нотаріату при Міністерстві юстиції

Останні 7 років життя Юрія Шаповалова були справді поза межами можливого. Людина, яка пройшла катівню "Ізоляція" в Донецьку, СІЗО і колонію на території окупованої Макіївки, дивом вижила і прожила ці роки, не зрадивши себе. 

Лікар-нейрофізіолог, голова Спілки кактусоводів Донеччини, просто гідна людина. Відео із затриманням Юрія Шаповалова в Донецьку 11 січня 2018 року бачили в інтернеті, мабуть, усі. Бачили, і нічим не могли допомогти. Він був одним із багатьох українців, яких Росія просто хотіла знищити.

Юрій повернувся. Повернувся з глухої діри, де він прожив страшні 7 років, де допомагав як лікар нашим людям, лікував, підтримував. Пережив у полоні смерть матері, яка була зовсім поруч, але не мала доступу до сина, що був за ґратами. Це ще один із видів тортур, які випало пережити Юрію.

Але вижити треба було хоча б для того, щоб розповісти світу правду. І він свідчить чудовою українською мовою. Я впевнена, що його свідчення ляжуть в основу вироків злочинцям у Міжнародному кримінальному суді Гааги. Але для цього Юрія і таких, як він, звільнених із полону, мусять підтримати держава і суспільство.

Ірина Довгань, правозахисниця з Донеччини, засновниця і голова громадської організації "СЕМА Україна"

Теза про те, що важливість достатньої кількості спідньої білизни для війська на війні стоїть не так вже й далеко від проблем виготовлення зброї, поставок F-16 чи сталості міжнародної підтримки, може звучати парадоксально. Ба навіть знущально. 

Проте у вирі новин світової політики, зведень з фронту та багатомільйонних зборів на потреби наших оборонців ми іноді забуваємо про дуже прості, проте невід'ємні, базові речі. 

Наприклад, Дніпро дуже багато допомагає Силам оборони, і через мене проходять сотні запитів від військових. Тому я добре знаю, що разом із дронами, тепловізорами, квадроциклами, автівками та купою іншого приладдя військовим так само потрібно закрити свої прості базові потреби. 

Комусь може здаватися, що говорити про таке незручно чи соромно. Але замінити цю істину натхненними лозунгами навряд чи можливо. 

Якщо хочете, можна скоротити це до того, що без трусів теж важко виграти війну. 

Безумовно, є державне забезпечення, але зробити так, щоб цих речей було справді достатньо, допомагають саме локальні ініціативи. 

У дівчат з Дніпра Ксенії Самойлич та Марини Пальченко це історія про те, як задум двох об'єднав вже кількасот швейних майстринь як в Україні, так і за кордоном. 

Їхня "Швейна рота" віддає тисячі комплектів спецодягу. Надто для тих, хто опиняється в лікарні з пораненнями. І тоді вся ця кібербілизна, кібершорти, худі, штани та шкарпетки сприяють одужанню бійців разом із зусиллями хірургів та медсестер. 

"Ми не думали, що про нас знають", – казали вони, коли ми домовлялися про нашу першу зустріч. 

Дівчата не звикли до уваги журналістів і не женуться за медійністю. За виключенням того, коли це дає нагоду залучити необхідне для свого виробництва. 

Бо з перших днів повномасштабної війни вони взялися закривати потреби, про які не говорили по телевізору. І продовжують далі це робити. Шити для військових будь-який одяг і особливо – спідню білизну. 

Борис Філатов, мер Дніпра

Я знаю Григорія Янченка багато років, і для мене він – уособлення тієї стійкості та людяності, на яких тримається Україна. Ще з 2014 року дядя Гриша став відомим всій країні як волонтер на візку, який збирав допомогу для фронту й особисто доставляв її разом із друзями-водіями.

Після окупації Херсона він прибув до Запоріжжя майже без нічого. У "Солдатському привалі" ми забезпечили йому житло, речі та підтримку. Тепер, як він сам каже, має два доми – Херсон і Запоріжжя. 

Наші шляхи багато разів перетиналися ще на фронтових дорогах: хлопці заїжджали до нас перепочити, ми довантажували їх усім необхідним. Це була взаємодопомога й дружба людей, які працюють на одну мету.

Григорій – це сила, що не потребує гучних слів. Людина, яка продовжує допомагати іншим навіть тоді, коли сама потребує підтримки.

Галина Гончаренко, керівниця волонтерського центру "Солдатський привал"

У житті Остапа Яриша було багато міст, студій, редакцій і доріг, але дві точки завжди лишалися незмінними: Львів, де він народився і виріс, і Україна, яку він ніколи не переставав пояснювати світові.

Його професійна стихія проявилася рано. Спершу – університетські аудиторії ЛНУ імені Івана Франка, потім Український католицький університет, а далі – Viadrina у Франкфурті-на-Одрі. Навчання поза межами України стало для нього першим досвідом поглянути на країну з відстані – і зрозуміти, наскільки важливо мати тих, хто може перекладати нашу реальність світу і світову – нам.

За понад 15 років роботи Остап встиг пройти практично всі сходинки незалежної української журналістики. Він співпрацював із Нromadske, Радіо Свобода, Громадським радіо, Суспільним, NV та іншими редакціями, де завжди був тим, хто не боїться складних тем і незручних запитань.

А потім був Вашингтон. Я побачила його репортажі біля Капітолію на Громадському і зрозуміла, що мені в команду "Голосу Америки" потрібен саме такий журналіст. Після консультацій з колегами я написала Остапу з пропозицією. Як виявилось у той самий вечір, коли писала я йому, він планував написати мені, попроситись на стажування. Зірки зійшлись. Вже за місяць Остап був у Вашингтоні, не як стажер, а як повноцінний член команди Української служби "Голосу Америки".

Дуже швидко Остап став незамінним, сильним, мудрим і творчим членом команди. Він пояснював українцям американську політику, вів щоденні телепрограми, знімав репортажі, модерував дискусії і був там, де визначалася майбутня підтримка України.

Він висвітлював американські президентські вибори 2020 та 2024 років, обидва імпічменти Дональда Трампа, пандемію, расові протести 2020-го. Коли ж Росія почала повномасштабне вторгнення, Остап став одним із ключових українських журналістів у США, зосередившись на темі оборонної співпраці, коли у 2023 році обійняв роль кореспондента Пентагону, де мав можливість напряму ставити запитання про зброю, допомогу та рішення, яких чекала Україна.

Паралельно він будував свою аудиторію – відкриту, критичну й довірливу. Його соцмережі стали майданчиком, де українці могли розуміти Америку, а американці – Україну.

У 2021 році вийшла його книга художніх репортажів "This is Америка". У ній Остап розповів про соціальні й політичні виклики США через історії звичайних людей – без пафосу, але з глибоким розумінням.

Після закриття VOA він не зупинився. Остап приєднався до адвокаційної команди Razom for Ukraine у Вашингтоні як медіарадник. Тепер його робота – посилювати українську присутність в американському медіапросторі та будувати інформаційні кампанії, які змінюють позиції, рішення й наративи.

Одним із прикладів стала проукраїнська кампанія на Алясці під час саміту Трампа й Путіна – смілива і стратегічно точна. Остап також налагодив контакти з консервативними медіа, які мають вплив на Білий дім, відкривши для них українські теми поза звичними стереотипами.

Сьогодні він продовжує робити те, що вміє найкраще:

— говорити про США українською,

— говорити про Україну англійською,

— і робити так, щоб між двома країнами завжди існував міст порозуміння.

Він працює для українських і міжнародних медіа як коментатор, аналітик і пояснювач складних процесів простою мовою. Говорить англійською, польською й іспанською – але завжди з Україною в серці.

Мирослава Гонгадзе, журналістка, громадська діячка, експертка з міжнародної політики

Коли я працював над статтею про Фонд Везермана, що допомагає українцям через гуманітарні програми, я ставив собі це питання знов і знов – із кожним новим знайомством з його робітниками.

Ось Ірина Хорошаєва, яка шукає тіла загиблих в Україні іноземних бійців та повертає їм їхні імена. Звір сумнівів гризе її зсередини та повторює одне: "Ти робиш недостатньо". 

Ось Роман Жура, що займається у фонді програмою евакуації поранених до Європи. Якщо боєць не підпадає під визначені законом критерії для евакуації, Роман намагається допомогти йому чимось іншим – знайти гроші на ліки, привезти біґмак і колу, а іноді – просто вислухати. Бо є в нього слабкість – він не вміє сказати військовому "ні".

Ось Меган Моббс, випускниця Військової академії США у Вест-Пойнті, що керує фондом. Вона закохалася в Україну ще в десять років: коли у школі дали завдання зробити презентацію про якусь державу, вона обрала країну, що "має вихід до моря, має зерно, а ще в людей там гарний одяг і квіти у волоссі". Напередодні повномасштабного вторгнення закордонні аналітики прогнозували, що Україна впаде від атаки "другої армії світу", але Моббс була впевнена: країна буде чинити опір.

Сьогодні Фонд Везермана працює за кількома напрямками: підтримка родин зниклих безвісти та загиблих військовослужбовців, ідентифікація загиблих, евакуація поранених, програма підготовки з надання медичної допомоги з моделюванням бойових поранень тощо. Разом – це допомога на 150 мільйонів доларів за більш ніж три роки повномасштабної війни.

Рустем Халілов, журналіст та редактор УП‍

Останні тижні для всіх українських патріотів були повні гіркоти і гніву. У час таких гірких викриттів багато хто опускає руки. Розчарування проглядається в заявах наших союзників. Та й ворог всюди розганяє розпач. Але підстав для зневіри я не бачу. 

Всі розуміють, що у кризи крім кримінального і політичного виміру є і моральний вимір. Саме моральна сила, патріотизм і віра в свою країну дозволяли і дозволяють мільйонам українців, воїнів і цивільних тримати на своїх плечах Україну. Саме в ці дні доречно було б кожному з нас згадати про таких людей, бо спогади теж додають сили. 

Йдеться про мого побратима Андрія Парубія. Все життя Андрія було прямим і щирим, без поворотів і звивин, він йшов шляхом служіння високій меті – вільній Україні. Хай це і пафосно звучить. 

Андрій займав ключові державні посади, був головою Верховної Ради України, секретарем РНБОУ. Але на них він залишався тим самим комендантом Майдану – щирим, надійним, чесним у слові і ділі, яким ми його знали в дні протистоянь на Грушевського чи в ніч штурму Будинку профспілок. 

Андрій був одним із небагатьох у політиці, хто міг сказати про себе словами Шевченка: "Ми не лукавили з тобою, ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою". Але він так не сказав би через свою надзвичайну скромність. 

Він не проповідував, уникав пафосу на високих трибунах. Андрій подавав неголосний, але сильний моральний приклад. Не всі тоді це розуміли. Квартальні клоуни насправді висміювали його не за дикцію і манеру говорити, а за ті високі цінності, які він уособлював. І лише під тиском всенародної підтримки петиції вийшов Указ про присвоєння йому звання Героя України. 

Ми багато зараз працюємо над увічненням пам'яті Андрія. Площі, майдани, провулки. В Україні нема традиції називати закони іменами депутатів. Але мені б дуже хотілося, щоби Закон "Про забезпечення функціонування української мови як державної" ми пам'ятали як закон Парубія. Його роль була вирішальна. Він жив армією, він жив мовою, він жив вірою. І він залишається з нами.

Петро Порошенко, п'ятий президент, лідер "Європейської солідарності"

З Сергієм Кислицею ми познайомились в 2014 році, коли після Майдану і початку війни доля занесла мене на державну службу в Міністерство фінансів. Дуже часто я брала участь у засіданнях Кабінету міністрів від Мінфіну, а Сергій – від МЗС. І з першого дня дискусій у Кабміні, а згодом і в урядовій ложі в парламенті я зрозуміла, що переді мною один із найкращих варіантів кадрових дипломатів – державних службовців: професійний, патріотичний, порядний і при цьому з неймовірним почуттям гумору й ерудицією. 

Робота з парламентом над законопроєктами в 2014–2020 роках була непростою. І дуже часто саме робота над фінансовими чи бюджетними документами перетиналась з експертизою, яка була потрібна від МЗС, адже дуже багато реформ і змін у нашому секторі було частиною європейської інтеграції або програм з нашими міжнародними фінансовими організаціями та партнерами. 

Сергій Кислиця завжди був енциклопедією дипломатичних відносин, він знав законодавство і дипломатичні правила та протоколи, він пам'ятав обставини, за яких народжувались ті чи інші рішення, і він ніколи не відмовлявся допомогти. Особливо, коли йшлося про рішення, важливі для держави. 

В лютому 2020 року Сергій завершив службу заступником міністра закордонних справ і почав службу Постійним представником України в ООН. На цій посаді всі таланти Сергія не тільки розкрились в повній мірі, але й дозволили нам досягти великих результатів у вигляді резолюцій та інших рішень і заяв з боку Генасамблеї та лідерів ООН під час повномасштабної війни. 

Виступи Сергія стали одними з найбільш цитованих, його чітка позиція, сміливість і швидкість у реакціях на постійні російські провокації, влучне цитування російської літератури, яке часто позбавляло представників агресорів слів, були загальновідомими. 

А здатність налагоджувати стосунки з колегами послами я відчувала й у Вашингтоні під час спілкування з ними. Особливою приємністю було готувати разом візити президента Зеленського, першої леді, прем'єр-міністра та інших делегацій, переживати, зустрічаючи їх біля трапу, і завжди знати, що ми випрацювали найкращий результат, коли відправляли їх додому.

Я також багато навчилась у Сергія в сфері багатосторонньої дипломатії, що допомогло мені краще представляти Україну в Організації американських держав. Ми змогли фактично продублювати більшість резолюцій, які було ухвалено в ООН, і навіть призупинити участь російського представника в ОАД. 

Посол Кислиця – це приклад того, яким має бути український дипломат. З моменту початку повномасштабної війни ми працювали пліч-о-пліч над багатьма спільними завданнями, і результатом цієї роботи стала зброя і допомога для України, санкції, ізоляція та засудження росії як агресора. І голосування в ООН, коли українські резолюції збирали безпрецедентні 143 голоси "за". Сергій був лідером і співтворцем цих результатів.

Я надзвичайно вдячна, що після закінчення каденції посла на запрошення міністра Андрія Сибіги Сергій, не вагаючись, сказав "так" і продовжив служіння державі на посаді першого заступника міністра. 

І сьогодні вже як просто громадянка України я відчуваю себе впевненіше, знаючи, що в нашій великій спроможній дипломатичній #TeamUkraine поміж багатьох професійних і відданих службовців бореться за українську перемогу посол Сергій Кислиця. Це точно наближає нашу перемогу. 

Оксана Маркарова, голова ради UkraineHouse DC Foundation, Посол України в США та представник України в ОАД в 2021–2025 роках

"Попри спротив" – мабуть, найточніша формула, якою можна описати шлях Олександра Клименка в антикорупційній системі. Спротив цей почався задовго до того, як він уперше зайшов у кабінет голови Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.

Його обрання на посаду заблокували ще на етапі конкурсу: частина комісії, делегована владою, робила все, щоб призначення не відбулося. Фактично це рішення стало можливим, лише коли Європейський Союз назвав призначення переможця на конкурсі САП однією з ключових вимог на шляху України до євроінтеграції. І тоді двері, які довго не відкривались, таки прочинились.

На посаді голови САП Клименко став одним із символів періоду, коли суспільство нарешті побачило ті резонансні справи, заради яких створювали прокуратуру нового зразка. Народні депутати й міністри, судді різних інстанцій і голова Верховного Суду та, звісно, нещодавня гучна операція "Мідас" – саме за його керівництва антикорупційні органи системно виходять на фігурантів, які ще вчора здавалися недоторканими.

Для самого Клименка це не перша зустріч із великими справами. Він прийшов у НАБУ як детектив і починав, зокрема, зі справи Романа Насірова – тієї, що стала першою спробою довести: посада більше не гарантує недоторканність.

Але найбільший тест на міцність відбувся вже цього року. Атака на антикорупційну систему була настільки масованою, що здавалося, ніби хтось вирішив повернути країну в 2013-ий одним рухом. Вона провалилася лише тому, що знайшлися люди й інституції, які стали на захист САП та НАБУ – і, по суті, на захист нової України. Операція "Мідас" свідчить, що антикорупційні органи не залишились у суспільства в боргу та продемонстрували стійкість і націленість на результат. 

Ми живемо в реальності, де ефективність антикорупційних органів часто вимірюють інтенсивністю ударів по них. І якщо виходити з цього критерію, робота Олександра Клименка – це історія про системність, витримку та принциповість, які вдається втримати всупереч всебічному тиску.

Катерина Бутко, голова Всеукраїнського Об'єднання "Автомайдан"

***

Я познайомився із Семеном Кривоносом невдовзі після того, як він став директором НАБУ навесні 2023 року. Це був непростий час для нього. Антикорупційне середовище в Києві мало його знало. Дехто не вірив, що він – правильний вибір на посаду директора Національного антикорупційного бюро.

Семен обіймає одну з найскладніших державних посад в Україні. Він перебуває під постійним тиском. З боку тих, проти кого ведуться розслідування, з боку політичних та економічних кіл, а також з боку суспільства й міжнародних партнерів, які повсякчас вимагають більших і швидших результатів. 

Розслідувати корупцію в країні, що веде війну – це додатковий виклик. Не раз, залишаючи НАБУ після розмови з Семеном тет-а-тет у його кабінеті, я замислювався, чи не дійде він одного дня до висновку, що особиста ціна, яку він платить як директор НАБУ, переважує його професійні амбіції.

Але він навчився справлятися з тиском і зосереджуватися на головному – забезпеченні незалежних та якісних розслідувань у справах високого рівня. Він знає, що це єдиний шлях до формування довіри до його відомства. І він досягає успіху. Хто б міг подумати, що тисячі людей вийдуть на вулиці на підтримку НАБУ та САП. 

Нещодавно, одразу після оприлюднення результатів операції "Мідас", я зустрів Семена на публічному заході, і мене вразило, що його сприймали майже як популярну телезірку чи музиканта. Він став публічним обличчям – обличчям, яке дає надію багатьом українцям, що мріють про суспільство з меншим рівнем корупції.

Семен зосереджений на роботі свого відомства і добробуті своїх співробітників. Він є лідером у питаннях гендерної політики, молодіжного розвитку та різноманіття і має амбіції створити найкращу систему управління персоналом. Його щире й сильне обурення після затримання детективів НАБУ в липні лише підтверджує, що він ніколи не підведе свій колектив. Він – чудовий приклад сучасного українського лідера, натхненного європейськими цінностями.

Коли Семена було призначено директором НАБУ, не так багато партнерів із громадського сектору вірили, що НАБУ під його керівництвом матиме прорив у боротьбі з топкорупцією. А зараз саме це й відбувається.

Аллан Паг Крістенсен, керівник Антикорупційної ініціативи ЄС

Якщо ви не знаєте Сергія Корецького, то це радше ваша проблема, ніж його. За образом інтелігента-відмінника – надзвичайно принциповий характер. Десь навіть з елементами патріархату, але точно не диктатури: голова "Нафтогазу" може сперечатись до хрипоти, але якщо почує переконливі аргументи на користь вашої (альтернативної його думці) позиції, легко з нею погодиться.

Відчути це на собі "Українська правда" мала змогу під час підготовки інтерв'ю з Корецьким: його турбувало все, зокрема й зроблені під час зустрічі фото. Та це не про нарцисизм.

Керівник найбільшої газової держструктури буквально живе під інформаційними бомбардуваннями опонентів, тому майже в напівавтоматичному режимі скептично сприймає публічний простір.

Чи є у Корецького вади? Звичайно. Ви не отримаєте від нього відвертостей ні про урядову вертикаль, в якій йому доводиться працювати, ні про парламентський саботаж справді корисних для державної енергетики рішень. Можливо, це і є формулою виживання в сьогоднішній системі владних координат. А якщо твої, Корецького, дії підкріплені ефективними менеджерськими кроками, маєш всі шанси на підтримку. Принаймні в притомної частини суспільства.

Дмитро Рясний, журналіст "Економічної правди"

Уявіть, що вам випало керувати найбільшим у країні підприємством, де працює стільки людей, скільки живе в середньому обласному центрі. Уявіть відповідальність за пасажирські перевезення, вантажну та військову логістику в державі, яка живе в умовах повномасштабної війни. Коли удари по містах, коліях, вокзалах і поїздах – не виняток, а рутинна реальність. Коли від того, чи рухатиметься залізниця, залежать життя людей і стійкість країни.

Це виклик, з яким Олександр Перцовський працює останні роки. Менеджер нового покоління, він будував кар'єру за кордоном: жив у Сінгапурі, працював у міжнародному бізнесі, перш ніж вирішив, що хоче бути дотичним до вагомих суспільних змін удома, в Україні – через реформування великих державних підприємств.

В "Укрзалізниці" Олександр від 2020 року. На момент повномасштабного вторгнення він очолював пасажирський напрямок – фактично відповідав за організацію евакуаційних перевезень. Ще тоді колеги називали його людиною, яка ніколи не спить. Звісно, це перебільшення. А втім, під час написання книги про залізницю я теж неодноразово переконувалася, що знайти вільну хвилину в його графіку непросто.

У час війни "Укрзалізниця" не лише перетворилася на всенародний lovemark, вона стала інфраструктурою, що підтримує життєдіяльність країни. "Критично важливо пам'ятати про ту єдність, яку ми всі відчували у перші місяці вторгнення", – сказав якось Олександр. І мені здається, робота кожного і кожної зі 180 тисяч працівників під його управлінням щоденно про це нагадує.

Марічка Паплаускайте, співзасновниця The Ukrainians Media, авторка книги "Потяг прибуває за розкладом. Історії людей та залізниці"

Пані Юлія Свириденко – одна з перших, з ким я зустрілась у 2023 році, коли приїхала в Україну як посол. Тоді вона очолювала Міністерство економіки і впроваджувала масштабні реформи. Я була вражена її підходом та відкритістю в роботі з послами Великої сімки. Згодом цей підхід допоміг їй побудувати відносини на основі довіри та співпраці з нашою групою.

Пані Свириденко вміє будувати стосунки і це в поєднанні з її дипломатичністю та стратегічним баченням допомогло досягти успіху в переговорах щодо угоди про корисні копалини, яку вона фіналізувала під рекордним тиском.

На мою думку, пані Свириденко має рідкісне для лідера поєднання обізнаності, стратегічного бачення, вміння співпрацювати, завжди залучати своїх колег, і це у комбінації з сильною інтуїцією, добротою і емпатією.

Як прем'єр-міністр пані Свириденко швидко визначила пріоритети і запропонувала програму дій уряду. Схоже, її природна реакція – комунікувати, а це важливо для українців.

"Моя головна ціль – реальні позитивні результати, які кожен українець відчує у своєму житті", – сказала вона після призначення. 

Наприкінці жовтня вона звітувала про перші сто днів роботи нового уряду. Крім стабілізації у військовій, економічній та соціальній сферах, пані прем'єр-міністр концентрувалась на підтримці енергетики та прифронтових регіонів.

Вона швидко реагує на найбільше антикорупційне розслідування в Україні, бо знає, що очільник уряду відповідає насамперед перед українськими громадянами.

Я сподіваюсь, що під її керівництвом оновлений Кабінет міністрів зможе відновити довіру суспільства і що вона співпрацюватиме з парламентом і громадянським суспільством для втілення ефективної політики і реформ, зокрема в напрямках євроінтеграції, безпеки і оборони, відбудови, бізнес-клімату, питань ветеранів, культури, енергетичної безпеки.

Я бажаю пані прем'єр-міністру успіхів.

‍Наталка Цмоць, посол Канади в Україні‍

З Миколою Торяником я знайома більше як 10 років. Саме тоді пройшла децентралізація, утворилася Хотінська громада, і він її очолив. Він на той час був першим головою новоствореної громади і лишився до сьогодні на цій посаді. 

Але мені так здається, що всі ці роки це для нього було не так посадою, як стилем життя. Микола Іванович жив із родиною в прикордонному селі Хотінської громади. Можливо, саме тому до всього, що в ній відбувалося, ставився по-хазяйськи. Через це і мав авторитет серед односельців.

До повномасштабної війни у громаді поремонтували дороги, школу, дитсадки, училище. І тоді я і багато хто з журналістів приїздив, аби Хотінську громаду показати іншим – як приклад розвитку. 

24 лютого 22-го року перші російські танки проїхали в напрямку Сум через села Хотінської громади. "Куди ж ви по новому асфальту!" – сказав Микола Іванович їм услід. І поки ворожі війська були на Сумщині, а його громада була ізольована від обласного центру, він зробив Хотінь пунктом незламності. Так вони змогли автономно прожити місяць: пекли свій хліб, розвозили по селах, роздавали харчі, ліки…

Після деокупації в 2022-му році громаду щоденно обстрілювали з артилерії. Мене найбільше вражало те, що вночі був обстріл, а на ранок приїжджаємо зняти наслідки цих обстрілів, а вже все поремонтовано. "А шо чекати? Ми все бистренько понакривали, позабивали…", – казав Торяник.

І коли інші голови громад просили допомоги в ОВА чи волонтерів, у Миколи Івановича все завжди було: і дерево, і брезенти, і шифер… Коли він встигав поповнити всі запаси, одному Богу відомо. 

Переломним стало літо 2025-го року, коли більша частина Хотінської громади опинилася під контролем ворога. Я пригадую, як у серпні ми приїхали в Хотінь із Миколою Івановичем. Село розбите, величезні вирви від авіабомб на дорогах, будівлі всі знищені. Людей немає. Його дім зайняли кацапи: його будинок і його громаду. Тоді я вперше побачила відчай у його очах. На той час вже понад 80% всіх сіл громади були знищені. 

Але навіть втративши все, Микола Іванович не зупинився і працює над проєктом містечка для переселенців із Хотінської громади.

‍Альона Яцина, очільниця сумського медіа "Кордон.Медіа"‍

Ми вперше зустрілися в червні 2019-го у штабі "Слуги народу". Михайло на той момент вже був співавтором концепції "держави у смартфоні" – ідеї, яка для багатьох звучала надто амбітно для українських реалій.

Ставши наймолодшим міністром в уряді Гончарука, він обрав прагматичну стратегію: розуміючи брак держресурсів і відсутність досвіду в держуправлінні, зробив ставку на сильних людей та партнерства. Фото Клаудіо Раньєрі в його кабінеті ілюструвало підхід – не "команда зірок", а "зіркова команда". Федоров запрошував професіоналів без корупційного шлейфу, навіть якщо вони працювали на попередню владу.

29 серпня 2019-го його призначили міністром. 6 лютого 2020-го запустили "Дію". П'ять з половиною місяців – за цей час через класичні держпроцеси нічого б не вийшло (насправді, створення "Дії" почалось ще до призначення уряду). Але команда змогла, бо будувала партнерства з бізнесом і донорами там, де не було бюджетів.

Звичайно, були помилки та комунікаційні кризи – невиконані обіцянки, суперечки між відомствами. Але вміння "продавати" реформи як продукт дозволяло команді переживати ці кризи. 

В 2024 році Федоров зробив несподіваний крок – уявив себе людиною, яку щойно призначили міністром, і проаналізував усю систему заново: що працює, а що ні. Впровадив OKR для прозорості цілей, оновив управлінську команду. Це рідкісна здатність – переосмислювати підходи, перебуваючи на посаді.

Сьогодні це команда, яка найдовше працює в уряді. Працюючи з різними складами Кабміну, можу стверджувати: за сукупністю впроваджених змін це одна з найрезультативніших команд в історії України. 

Що важливо – результати Мінцифри визнають навіть політичні опоненти та міжнародні партнери. "Дія" стала не просто застосунком, а символом нової України – технологічної, прозорої, орієнтованої на людину.

Після 24 лютого значну частину управлінського ресурсу команди було спрямовано на вирішення технологічних потреб, пов'язаних із війною. Не маючи військових повноважень, міністерство взяло на себе масові постачання Starlink, запуск "Армії дронів", створення кластера Brave1 та систему розподілу дронів на основі результативності. Це були складні та ризиковані рішення, які спершу викликали скепсис у профільних відомствах. 

Федоров фактично більшу частину свого часу після вторгнення присвячує саме воєнним напрямам, і команда продовжує працювати там, де їхні знання та досвід найбільш потрібні.

Рецепт Федорова – поєднання візії, саморефлексії, людей, партнерств і готовності брати відповідальність. З 2019 року команда стала досвідченішою і прагматичнішою, але не забула, навіщо йшла в уряд.

Олексій Дорогань, виконавчий директор BRDO

Переважна більшість громадських активістів уникає практичної політики, мовляв, це брудне болото: доведеться мати справу з людьми протилежних поглядів, а до того ще й неоднозначного морального й інтелектуального рівня. Набагато комфортніше залишатися в теплій бульбашці громадянського суспільства, серед своїх. Зізнаюся, я й сам такий. Якби всі були такі, ми б і досі борсалися в нерозв'язних проблемах, поставлених Революцією гідності.

Ярослав не такий. Він не боїться складних проблем і важких компромісів із носіями інших поглядів. Він пішов із громадського активізму в політику, прийняв цей виклик і гідно відповідає на нього кожним днем своєї роботи в парламенті. Для мене він є живим аргументом, що політика в Україні може бути моральною.

Народжений на російській Крайній Півночі, у військовому містечку стартової бази міжконтинентальних балістичних ракет з характерною назвою Мирне, Ярослав свідомо обрав повернення до коренів – спочатку через Пласт, згодом Просвіту та Молодіжний націоналістичний конгрес. Далі була антикорупційна та реформаторська громадська діяльність, партійне будівництво, набуття досвіду в якості помічника народних депутатів. Нині Ярослав очолює парламентський комітет з питань свободи слова.

Ми почали співпрацювати регулярно, коли Ярослав став одним із фундаторів та першим головою тимчасової спеціальної комісії по взаємодії з корінними народами РФ. Україна й досі не визначилася остаточно зі своєю політикою в цьому найважливішому напрямку, який наближає імперію до деколонізації, а Україну – до перемоги і сталого миру. Тут потрібен державницький погляд, широкий кругозір, стратегічне бачення, поєднання прагматизму з вірністю ідеалам. Я радий, що така людина є одним із лідерів українського руху в напрямку розвалу росії.

Валерій Пекар, голова правління ГО "Деколонізація"

На сьомий рік президентства Володимира Зеленського суспільство накопичило до нього чимало запитань. Вони набули критичної маси після того, як країну сколихнув один із найбільших корупційних скандалів за час незалежності – "Міндічгейт". Скандал, за яким не послідувало ані визнання помилок, ані кроків до переформатування влади, ані чесного діалогу із суспільством. Натомість ми побачили спроби вберегти найближче оточення від відповідальності та повернути фокус уваги в інше русло.

Управління потоками може звестися до "5–6 ефективних менеджерів", але управління державою – ні. Державний апарат – складний механізм, який за ручного керування втрачає не тільки ефективність, але й правильну навігацію. І сьогодні важко оцінити, якої шкоди йому завдала демотивація численних чиновників, що прийшли працювати не заради важких сумок із кешем, а задля змін у власній державі.

Проте складні перемовини щодо "мирного плану" потребують єднання – якщо не навколо конкретного прізвища, то навколо конкретної посади. І присутність президента Володимира Зеленського в рейтингу “Української правди” – це передусім прояв такого єднання та підтримки перед важким завданням, вирішення якого може визначити майбутнє всієї країни.
‍
‍

Конституція України

Стаття 102. Президент України є главою держави і виступає від її імені.

Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Президент України є гарантом реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору.

Стаття 106. Президент України:

1) забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;

2) звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

3) представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України;

4) приймає рішення про визнання іноземних держав;

5) призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав;

6) призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до статті 156 цієї Конституції, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою;

7) призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені цією Конституцією;

8) припиняє повноваження Верховної Ради України у випадках, передбачених цією Конституцією;

9) вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до статті 83 Конституції України, подання про призначення Верховною Радою України Прем’єр-міністра України в строк не пізніше ніж на п’ятнадцятий день після одержання такої пропозиції;

10) вносить до Верховної Ради України подання про призначення Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України;

11) призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України Генерального прокурора;

12) призначає на посади та звільняє з посад половину складу Ради Національного банку України;

13) призначає на посади та звільняє з посад половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;

14) вносить до Верховної Ради України подання про призначення на посаду та звільнення з посади Голови Служби безпеки України;

15) зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності цій Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності;

16) скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

17) є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави;

18) очолює Раду національної безпеки і оборони України;

19) вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань;

20) приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України;

21) приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації - з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України;

22) призначає на посади третину складу Конституційного Суду України;

{Пункт 23 частини першої статті 106 виключено на підставі Закону № 1401-VIII від 02.06.2016}

24) присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини;

25) нагороджує державними нагородами; встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними;

26) приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні;

27) здійснює помилування;

28) створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби;

29) підписує закони, прийняті Верховною Радою України;

30) має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів (крім законів про внесення змін до Конституції України) з наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України;

31) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України.

Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам або органам.

Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.

Акти Президента України, видані в межах повноважень, передбачених пунктами 5, 18, 21 цієї статті, скріплюють підписами Прем’єр-міністр України і міністр, відповідальний за акт та його виконання.

В Україні багато дронових компаній. Серед їхніх засновників є інноватори, великі інвестори, бариги, аферисти, волонтери, бізнесмени, політики та просто випадкові люди.

VYRIY DRONE – один із небагатьох виробників, про якого мені як журналісту доводиться чути лише хороші відгуки. І від військових, і від політиків, і від конкурентів.  

Олексію Бабенку вдалося побудувати в усіх сенсах "правильну" українську оборонну компанію воєнного часу. Вона не завищує ціни, турбується про якість, надає цілодобовий сервіс, розгортає виробництво компонентів, збільшує лінійку продукції, інвестує в перспективні команди та навіть робить значний внесок у розвиток мілтек-спільноти, об'єднуючи навколо себе порядних і впливових людей.

Мало побудувати "порядну" компанію, її ще треба зробити прибутковою. В Україні часто ці речі суперечать одна одній, але поки "Вирію" це вдається. Компанія залишається одним із найбільших виробників дронів, і поки навряд хтось зможе її зупинити.

Богдан Мірошниченко, шеф-редактор видання "Оборонка" ‍

Знаю Василя з таких часів, що мало хто і згадає. Ця людина виросла з менеджера в талановитого управлінця та інвестора в мене на очах. В Україні люди з амбіціями, характером, принципами – це рідкість. Але є ті, хто задає темп, підтягує планку і змушує всіх навколо рухатися швидше. І Вася – саме з цієї категорії.

Він із тих, хто бачить можливість там, де інші бачать проблему. Де хтось зупиняється – Василь уже рахує варіанти, приймає рішення й рухається далі. Він відкритий, допитливий, уважний до деталей і до людей. І саме тому за ним хочеться йти: бо він не просто говорить правильно – він робить правильно.

За останні кілька років усі ми пройшли через непрості історії. Кризи, турбулентності, виклики. Але Вася залишився вірним своїм принципам: чесність, повага, відповідальність. Без хитрих шляхів, без "якось воно буде". І саме за це його сьогодні визнає бізнес-спільнота – як підприємця, як стратега і як людину, яка продовжує будувати бізнес тут, вдома.

Ігор Мазепа, СЕО та власник Concorde Capital

Олександр Деркач – співвласник холдингу "Молочний альянс" (бренди "Яготинське", "Пирятин", "Славія"), один із архітекторів розбудови групи на базі кількох молокопереробних заводів.

Працював у банківському секторі, був серед засновників банку "Аваль". Досвід фінансування виробництв став у пригоді, коли він взявся за консолідацію молочного бізнесу та запуск першого в Україні сучасного заводу дитячого харчування.

Під час повномасштабної війни підприємства групи не зупиняли виробництво й долучалися до державних і волонтерських програм допомоги. Деркач відомий тим, що тримає фокус на операційній ефективності та командному менеджменті.

Окремий напрям – приватна медицина: в 2008 році він співзаснував клініку "Оберіг" із власною лабораторією та службою невідкладної допомоги.

Він один із тих, хто довів: навіть у найважчі часи можна залишатися і працювати в Україні, створювати робочі місця, розвивати бізнес і допомагати людям. Він – той, хто вміє будувати не тільки заводи, а й команди. Ті самі команди однодумців, які сьогодні творять історію українського бізнесу.

Вадим Чагаровський, голова "Спілки молочних підприємств України"

Складно сказати щось нове про юридичну компанію "Астерс" та її керівного партнера Олексія Дідковського. Краще за все про них говорять результати роботи.

Робота з "ПриватБанком" у багатомільярдному спорі проти його колишніх власників у Високому суді Лондона. В липні 2025 року судовий спір вирішено на користь державного "ПриватБанку".

Робота з Мін'юстом у Міждержавній справі в Європейському суді з прав людини, що стосується безпрецедентно масштабних порушень прав людини та фундаментальних свобод на окупованих територіях з початку 2014 року та під час повномасштабного вторгнення. У липні 2025 року ЄСПЛ задовольнив майже всі скарги уряду України, які були подані в заяві проти уряду Росії.

Робота з Експортно-кредитним агентством зі створення механізму страхування військових ризиків при експорті українських товарів Чорним морем, що дозволило відновити експортну логістику для наших виробників.

Робота з Міжнародною фінансовою корпорацією по реструктуризації кредитної заборгованості одного з найбільших виробників агропродукції країни, що дозволило компанії подолати негативні наслідки, спричинені повномасштабною війною.

Це далеко не вичерпний перелік справ, з якими працює "Астерс". Кожна з них має надважливе значення для країни в цілому, економіки, конкретних бізнесів.

Надзвичайний професіоналізм, високі корпоративні стандарти неодноразово були підкреслені численними вітчизняними та міжнародними відзнаками, які отримувала "Астерс" і Олексій безпосередньо.

Але я хотіла б сказати й про інші, не менш важливі якості Олексія та його команди. По-перше, це людяність. Людяність у всьому. По-друге, це – чесність у ділових стосунках і з партнерами. Ну і нарешті принциповість – принциповість завжди бути на стороні Світла і Справедливості.

Катерина Рожкова, колишня перша заступниця голови НБУ (2018–2025), свідок у лондонському процесі щодо виведення коштів з "ПриватБанку"‍

Фаундери Uklon – Вікторія, Дмитро, Сергій і Віталій – уже вписали свої імена в історію українського підприємництва. Вони створили LoveMark, якому довіряють і який люблять мільйони українців.

Uklon – приклад справжнього bootstrapping: коли все починається з ідеї, віри у свою команду та продукт, а завершується успішним екзитом навіть під час війни – та стає прикладом для інших.

І найцінніше – вони не зупиняються, продовжуючи інвестувати в розвиток української технологічної екосистеми через спілку Diia.City United і фонд Nezlamni.

Наталія Микольська, виконавча директорка Diia.City United

Андрій Журжій – лідер, який не чекає змін, а створює їх. Він уміє перетворювати складні концепції на зрозумілі робочі рішення, що змінюють ринок і задають нові стандарти. Андрій бачить бізнес як простір для розвитку та інновацій, де створюються нові можливості й об'єднуються люди зі схожими цінностями.

У партнерстві з Андрієм завжди відчуваєш впевненість, без остраху йдеш разом на довгі дистанції. Адже його принципи ґрунтуються на прозорості, довірі та сміливості мислення. Він тримає слово, знаходить рішення там, де інші зупиняються перед глухим кутом, і робить це з глибиною поваги.

Саме такі лідери формують нову бізнес-культуру – культуру відповідальності й натхнення, що спонукає інших мислити ширше й діяти сміливіше.

Юлія Бадрітдінова, генеральна директорка "МакДональдз" в Україні, Чехії та Словаччині

Ми вперше розпочали нашу співпрацю з Анною три роки тому в межах проєкту "Програма підтримки підприємиць" від L'Oréal Paris. Уже на етапі запуску ініціативи та формування складу журі ми мали чітке переконання, що саме Анна Завертайло є прикладом для наслідування для багатьох українок. Вона – сильна особистість, успішна підприємиця та надзвичайно надихаюча жінка.

Кожне інтерв'ю Анни вирізняється глибиною думки, практичністю та усвідомленим підходом до кожного рішення. Її бізнеси – це приклад уваги до деталей, орієнтації на якість та емоційний досвід споживача.

Щиро рада нашій багаторічній співпраці та вдячна за можливість працювати разом із такою особистістю в партнерстві з брендом L'Oréal Paris.

Аліна Одольська, Head of advocacy, L'Oréal Україна

Катерина Загорій неодноразово входила до списків найбільш успішних, впливових та надихаючих жінок України. Якби потрібно було описати її трьома словами, то я би назвала: енергія, харизма та дія. Та разом із цим Катерина – чуйна, емпатична та світла людина. 

Вона належить до тих, хто змінює реальність. Вона вміє поєднувати стратегічність і цілеспрямованість зі щирістю та включеністю як у бізнесі, так і у благодійних проєктах.

Катерина багато років розвиває "Дарницю" – компанію, яка є опорою української фарми, критично важливої галузі для України. Вона модернізує підприємство, опікується здоров'ям нації та не боїться говорити вголос про проблеми ринку. Її послідовна боротьба з аптечними монополіями стала прикладом того, як один лідер може запустити суспільну дискусію, що стосується кожного українця.

Мало хто знає, але Катерина одна з перших їздила на щойно деокуповані українські території та привозила людям ліки й гуманітарну допомогу. Про це не пишуть у новинах, та в цьому вся Катерина – без зайвого пафосу просто робить те, що вміє найкраще – вирішує найболючіші проблеми.

Разом із чоловіком вона створила благодійний фонд Zagoriy Foundation та системно формує культуру благодійності в Україні. Ініціативи сім'ї Загорій щоденно допомагають десяткам організацій і сотням людей. Катерина створює свої проєкти з любові й турботи – центр адопції тварин Zachyn, галерея українських витоків Mysternya, простори для людей і спільнот і багато іншого. 

Найбільша увага Катерини зараз – це допомога військовим. Вона вкладає в цей напрям максимум власних зусиль і ресурсу. Вона щодня працює на перемогу. Її любов до країни, бажання змін та невгамовна енергія заряджають усіх, кому пощастило опинитись поруч. 

Катерина Загорій – одна з тих жінок, які формують майбутнє нашої країни вже сьогодні.

Олена Ведмідь, СEO комунікаційної агенції Postmen

Віктора Петровича вирізняє здатність бачити перспективи й прогнозувати ключові напрямки розвитку як галузі, так і бізнесу в цілому.

17 серпня 2006 року "Астарта" провела перше публічне розміщення акцій на Варшавській фондовій біржі. Це був дебют компанії зі Східної Європи та України на цій біржі. IPO дозволило "Астарті" залучити значні інвестиції для свого розвитку.

Згодом компанія першою серед цукрових виробників отримала кредит від ЄБРР – понад 20 мільйонів євро, що дозволило модернізувати виробничі потужності та підвищити ефективність підприємства. Крім того, "Астарта" стала піонером серед українських аграрних фірм, які залучили пряме фінансування від американського банку під гарантії Ексімбанку США, що забезпечило додаткові ресурси для розвитку експортних напрямків.

Завдяки цим новаторським крокам "Астарта" є прикладом для інших гравців ринку та суттєво стимулює розвиток вітчизняного агросектору.

Зокрема і український уряд уклав договір про підтримку великих інвестиційних проєктів із "Астартою". Компанія відома своєю репутацією та цінностями, які засновані на чесності, розвитку галузі та країни, прозорості, створенні робочих місць і сумлінній сплаті податків.

Віктор Петрович активно просуває ідеї партнерства і створення екосистем за участю великого та малого бізнесу, вбачаючи в цьому шлях до сталого розвитку країни. Приклад "Астарти" демонструє переваги саме такого підходу, який може стати взірцем для інших українських підприємців. Об'єднання ресурсів і досвіду дозволяє бізнесам швидше впроваджувати інновації й адаптуватися до змін ринку, що є основою сталого розвитку.

Віктор Іванчик – врівноважена, скромна людина, уважний до інших, відкритий до нових ідей та завжди готовий прийти на допомогу; мудрість і орієнтація на цінності дозволили йому заслужено стати одним із ключових діячів сучасного українського агробізнесу.

Завдяки таким лідерам, як він, народжуються бізнеси, що активно сприяють відбудові України, створюють нові робочі місця і забезпечують сталий розвиток економіки. Вони стають прикладом для наступних поколінь, надихаючи інших на активну участь у розбудові України.

Олег Звягінцев, співзасновник ТОВ "Агросем"

Олександр Комаров – людина, яка мислить про розвиток навіть у найскладніші часи. Під його керівництвом "Київстар" не просто утримує позиції, а створює нові сенси для українського бізнесу.

2025 рік став для компанії історичним – "Київстар" вийшов на американську біржу Nasdaq. Це крок, який відкрив українському бізнесу шлях на глобальний ринок і показав, що інвестиційна довіра до України можлива навіть під час війни.

Компанія розвивається в нових напрямах. Придбання Uklon стало частиною стратегії побудови цифрової екосистеми, де зв'язок, транспорт і сервіси поєднуються в єдину технологічну платформу. 

Важливим напрямом стало тестування технології Direct to Cell – спільного проєкту з Starlink, який дасть змогу користувачам залишатися на зв'язку навіть без наземної мережі. Це не просто технічне оновлення, а крок до реальної стійкості країни.

Олександр стимулює відновлення телеком-інфраструктури, енергонезалежність мережі та цифрові рішення, які допомагають людям і державі.

Під його керівництвом "Київстар" перетворюється з оператора мобільного зв'язку на технологічну компанію, яка формує нову економіку країни.

Станіслав Прибитько, заступник міністра цифрової трансформації з розвитку цифрової інфраструктури

Олександр Конотопський – один із тих підприємців, які створюють майбутнє України своїми руками.

Його шлях з Ajax Systems – це приклад того, як технологічна компанія з Києва може задати стандарти безпеки у світі. Він мислить глобально, діє швидко і водночас залишається відверто українським у всьому, що робить.

Його лідерство не про гучні слова, а про результат – створення продукту, який доводить: українські інженери здатні на найвищий рівень.

Олександр Косован, засновник та CEO MacPaw

Олег Гороховський – один із найрозумніших підприємців, яких я знаю. Людина, яка мислить системно, стратегічно і водночас завжди залишається максимально раціональною. 

Михайло Рогальський – креативний, вибуховий, здатен знайти нестандартне рішення там, де інші бачать глухий кут. Разом вони створили monobank – продукт, який змінив правила гри у фінтеху. 

Моно – це екосистема, яка поєднала технологію, дизайн і людяність. Їхня сила – у поєднанні логіки та креативу. Вони показали, що український фінтех може бути розумним, красивим і блискавично швидким. І головне – надихнули цілу генерацію підприємців мислити нестандартно і з турботою про клієнтів.

Артем Бородатюк, засновник групи IT-компаній FRACTAL

Дмитро Сидоренко – підприємець і продюсер, який послідовно розвиває індустрію концертного менеджменту та культурних подій в Україні. Засновник клубу Atlas, фестивалю Atlas Weekend і компанії A-Concert, він став одним із ключових гравців у трансформації концертного ринку.

У 2025 році його компанія отримала управління МЦКМ – важливого державного культурного об'єкта. Під керівництвом Сидоренка розпочато процес оновлення комплексу: створення нової стратегії розвитку, залучення приватних інвестицій, ребрендинг і відновлення інфраструктури.

Його підхід поєднує професійне управління, відкритість до партнерств і прагнення створювати сталі культурні моделі. Саме тому МЦКМ може стати прикладом ефективної взаємодії держави та приватного сектору в культурній сфері.

Дмитро Феліксов, засновник Concert.ua та Readeat

Найближче оточення голови ДТЕК називає його в кулуарному спілкуванні "Мегават". Офіційне пояснення цього "позивного" в тому, що ініціали Максима Вікторовича Тімченка повністю відповідають цій одиниці вимірювання потужності.

Та зупинитись на цьому тлумаченні – вважай встати на півдорозі. Адже МВТ це не тільки про потужність, а й про холодну математику. Керівник найбільшої енергетичної групи країни буквально живе її проблемами та здобутками й не здатен ні на які компроміси на цьому шляху. Стосуйся це питання цинічної приватизації тих років чи необхідності "принесення в жертву" будь-якого члена команди. Ти не приносиш результат ДТЕК? Вільний.

Мабуть, тільки з таким холодним розрахунком і можна побудувати те, що побудував Тімченко. Та навіть багаторічний шлях успішного холодного розрахунку потребує елементів людяності.

Очільник ДТЕК, досконало знаючи англійську, вже не перший рік системно вивчає з репетитором нашу, українську мову. Вона точно не потрібна йому для спілкування з власником групи, а тим більше на переговорах з кредиторами по реструктуризації боргів.

Але вона вочевидь допоможе групі стати ближче до тих простих людей в окопах, від яких залежить, чи буде Україна в принципі. А разом з нею і ДТЕК. Краще пізно, ніж ніколи. Краще так, ніж ніяк.

Дмитро Рясний, журналіст "Економічної правди"

Почну з жартів. Я нещодавно зрозумів, що Андрій – страшний підкаблучник. У найкращому сенсі цього слова. Він так любить свою дружину, що це неможливо не помітити. Якщо бачить, що вона телефонує – все, світ зупиняється. І саме в цьому – його справжність. Бо врешті найкраща стратегія – це любов.

Я спілкувався з багатьма маркетологами. Є дві категорії людей у цій професії. Перші – ті, що вважають, ніби маркетинг – окремий світ, незалежний від решти бізнесу. І другі – ті, що розуміють: бренд – це не логотип і не кампанія, це ціла система відносин між компанією, її продуктом і людьми. Андрій – саме з цієї категорії.

Коли ми говорили про виклики в моєму бізнесі, було відчуття, ніби я розмовляю сам із собою. Він мислить глибоко, розуміє, де болить, де треба змінити кут бачення, а де – просто додати сенс. Його сила – у здатності слухати. І не просто слухати, а відчувати: момент, емоцію, людину.

Я знаю багатьох, хто працював з Андрієм. Усі кажуть одне: це завжди результат, завжди драйв і завжди повна віддача. Ми разом працюємо уже рік. Його команда – віддзеркалення його самого: занурення, глибина, повага. Він уміє підбирати людей, які не просто виконують завдання, а живуть продуктом.

І ще одна річ, яку я ціную в ньому найбільше. За весь час знайомства не було жодного разу, щоб він не відповів на дзвінок. Дрібниця? Може. Але саме за такими дрібницями видно людину.

Тому коли мене питають, хто найкращий маркетолог в Україні, я не вагаюся. Бо найкращий маркетолог – це не той, хто придумав найсміливішу кампанію. Це той, хто розуміє людей. І в цьому вмінні Андрій – абсолютно неперевершений.

Ростислав Мельник, СЕО девелоперської компанії РІЕЛ

Він вірив в Україну для людей. Повсякчас нагадував, що ідея соціальної справедливості є корінням української республіки, знищеної більшовиками. Активний учасник Революції гідності, завзято протистояв ідеологічній уніфікації протестного руху. На Майдані зброєю Давида були коктейлі Молотова та листівки з віршем Івана Франка "Патріот", саркастичним до спекулянтів на любові до батьківщини. 

Анархізм для Давида Чичкана був дороговказом розвитку людства через солідарність і персональну відповідальність. Праворадикали громили його виставки, а він на погрози й образи в соцмережах відповідав аргументовано, просто та щиро. Бо справді поважав інших та їхнє право на іншість. І був іронічним до будь-яких ієрархій.   

Як і до поняття "сучасне мистецтво". Говорив, що є не художником, а рисувальником. І що обрав візуальне як мову, цікаву для широких мас сьогодення. Попри це його роботи та навіть їх репродукції придбали музеї Бельгії, Польщі, Угорщини. Він створив власну образність на перетині плакату, іконопису, практик вуличного активізму. 

Він був щасливим, зустрівши у шлюбі з Ганною Цибою не лише кохану, але посестру в переконаннях, етиці, інтелекті. "Ганна Бездоганна" – говорив про неї Давид. Сина вони назвали Нестором. Постать Нестора Махна, пломінь його анархістської республіки живили впевненість Чичкана в тому, що воля є долею України. 

За цю волю він пішов добровольцем на фронт, приєднавшись до військових-антиавторитаріїв – анархістів та соціалістів. Піхотинець-мінометник Давид Чичкан загинув 10 серпня 2025 року. 

В день прощання із захисником на Майдані майоріли синьо-жовті, анархістські, веселкові стяги. Різнобарв'ям оприявнювалась Україна – рідна для різних, якою жив Давид. Любити її, вивчати, розуміти та змінювати надихають роботи та чесність рисувальника Чичкана.       

Костянтин Дорошенко, критик, куратор сучасного мистецтва

В той день, коли народився Артур, я, п'ятнадцятирічний і нетверезий, сидів посеред своєї вітальні під новорічними гірляндами, розтирав підліткові сльози від нерозділеного кохання й понад усе бажав нарешті стати дорослим, бо ж дорослі вміли давати раду своїм емоціям. Так я думав. І сильно помилявся. 

Коли Артуру було п'ятнадцять, я сидів у бліндажі під час своєї першої війни і понад усе хотів повернутися до сумної та нетверезої новорічної ночі. Те саме бажання у мене виникало з початком широкомасштабного вторгнення. Бажання повернутися у юність. Таку проблемну. І таку безтурботну.

Куди хоче повернутися юнак, який ще вчора був зовсім хлопчиком, а тепер вимушений ховати своїх бойових товаришів? Чи шукає він порятунок у пам'яті, як це роблять дорослі чоловіки? І що робити, коли життя лише розпочалося, а ти вже по вуха у війні? Ми не маємо для цього відповіді. Але як результат цього страшного процесу маємо добру літературу. 

За час великої війни в Артура Дроня, молодого, навіть юного письменника вийшло дві книжки. Поетична "Тут були ми" та прозова "Гемінґвей нічого не знає". Обидві сильні. Але традиційно помітними стають саме прозові твори. І "Гемінґвей…" стала, м'яко кажучи, не просто помітною, але й знаковою для цього літературного року. 

Щира дитинність, сильна подача, щемка оповідь. Проза Артура виразно демонструє його дорослішання в умовах, в яких складно зберегти добре серце і чистоту. Та Артуру це вдалося, що може викликати лише захоплення.  

‍Артем Чех, письменник, сержант ЗСУ‍

Літо 2025 року. Ми обговорюємо з Алісою не кіно, а концепцію освітньої конференції на тему сексуального насилля, пов'язаного з воєнним конфліктом. Аліса пропонує мені промодерувати дискусію про те, як ця тема представлена в українській культурі. І я з жахом усвідомлюю: вона досі стигматизована і часто віктимізована.

Про важливу правозахисну діяльність Аліси знають менше, ніж про її фільми. І це несправедливо. Ми так звикли захоплюватися досягненнями голлівудських зірок, що не помічаємо власних кіноробів. Тим часом Аліса є не лише продуктивною документалісткою, а й представницею міжнародної організації "Sema Україна", яка документує воєнні злочини росіян, адвокатує постраждалих від сексуального насилля на війні та руйнує токсичні уявлення про "жертву".

Сьогодні з цим шкідливим наративом українці борються як у міжнародному контексті, так і всередині власного суспільства. Примітно, що трансформація безсилля в суб'єктність є наскрізною темою для творчості Аліси. Щоби це вповні осягнути, треба дивитися всі її фільми. Вона одна з тих режисерок, у яких немає прохідних робіт.

Утім, я зосереджуся лише на її особистих стрічках. У 2015 році фільм "Аліса в країні війни", створений у співавторстві з Любов'ю Дураковою, розповідав про поїздку режисерки на Донбас, документування військових дій і досвід полону. Прем'єра картини відбулася на IDFA. Це найважливіший фестиваль неігрових фільмів у світі, який ще називають "документальними Каннами". Захід волів не визнавати російсько-українську війну, і за десять років Аліса розповіла про наслідки. 

У 2025 році вона завершила фільм "З любов'ю з фронту". Він теж про жінку на війні. Але тепер у її руках не лише камера, а й зброя. Протягом чотирьох місяців перебування в Українській добровольчій армії Аліса записувала щоденник вже для свого маленького сина. І, на мій погляд, це одна з найважливіших робіт в історії сучасного українського кіно. У ній назавжди залишиться послання тисячам дітей, чиї батьки добровільно стали на захист країни. Воно про гідність. Про подвиг. І про любов.

‍Ольга Бірзул, кінокураторка, культурна менеджерка‍

Мене справді вражає, що твори студії Aza Nizi Maza на станції "Історичний музей" у харківському метро, створені навесні 2022 року, продовжують лишатися там і бути частиною щоденного життя міста. 

В історії студії бувало різне: знищена перша виставка 2-ої Бієнале молодого мистецтва на майдані Свободи в 2019 році, непрості, але завжди наповнені змістом та зустрічами проєкти в міських просторах Харкова, зокрема на подвір'ї будинку Слово, на бульварі Поезії, в Літмузеї. Оформлення станції метро містяни і містянки, схоже, бережуть. Це роботи на крафтовому папері (!), але вони тримаються та надалі є важливими для міста.

Від 2010-х виставки студії, заснованої Миколою Коломійцем, стали локальним ґеймченджером візуального мистецтва та об'єднали довкола себе різні покоління та спільноти. Коли студія відкрила власне приміщення з галереєю та майстернями, це місце стало осередком експериментів, андеґраундом, у якому нові підходи до освіти та мистецькі проєкти існували поруч. 

Від 2022 року, після місяців у метро, спільнота Aza Nizi Maza оновилася – в її майстернях збираються разом нейровідмінні та нейротипові художники та художниці. Цього року залаштунки роботи студії можна було бачити в фільмі "Стрічка часу" Катерини Горностай, для якого Aza Nizi Maza також зробила постер.

Кажуть, щасливе та відповідальне майбутнє – це спільноти, уважні до оточуючого світу та одне до одного. Aza Nizi Maza, за роботою яких ми маємо можливість спостерігати вже сьогодні, для мене є одним із образів такого майбутнього.

Борис Філоненко, критик, куратор, головний редактор видавництва ist publishing

Пояснювати важливість Ліни Костенко для нашої культури – це як пояснювати важливість абетки. Натомість розкажу історію.

Восени 2022-го у щойно звільненому селі на Донеччині ми сиділи з побратимами в хаті без зв'язку, при запалених кількох свічках і ліхтарику й говорили. А потім я дістав PDF-ку книги "Війна 2022: щоденники, есеї, поезія" і читав вголос поетичну частину. Різні вірші по-різному відгукувались різним людям – як зрештою і має бути. Але не тоді, коли ми дійшли до Ліни Костенко. Бо читати і слухати, що про цей час пише вона – це було щось таке, що відгукується в кожному однаково глибоко, для кожного є однаково важливо. Якась універсальна, глибинна мова, яку ми всі розуміємо.

Саме усвідомлення того, що наша Ліна Костенко написала нашою мовою про наш час і зараз ми це читаємо – воно зробило нас сильнішими того вечора. Це більше, ніж література.

Мені здається, що десь так само це працює і в нашій культурі загалом. Сама присутність Ліни Василівни з нами в один час, саме розуміння того, що вона тут, вона поруч, вона продовжує писати про нас – це робить нашу культуру сильнішою. І нас самих робить сильнішими. 

Артур Дронь, український поет, військовослужбовець

Працювати з Мариною – це зустріч зі справжністю. У ній є щось надзвичайно глибоке й відкрите – те, чого неможливо навчитися або відтворити. Вона чує світ тонко, зсередини, і кожен її звук несе емоцію, дихання, живу присутність.

Як музикант Марина дуже чесна – вона не прикрашає і не намагається вразити, а просто є. Саме тому поруч із нею виникає відчуття повної довіри, у якій народжується музика без меж і рамок.

‍Філіп Коляденко, музикант

Після одного з українських показів "Порцелянової війни" хтось із глядачів запитав, як можна купити роботи Слави Леонтьєва та Анни Стасенко. Я нашорошила вуха, бо хотіла запитати рівно те саме – закохалася в одного з дракончиків із першого погляду і дуже хотіла, аби він був у мене на полиці. Та не склалося – нам сказали, що таких закоханих, виявляється, пачками ледь не після кожного показу, тому черга вже як за сумками Birkin. 

Утім, я не засмутилася, а навпаки – зраділа. Бо це саме той приклад культурної дипломатії, який, вочевидь, є найбільш виграшним. Коли щось українське справді викликає яскраві та приємні емоції – захоплення чи симпатію, а не просто бажання формально підтримати. Фільм "Порцелянова війна" отримав безліч нагород і номінацій за кордоном: від фестивалю "Санденс", який дуже френдлі до України, до премії американських кіноакадеміків. 

Талановиті українські автори разом з американськими та австралійськими колегами створили історію, в якій Україна та українці дуже нагадують ось ці фігурки Слави та Анни – вони невеличкі, милі, симпатичні, але явно зможуть куснути того, хто до них полізе. Як Беззубик із мультфільму "Як приборкати дракона". 

Це дуже відрізняється від стражденного образу, який досі намагаються "продати" за кордон деякі наші митці. Як показує практика – це не працює. Та й, вочевидь, нам самим бути чарівними та войовничими дракончиками значно приємніше та вигідніше, ніж нещасними жертвами обставин.

‍Лєна Чиченіна, журналістка, культурна оглядачка‍

Паша Остріков – людина-вітраж, що пропускає крізь себе сонячне та місячне світло, утворюючи візерунок, який нас захоплює.

Майстер лампового смутку. Його герої – це порцелянові відчайдухи й мрійники, готові ризикнути заради своїх антикварних цінностей.

Гумор Острікова, на щастя, не агресивно переконливий, а скоріш по-юнацьки незграбний. Він звертається до чогось світлого в нас. Ти ніби смієшся обличчям, а не вустами.

Мистецький впертюх із Красилова, який уміє не дослухатись навіть до, здавалося б, авторитетних людей, і прокладати свій унікальний шлях.

Володимир Кравчук, виконавець головної ролі у фільмі "Ти – космос", військовослужбовець

Я мав честь працювати з Олександром над фільмом "Камінь, папір, ножиці", який отримав премію BAFTA і який я продюсував. 

Його талант перетинає кордони з легкістю людини, яка народилася, щоб творити. Він має надзвичайну душу, вкладаючи любов, правду і справжню людяність у кожну мить своєї творчості. Співчуття, цікавість і глибока емпатія Саші формують його погляд на людей, а його скромність у тому, як він проходить по життю, виділяє його серед інших. Його присутність несе в собі світло, яке здається майже духовним, маяк, що надихає і дарує надію кожному, хто має щастя бути його свідком. Я абсолютно переконаний, що Саша призначений стати всесвітньо відомим.

Моя підтримка Саші тривала ще довго після завершення зйомок. Я поїхав до Києва та Дубліна, щоб подивитися його виступи в театрі, і ці подорожі з Лондона були для мене значущими, бо його мистецтво заслуговує на підтримку. Його родина відображає ту саму теплоту, яку він випромінює, ту саму доброту, яка випромінюється з нього на екрані та поза ним.

Сашо, я з нетерпінням чекаю на багато років дружби та співпраці, коли ми будемо разом прокладати шлях у британській кіноіндустрії, Голлівуді та на всіх інших горизонтах, що відкриваються перед нами. Ти заслуговуєш на все, що на тебе чекає.

‍Хайдер Ротшильд Хузір, кінопродюсер, лауреат премії BAFTA та засновник WHO'S HERE? PRODUCTIONS

Уперше я побачила витинанки Олени Турянської понад 20 років тому в Центрі сучасного мистецтва Сороса (при НаУКМА). Прекрасні абстрактні твори, вирізані з білого або чорного паперу, які "працюють" разом із тінями, що утворюються при освітленні. Однак за ці двадцять років мистецтво Олени стало значно складнішим, концептуально тоншим, ще більш абстрактним і водночас надзвичайно чуттєвим. 

Рік тому Турянська представила в Мистецькому Арсеналі величезний авторський проект "Агапе". Виставка-інсталяція, де один твір переходить в інший, папір змінює тканину, вишивка – знайдені об'єкти, калька шелестить і злітає вгору під дією руху глядачевого тіла. Цей проєкт викликав одностайно теплий відгук і в критиків, і в публіки. Це незвично для виставок сучасного мистецтва, часто складних і незрозумілих для недосвідченого глядача. Але інсталяція Турянської діяла на рівні відчуття простору, кольору, світла й тіні. І навіть ті, кому не хотілося заглиблюватися у філософські міркування Олени про природу любові в час катастрофи, піддавалися пластичній, чуттєвій дії її мистецтва. 

Олена Турянська – одна з найвагоміших постатей українського мистецтва свого покоління – тих, хто вийшов на сцену наприкінці 1980-х – на початку 1990-х. Парадоксально, але цей масштаб довго залишався непоміченим. Можливо, тому, що в її поколінні домінували чоловіки-деміурги, а не вдумлива, глибоко приватна художня практика, як у Турянської. 

Коли друзі питали її, як вона дає раду з нічними обстрілами, Олена відповідала: "Молюсь і шию". Саме ці пошиті з лікарняних простирадл чисті білі полотна стали одним із центральних об'єктів виставки "Агапе". Та ця відповідь описує не тільки, як постає мистецький твір, але й фундаментальну глибину художньої праці Турянської. І ця праця залишається гостро релевантною і промовистою для свого часу нині, як і двадцять років тому.

‍Олеся Островська-Люта, директорка Національного культурно-мистецького та музейного комплексу "Мистецький арсенал"‍

Філатов – це людина, для якої звук – мова душі. Він грає на всьому, що видає звук. І грає смачно, стильно, сучасно. Музика завжди поруч із ним, де б він не був: він наспівує, настукує, насвистує – а якщо поруч є інструмент, то й Євген уже десь поруч.

Так, композиторський успіх неможливий без роботи в студії. І скажу чесно: спостерігати за ним там – окреме мистецтво. У ці моменти вмикається його внутрішній перфекціоніст, який завжди хоче зробити ще краще. У студії він як риба у воді, невтомний і уважний до кожної дрібниці.

Він може змішати електроніку з душею, техніку з емоцією – і створити щось, що неможливо повторити.

У цьому й полягає його геніальність: не в складності, а в легкості. Геній – це не той, хто робить більше, а той, хто відчуває глибше. І Євген відчуває так, як мало хто насправді здатен.

Він справді обдарований, як то кажуть, поцілований Богом.

Режисер-постановник, телеведучий Євген Синельников

Вперше я побачила Ніну на сцені в 2017 році, у виставі "Ресторан “Україна”". В описі було щось про корупцію, перформативні галюцинації та потік свідомості. "Ну, добре", – подумала я і пішла за компанію. "Ого", – лунало в моїй голові під час вистави і досі інколи звучить у пам'яті. Я побачила, що про корупцію можна не тільки говорити: про неї можна танцювати, співати, читати реп, її можна втілеснювати і зрештою різати ножами. Це те, що робили на сцені дві перформерки – однією з них була Ніна Хижна. Я не могла відвести від неї очей.

Вдруге я побачила Ніну в 2024 році, коли пройшла кастинг у проєкт, режисеркою якого вона була. Ми почали працювати разом над виставою. Процес був настільки дбайливий, людиноцентричний та ненасильницький, що спершу мене це трохи турбувало. Як акторка я не звикла працювати в такому безпечному середовищі і не розуміла, як це має працювати. Знадобився час, щоб прийняти і усвідомити, хто така Ніна Хижна. 

Ніна живе в Харкові, є співзасновницею театру "Нафта". "Створення мистецького продукту, який надихає суспільство до змін" – так сформульована мета театру, і в ній чуєш голос Ніни. Втілювати зміни учасники намагаються і поза сценою: багатьом харківським студентам театральних вузів, які через війну змушені навчатись онлайн, їхній проєкт "Нафталаб" дозволив вперше отримати "живу" практику театру. 

Ніна працює з контекстом свого міста, колективним тілом, спільним досвідом українців під час війни (як у виставі "Хтось такі як я"). Піднімає теми екоциду, воєнних злочинів та справедливості (як у виставі "Оргія кіборгів"). Осмислює безбар'єрність у театрі і створила танцювальну виставу з використанням жестової мови "Тут буде сад". 

Я досі сперечаюся, ставлю під сумнів, противлюся, але ходжу на всі її вистави – а тепер і граю в одній. Ніна Хижна – це моє віконце в інший театр, через яке мені важко пролізти, але я тренуюся. Вона – людина, з якою можна комфортно не погоджуватися, обговорювати, проговорювати і далі творити вистави, концепції чи зміни в країні.

Оксана Леута, учасниця танцювального перформансу "В полі зору" режисерки Ніни Хижної

У чому сенс зображення війни? Для чого і для кого воно? Навіщо людству візуальні відтворення руйнації і смерті? 

Сьюзен Зонтаґ, розмірковуючи над цими питаннями після свого досвіду роботи у блокованому Сараєво, нагадує, що прагнення зафіксувати страждання і битви були властиві людству впродовж століть – ще задовго до того, як у 1936 році Роберт Капа зробив свою відому фотографію "Смерть республіканця", зафіксувавши момент влучання кулі в солдата на полі бою під час громадянської війни в Іспанії. Пізніше Капа розповідав, що зробив цей знімок, просто піднявши камеру над головою з окопу. 

Але на що здатні такі зображення? Чи можуть вони змусити людство зупинити бодай якусь війну? Бо якщо високопатетичні картини з батальними сценами, фотографії чи фільми, що змальовують перевагу над ворогом, мають, здається, зрозумілу мету пропаганди і підняття духу, то у чому важливість таких фотографій, як "Смерть республіканця", чи документального кіно з передової про справжню ціну свободи і незалежності?

"2000 метрів до Андріївки" Мстислава Чернова й Олександра Бабенка, безумовно, шокує – в тій мірі, якої потрібно, щоб зняти навіть найтонші рожеві окуляри життя у тилу, і тверезо побачити, якою ціною відвойовують наші захисники та захисниці буквально кожні десять метрів землі. Як за них віддають молодість, мрії, здоров'я і життя люди, які мали би вчитися в університетах, працювати в мирних містах, кохати і будувати сім'ї. 

І майже на рівні з цими безкомпромісними візуальними свідченнями закадровий голос Чернова зриває ще одну затишну ілюзію, ставлячи під сумнів сподівання, що найближчим часом ми зможемо повернути усі окуповані території, і констатуючи, що про російську війну проти України все менше хочуть чути у світі – війна, новини про неї, її зображення виснажують.

Але тоді у чому сенс навіть цього фільму? Чому він все ще потрапляє в програми найвпливовіших фестивалів світу? Що саме зумовлює аншлаги на його національній прем'єрі на Docudays UA? Що він дає глядачам?

Здається, відповідь полягає в тому, що Чернову та Бабенку вдається своїм фільмом створити поштовх до морально відповідальної, усвідомленої взаємодії, словами Зонтаґ, глядача із зображенням війни. Адже окрім вивіреного до найменших дрібниць контексту, який дає їхній фільм, він не лише апелює до емпатії і співчуття, а й спонукає до чесної зустрічі з дійсністю. Ця зустріч навряд є приємною, але вона точно необхідна зараз – від здатності усвідомити дійсність залежить виживання не тільки України, а й значної частини світу.

Юлія Коваленко, кандидатка культурології, програмна директорка Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA

Цьогорічну збірку есеїв "Гра в перевдягання" я впевнено раджу як must-read про війну. Ціную цей текст Артема Чеха за прозорість і прицільність, а також за чесність – а тому й безжальність. 

Його уважне письмо має важливу рису – воно не відводить погляд, приймаючи різні прояви життя. Тому тут є місце для втоми, невпевненості, роздратування, розгубленості. Для сміху, який інколи рятує краще за броню. Чи завжди це комфортно читати? Ні, та тут ідеться зовсім не про комфорт. 

В моєму читацькому сприйнятті досі триває діалог між есеями "Гри в перевдягання" й романом "Хто ти такий?". Текст роману 2021 року ще міг здаватися просто текстом про дорослішання. Але тепер з перспективи 2025 року й виданих за цей час текстів Артема Чеха я читаю його насамперед як роман про війну. Це історія про майбутніх героїв і героїнь війни, які тридцять років тому вчилися перемотувати касети кульковою ручкою. 

Війна як досвід впливає не тільки на наше майбутнє. Після 2014, після 2022 по-новому сприймається й минуле, чи то пак минулі, колишні, попередні ми. Минулі, колишні, попередні "Я". Важливо, що Артем Чех має достатньо відваги для погляду в минуле й діалогу з собою колишнім. І мертвим, і живим, і ненародженим.

‍Ірина Славінська, українська журналістка, ведуча, перекладачка, літературознавиця

"Це було настільки божественно, що в мене немає слів", – написала я редакторці УП.Культура. Я поверталася потягом з аншлагового концерту хору "Гомін" у Лондоні. Їх було два.

Про феномен хору та їхнього керівника Вадима Яценка вже написані кілометри текстів, і ще напишуть досвідчені критики та дослідники. Не будучи експерткою, з невеликим досвідом хорового співу вже тут, в еміграції, насмілюся сказати, що це було настільки досконало й філігранно, наскільки це взагалі можливо.

Ви коли-небудь перевіряли, чи б'ється ваше серце на концерті? А дихати забували? Мені щастило так у житті лише двічі. Не люблю усталених банальностей, але цей самий хор обов'язково потрібно слухати наживо, відчуваючи кожною клітинкою, усім своїм ДНК. 

Такий хор народжується раз на сторіччя. Його феномен зрозумілий усім – незалежно від місця, національності, віку, гендеру. Бо так звучить Музика. Так звучить для світу наша Україна.

Один з перших моїх диригентів колись сказав: співати разом – це дихати разом. Лондон цього вечора дихав із хором "Гомін", разом з Україною. Востаннє таке було більше ніж сто років тому. Та у хору Кошиця не було розкоші, окрім світла, ще й нести добро.

Тільки за половину свого туру Європою хор "Гомін" зібрав кошти на допомогу напряму "Збереження життя". Увесь гонорар за сьогоднішні лондонські концерти хор відправить постраждалим від обстрілів тернополянам.

Ярослава Матвєєнко, письменниця і журналістка

Ми з Аллою тренувалися досить довго разом на зборах. Коли потрібно було допрацювати щось на килимі, вона ніколи не відмовляла. На мою думку, її працьовитість і привела до таких високих результатів. 

Ще один нюанс. Не всім спортсменам вдається поважати своїх суперників, але Аллу відрізняє ця риса характеру.

На останніх моїх Іграх у Токіо я сказала Аллі, мовляв, ти працюй сумлінно – з душею, з вірою у справу, яку робиш, і тоді результат з часом обов'язково прийде. Терпіння і працьовитість зазвичай винагороджуються медаллю. Але не кожен готовий так довго чекати. І знов, і знов виходити на килим і робити ту саму важку роботу день у день, з року в рік.

Рада, що Алла Белінська дотерпіла і продемонструвала в цьому році чудовий результат.

Алла Черкасова, чемпіонка світу з боротьби

Забарного я знайшов на Троєщині. Щороку у вересні я ходив по школах, робив набори для київського "Динамо", шукав дітей. Одного дня я повертався додому на велосипеді й у ФК "Троєщина" побачив Іллю. Мені одразу сподобалась його гра.

Пізніше ми грали проти "Троєщини", за яку грав Ілля, я підійшов до його батька і сказав, що хлопець може грати за "Динамо", якщо в них є таке бажання. Я залишив батьку телефон. Батьки мені тоді сказали, що наразі він залишиться в "Троєщині", бо поруч живе і не потрібно витрачати час на переїзди.

Проте вже через пів року батько привів Іллю до мене в "Динамо" і сказав, що вони вирішили спробувати свої сили тут. Я протестував Забарного, відразу відзначив, що він дуже розумний, швидкий гравець і додав, що його навчать всім основам у нас в клубі.

Саме так Ілля Забарний, завдяки своїм здібностям, які я побачив ще на самому старті його кар'єри, потрапив у легендарний клуб. Він дуже вправний гравець, який швидко потрапив у хорошу команду, далі спрогресував до молодіжних збірних, основи "Динамо", "Борнмута" і, звичайно, ПСЖ.

Він – приклад для молоді. Приклад того, як, маючи трішки таланту, багато працювати та мати ціль, вирости з хлопчика у дворі на Троєщині до футболіста – чинного переможця Ліги чемпіонів.

‍Сергій Величко, тренер "Динамо" Київ, який привів Іллю Забарного в академію "Динамо"

Дмитро Котовський – один із найяскравіших представників українського фристайлу, спортсмен, який своїми перемогами відкриває нову сторінку в історії лижної акробатики України.

З дитинства Дмитро вирізнявся надзвичайною енергією та жагою до руху. Його шлях у спорті почався ще з дитячих тренувань, де він не раз падав, але завжди підіймався знову. Саме ця наполегливість і віра у власні сили згодом перетворилися на його головну рису – здатність долати будь-які труднощі.

Крок за кроком Дмитро виборював своє місце серед найкращих. Безліч годин тренувань, постійні поїздки на збори, змагання, робота над технікою – усе це дало результат. Його стрибок "Ураган" (потрійне сальто з п'ятьма обертами) став справжньою сенсацією у світі фристайлу і приніс Україні історичне золото Кубку світу.

Сьогодні Дмитро – не просто спортсмен, а приклад цілеспрямованості, витривалості й любові до своєї країни. Куди б не заносили його тренування чи змагання, він завжди пам'ятає, що представляє Україну і своїх людей.

Його історія – це історія людини, яка з дитячої мрії зробила реальність. Історія про віру, працю і здатність летіти до мети, попри все.

‍Олександр Абраменко, олімпійський чемпіон з лижної акробатики

Ця історія трапилася шість років тому. Листопад, прохолодно. Тренування проходили в Кіровоградській області, де є гарненька річка. Вузенька, з дуже крутими поворотами. Люда вже була чемпіонкою світу, титулованою спортсменкою. З нею разом тренувалася місцева дівчинка Тетяна, швидкість ходу якої була нижчою, ніж у Людмили. Щоб якось нівелювати цю різницю, я просив Люду робити великий радіус на поворотах, щоб Таня не дуже відставала. Лузан же йшла прямо і відстань між ними дедалі збільшувалася. 

Я був поруч на катері й мені в цій ситуації лишалося або їхати за Людою, або за Танею. Вода була дуже холодна і, якби хтось з них перевернувся, а мене не було поруч, могло статися все, що завгодно. Я, мабуть, 20 разів крикнув Лузан, щоб вона пропустила вперед дівчинку – нуль реакції.

Вона за знаком зодіаку – Овен, нікому не хоче поступатися. Доганяю Людмилу, катер зупиняється біля її весла, через кормову хвилю Люду захльостує водою. У неї істерика, мовляв, ви мене ледь не переїхали. Вчепилась руками за катер і каже, що далі гребти не хоче. Я запропонував їй сісти на плот і поки відпочити на ньому. Мовляв, буду повертатися назад, заберу тебе. 

Довів до кінця Таню, повертаюсь, Лузан немає. Приїжджаю на базу, її й там немає. На вечірнє тренування теж не прийшла. Дізнаюсь, що поїхала до Києва. Мабуть, жалітися на мене тодішньому міністру спорту Вадиму Гутцайту – вона з ним мала гарний контакт. Розповідати, як Микола Іванович її ледь не переїхав.

Хтозна, може вже й закінчилася наша співпраця з нею. Прийшов в готель, сиджу в номері, настрій не дуже. О пів на десяту вечора заходить Люда. Мовчить. Почали розмовляти. За годину помирилися – символічно взяли один одного за мізинчики. І вже потім я дізнався, що вона справді поїхала до Києва. Доїхала до Умані. Зайшла в кафе. Випила кави, трохи заспокоїлася. Подумала і… повернулася. Такий у нас вийшов емоційний струс.

Зараз іноді з усмішкою пригадуємо ту історію. Разом працюємо вже понад 10 років.

Микола Мацапура, особистий тренер Людмили Лузан

Ми з Ярославою часто разом проводили збори. Якось збір в Естонії тривав понад місяць. Я мав по два важких тренування на день. Кожне тривало по три години. Яся ж в цей час знімала відео для свого тік-току. Ходила лише на розминку. Так тривало тиждень, другий, третій, четвертий.

Потім поїхали на змагання – на етап Діамантової ліги в Парижі. Я виступив не дуже вдало, а Ярослава встановила світовий рекорд. Я кажу своєму тренеру: "Щось ми не те робимо. Дуже важко працюємо, а результати стають гірше і гірше. Тоді як Магучіх нічого на зборах не робила, а встановила світовий рекорд".

Якщо ж серйозно, то Ярослава – неймовірний талант.

Михайло Кохан, бронзовий призер Олімпійських ігор у Парижі з метання молота

Таїсія Онофрійчук – це приклад того, як сила і дух нації можуть проявитися в одній тендітній дівчині. У найтяжчі часи для України вона змогла показати незламність, силу характеру й справжню волю до перемоги.

Під звуки повітряних тривог вона продовжувала тренуватись, виступала за Україну на міжнародній арені. Її золота медаль на чемпіонаті Європи-2025, здобута після майже тридцятирічної перерви для української художньої гімнастики, стала не лише спортивним проривом, а й символом мужності, віри, гідності та сили українського духу.

Саме завдяки їй національна збірна отримала нове дихання й натхнення.

Ірина Дерюгіна, президент Федерації гімнастики України

Є історія з чемпіонату світу, який відбувся в Белграді у 2021 році, куди Катерина приїхала у складі збірної України. Перед змаганнями було зібрання. Я почав промову. Зауважу, що специфіка нашого виду спорту кардинально відрізняється від інших. Атмосфера не така, як на футболі, плаванні або легкій атлетиці. Під час змагань всі говорять тихо чи мовчать.

Намагаються створити умови повної тиші. Аплодувати прийнято тільки після виступу. До цього – жодних проявів емоцій. І спортсменів, відповідно, не потрібно збуджувати перед змаганнями – краще навпаки, заспокоїти. Враховуючи це, я якомога лагідніше довів до відома команди, що їм потрібно боротися.

Використав фразу "Треба піднажати". Вона чомусь викликала зворотну реакцію – почала виводити стрес назовні. У спортсменок, включаючи Катерину, неочікувано почався нервовий зрив. Хоча я не тиснув, це не було "накачкою".

З часом ця фраза стала крилатою. Далі Катерина повторювала її багато разів, уже з гумором. Маючи на увазі, що людина має відповідально поставитися до виступів.

Андрій Ляшенко, тренер Катерини Садурської

Ім'я Олексія Середи вперше пролунало на весь світ у 2019 році, коли 13-річний хлопець на своєму дебютному чемпіонаті світу дійшов до фіналу й посів четверте місце серед дорослих спортсменів. А вже за кілька тижнів у київському Центрі спорту "Ліко" виборов золото чемпіонату Європи, ставши наймолодшим чемпіоном в історії – у віці 13 років і 7 місяців.

Відтоді він не повертався додому без медалі: 11 нагород із чемпіонатів Європи (8 золотих, 3 срібні) та 5 медалей зі світових першостей (3 срібні, 2 бронзові). Цього року він тричі піднімався на найвищу сходинку п'єдесталу чемпіонату Європи й виборов єдине срібло на чемпіонаті світу серед усіх українських представників водних видів спорту. Коли дивишся на цю статистику, важко повірити, що йому лише 19.

Але я знаю Олексія не за цифрами. Знаю його з 8–9 років – коли він уперше почав виступати на всеукраїнських змаганнях: худенький, маленький, але з великим бажанням і рішучістю. 

Він не мав фізичних даних, які б відповідали стандартам стрибуна у воду, але його працьовитість, цілеспрямованість і внутрішня сила – та сама, яка сьогодні допомагає йому щоразу стрибати з десятиметрової вишки зі швидкістю понад 50 км/год, долає не лише страх, а й усі труднощі, що приносять роки війни, розлуки з домом і рідними.

Моя роль як тренерки – не просто навчити виконувати складні стрибки, а підтримати цей вогонь. Бо одного бажання без характеру замало. А в Олексія є і те, і інше. Він не лише чемпіон і лідер збірної України зі стрибків у воду – він гордість молодої, талановитої країни. На кожних міжнародних стартах Олексій нагадує світу, що Україна воює, і доносить правду міжнародній аудиторії, проявляючи свою патріотичну позицію.

Для мене він – приклад того, як спорт формує людину. Він – особистість, яка розуміє ціну праці, команди та своєї країни.

Тамара Токмачова – особиста тренерка Олексія Середи

Найбільші досягнення Олександра в аматорському боксі були в той час, коли я тренував збірну України. Усик став олімпійським чемпіоном на Іграх в Лондоні-2012 та чемпіоном світу в Баку-2011.

Проте мало хто знає, що перемоги в столиці Азербайджану могло і не бути. За лічені хвилини до виходу в ринг на фінальний поєдинок, де на нього чекав чинний чемпіон Європи, азербайджанський боксер Теймур Мамедов, Усик отримав пропозицію… здати бій. Для цього було достатньо знятися з поєдинку "через травму". До речі, у півфіналі турніру господар рингу за схожим сценарієм "переміг" Ван Сюаньсуань – китайський боксер знявся з бою, пропустивши без боротьби 18-річного Мамедова до фіналу.

Пропозицію ми отримали від керівництва нашої федерації. (Сосновський не розкриває прізвище людини, яка запропонувала настільки сумнівну угоду, але на той час Федерацію боксу України очолював фігурант багатьох журналістських розслідувань Володимир Продивус. В свою чергу, Олександр Усик зізнавався в інтерв'ю виданню "Пшегляд Спортови", що отримав пропозицію здати цей бій за 300 тисяч доларів – УП).

Умова надійшла, коли Усик вже надяг боксерські рукавички й готувався виходити в ринг. Але Олександр рішуче відмовився. Причому дуже гідно пояснив свою відмову. 

На той час у Сашка ще не було синів. Кирило народився в 2013-му, Михайло – у 2015-му. Але Олександр сказав: "Якщо зараз я знімусь з фіналу і посяду друге місце, через багато років діти запитають мене: "Тату, а що сталося в фіналі чемпіонату світу?". Що я їм відповім?".

Усик вийшов у ринг і впевнено переміг Мамедова з рахунком 25:15.

Думаю, Бог через таку поведінку Усика і дає йому все. І титулами, і грошима Олександра не образив. А якби тоді, у вже далекому 2011 році, Сашко повівся на гроші й здав би бій, можливо, зараз би у нього була зовсім інша доля.

Дмитро Сосновський, багаторічний головний тренер збірної України з боксу

Батьки Влади розповіли, як на мене, неймовірно цікаву та пізнавальну історію. Коли дівчині було 12 років, її запросили тренуватися й навчатись у Київ у спортивний інтернат. Вони заборонили їй їхати – вочевидь, побоялися відпускати дитину в невідомість. 

Наступного року її запросили знову. І під час сімейного обговорення Влада сказала батькам: ви нічого не розумієте, якщо я не поїду – не стану чемпіонкою світу. Батьки здалися, й 13-річна майбутня фехтувальниця таки потрапила до спортивного інтернату.

Мабуть, Влада щось знала – через 16 років стала чемпіонкою світу з фехтування на шпагах, лише другою в історії України у цьому виді. Тож наполегливість і характер юної спортсменки став визначальним у її подальшій спортивній кар'єрі.

Богдан Нікішин, головний тренер жіночої збірної України з фехтування на шпагах