Її не забороняли відкрито, але обмежували постійно – фільми клали "на полицю", сценарії правили, прем’єри переносили. Та Муратова ніколи не відмовлялася від себе. Вона створювала кіномову, яка не мала прямих аналогів: уривчасту, музичну, іронічну. У ній героїні могли бути одночасно вразливими й жорсткими, смішними й трагічними – такими, якими жінок не дозволяли показувати.
У цьому – її сила: вона не воювала із системою, вона просто творила поза нею. І цим сама по собі ставала викликом. Як сказала режисерка одного разу, "я не хочу, щоб про мене говорили інші, я сама про себе скажу" – і це, мабуть, найточніша формула жіночої автономії у світі, який звик пояснювати жінку через когось іншого.
Життя у плинностях і випадковостях
"Взагалі, все у світі трапляється випадково. Хоча до кожної випадковости ми отримуємо ще й право вибору – можливість обрати якийсь певний випадок.
У своїй роботі я свідомо «підставляюся» випадковостям. Наприклад, коли всіх акторів уже затверджено на ролі, приходить хтось із вулиці, стукає й каже: «Я хочу грати у вас головну роль», – я не скажу, що вже всі ролі затверджені й нічого змінити неможливо. Я його впущу й поговорю, раптом він щось підкаже – щось змінить", – розповідала режисерка.
За цим принципом вона й жила власне життя. Народилася у 1934 році в місті Сороки. Тепер це територія Молдови, а раніше – Румунське королівство, де поруч жили українці, євреї, молдовани та росіяни. В її родині з мистецтвом близько не зналися. Батько був інженером, загинув під час війни, тому виховувала Кіру мати – жінка сувора, освічена та практична, за фахом лікарка та політична діячка.
Муратова одразу знала, що хоче стати режисеркою. Вона брала участь у шкільних постановках, а коли мати почала працювати в Міністерстві культури – дала маленькій Кірі пропуск, з яким дівчинка могла безплатно відвідувати кінотеатри та виставки. Сама ж Муратова була певна, що вибору працювати в кіно не робила, а рухалась радше на внутрішніх відчуттях: