Мажоритарные перспективы оппозиции

Ймовірність проведення наступних парламентських виборів за змішаною системою ставить політичні партії, які претендуватимуть на депутатські мандати, перед необхідністю пошуку нових моделей електоральної поведінки.

Пропорційна складова виборчої системи, за умови заборони блоків політичних партій, не залишає простору для маневру – кожна політична партія змушена воювати за себе, намагаючись виконати завдання мінімум – подолати виборчий бар’єр.

У свою чергу мажоритарна складова передбачає більше можливостей і альтернатив: формальна заборона блоків не є перешкодою для неформального узгодження дій між політичними партіями. Завдяки такому узгодженню кожна з партій, яка бере в ньому участь, може забезпечити собі результат, якого б їй не вдалось досягнути самотужки.

В силу зрозумілих обставин найбільше користі від узгодження дій в одномандатних виборчих округах матиме націонал-демократична опозиція. Чи не першим вголос про це сказав Арсеній Яценюк.

Перебуваючи 18 червня 2011 року у Львові лідер "Фронту змін" заявив, що за відсутності координації дій між опозиційними партіями в мажоритарних округах виграватимуть ставленики влади: "висунемо ми свого кандидата на мажоритарному окрузі, висуне ще одна опозиційна політична сила, і виграє третій кандидат. Нібито незалежний, а насправді – від Партії регіонів".

Для того, щоб перевірити цю гіпотезу, ми проаналізували результати минулорічних виборів до Львівської міської ради по мажоритарних округах. Приклад цих виборів є показовим і повчальним, адже протоколи з результатами свідчать про відсутність будь-якої координації дій між націонал-демократичними партіями.

Так, у 45 округах змагались кандидати від 54 політичних партій. У підсумку 37 мандатів здобуло ВО "Свобода", 2 – "Україна соборна", по 1 депутатському місцю – "Фронт змін", НРУ, Партія регіонів, "За Україну!", АПУ і ПРП.

Показники – більш, ніж промовисті. На підставі протоколів голосування, можна спробувати з’ясувати, чи були б іншими результати, якщо б опозиційні політичні партії узгоджували свої дії.

До умовного "блоку" партій включаємо ті політичні сили, які на парламентських виборах 2007 року утворили блок НУ-НС – ПОРА, "Європейська партія", НРУ, НСНУ, "Партія захисників Вітчизни", ХДС, "Народна самооборона", УНП, УРП "Собор", а також "Фронт змін".

Якщо б ці партії змогли домовитись щодо єдиного кандидата у кожному виборчому окрузі, то вони могли б претендувати на перемогу у 31 виборчому окрузі. Найбільше зиску від такої координації здобув би "Фронт змін". Його кандидати виграли б у 19 округах.

Можливо тому з ініціативою координувати дії виступив саме Арсеній Яценюк. І саме у Львові.

ПОРА покращила б свій результат на 5 представницьких мандатів, НСНУ – на 4, НРУ – на 2, ХДС здобув би 1 депутатське місце. Більше того, відсутність у "блоці" "Партії захисників Вітчизни" ніяким чином не позначилась би на кінцевому результаті. Тож її можна було б сміливо залишити поза координацією.

З чотирма партіями, що залишились, ситуація неоднозначна. Кандидат жодної з них у форматі "блоку" не набрав би необхідної для перемоги кількості голосів, однак без голосів деяких кандидатів цих партій "блоку" не вдалось би здобути перемогу над найближчим конкурентом.

Таких ситуацій нарахували сім: у п’яти випадках мандатів би не дорахувався "Фронт змін", по одному – НСНУ і ПОРА.

Раціональна електоральна поведінка говорить на користь збереження цих партій у "блоці", адже навіть якщо віддати кожній з них по округу, інші партії "блоку" зможуть претендувати на додаткові 3 мандати.

Запропонований нами формат альтернативної поведінки і альтернативних результатів на виборах до Львівської міської ради в одномандатних округах, звичайно, має свої слабкі сторони – як об’єктивні, так і суб’єктивні.

До об’єктивних можна зарахувати обставину неучасті у місцевих виборах у Львові і на Львівщині політичної партії "Батьківщина", що, безумовно, вплинуло б як на хід виборчої кампанії, так і безпосередньо на її результати. В тому числі і в мажоритарних округах.

Суб’єктивним можна вважати підхід до формування умовного "блоку" політичних партій. Так, серед суб’єктів виборчого процесу були ПРП і "Громадянська платформа" Анатолія Гриценка, які цілком органічно могли б вписатися у процес координації дій в одномандатних округах.

Звичайно, конфігурація альтернативних результатів у такому випадку була б іншою. Проте, нашим завданням було продемонструвати не усі можливі і найбільш виграшні конфігурації – для цього у політичних партій є свої аналітичні групи і відповідне програмне забезпечення. Та й навряд чи це можна було б зробити на прикладі лише одного міста Львова.

Ми намагались показати, наскільки сильною зброєю є координація електоральної поведінки в одномандатних виборчих округах.

Конкретні ситуації можуть бути різними, однак принцип залишається єдиним – у значній мірі доля перемоги вирішується не в день голосування на дільницях, а за столом переговорів з партнерами. І це працює однаково як на місцевих, так і на парламентських виборах.

Відкритим залишається питання, власне, механізму такої координації. Зрозуміло, що у процесі переговорів кожна політична партія тягтиме ковдру на себе, домагаючись висунення саме її кандидатів у максимально можливій кількості округів. І це цілком природно. Головне, щоб егоїстична поведінка кожної з партій не виходила за межі здорового глузду і, тим самим, не ставила під загрозу зриву весь процес координації.

У даному контексті можна запропонувати два альтернативних механізми узгодження кандидатур у мажоритарних округах. Перший – на підставі партійних квот, в основі якого лежить кількісний розподіл мажоритарних округів між політичними партіями. Значна перевага цього механізму полягає у швидкості прийняття рішення.

Однак, існують і суттєві недоліки. По-перше, узгодження позицій і прийняття остаточних рішень з великою ймовірністю відбуватиметься на рівні центрального керівництва партій без широкої участі партійного активу на місцях.

По-друге, за такого підходу вся координація може звестись до висунення єдиних, але не найсильніших кандидатів. Як результат, загалом будучи позитивним, особистий здобуток кожної з партій все ж таки залишатиметься далеким від найкращого з можливих.

Другий механізм – на підставі визначеної системи критеріїв і чіткого алгоритму їх застосування. Серед таких критеріїв могли би бути результати місцевих виборів, партійні рейтинги та рейтинги партійних лідерів, організаційно-фінансова спроможність, результати праймеріз, etc.

Безумовно, деякі з політичних сил намагатимуться спекулювати на цих критеріях, бажаючи покласти в основу процесу координації той з них, який забезпечить їм номінацію в більшій кількості округів. Однак у цьому випадку необхідно розуміти, що пріоритетний критерій – наявність сильного кандидата, який зможе перемогти в окрузі.

Переваги такого підходу очевидні: до процесу координації залучаються низові ланки політичних партій, відбувається не лише міжпартійна, але й внутрішньопартійна дискусія на предмет відповідності кожної запропонованої кандидатури.

Однією з головних вад цього механізму є необхідність приведення амбіцій політичних партій у відповідність із системою визначених критеріїв. Якщо цього не відбудеться, тоді цей механізм нічим не відрізнятиметься від квотного, за якого первинною є кількість, а не якість.

Загалом, вибір того чи іншого механізму диктуватиметься ціллю, яку перед собою поставлять політичні партії. Якщо метою координації буде здобуття кожною партією визначеного числа мандатів, тоді варто просто скористатись традиційним квотним механізмом.

Якщо, до прикладу, спільною ціллю буде визначено спробу здобуття більшості у парламенті, як про це заявив Арсеній Яценюк, тоді, жертвуючи особистими і партійними амбіціями, ставку потрібно буде робити на сильних кандидатів. Хай навіть вони і не будуть з твоєї партії.

Координація електоральної поведінки націонал-демократичною опозицією, про яку вже починають сьогодні говорити, є складним і багаторівневим процесом. Щоб він був ефективним, необхідно врахувати певні важливі обставини.

По-перше, окрім мажоритарної складової, в якій партії намагатимуться співпрацювати, існуватиме й пропорційна складова – у якій кожна з партій буде конкурентом одна одній. У даному випадку кожна з політичних сил повинна відчути і не переходити ту межу у пропорційному змаганні, яка зможе розхитати або й зруйнувати спільні дії у змаганні мажоритарному.

По-друге, націонал-демократи будуть поставлені в умови, коли на Сході вони конкуруватимуть з одними політичними силами, а на Заході – з іншими. Це вимагатиме наявності різних стратегій і тактик ведення виборчих кампаній в округах.

По-третє, потрібно віддавати собі звіт у тому, що навіть при найбільшому бажанні, навряд чи вдасться залучити до координації усі впливові сили націонал-демократичного табору – не для всіх вистачить місць та й не всі захочуть.

По-четверте, слід бути готовим до того, що у певних округах партійні кандидати, які в результаті узгодження позицій опинились поза виборчим процесом, скористаються можливістю самовисунення. І, найголовніше, потрібно пам’ятати, що поки опозиція лише планує розпочати процес координації електоральної поведінки в мажоритарних округах, влада уже активно його здійснює.

Назар Бойко, Моніторингово-аналітична група "Цифра", спеціально для УП