"Смерти я не боюсь". Интервью с рекрутом Третьей штурмовой о мотивации, мечтах и самом важном в жизни

"Немає жодної війни, де ентузіазм по відношенню до неї зростає", – казав в інтерв'ю "Українській правді" командир Третьої штурмової бригади Андрій Білецький.

Але на тлі втоми суспільства бригаді Білецького вдається надалі залучати добровольців. Цьому сприяють здобутки штурмовиків на полі бою, вдала рекрутингова кампанія та продумані вишколи. 

Як розповідали УП в пресслужбі бригади, під час другої хвилі набору підрозділ отримував 4-5 тисяч електронних заявок щомісяця. Багато кого відсіюють на цьому початковому етапі, хтось не проходить під час збору паперів або на стадії ВЛК. Але все ж таки підрозділ продовжує поповнюватися вмотивованою молоддю.

Журналісти УП побували на одному з тренувань Третьої штурмової та поспілкувались із 20-річним рекрутом Артемом Ємченком з Полтавщини, який до 24.02.2022 навіть не думав бути військовим. 

В інтерв'ю Артем розповідає, чому пішов у штурмовики, за що готовий воювати та що б сказав при зустрічі ровесникам із РФ.

Далі – пряма мова.

Все прекрасно

Ніколи не здаватися. Встати, коли все рухнуло – ось справжня сила

З аніме-серіалу "Наруто"

Був у мене в дитинстві один герой, яким я захоплювався – Наруто, персонаж з аніме. 

Найбільше мені в Наруто подобалося прагнення стати кращим кожного дня. Незважаючи на будь-які перешкоди йти до своєї цілі (Наруто мріє стати головою свого поселення та кращим з усіх ніндзя – УП). 

В історії України та зараз для мене немає якогось одного героя. Герої для мене всі, хто допомагає ЗСУ, хто прагне перемоги і працює над тим, щоб її досягти. Кожен, хто вкладає в перемогу свою силу, кров та піт. 

Без усіх цих людей в минулому та сьогодні не було б нічого. 

Коли українці збираються разом, вони – велика сила.

Я – патріот. Ще в дитинстві казав, що нікуди не хочу їхати з України. Мені комфортна наша країна своїми людьми в першу чергу, їхнім менталітетом. Тут більшість як сім'я. Куди не поїдеш, зустрічають як рідня, навіть якщо бачиш людину вперше. 

Ще мені комфортна моя країна свободою. Свободою слова, думок та дій. 

Комфортна, як би банально це не звучало, своїм кліматом. Є чотири різні пори року, можна влітку покупатися в річці, взимку на санках покататися. Можна в гори поїхати, а можна і на море.

В Україні все прекрасно.

Непереливка

Я не збираюся тікати. Я ніколи не відступлюся від свого слова. Це мій розум, мій шлях ніндзя

"Наруто"

Як я жив після 24 лютого? Та як? Був студентом, закінчував свою освіту. Підробляв у "Сільпо", був звичайним комплектувальником товарів у відділі каси.

Поки не сталася ця непереливка (повномасштабне вторгенння – УП), намагався якось крутитися. Вивчав в інтернеті трохи програмування, займався криптовалютою. Слідкував за трендами, щоб зрозуміти, що робити в майбутньому.

Я мріяв відкрити свій бізнес, думав займатися комп'ютерною технікою та комплектуючими. 

В мене є молодший брат, йому зараз 18. Він з інвалідністю, але дуже і дуже розумний. Поки я мріяв про свій бізнес, він його зробив (сміється). У 16 років відкрив інтернет-магазин одягу. Налагодив поставки з Китаю, знайшов дропшиперів, розумієте про що я?

Я здобув бакалавра за спеціальністю "Експлуатація нафтових та газових свердловин". Нафту та газ мав качати, але якось не сложилось, війна в країні почалась (посміхається). Тому я тут.

Я рвався сюди (у військо, Третю штурмову – УП) від самого початку вторгнення. Пам'ятаю 24 лютого. Я був вихідний, був в общазі.

Через роботу в ті дні не міг приїхати до рідних, погуляти з друзями в селі. 24 лютого я прокинувся, як у звичайний день. Почав прибиратися в кімнаті. Про війну дізнався десь о дев'ятій ранку, коли відкрив соцмережі. 

Побачив, як обстрілюють Київ, Харків, інші міста. Побачив усю цю паніку, крики, як люди тікають. Війна.

В той день я сів, все це обдумав. А 25 числа вже стояв у величезній черзі до Полтавського ТЦК. Аж до п'ятої вечора стояв, але мені тоді сказали, що я дуже молодий: "Йди навчатися далі". Якось так.

Після вторгнення я був у ДФТГ у своєму селі. Нас вже тоді виводили на полігон, на стрільби. А потім, коли я вирішив всі свої справи та проблеми, насмілився подати заявку на сайт та вступити до Третьої штурмової бригади.

Таке життя

Якщо щось дорого тобі – захищай, як би важко, як боляче це не було. Не здавайся, навіть якщо доводиться ризикувати життям

"Наруто"

В мене є мама і брат. Вони повністю приймають мій вибір. 

Рано чи пізно це все одно б сталось. Я з 24 лютого казав, що все одно піду, що не буду тікати з країни.

До 24 лютого я ніколи не думав стати військовим. Мені подобались різне спорядження, зброя, я дивився про це всякі відео на YouTube. Про різні калібри, про те, яка броня їх витримує. Було цікаво, але я не думав навіть про строкову службу. 

Коли почалась повномасштабка, я зрозумів: навряд мої якісь знання про зброю, її тактико-технічні характеристики або знання про такмед знадобляться десь там, на касі "Сільпо" (посміхається). Хіба зі справжнім військовим підтримати розмову. 

Я тренувався перед тим, як сюди йти. Пробігти в бронежилеті та повній екіпіровці для мене не проблема. Трошки можуть страждати коліна через те, що часто падаєш на них, але є наколінники. І я завжди використовую фіксатори (бандаж – УП), щоб коліна не повипадали під час штурму.

Я хотів би бути в групі вогневої підтримки. Мені подобається більше крупнокаліберна зброя, автоматичні гранатомети. З такої зброї я вже стріляв. Перший раз було важкувато (сміється). Вуха заложило, бо навушників не було. Тому бажано хоча б беруші мати.

Основні навички з медицини, які я здобув, дала мені бригада. Ці навички доволі обширні. Можна багато чого подивитися в інтернеті, але поки не попрактикуєш, нічого не зрозумієш.

Як я ставлюсь до чоловіків, які не йдуть в армію? Та нормально ставлюсь. Вважаю, що у війську мають бути тільки добровольці. Невмотивовані люди не принесуть користі на полі бою. Навпаки, їх доведеться заспокоювати, "роздупляти", щоб вони почали хоча б щось робити ефективно. 

Якщо чоловік не йде в ЗСУ, це його вибір. Так, це сумно, коли під час війни в країні є молоді хлопці або діди по сорок років, які бояться з хати вилізти, аби їх тільки не мобілізували. Які проводять свої вечори за пляшкою горілки. 

Сумно. Але що поробиш?! Таке життя.

Хочу

Людині потрібна причина для існування, інакше життя нічим не відрізнятиметься від смерті

"Наруто"

Чого я боюсь? (Пауза). Напевно, вже нічого. Нас тут готують до всього.

Смерті я не боюсь. Якщо би боявся, то сидів би вдома, нікуда не вилазив. Ті, хто опинився тут, розуміє, куди йшов. Ця війна жорстока. Це не Афганістан, не Ірак. Проти нас не бігають хлопці в тапочках та халатах. Це – повномасштабна війна з рівними силами.

Не думаю, що я хотів щось сказати росіянам мого віку. Я навіть не думав про це. Але (якщо б довелось – УП) сказав би: "Не вздумайте сюди йти! Вам тут не раді! Як буде мир, приїдете подивитися на наш Крим, побуваєте на "Донбас-Арені". Можете в Одесу з'їздити… років так через п'ятдесят" (саркастично сміється).

В мене є мета: жити у вільній країні. Я не хочу жити там, де не можна вільно висловлювати свою думку. Де вас у чомусь обмежують. 

Я хочу поїхати на море в Крим (тепло посміхається), хочу поїхати на "Донбас-Арену" футбол подивитися – там я жодного разу не був. Хочу вільно їздити в будь-який куточок своєї країни. В гори хочу, в Карпати. Багато де хочу побувати, але через війну не маю такої можливості.

Одного разу я був у Карпатах, коли був дуже малим. Хочу туди вже сам, з палаточкою. Походити в горах, залишитись десь на ніч.

Я їздив на Хортицю, де наші козаки були. По Києву гуляв, в Дніпрі. Багатенько їздив, але смутно пам'ятаю. Хочеться у свідомому віці все подивитись.

Що для мене перемога? Перемога – це коли я виросту, і мої діти зможуть спокійно жити на цій землі. Не хвилюватися, що включиться повітряна тривога, що на них впаде якась ракета, що почнеться артобстріл.

Найважливіше в моєму житті – родина. Хочу, щоб вона жила і не боялася. Тому я тут – для того щоб жодна родина в Україні не боялася. 

Євген Руденко, Дмитро Ларін (фото, відео) – УП