"Емпатія – моя сила": про лідерство у час війни очима голови Центру громадянських свобод Олександри Матвійчук
СПЕЦПРОЄКТ
10 лютого 2026
За понад три роки повномасштабної війни змінилася не тільки мапа загроз, а й наша внутрішня оптика: тепер ми інакше дивимося на присутність жінок там, де раніше їх "не бачили" або бачили лише в "допоміжній" ролі.
Разом із військовими медикинями, саперками, волонтерками, командирками й координаторками евакуаційних мереж є ще одна лінія боротьби – правова. Збір свідчень, фіксація злочинів, підготовка справ, адвокація механізмів відповідальності. З цим працює команда Центру громадянських свобод, а його очільниця Олександра Матвійчук – одна з тих, хто тримає лінію права у час, коли росіяни намагаються стерти саму ідею справедливості.
У березні 2026 року "Українська правда" втретє відзначатиме видатних українок премією "УП 100: Сила жінок by LOVARE". Перед цим у межах спільного з партнером LOVARE спецпроєкту ми хочемо розповісти історії героїнь, які надихають, діляться досвідом, долають виклики та творять зміни у своїх спільнотах – іноді ціною свого життя.
У цьому контексті сьогодні – історія Олександри Матвійчук: про видиму й невидиму роботу, витривалість і справедливість як невіддільну частину перемоги.
Як це – працювати поруч із болем і не втратити здатності співчувати
У 2014-му правозахисні організації готували перші звіти зі свідченнями людей, які пережили полон. Для Центру громадянських свобод це був етап, коли робота з документами та кейсами відразу перетворювалася на адвокацію – від ООН і ОБСЄ до українських судів. Тоді Олександра свідомо обрала чи не найважчий шматок – розділ про тортури. Не тому, що це "її тема", а тому, що усвідомлювала: війна виявилася довгою, і до цієї реальності доведеться звикати.
"Виглядало, що війна може бути довгою, тож мені треба було наростити «грубу шкіру».
Відразу скажу, що навіть після цих 12 років у мене не вийшло стати відстороненою та сприймати такі злочини спокійно. Така моя природа. Але я зрозуміла, що емпатія, яку я вважала своєю вразливістю, насправді є моєю силою", – наголошує Олександра Матвійчук.
Відразу скажу, що навіть після цих 12 років у мене не вийшло стати відстороненою та сприймати такі злочини спокійно. Така моя природа. Але я зрозуміла, що емпатія, яку я вважала своєю вразливістю, насправді є моєю силою", – наголошує Олександра Матвійчук.
Ця внутрішня "установка" і тепер визначає її подальшу роботу: чути деталі, від яких інші можуть відвертатися; тримати поруч людський біль настільки, щоб перетворювати його на справи, які мають шанс "вистояти" в суді, а не тільки в публічній увазі. Вона зауважує, що не прагнула звикнути чи зачерствіти, і після років роботи цього так і не сталося. Натомість емпатія перетворилася на інструмент, який дозволяє залишатися поруч із людьми та знати, як саме допомогти.
Центр громадянських свобод: що робить організація і як усе змінилося після повномасштабного вторгнення
Команда Центру громадянських свобод (ЦГС) ще з 2007 року системно захищає права людини, під час Революції гідності запустила мережу Euromaidan SOS, яка об’єднала тисячі людей для правової допомоги та фіксації порушень, а згодом – почала моніторинг у Криму та на Донбасі. Саме ЦГС став одним із лауреатів Нобелівської премії миру 2022 року – це формально закріпило роль громадянського суспільства як суб’єкта справедливості.
Після 24 лютого 2022 року ЦГС об’єднався з десятками партнерських ініціатив у різних регіонах, створивши "Трибунал для Путіна" (T4P) – національну мережу документаторів.
"Ми побудували національну мережу документаторів та покрили сіткою всю країну, включно з окупованими регіонами. … Бо люди не цифри, і життя кожної людини має значення", – наголошує Олександра Матвійчук.
Наразі, за її словами, документатори зафіксували вже понад 90 тисяч епізодів воєнних злочинів повномасштабної війни, а також понад 3700 випадків руйнування чи пошкодження культурних, релігійних і соціальних об’єктів – від історичних пам’яток до лікарень. Вона підкреслює, що ці цифри – лише верхівка айсберга, адже Росія свідомо завдає болю цивільним, намагаючись зламати спротив: воєнні злочини використовуються як метод ведення війни.
Також вона додає: коли світ відволікається, українське суспільство має повертатися до базової істини – не втомлюватися, коли під питанням саме існування.
"У нас немає розкоші втомитися. … А для українців ця війна геноцидальна. Путін відкрито говорить, що немає української нації, немає української мови, немає української культури. Усі ці роки ми документуємо, як ці слова обертаються на жахливу практику. Росіяни фізично знищують активних людей на окупованих територіях – мерів, журналістів, дитячих письменників, священників, вчителів, бізнесменів.
Вони забороняють українську мову та культуру. Вони грабують та знищують українську культурну спадщину. Країни, які втомлюються доводити свою ідентичність, – зникають. Тому наша втома нас не визначає. Коли закінчуються сили, то починається характер", – заявляє Олександра.
Вони забороняють українську мову та культуру. Вони грабують та знищують українську культурну спадщину. Країни, які втомлюються доводити свою ідентичність, – зникають. Тому наша втома нас не визначає. Коли закінчуються сили, то починається характер", – заявляє Олександра.
За цими словами стоять не тільки узагальнення, а й конкретика щоденної роботи. Олександра розповіла історію, яка не відпускає навіть тих, хто звик працювати з такими матеріалами; вона повертає відчуття реальності й нагадує, заради чого тримається щоденна рутина документування. Йдеться про 10-річного Андрія з Броварів: сім’я намагалася виїхати в перші дні вторгнення, на дорозі їх зупинила колона російської техніки, бронетранспортер свідомо переїхав цивільне авто, хлопчика силоміць витягнули, потім стріляли в бензобак, і батьки згоріли живцем – мама ще говорила з ним.
"Поки війна перетворює людей на цифри, ми повертаємо людям їхні імена", – говорить Олександра Матвійчук.
Паралельно з "польовою" роботою змінилася і вага голосу Центру у світі. Після визнання Нобелівським комітетом очільницю Центру часто кличуть у простори, де ухвалюють політичні рішення; і тут з’являються нові ситуації, коли доводиться бути буквально єдиною українкою в кімнаті. Вона згадує бразильську зустріч "Великої двадцятки", де питання війни та миру обговорювали без офіційної української делегації:
"Буває так, що я не просто єдина представниця громадянського суспільства, а єдина українка в цій кімнаті", – зауважує Олександра Матвійчук.
Окрема тема – відповідальність за злочин агресії. Вона наголошує, що непокаране зло зростає, і якщо ми хочемо попередити війни в майбутньому, карати слід лідерів і держави, які розпочинають війни, уже тепер.
"У нас є реальний шанс створити спеціальний трибунал зараз, і перший крок було зроблено. Угода між Україною та Радою Європи підписана. Коли ця інституція запрацює, то це буде окремий трек, який не буде залежати від результатів мирних перемовин", – пояснює Олександра Матвійчук і додає, що "справедливість – це не привілей переможців".
"Мужність не має гендеру". Про жіноче лідерство, що стало видимим
Коли в Олександри запитують про роль жінок у війні, вона говорить про речі, які в українських реаліях стали повсякденністю: жінки ухвалюють політичні рішення, служать у ЗСУ, координують волонтерські мережі, документують воєнні злочини.
"Жінки – на передовій нашої боротьби за свободу та людську гідність", – наголошує Олександра Матвійчук.
Водночас вона пропонує дивитися не на "протиставлення статей", а на структуру рішень і "правила гри": чому серед мерів великих міст досі немає жінок, чому великий бізнес здебільшого має "чоловічі обличчя", чому в парламенті Україна ніколи не мала спікерки. Йдеться про історично сформовані практики й інституційні бар’єри – і про те, як їх змінювати спільно, у коаліціях людей, що поділяють цінності рівності та відповідальності.
"Може, чоловіки можуть собі дозволити не вважати демократію кращою системою для себе. Але жінки – не можуть. Бо навіть щоб просто побудувати щасливу родину, жінка повинна мати право на вибір", – підкреслює Олександра Матвійчук.
Вона говорить про горизонт взаємної підтримки, де кожна й кожен можуть бути союзниками змін – і при цьому наголошує на важливості жіночої солідарності як додаткового ресурсу руху вперед.
"Жінки мають підтримувати жінок", – додає Олександра Матвійчук.
Ще один ракурс – як у демократичних суспільствах ми сприймаємо здобутки попередніх поколінь і чому вони не гарантовані назавжди.
"Свободу не можна отримати раз і назавжди. Ми робимо наш вибір кожен день. Бо свобода насамперед – це відповідальність за своє власне життя та результати власних рішень і вчинків", – наголошує Олександра Матвійчук.
"Я зробила турботу про себе частиною роботи"
Перші тижні повномасштабного вторгнення для Олександри були про вибір – залишатися в Києві, працювати "в полі" разом із частиною команди. Темп був такий, в якому планування на завтра видавалося розкішшю, а пауза – чимось неприйнятним. Лише в серпні 2022-го прийшло розуміння меж: тіло "просигналило", що ресурс вичерпано, і далі так – не можна. Власний досвід виснаження став для неї не лише персональним уроком, а й точкою зміни підходу до керівництва.
"Я завжди багато працюю, але тоді я працювала поза будь-якими людськими можливостями. Мовляв, який сенс робити паузу, коли ти не знаєш, чи буде в тебе завтра. У серпні мене наздогнало фізичне виснаження. Раніше я думала, що це – коли ти дуже втомився. Але тепер я знаю, що це – коли у твоєму організмі перестають відбуватися базові біохімічні реакції. Цей стан мені досі складно описати. Але я вирішила, що більше туди не хочу. І зробила турботу про себе частиною своєї роботи", – ділиться Олександра Матвійчук.
Відтак, рішення про "самопіклування" перестало бути приватною справою й стало робочою практикою. У щоденному графіку з’явилися прості, але дисципліновані речі: сон, здорова їжа, фізичні вправи, бодай мінімальна структура дня; окремим пунктом – глибокі розмови з друзями, які повертають відчуття контролю й заземлюють тоді, коли інформаційний шум перевищує норму.
"Простіше кажучи, я стараюся спати та їсти, займатися фізичними вправами… Це повертає відчуття контролю над своїм життям, тож дуже терапевтично", – говорить Олександра Матвійчук.
Ця зміна в ставленні до власного ресурсу потягнула за собою і зміну в ставленні до командного. Якщо раніше висока вимогливість до себе майже автоматично переносилася на інших, то тепер у фокусі – різні ритми витривалості та робота "на довгу дистанцію". Для цього, каже вона, важливо навчитися бачити в людині її потенціал – навіть тоді, коли самій людині зараз важко.
"Я досі вчуся бути гарним керівником. У мене перед очима кілька хороших прикладів. Це люди, які виростили цілу плеяду нових лідерів у своїх сферах. Так от, ці керівники мають особливий дар – бачити людину кращою, ніж вона наразі є. Бачити та проявляти у людях цю «кращу версію самих себе». Я зараз не про менеджмент чи якісь хардові або софтові інструменти. Я про те, що ці керівники надихають людей рости", – зауважує Олександра Матвійчук.
А далі – про те, що тримає команду, коли горизонт постійно рухається. В умовах невизначеності сенс не народжується "сам собою"; його доводиться підтверджувати щоденною роботою і взаємною підтримкою. Саме це, на її переконання, і є практикою надії – не як оптимістичної мантри, а як відповідального вибору діяти.
"…майбутнє не просто невизначене, воно ніким наперед не написане… Надія – це не переконання, що все буде добре, а розуміння, що всі наші зусилля мають сенс", – підсумовує Олександра Матвійчук.
У повсякденності війни легко втратити фокус: здається, що достатньо відбити атаку, відновити дах, повернути світло. Однак у цій історії важливе друге слово: "справедлива". Для цього і потрібні ті, хто збирає свідчення, звіряє дати, повертає людям імена, говорить у кімнатах, де часто немає українців, але ухвалюють рішення, що впливають на українські життя.
"Непокаране зло зростає… Усі воєнні злочини є наслідком лідерського рішення конкретних людей розпочати війну", – наголошує Олександра Матвійчук.
А наостанок про дуже особисте "після", яке водночас описує мету її надважливої роботи:
"Тихі неквапливі ранки, коли спокійно пʼєш каву, читаєш книгу, чухаєш пузо кота і нікуди не поспішаєш".
Читайте також інші матеріали спецпроєкту УП100: сила жінок by LOVARE.
© 2000-2026, Українська правда, ТОВ "УП Медіа Плюс". Усі права захищені.
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на "Українську правду" не нижче третього абзацу.
Будь-яке копіювання, публікація, передрук чи наступне поширення інформації, що містить посилання на "Інтерфакс-Україна", суворо забороняється.
Матеріали з плашкою PROMOTED є рекламними та публікуються на правах реклами. Редакція може не поділяти погляди, які в них промотуються.
Матеріали з плашкою СПЕЦПРОЄКТ та ЗА ПІДТРИМКИ також є рекламними, проте редакція бере участь у підготовці цього контенту і поділяє думки, висловлені у цих матеріалах.
Редакція не несе відповідальності за факти та оціночні судження, оприлюднені у рекламних матеріалах. Згідно з українським законодавством відповідальність за зміст реклами несе рекламодавець.Засновник проекту: Георгій Гонгадзе, Головний редактор: Севгіль Мусаєва, Редактор-засновник: Олена Притула, E-mail редакції: [email protected]
Cуб'єкт у сфері онлайн-медіа; ідентифікатор медіа - R40-02280.Адреса: 01032, м. Київ, вул. Жилянська, 48, 50А. Телефон: +380 95 641 22 07
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на "Українську правду" не нижче третього абзацу.
Будь-яке копіювання, публікація, передрук чи наступне поширення інформації, що містить посилання на "Інтерфакс-Україна", суворо забороняється.
Матеріали з плашкою PROMOTED є рекламними та публікуються на правах реклами. Редакція може не поділяти погляди, які в них промотуються.
Матеріали з плашкою СПЕЦПРОЄКТ та ЗА ПІДТРИМКИ також є рекламними, проте редакція бере участь у підготовці цього контенту і поділяє думки, висловлені у цих матеріалах.
Редакція не несе відповідальності за факти та оціночні судження, оприлюднені у рекламних матеріалах. Згідно з українським законодавством відповідальність за зміст реклами несе рекламодавець.Засновник проекту: Георгій Гонгадзе, Головний редактор: Севгіль Мусаєва, Редактор-засновник: Олена Притула, E-mail редакції: [email protected]
Cуб'єкт у сфері онлайн-медіа; ідентифікатор медіа - R40-02280.Адреса: 01032, м. Київ, вул. Жилянська, 48, 50А. Телефон: +380 95 641 22 07