На славу украинской литературе
У лютому минулого року на офіційному обіді в Києві, організованому для міністрів культури України та Франції, обговорювали тему будинку Булгакова, який зараз є відомим музеєм. Деякі з присутніх українських митців вважали, що його необхідно закрити. Така позиція вже набрала обертів в українському суспільстві.
Славетний автор "Майстра і Маргарити" Михайло Булгаков (1891–1940) народився в цьому будинку, в родині етнічних росіян. Тут він і виріс, підлітком відвідуючи елітну київську гімназію.
Він писав про Київ: його перший великий твір, роман "Біла гвардія", описує дилеми представників київської інтелігенції, що опинилися у вирі громадянської війни. Він глибоко занурений у перипетії постреволюційної української політики, адже країна проголошує незалежність і бачить, як один за іншим режими приходять до влади і намагаються її втримати.
Але Булгаков не міг змиритись з ідеєю української незалежності й у своїй п'єсі "Дні Турбіних" писав: "Хто тероризував російське населення цією мерзенною мовою, якої й на світі навіть не існує?", посилаючись на спроби гетьмана Симона Петлюри нав'язати українську мову.
Питання, кого розглядати як українських письменників, постало переді мною за кілька місяців до початку війни, коли я дивився на полиці з "російською" літературою і думав, а чи не варто мені виокремити звідти українців.
За кілька років до того я зробив щось подібне з німцями та австро-угорцями, було дуже навіть повчально, за винятком фон Кляйста. Тоді всі мої найулюбленіші німецькомовні автори опинилися на "австро-угорських" полицях; серед них був, звісно, Кафка разом із Рільке, Музілем та ще кількома іншими. Але якщо зробити те саме з "російською" поличкою, кого ж я маю вважати українським? Якими будуть критерії?
Самої лише мови буде недостатньо, як і чистої географії, і навіть, у деяких випадках, власної думки письменника. Вивчаючи різні біографії, я зрозумів, що відокремлення українців від росіян може виявитися не лише досить складним процесом, але й суто політичним. Пошуки відповіді на питання, кого вважати українським автором, швидко завели мене в лабіринт особистих історій, які багато говорять про природу імперій та їхніх багатомовних мешканців, війни, мінливі кордони, розбудову нації та її репресії.
Але з чогось треба починати. Я сидів, вдивляючись у корінці. Очевидно, треба було братися до романів та віршів, написаних українською. Але, на свій превеликий сором, я зрозумів, що така книжка в мене тільки одна – перекладена збірка поезій основоположника сучасної української літературної мови Тараса Шевченка (1814–1861).
Існує величезна кількість творів, які я ще не прочитав. Незалежна Україна сформувала десятки чудових письменників, таких як Юрій Андрухович (1960 року народження), якого добре знав і про якого багато розповідав мені покійний каталонськомовний видавець Жауме Валькорба. Сергій Жадан (1974 року народження), чиї поетичні читання я відвідав у Харкові в травні 2022 року, коли росіяни ще бомбили місто. Або Вікторія Амеліна (1986–2023), вбита торік цілеспрямованим російським ракетним ударом по Краматорську, через кілька днів після того, як я виступав із нею на одній сцені на літературному фестивалі в Києві.
Що стосується більш ранніх часів, з чого почати? Найулюбленішими українськими письменниками XIX століття після Шевченка є Іван Франко (1856–1916) та Леся Українка, уроджена Лариса Косач (1871–1913). Як так сталося, що їхні книги ніколи не потрапляли до моїх рук, ні під час навчання, ні уже в дорослому віці?
Зараз я вже бачу очевидне упереджене ставлення до українськомовної літератури: чеських, польських чи югославських письменників (згадаймо Кундеру, Ґомбровича чи Андрича) перекладають і вивчають більше, ніж будь-кого з українських.
В університетах, за час моїх студентських років та й сьогодні, викладають російську і, можливо, східноєвропейську літературу. Та чи багато факультетів в Америці чи Європі включили до своєї програми хоча б одного українськомовного письменника?
Життя і долі українськомовних письменників XX століття тісно пов'язані з історією радянської влади. Багато з них належали до епохи, відомої як "Розстріляне відродження". Цей великий розквіт українськомовної прози, поезії та драматургії припав на 1920-ті роки, коли Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР) на певний час отримала широку політичну та мовну автономію, перш ніж пережити жорстокі репресії сталінського режиму.
Дехто, як Павло Тичина (1891–1967) чи Максим Рильський (1895–1964), змогли оминути покарання, суперечливо підлаштовуючись під соцреалістичну модель, нав'язану режимом. Інші, як Остап Вишня (1889–1956), чи "український Марк Твен", відбули довгі роки каторжних робіт у ГУЛАГу, але вижили.
Комусь пощастило ще менше. Микола Хвильовий (1893–1933), якого вважали найобдарованішим письменником свого покоління, наклав на себе руки під час посилення репресій. Валер'ян Підмогильний (1901–1937) був розстріляний у карельському концтаборі Сандармох разом із 300 іншими українськими поетами, прозаїками, драматургами, художниками та іншими митцями. Закатували також корифея неокласицизму, величного поета Миколу Зерова (1890–1937).
Їхні твори були вперше зібрані наприкінці 1950-х років у Парижі польським емігрантським часописом "Культура" у збірці, що мала дати ім'я цьому злощасному поколінню: "Розстріляне відродження: Антологія 1917–1933". Але скільки з них перекладають, публікують і вивчають за межами рідної країни?
З радянських українських письменників пізнього періоду найвідомішим є Василь Стус (1938–1985), ймовірно, найвидатніший українськомовний поет XX століття, який після кількох термінів ув'язнення в різних виправних колоніях зрештою помер (буцімто) внаслідок голодування в сумнозвісному таборі Перм-36.
Леонід Кисельов (1946–1968) цілком міг би зрівнятися зі Стусом, якби не його передчасна смерть від лейкемії. Лише в останній рік свого короткого життя він почав творити українською. Один із найвідоміших його віршів був написаний, за іронією долі, російською: "Я постою на краю безодні / І раптом усвідомлю, зломлений мукою, / Що все на світі – лише пісня / Українською мовою".
Нам на Заході ще треба відкрити для себе ці скарби. Можливо, війна та увага, яку вона привернула до України, сприятиме їхньому поширенню. Однак, переглядаючи свої полиці, для мене стає очевидним те, що українська література в цілому не може бути зведена до літератури, написаної українською мовою. Україна зараз, як і протягом століть монгольського, російського, польсько-литовського та австро-угорського панування, є багатонаціональною та багатомовною країною. Такою ж є її література.
На моїй "австро-угорській" полиці, наприклад, є уродженець Лемберга (нині Львів) Леопольд фон Захер-Мазох (1836–1895), письменник, чия творчість зачіпає, можливо, набагато цікавішу сферу, ніж психологічний стан, сумно названий на його честь. Його мати була шляхтичкою, русинською (етнічною українською) дворянкою. І багато його німецькомовних романів та оповідань натхненні українськими народними казками, які розповідали йому в дитинстві служниці, а також народною культурою українського селянства, яке оточувало його, коли він зростав.
Грегор фон Реццорі (1914–1998) і Пауль Целан (1920–1970) народилися на території сучасного міста Чернівці, яке було австрійським Черновицем, коли фон Реццорі з'явився на світ, і румунським Черновіцем, коли Целан прийшов на цей світ слідом за ним.
У мене немає творів Шолом-Алейхема (1859–1916), славетного їдишомовного письменника, який походив із самого серця України, а точніше з Переяслава, що розташований на лівому березі Дніпра на південь від Києва. Але якщо я подивлюся на свою "польську" полицю, то побачу там чудового Бруно Шульца (1892–1942), який народився (як і Іван Франко, який вирішив писати українською) на той час у польському Дрогобичі та був убитий там під час німецької окупації.
Що робити з такими авторами? Місця їхнього життя на той час не належали Україні. Але до певної міри їх теж варто вважати частиною української літературної історії.
Крим належить Україні, а значить, і література кримських татар турецькою мовою належить їй. Її основа була закладена в 1883 році пантюркістським політиком та інтелектуалом Ісмаїлом Беєм Гаспринським (1851–1914), коли він заснував газету "Терджиман". Вона виховала ціле покоління кримськотатарських письменників, таких як Шевкі Бекторе (1888–1961), який створив перше спрощене арабське письмо, призначене спеціально для його рідної мови, і провів більшу частину свого життя в ГУЛАГу. Або Бекір Чобан-заде (1893–1937) і Абдулла Лятіф-заде (1890–1938), які були розстріляні під час Великого терору.
У 1944 році весь кримськотатарський народ, звинувачений у колективній співпраці з нацистами, був депортований до Центральної Азії. Більшість з кримських татар змогли повернутися до Криму лише після здобуття Україною незалежності в 1991 році.
Сучасніші письменники, такі як Дженгіз Дагджи (1919–2011) і Шакір Селім (1942–2008), належать до того покоління, яке пережило як депортацію, так і повернення на батьківщину. Хоча обидва вони померли до того, як анексія Криму Росією змусила більшість татарських інтелектуалів і письменників втекти на материкову частину України.
Дуже багато українських письменників, звичайно, писали російською мовою. Андрій Курков (1961 року народження), найвідоміший і найбільш перекладений сучасний український письменник, продовжує писати, попри агонію війни та негативну реакцію, яку вона викликала проти мови окупантів. Так само чинила більшість українських єврейських письменників.
Очевидно, що євреї ніколи не вважалися росіянами (або українцями, якщо на те пішло) ні в царській, ні в радянській імперіях. Але, як і у випадку з Шолом-Алейхемом, це не заважає більшості енциклопедій і університетських програм називати Ісака Бабеля (1894–1940), одеського єврея, розстріляного за часів Сталіна, Моріса Сімашка (1924–2000), іншого одеського єврея, який провів більшу частину свого життя в Казахстані, або Василя Гроссмана (1905–1964), єврея з Бердичева (де нацисти вбили його матір), якого я особисто вважаю найвидатнішим письменником, породженим Радянським Союзом, "російськими" або "російсько-єврейськими" письменниками, що, ймовірно, здалося б їм досить дивним.
Правильніше було б називати їх радянськими письменниками. Однак всі вони народилися в Україні, яка в усьому її розмаїтті підживлювала їхню творчість. І в 2024 році немає причин не характеризувати їх як письменників українських.
Саме тоді, коли ми добираємося до серцевини "російського" канону, все стає складніше. Справді, в складній системі ідентичності Російської імперії як до, так і після революції, дуже багато російськомовних письменників, які народилися в Україні, попри своє походження – хай то чисто українське або козацьке, або сильно змішане, як це часто бувало, – нерідко обирали, коли це було можливим, представлятися як росіяни і російські письменники.
Свідомість колонізованого інтелектуала? Бажання піднятися над провінційним статусом, ототожнюючи себе з панівною групою? Це, безумовно, стосується, поміж багатьох інших, і Миколи Гоголя (1809–1852), безсумнівно, найвідомішого і найулюбленішого письменника українського походження. Його батько писав аматорські вірші як російською, так і українською мовами, і вдома, в маленькому козацькому містечку Полтавської губернії, у родині говорили обома мовами.
Але прагнення молодого Гоголя до літературної слави змусило його обрати російську для написання своїх творів. Його ранні українські оповідання, такі як "Вечори на хуторі біля Диканьки" не настільки відомі, як його пізніші петербурзькі повісті, як-ото "Ніс", "Шинель" або його шедевр "Мертві душі". Певний час вони змушували колег Гоголя вважати його як регіонального письменника, малоросом, як тоді називали українців, хоча й дуже талановитим.
Однак Гоголь незабаром перетворився на затятого слов'янофіла, одержимого божественною місією царя і Російської православної церкви; а Росія, своєю чергою, прийняла його як свого. Однак це не привід відносити письменника до російської літератури, і українці повинні заявити про нього як про українця.
Є й багато інших. Анатолій Кузнєцов (1929–1979), уродженець Києва, автор книги "Бабин Яр", без сумніву, український письменник. Але хто взагалі знає, що поетеса Анна Ахматова (1889–1966), чий батько Андрій Горенко походив з української козацької знаті, народилася в Одесі, вчилася в київській школі та вивчала юриспруденцію в Київському університеті? І чому Володимир Маяковський (1893–1930), який народився недалеко від Кутаїсі в Грузії в сім'ї батька як російського, так і запорізького козака, і матері, що носила прізвище Павленко, повинен вважатися росіянином?
Це імперія, різні люди, багато переїжджали. Але навіть якщо вони не афішували своє коріння, не співали про нього відкрито, вони не забували його, яким би складним воно не було.
Як приклад можна навести Костянтина Паустовського (1892–1968), який, імовірно, отримав би Нобелівську премію в 1965 році, якби не офіційна радянська опозиція, яка забезпечила присудження премії більш поступливому Михайлу Шолохову.
У своїх мемуарах "Історія одного життя" Паустовський вихваляє красу великих російських лісів і описує свою глибоку емоційну прихильність до Росії, особливо до південних регіонів під Брянськом, де він провів частину свого дитинства. Як і багато дітей імперії, він також мав змішане походження. Його дідусь по батькові був козаком-візником війська Запорозького, який курсував торговими дорогами між Дніпром та Півднем, який привіз турецьку дружину з османських війн у Болгарії. А його бабуся по матері була полькою.
Хоча Паустовський і народився в Москві, де в той час працював його батько, інженер-залізничник, він виріс у Києві та однаково вільно розмовляв російською, українською та польською мовами. Коли цар Микола II відвідав першу Київську гімназію (ту саму, де вчився Булгаков) у вересні 1911 року, через два дні після вбивства прем'єр-міністра Петра Столипіна в Київській опері (свідком якого був і яке описує Паустовський), у нього відбувся наступний короткий діалог з майбутнім автором: "Ви малорос?". "Так, ваша величносте", – відповів юний Костянтин. На моїх полицях, незалежно від того, ким би він вважав себе пізніше, Паустовський також перейшов би в українську секцію.
Після обіду, який я описав на початку цього есе, я обговорив (російською мовою) питання про музей Булгакова з Мирославом Лаюком, молодим українським письменником, який вже опублікував кілька романів і збірок віршів. Він теж вважав, що треба закрити музей. "Булгаков був російським імперіалістом", – стверджував він. "Його роботи сповнені презирства до українців, до малоросів". "Неважливо, що він думав, – відповів я, – неважливо, чи був він імперіалістичним виродком. Він твій. У Франції в нашій літературі теж багато виродків, імперіалістів-расистів, антисемітів, нацистських колаборантів. Селін був повним покидьком, але ніхто не сперечатиметься, що він французький письменник".
Лаюк зізнався, що зрозумів мою позицію: "Але нам доведеться почекати до закінчення війни, щоб почати дискусію про Булгакова". Справедливо. Зараз це ні для кого не є пріоритетом.
Але війна Росії проти України – це також, як ми знаємо, розграбування музеїв і масове знищення української спадщини, війна проти української культури. І коли з цього конфлікту постане нова Україна, чия ідентичність буде водночас і випробувана, і зміцнена роками війни, питання про те, якої України хочуть українці – а отже, питання і про її культурну та літературну історію стане вирішальним.
Росія стверджує, що анексувала значні ділянки української території, і ми всі сподіваємося, що ці твердження не справдяться. Чому б Україні, своєю чергою, не анексувати масиви "російської літератури"?
Джонатан Літтель
