"Ставь, а то задушу". 6 дней августа, когда появилась Украина

— Пятница, 1 января 2021, 05:53

Якщо хтось вам скаже, що Незалежність далась Україні легко чи випадково, то можете не сумніватись – перед вами невіглас. Або й навіть ворог.

Незалежність – це результат надзусилля, докладеного кількома поколіннями українців, які по радянських тюрмах і таборах свою Україну вимріяли і осмислили. 

І головне – буквально вигризли її у той, може, єдиний на кілька століть момент, коли ця незалежність стала реальною. 

Будучи фактичною меншістю у тотально комуністичному парламенті комуністичної імперії...

Будучи одні – супроти всього світу, де Москву, Лондон і Вашингтон більше цікавила доля ядерної зброї, аніж 50-мільйонного народу…

І коли це не титанічна справа, то що ж тоді?

Отож, якщо хтось вам скаже, що Незалежність – це випадковість, банальний збіг обставин після московського путчу ГКЧП у серпні 1991 року, то не вірте.

Адже все було з точністю до навпаки. 

Україна не тому стала незалежною, що путч провалився. Ні, ГКЧП виник і програв тому, що Україна разом з іншими республіками впевнено і незрушно йшла від декларативної самостійності в рамках СРСР до реальної незалежності.

Проголосивши у липні 1990 року Декларацію про державний суверенітет, Україна до літа 1991 року наповнювала цю Декларацію реальним змістом, змінювала закони, перепідпорядковувала собі, а не Москві величезну економічну машину, перебирала контроль за міліцією тощо, тощо...

20 серпня 1991 року у Москві Горбачов із лідерами радянських республік мав підписувати "новий союзний договір", фактично відправляючи у небуття Ленінський договір 1922 року, який і втягнув Україну в СРСР.

20 серпня у Москві не було б нікого з України, і це б зафіксувало остаточний розрив між Києвом і Москвою.

І саме тому за день до цього, 19 серпня, радянський партапарат зробив останню відчайдушну спробу врятувати "свій" Союз та втримати Україну й інші республіки. Якщо не переконанням, то принаймні силою.

І не зміг. 

Давайте ж детально пригадаємо, як це було.

В День Соборності України УП пропонує повну текстову версію першого випуску подкасту "Українські 90-ті", де читачі зможуть повністю зануритись у атмосферу історичних днів 1991 року, коли на політичній мапі світу знову з’явився напис – Україна.

19 серпня: (не)серйозний путч 

19 серпня 1991 року, шоста година ранку. Усі центральні канали радіо та телебачення Радянського Союзу починають день з екстреного повідомлення, у якому пролунав Указ віцепрезидента СРСР:

"У зв'язку з неможливістю за станом здоров'я виконання Горбачовим Михайлом Сергійовичем своїх обов'язків Президента СРСР на підставі статті 127.7 Конституції СРСР приступив до виконання обов'язків Президента СРСР з 19 серпня 1991 року. 

Віцепрезидент СРСР Янаєв".

 

У заяві "путчистів" було написано, що радянське керівництво "йшло на зустріч вимогам широких верст населення про необхідність прийняття найрішучіших заходів щодо запобіганню сповзання суспільства до загальнонаціональної катастрофи". 

Щоб забезпечити "законність і порядок", запроваджувався надзвичайний стан в окремих місцевостях СРСР на термін 6 місяців з 4 годин за московським часом 19 серпня 1991 року.

Учасникам ГКЧП було важливо розповсюдити свій вплив на усі республіки Радянського Союзу. З цією метою генерал армії Валентин Варенников ще на початку путчу вилітає в Київ.

"Побоювалися, що Рух, а в той час Рух поводився дуже нервово, може створити непотрібні різного роду інциденти, що може призвести до кровопролиття та іншого. Мене попросили, щоб я поїхав туди і разом з керівництвом республіки вирішили всі справи, пов'язані з наведенням порядку... точніше, підтриманням порядку. Що я і зробив.

Я приїхав увечері 18-го, попросив командувача округом, щоб організував на ранок зустріч", – розповідав Варенников у одному з інтерв'ю. 

Зустрітись Варенников хотів з головою Верховної Ради УРСР. Цю посаду на той момент займав Леонід Кравчук, який про події у Москві дізнався лише вранці 19 серпня 1991 року.

"Я проснувся тоді вранці, 19-ого числа, мене розбудив онук. І каже, дідусю вставай, хтось телефонує. Це було дуже рано, бо я встаю і зараз, і все життя о 7:00. Ну, інколи дозволяю собі поспати і більше. А то о 6:00. 

Я встав, взяв телефон, дзвонить мені перший секретар ЦК Компартії України Станіслав Гуренко і каже: "До мене приїхав, от зараз сидить у кабінеті, представник ГКЧП генерал армії Варенников. Ну каже, ви його знаєте. І він хоче з вами зустрітись". 

Я кажу, ну зустрінемось, я зараз вдягнусь і приїду на зустріч. "Та ні, він хоче, щоб ми зустрілись тут – не у Верховній Раді, а в мене у ЦК". 

Я кажу, що Станіслав Іванович, а чого в ЦК? Я в ЦК не працюю. Я голова ВР. Хай приходить на зустріч у Верховну Раду. А ти, як хочеш, то приходь і ти.

Він зрозумів, що я вимагаю дотримання протоколу. А мій прихід на зустріч з Варениковим в чужому приміщенні, де господар Гуренко, партія, означатиме, що я вже на приставному стільці, буду говорити з ними як підлеглий комусь", – згадував Кравчук в розмові з УП. 

Народні депутати Верховної ради УРСР у той час були на канікулах і більшість роз'їхалася, хто куди. Наприклад, Ярослав Кендзьор, депутат-опозиціонер, який фіксував своєю відеокамерою більшість історичних моментів, знаходився у Львові. 

"Мене розбудив дзвінок зранку. Я у Львові був, бо це були канікули депутатські. І 19-го, зранку, десь половина сьомої, мене розбудив телефонний дзвінок, дзвонив черговий Львівської обласної ради і виконкому. І каже: "Пане Ярославе, є прохання, голова облвиконкому просив приїхати у приймальню обласної Ради", – згадує Ярослав Кендзьор. 

В'ячеслава Чорновола, на той час голови Львівської облради, у Львові не було. Його події ГКЧП застали у Запоріжжі.

Там, 18 серпня, закінчувався найвідоміший музичний фестиваль тих часів "Червона Рута". Чорновіл уже був висунутий Народним Рухом як кандидат у президенти і поїхав у Запоріжжя трошки попіаритись.

"Мої прихильники дуже наполягали, щоб я там був, щоб десь там засвітити мене уперше як кандидата у президенти. І я справді був присутній, справді було дуже цікаво, гарне закриття, молодь веселилась, ніхто не передбачав ніяких неприємностей. Ми потім ще з журналістами зібрались і довго сиділи за північ, а потім вони собі там веселилися", – згадував Чорновіл. 

Про путч у Москві він дізнався від одного з журналістів, який зранку розбудив його стуком у двері. 

"І я йому спокійно відповів – мабуть, путч несерйозний, раз я отут додивляюсь якийсь там сон, а не знаходжусь в тюремній камері. Бо коли класичний путч, то спочатку ізолюють своїх політичних опонентів основних, а потім вже вводять війська. 

І ми коли сиділи, снідали, перед тим як вилетіти, бо ми швиденько вилітали після цього на Київ, передавали по радіо ці повідомлення (заяви ГКЧП – УП). То ми, навіть, сміялися. Було відчуття несерйозності цього путчу", – розповідав Чорновіл.

 

Як згадує Ярослав Кендьзор, приблизно в цей же час у Львівський обласній раді йшло обговорення путчу та подій у Москві. 

"Я вже хвилин через 45 був у Львівській обласній раді, там я застав своїх колег-депутатів Верховної Ради УРСР. І ми обмінялися думками, сказали про цю заяву, яка прозвучала по радіо і телебаченню. 

Що ми маємо робити? Зрозуміло, що від імені президії облради треба було вийти з заявою, дати оцінку тим подіям, що відбулися, що це таке, що означає це ГКЧП. Словом, ми десь добрих півгодини обмінювалися думками, бо мало ще інформації було…", – розповів у інтерв'ю УП Кендзьор. 

Іван Заєць, один із активних членів об'єднаної опозиції у Верховній Раді, зустрів ГКЧП в гостях у свого друга Миколи у селі в Рівненській області.

"ГКЧП почалось в ніч з 18 на 19 серпня. Ви ж знаєте, що в ніч тільки дияволи роблять свої всякі справи... 19-го числа я прокинувся пізнувато, може уже десь о пів на дев'яту. Я спав у великій кімнаті, де стояв телевізор. А Микола мав таку звичку, що перед роботою а він працював у колгоспі він забігає в кімнату і дивиться телевізор. Бо часи були такі, що ловили кожен біт інформації. А тут я сплю, і він не може зайти і включити. 

Коли я вийшов, Микола прожогом кинувся у кімнату і через хвилин десять виходить і каже: "Ти знаєш, щось там якийсь переворот". Ми зайшли у кімнату, диктор читав всі ці заяви, і було зрозуміло, що це державний переворот". Ми стали думати, що робити у цій ситуації. 

І Микола каже, що "може ти не їдь на Київ, бо ми ж не знаємо, що тут робиться. Можливо, залишайся і будемо готуватись до серйозного опору, до військового опору, можливо у підпілля доведеться іти, криївки копати". 

Я кажу: "Ні, ситуація просто найкраща для нас, Єльцин переможе цю хунту, а це означає, що створюються умови, коли в Москві одна частина імперії бореться з іншою. І це найкращий час, щоб нам вирватися з імперії. Я їду в Київ проголошувати незалежність України", – розповів УП Заєць.

19 серпня 1991-го: зловіщий гість в приймальні Кравчука

Тим часом Леонід Кравчук прямував у Верховну раду на зустріч з Варенниковим. Дорогою йому прямо в автомобіль зателефонував президент Росії Борис Єльцин, який у Москві стане уособленням опору ГКЧП: 

"Після розмови з Гуренком я їду на зустріч. Мені телефонує в авто, був вже тоді зв'язок, хоч поганий, але був в автомобілі, Борис Єльцин. І каже: "Леонід Макарович. Я не можу зв'язатись з Горбачовим. А Горбачов тоді відпочивав в Криму, і його там ізолювали. Може ви зателефонуєте йому. Це ж Крим, це Україна. Може вас з'єднають. Я кажу, що спробую. 

Попросив зв'язківців зв'язати мене з Кримом з дачею Горбачова "Зоря". Бере слухавку зв'язківець якийсь. Я кажу, що я такий-то, хочу поговорити з Горбачовим. Мені кажуть що Горбачов себе погано почуває, і говорити не може. Я кажу, може пізніше зателефонувати? А мені кажуть: "ні-ні, він не скоро зможе". 

Я передзвонив Єльцину, кажу, що Борис Миколайович, на жаль, хоч я і дзвоню в Україну, але і в Україні мене не з'єднують, тому що крізь Москва керує ситуацією".

 

*  *  *

Після розмови з Єльциним Кравчук нарешті приїжджає у Верховну Раду і застає там цікаву картину:

"Я приїжджаю у Верховну Раду. Вони вже у ВР – Варенников, командувач Київським військовим округом – повна приймальня генералів. Я ледве протиснувся між ними. 

Кажу, звертаючись до Варенникова: "Я прошу заходити, але всіх решту я не зможу прийняти, вибачте, але у мене навіть місця немає, щоб стільки людей розмістити за столом". 

Генерал Варенников так згадував зустріч у Кравчука:

"...З української сторони були Кравчук, Гуренко і Масик, перший заступник голови (уряду Вітольда Фокіна – УП), а голова був десь ... в Перу чи щось таке, в поїздці, його не було в країні. А від військових був я, командувач військами округу і член військової ради".

Леонід Кравчук пригадує цікаву деталь зустрічі з ГКЧПістом:

"Гуренко за цей час не обмовився жодним словом. От вiн сидiв, голову так нахилив на стiл i щось, чи писав, чи робив вигляд, що пише. Масик брав участь в розмові. 

Пiд час нашої зустрiчi позвонив менi Крючков – керiвник КДБ СРСР. Телефон: "Здраствуйте, Леонід Макарович". – "Здрастуйте – "Це Крючков, у вас є Варенников?" 

Говорю: "Да, є він. Зараз ми ведемо розмову". 

Я зараз оцiнюю, що це було так сплановано, це була одна з ліній тиску на мене, що мовляв от, бачите, керівник КДБ дзвонить, i, значить, це ж загальна лiнiя. А КДБ тодi силу мало досить серйозну. 

"Передайте йому привіт від меня". "Добре", – кажу, – "передам".

Генерал Варенников також згадував:

"Нормальна була зустріч. Трошки було нервово з боку Масика в плані того, коли і ким може бути оголошено надзвичайний стан, хоча на Україні ніхто не збирався вводити надзвичайний стан.

Коли, між іншим, ми на цю тему розмовляли, пролунав дзвінок – далекий зв'язок, мається на увазі ВЧ. Кравчук відійшов. 

Дзвонив Володимир Олександрович Крючков. Він (Крючков – УП) розповів, що "ми тут обговорюємо всі ці питання, в тому числі і з приводу надзвичайного стану. Ми в Москві не розглядаємо того, щоб на Україні вводити надзвичайний стан". І питання відразу відпало. 

...Масик вважав, що надзвичайний стан може ввести Верховна Рада України. А я кажу: "Так, правильно, але якщо вважатиме за необхідне ввести надзвичайний стан Верховна Рада СРСР, то це теж правильно".

Однак Леонід Кравчук має інший погляд на ту ситуацію:

"Варенников зразу заявив: "Леонід Макарович, я приїхав за дорученням ГКЧП ввести в Україні надзвичайний стан.

Було таке сказано. Якщо ви не введете НС, то ми введемо його без вас. Але тоді наслідки будуть інші.

Я кажу, звертаючись до нього: "Вибачте, я не вводжу надзвичайний стан. За Конституцією, його може ввести ВР. А зараз літо, депутати у відпустці. Це перше. Друге: а що я винесу на обговорення? В мене ж немає документів. 

"Ну як це? Ви ж по радіо чули, що владу перебрав ГКЧП?" Я кажу: "Ну це ж радіо, мені треба кожному депутатові вручити документ, з червоною печаткою, відповідно підписаний. Тільки тоді депутати можуть його обговорювати". 

Він зразу зрозумів, що нахрапом тут не візьмеш…

 

*  *  *

Зустріч у Кравчука закінчилась нервово, але московський генерал Варенников і не думав, про якісь серйозні наслідки: 

"Доводів про відокремлення і так далі – думок ні у кого ніяких таких не було. Ми обговорювали питання про те, щоб не було ніяких непорозумінь, щоб не розбурхали народ. Ось про що йшла мова. 

Думок у мене, та й у Кравчука, про те, що у когось там з'явиться думка на відокремлення – це нісенітниця! Що ви!"

*  *  *

Член президії Верховної Ради Лесь Танюк був в числі перших, хто уже 19 серпня вранці прибув у парламент і побачив Кравчука після зустрічі з Варенниковим:

"В дев’ять годин ми вже були в парламентi. І вийшов Кравчук, щойно вiд нього пiшов Варинников i Чичеватов, i Гуренко, вони там всьо…. 

Вийшов Леонід Макарович, у нього отако руки тряслися, i я спитав його: "Леонiд Макарович, а де Горбачов? Що з Горбачовим?" 

I раптом якось дуже зло він повернувся на мене i так зло сказав: "Немає вашого Горбачова! Нема! Нема! Нема! Нема! Нема!" О-так зі злом таким.

Причому я навiть зовсiм не зрозумiв, чому така злiсть. А це була просто велика розгубленiсть… 

Ну i тут же вiн зiбрав нас у себе. Його промова зводилася в основному до того, що ми не маємо права губити Україну, тому ми мусимо зробити все, щоб не було жодних закликiв, жодних страйкiв, нiяких демонстрацiй, нiяких мiтингiв, спокiйно собi, значить, "от урожай треба нам зiбрати, це нас не стосується, це там у Москвi робиться, у нас нiчого немає"...

Заступник Кравчука у президії Ради Володимир Гриньов так пояснював таку обережність Кравчука:

"Він (Кравчук – УП) тоді справді займав дуже обережну, можливо, і правильну позицію, бо спровокувати цих бравих генералів на активні дії!.. 

Вони могли б активно діяти в Києві, автономно від Москви, тому тут потрібно було дуже точну вести політику. Він боявся, як би якась ситуація не вибухнула".

За словами Вячеслава Чорновола, який встиг уже прилетіти з Запоріжжя і разом з іншими депутатами Народної ради прийти до Кравчука, вони вимагали від голови Верховної Ради визначатись швидше: 

"Отже, коли ми стояли там, оточили кабiнет Кравчука, як голови Верховної Ради, i домагалися негайної оцiнки путчу, i негайного вжиття певних енергійних заходів, то Кравчук доводив, що треба почекати, треба зорiєнтуватися, треба побачити куди й як воно йде. 

Я йому і сказав приблизно так: "Леонiд Макарович, ця ваша вичiкувальна позицiя, ви знаєте, вас не врятує. Тут зараз треба вирiшувати: або ви з ними, або ви проти них! Бо якщо вони переможуть, то вони вам все одно згадають, що ви їх активно не підтримали сьогоднi. Так що, давайте вибирайте: туди а туди? Бо якщо вони прийдуть до влади, то все одно будемо сидіти в тюрмі, разом, може, сидіти будемо". 

А вiн каже: "Ну, то й що? Ну, будем сидiти в однiй камерi, то я вас переконаю в перевагах марксизму‑ленiнiзму".

Лідер Республіканської партії, дисидент Левко Лук’яненко, який провів 25 років у тюрмі та на засланні, назвав життя українського політикуму після тієї наради у Кравчука "періодом пульсацій":

"Вiд цiєї першої зустрічі iз ним, у нас настає період пульсації. До нього, вiд нього ми iдемо в Спiлку письменникiв, там чоловiк сто весь час було людей – керiвництво рiзних тих наших партiй, демократiв, доповiдаємо результати наших переговорів. Самi тут готуємося, значить, до роботи… 

Друга група курсує на площу Незалежності – там мiтинг. Отак значить – однi до Кравчука, вiд Кравчука до Спiлки письменникiв, зі Спiлки письменникiв – на площу. Ось так без кiнця.

Я, i тодi, i пiзнiше абсолютно чітко розумів, що iсторiя дає Кравчуку шанс, вона йому пiдносить пiд ноги п’єдестал. 

Йому треба було вийти на радiо i телевiзiю, вiн мiг це зробити, стати на повен зрiст, i закликати весь народ до барикад, до готовностi воювати за самостiйнiсть України. Iти в вiйськовi частини, проводити з ними там розмову, щоб їх, так сказать, культурно, м’якими руками взяти, не дати їм вийти з казарм, i почати стрiляти.

Тобто, закликати народ до опору – це був би той крок, який би iз нього зробив нашу Жанну д’Арк! Але для цього треба було бути готовим бути повішеним на третiй день".

Читайте також: Левко Лук'яненко. Вічний революціонер

Леонід Кравчук не поспішав приймати долю Орлеанської діви і тягнув час. 

Можливо, тут вирішальну роль зіграло "прохання" Варенникова, про яке він пізніше розповідав в інтерв’ю:

"Я попросив Кравчука, я йому прямо сказав: "Ви людина авторитетна, від вас багато залежить, і я вас особисто прошу, щоб ви, перше, виступили по телебаченню, виступили по радіо, закликали народ до спокою, з урахуванням того, що було вже оголошено, рішення там різні і так далі. Щоб ви зібрали керівників всіх рухів, партій, особливо Руху, все керівництво, і теж їх закликали... 

До речі, проінформуйте їх про те, що військам дано команду про підвищену бойову готовність. Це не для залякування, а для того, щоб самі представники партій просто представляли, що в цих умовах ні в якому разі не можна жартувати".

Левко Лук’яненко згадував, як Кравчук переказував це "прохання Варенникова" депутатам:

"Кравчук розповiв його розмову iз цими трьома генералами, i вони йому сказали, що люди не повиннi виходити на вулицi, на площi. Люди повиннi бути вдома, якщо люди будуть виходити i будуть якісь такi дiї, то вони будуть стрiляти. 

Пiд Києвом вiйськовi частини були приведені у бойову готовнiсть, i цi вiйськовi частини були у руках не Кравчука, вони були в руках тих генералiв. Фактично, Україна не мала Збройних Сил у своїх руках – вона мала мiлiцiю тiльки".

Такий стан справ може пролити світло на незбагненну в’ялість, яку демонстрував ввечері 19 серпня Кравчук у головній інформаційній програмі СРСР "Время". 

Про події ГКЧП він розповідав більш ніж обережно, і по суті звів свій виступ до теми усе того ж "збору урожаю": 

"Знаєте, як це не дивно, але я скажу цю сакраментальну фразу. Адже те, що сталося, воно мало статися. Може, не в такій формі. Може, якісь інші дії. Але залишатися ситуація такою, якою вона була ситуація безвладдя, коли центр не в змозі управляти, а республікам влада не передавалася і, навпаки, республіки діяли відповідно… Звичайно, повинно було все прийти до такого плачевного результату.

Але я хочу сказати, що на Україні у нас обстановка, як то кажуть, слава богу, поки стабільна. Я б сказав, що трудовий і політичний пульс життя б'ється у відповідності з тією ситуацією, яка склалася, але ніяких підземних поштовхів немає".

*  *  *

Близько опівночі 19 серпня депутат Іван Заєць, який цілий день попутним транспортом добирався до Києва, нарешті дістався столиці і зустрів несподіваного попутника в автобусі в Новобіличі:

"Я зійшов на метро Святошин. Був останній автобус на Новобіличі, де я жив тоді. І в тому автобусі я виявляю, що їде Анатолій Ковальчук, який жив у Борисполі. 

Я кажу: "Толя, куди їдеш, гуха ніч, уже за 12 ночі?" – "До тебе їду. Але давай потім". 

Приїхали, зійшли з автобуса, оглянулись, чи нема "хвостів". Сіли біля будинку і він розказує, що його послали до мене передати інформацію: диспетчери з Борисполя повідомили, що в аеропорту сіло 35 літаків і гелікоптерів з військами, спецназами різними. Із Бобруйська, із Кіровограда, ще десь з Росії. Отака інформація".

20-21 серпня 1991 року: поставити питання Незалежності руба

Як згадує Іван Заєць, 20 серпня о 10:00 було скликане засідання Народної Ради у залі Спілки письменників на 2 поверсі:

"Починається робота Народної Ради, засідання веде Володимир Філенко. Він говорить, що от учора ми були у Леоніда Макаровича… І я побачив, що вони всі пройняті однією ідеєю – яким чином мінімізувати небезпеку від ГКЧП, яким чином мінімізувати небезпеку від можливого введення надзвичайного стану".

Левко Лук'яненко був одним з перших, хто заговорив про необхідність скликання позачергової сесії Верховної Ради та про прискорення руху до здобуття незалежності: 

"Нам необхідно буде зайняти чітку і гостру позицію. Ми кваліфікуємо цей переворот як державний переворот і тепер розуміємо, що ці змовники опираються не на серйозну якусь силу, що проти них буде більшість, і існувати, очевидно, вони не довго будуть. 

Я підписав заяву і закликаю інших депутатів підписати заяву про дострокове скликання ВР. На цю сесію, я думаю, нам треба було би подумати, що можна було б запропонувати з проєктів законів, які б прискорили наш рух до незалежності".

"А я для себе сказав, що це найкращий час для проголошення незалежності України", – згадує Іван Заєць: "Тому що нарешті імперія сама розпалила всередині себе велику пожежу, і їм зараз не до України, і не до надзвичайних станів. Все залежить тільки від нас, як ми скоординуємось, як ми змобілізуємось". 

Я беру слово і кажу:

"То ми мусимо сьогодні скликати позачергову сесію і поставити питання руба! На позачерговій сесії. Питання про незалежність. Або…"

Я хотів сказати, що "якщо не вийде", бо ж не в нас є голоси, а у комуністичної більшості, але думаю, чому я повинен сумнів сіяти серед депутатів? І зупинився.

А хотів сказати, що якщо не вийде цей сценарій, то будемо реалізувати цей сценарій, який обговорює Народна рада – створення страйкомів, різних структур непокори і тому подібне". 

*  *  *

Потужним голосом прозвучав на тому засіданні виступ Юрія Бадзьо, який очолював Демократичну партію: 

"Закликаємо ВР України рішуче відмежуватись від заколотників і вжити всіх заходів для захисту державного суверенітету України! 

Цинічна узурпація влади в СРСР групою авантюристів дає підстави законно обраній Верховній Раді України денонсувати союзний договір 1922 року і проголосити повну державну незалежність України".

"Тобто поїзд пішов. 

Саме 20-го числа ідея проголошення незалежності України увійшла в практичну площину. Бо так вона існувала цілі роки, але потрібно було знайти той момент, поставити на порядок денний це питання", – додає Іван Заєць. 

*  *  *

Президія Верховної Ради зібралась 20-го числа. Згадує Ярослав Кендзьор:

"І 20 числа цілий день засідала президія. Вона не наробила жодної реакції на події, які відбувалися у Москві. Кравчук, як потім він мені пояснював, спеціально затягував час – він був постійно на зв’язку з Єльциним, і так би мовити орієнтуючись, як розгортаються події у Москві, він не хотів допустити активних і гострих радикальних протестних заяв з боку української влади".

Також 20 числа на майдані Незалежності почали збиратись мітингувальники, перед якими виступали члени Народної ради, в тому числі і Вячеслав Чорновіл, який мусив вигукувати свою промову у гучномовець: 

"Я хочу вам сказати, що те, що відбулося в Москві – то така комедія, що цивілізований світ не знає, як на то дивитися". 

Мітинги продовжувались і в наступні дні. 21-го серпня, коли вже стало зрозуміло, що ГКЧП зазнала поразки, люди на майдані слухали трансляцію виступу Єльцина по радіо, а народні депутати знову і знову згадували слово "НЕЗАЛЕЖНІСТЬ".

 

"Ми виходили з ініціативами до наших сусідів. До Варшави, до Праги", – кричав у гучномовець поет та народний депутат Дмитро Павличко. – "Ми зверталися до Буша, до пані Тетчер, до інших державних діячів, щоб вони визнали нас і підписали з Україною дипломатичні угоди, визнали Україну незалежною державою. 

Але вони посміхалися, а пані Тетчер сказала нам, що "ми не обмінюємося посольствами з Каліфорнією",  натякаючи, що Україна не більше, як Каліфорнія. 

Тепер вони всі засуджують хунту, переворот в Союзі, і якщо вони будуть послідовні, то я звертаюся до них з цієї площі – визнайте Україну, підпишіть договори, які поставили б нашу Україну на рівні з іншими державами. 

Бо ми, хоч не маємо ще держави, але хочемо її мати. І вже сьогодні говоримо не від тої комуністичної шайки, яка засіла в парламенті, а від імені Українського народу".

*  *  *

"21 числа після мітингу вже стало зрозуміло, що треба тиснути сильніше на президію, на Кравчука, щоб зібрали позачергову сесію", – розповідає Ярослав Кендьзьор. – "Бо вони вичікували. Комуністи вичікували 19-го, 20-го. Вони потім придумали, що будемо чекати сесії 21 числа, коли вже ГКЧП фактично потерпіло поразку, вони ще хотіли почекати засідання Верховної Ради Радянського союзу. І почути, що там скажуть на цьому форумі. І тому все це затягувалось".

В'ячеслав Чорновіл згадував ще одну дуже важливу деталь:

"21‑го числа в нас уже був закритий перший в Українi райком Комунiстичної партiї – це зробив Михайло Бойчишин, вiн тодi був головою Шевченкiвської районної ради (Львова – УП). 

Правда, десь дiзналися видно, хтось побiг, донiс – і закрився секретар райкому в кабiнетi, не пускав нiкого i щось там палив, так що деякi документи, якi свiдчили про причетнiсть, очевидно, цього райкому, чи взагалi Компартiї до путчу, були знищенi.

Наступного ранку ми взяли обком партiї. Напередоднi ми все добре обмiзкували, як це зробити, i вирiшили так, що Комiтет громадянської згоди ввiв, нібито без вiдома обласної ради, людей у всi кабiнети обкому. А ми потiм, щоб нiчого не було знищено, попросили їх вийти, нiби їх рятували, i опечатали всi кабiнети. І створили вiдразу комiсiю. Нам головне було документи захопити. 

Ми бачили потiм, що така кiмната була спецiальна в обкомi, для нищення всяких непотрiбних уже чи секретних документiв. Так от там два мiшки було тої тирси, все було завалено тими опилками, на дрiбненьку таку тирсу рiзалися цi всi документи – вони таки попрацювали добре.

I, все‑таки, ми багато чого знайшли, i найголовнiше, що ми знайшли там документ, який пiдтверджував причетнiсть ЦК КПУ, Компартiї України до путчу. Оте знамените розпорядження, телефонограма за пiдписом Гуренка, яка давала вказiвку всiм парткомам, райкомам, обкомам пiдтримати ГКЧП. 

 

Я його – вiдразу до Києва, поклав на стiл Кравчуку, i менi здається, що це було вирішальним в тому, що комунiсти проголосували за незалежнiсть. 

Вони злякалися. Адже вони не знали, що буде з путчистами в Москвi. Вони не могли передбачити, що всi цi судовi процеси будуть спущенi потiм на гальмах, що всi виявляться на свободi.

А хлопцi, яким було доручено перевiряти обком, знайшли зашифровану оцю шифрограму, якимсь чудом вона збереглася. I знайшли викинутий неповний шифр, пом‘ятий там, пожмаканий, i вони зумiли вiдновити шифр і розшифрували на ранок 23‑го оце розпорядження".

*  *  *

21-ого числа один з лідерів опозиції Ігор Юхновський та інші говорили з Кравчуком, щоб призначити засідання президії Верховної Ради на 22 серпня. 

Розповідає Іван Заєць:

"Домовились вони призначити на 10 годину цю президію. Вона почалася о 12-й, і на ній вирішували питання скликання позачергової сесії. 

А напередодні ми мусили були збирати підписи, тому що скликати позачергову сесію могла або президія, або третина депутатів. Це 150 голосів. Ну і почали збирати ці підписи. 

Але з формальної точки зору це було з натяжкою. Багатьох не було у Києві, і тому по телефону ми одержували дозвіл і писали проти цього прізвища підпис. 

І коли 22 числа на президії Кравчук сказав, що є 151 підпис, і звернув увагу на те, що така вимога в формальному плані не чиста, бо є прізвища без підпису, то Плющ фактично припинив дискусію. Бо "неординарні умови".

 

Саме на тому засіданні, як згадує Дмитро Павличко, вперше постала знакова тепер для України дата – 24 серпня: 

"На цій президії довго ми сиділи. Комуністи казали, що Верховну Раду треба зібрати аж у понеділок, 26 числа. Ми, демократична група, сім чоловік нас там було, вимагали, щоб завтра 23-го, тобто, у п’ятницю. 

Мітинг, резолюція, президія, комуністи – за понеділок, демократи – за п’ятницю, Кравчук – за суботу, посередині, 24-го. 

Так виникає дата – 24 серпня. 

Ввечері ж Народна Рада збирається, і Левко Лук’яненко разом з Сандуляком пишуть проект Акту проголошення Незалежності України".

Логіка членів президії від НР полягала у тому, щоб зробити все якомога швидше. За словами Івана Зайця, це було важливо, "щоб не дати оговтатись комуністам, Москві":

"Треба працювати в турборежимі, зважати на час, що процеси можуть піти і назад. І тому члени президії від Народної ради пропонували зібратись у п’ятницю 23 числа. 

Я думаю, що добре, що ця позиція не пройшла, бо якби пройшла, то навіть Народна рада, яка готувалася і була майже у повному складі у Києві, могла б не змобілізуватись так, як це було зроблено на 24 число".

*  *  *

Оскільки засідання Верховної Ради було призначене на 24 серпня, то 23-го опозиційна Народна рада зібралась у парламенті, аби спланувати, як найкраще використати історичний момент, і спробувати проголосувати за Акт проголошення незалежності. 

Зі спогадів Левка Лук’яненка: 

"23‑го числа вперше прийшли у Верховну Раду на десяту годину – зiбралася Народна Рада. Я подумав, що це є унiкальний момент. Значить, в нас на порядку денному було що? 

Розуміємо, що вони програли, вони залицяються до нас, комунiсти. В цей момент ми можемо провести добре рiшення. Отже ж, завдання Народної ради  – узятися за підготовку проєктiв постанов або законiв. 

Танюк пропонує там якусь одну постанову, хтось ще щось пропонував, i тодi я встав i сказав, що у нас настiльки цей унiкальний момент, що ми повиннi розв’язати основну проблему: проголосити Україну самостiйною державою. 

Як ми тепер цього не зробимо, ми можемо ніколи того не зробити. Бо оцей перiод розгубленностi комунiстiв, вiн є короткий – вони скоро оговтаються, а їх є бiльшiсть. То мусим зробити це тепер. 

Я висловив бажання написати його (проект документу – УП). Прошу Сандуляка: "Ходiмте разом", ну, щоб не просто один. Вiн погодився i ми пiшли. 

Я кажу Сандуляку: "Є два пiдходи до документа, який ми можем написати: або ми напишем його довгий, або ми напишем його короткий. Якщо ми напишемо цей документ довгий, то вiн неминуче викличе дискусiю, якщо ми напишемо короткий – вiн має шанси менше дискусiю викликати. Давайте напишемо якнайкоротший документ".

23‑го числа пiсля дванадцятої зiбрались ми, поправили там дещо i схвалили той текст, вiддали друкувати в секретарiат i поширили. На 24‑те число цей текст уже був поширений".

 

24 серпня 1991-го: "Я маю вас у сраці. Я йду проголошувати Незалежність"

Однак, головна проблема станом на 24 серпня 1991 року була не в тому, щоб написати Акт проголошення Незалежності, а в тому, щоб зібрати під нього голоси у Верховні Раді.

Загалом розклад сил у Раді зразка 1991 року виглядав, за спогадами одного з керівників опозиції Володимира Філенка, таким чином:

"Спочатку у Верховнiй Радi було декiлька груп. Це була компартiйна бiльшiсть. Потiм, до другої я би вiднiс Народний Рух, або вiн називався, група ця, Демократичний блок. 

І третю групу я хотiв би видiлити – це, власне, Демплатформа в КПРС. Ми, i я зокрема, починали з формування фракцiї Демплатформи. I в цю фракцiю записалося 45 народних депутатiв. 

Цікавість цієї групи була ще в тому, що тут люди переважно були iз Сходу i з Півдня України. 

Ми десь уже на другий мiсяць роботи Верховної Ради 12‑го скликання з’єднали Демократичний блок i Демплатформу. Близько 80 чоловiк було в Демблоцi i бiльше 40 було в нас. 

В результаті злиття Демблоку i Демплатформи якраз i утворилась єдина парламентська опозицiя – Народна Рада. 

Сила цього моменту заключалася, перш за все, в тому, що поєдналися демократи Заходу i Сходу України в єдинiй парламентськiй загальнонацiональнiй опозицiї. 

Слабiсть Демблоку була – в кiлькостi вони переважали Демплатформу, їх було в два рази бiльше – але слабкiсть була в тому, що вони були представлені трьома захiдними областями i Києвом, майже виключно. 

А ми привели з собою людей зi сходу, з пiвдня, з центру України i отримали моральне право говорити вiд всiєї території України. 

Пройшов чiткий полiтичний розподiл в парламентi. Як реакцiя на створення єдиної опозиції з’явилася, врешті‑решт i група бiльшостi – "група 239", i почала точитися боротьба мiж Народною радою i цiєю комуністичною "групою 239".

*  *  *

Формально, робоча більшість у Раді була в руках у депутатів-комуністів. Жодне рішення без них не можна було ухвалити. 

І ще, скажімо, 18 серпня припустити, що комуністи проголосують за незалежність України, було вкрай складно. Але кілька днів провального серпневого путчу у Москві докорінно змінили ситуацію в Києві. 

Зі спогадів Левка Лукьяненка: 

"Атмосфера, яка панувала у нас, залежала вiд того, що робилося в Москвi. Єльцин дуже круто говорив тодi проти комунiстiв. I в атмосферi носилася думка, чи не почнеться зараз виловлювання комунiстiв, як в Угорщинi, в Будапештi в 1956 роцi? Їх тодi ловили по вулицях i заганяли їм ножi просто всередину".

Однак не лише переляк міг підштовхнути комуністів до голосування за незалежність. 

 

Згадує заступник Кравчука в керівництві Ради у ті дні Іван Плющ:

"В тiй Верховнiй Радi було 375 чи 376 комунiстiв, з яких сформувалася "група 239". То вже ж 130 не пiшло в цю "групу". Так от уявiть: 130 цих i 120 чи 130 демократiв – то це вже 260. А для прийняття рiшення достатньо 226.

А у нас така свiдомiсть: якщо будем упираться чи не будем, а рiшення все рiвно прийнято, то як же я прозiвав? То i я тодi "за". От як я можу пошкодить, то я тодi не буду голосувать. 

I от, вiдчуваючи, що розстановка сил у Верховнiй Радi така, що буде прийнято рiшення, та ортодоксальна частина комунiстiв, там бiля сотнi людей десь було, на всякий випадок, проголосували, щоб потiм можна було маневрувать. І багато з їх, хто голосував за незалежнiсть, пiсля того все роблять, щоб її не було".

Дмитро Павличко, тодішній член президії Верховної Ради, згадує той момент:

"Ми мусили переконати більшість, комуністів… І знов постає питання: чому вони проголосували? По-різному. 

По-перше, дехто вважає, що злякалися: от у Москві Єльцин переміг, Єльцин – антикомуніст, кинув партійний квиток, значить їх чекає кінець, бо їхня, як кажуть словаки, матиця – там. До певної міри це була якась правда. 

Другий момент, був страх людей – навколо Верховної Ради 100 тисяч людей ходить, видно, що весь народ український цього хоче. Принаймні, вони так відчували, але глибоко в душі, все ж таки, ставили на референдум

Дякувати треба комуністам, що вони вимогли від нас цей референдум, бо не дай боже, якби це було зроблено без референдуму, ми би не мали цієї легітимності високої, яку ми маємо сьогодні в цілому світі. 

...У перерві ми з комуністами зібралися. Юхновський і я пішли на фракцію до комуністів і сказали: "Голосуєте за цей проєкт чи ні? Вони сказали – давайте референдум", сподіваючись, що на референдумі все це буде завалено. 

І ми сказали: "Добре, хай буде референдум!" І пішли до Кравчука, він каже: "Добре". І тільки потім ми зрозуміли: а якщо ми на референдумі програємо, то що тоді?!"

Комуністи в Раді були розгублені та налякані, тож для них ідея затвердження незалежності через референдум була рятівною соломинкою, яку їм кинула опозиційна Народна рада.

"Комуністам треба було заховатися за волю народу", – пояснює Іван Заєць."Вони начебто не могли проголосувати за незалежність. Але оскільки буде референдум, це ж "дозволяємо народу вирішити свою долю". 

Тобто вже їхня частка відповідальності зводиться до нуля, мінімізується, вони "почули голос народу". І тому вони вхопились за те, щоб була постанова – цю ідею спочатку провів Ігор Юхновський. 

Була ідея, щоб була проголосована спершу постанова, де проголошена незалежність, і призначено референдум, а вже потім Акт".

*  *  *

Але ідея референдуму подобалась далеко не всім, навіть у стані демократів. Крім того, була ще одна "гаряча точка" дискусій, яка розривала єдність Народної ради – питання негайної декомунізації.

Так звані "загальні земократи" вимагали спершу заборонити комуністичну партію і лише після того голосувати за незалежність. 

Ось як пояснював колегам у кулуарах свою позицію депутат, член президії Володимир Гриньов:

"Значна частина апарату пройнялася ідеєю зробити суверенну Україну. Але комуністичну. Тому сьогодні, поставивши попереду питання суверенності без декомунізаціі України, ми йдемо, як сліпі кошенята, на догоду цим планам. 

Сьогодні найбільші консерватори готові підіграти в цьому питанні. Тому я хочу звернути вашу увагу – що без декомунізаціі і без переслідування комуністів, ми не можемо голосувати жоден Акт про незалежність". 

Навіть для голови Верховної Ради Леоніда Кравчука такий поворот був несподіваним. Він згадує: 

"І раптом заходять в зал депутати від Народної Ради і кажуть: "Ми не можемо прийняти жодного документа. Ми не можемо брати незалежність з рук комуняк". 

Я кажу: "А від кого тоді? Тут 450 депутатів, і з них 375 комуняки. Від кого? Немає у нас інших".

От, мовляв, треба спочатку розпустить Верховну Раду, потім обрати нову, ніхто не знає, якою вона буде, і тоді ця Верховна Рада проголосує за незалежність. 

Я кажу: "Ну ви як діти. Поки буде існувати радянська влада та Комуністична партія, оберуть тих, кого обрали".

 

Врешті перемогла позиція "спершу незалежність – потім декомунізація". 

Згадує Дмитро Павличко:

"Народна Рада збирається і там вже остаточне рішення, і там прозвучала моя фраза така: "Я маю вас всіх у сраці! Більше я терпіти вже цього не буду, я йду проголошувати незалежну Українську державу. Документ поданий і все!"

*  *  *

Перед тим, як голосувати, слід було остаточно утвердити текст Акту проголошення Незалежності. 

І його правили ще буквально за годину до голосування.

Одним із тих, хто найбільше доклався до остаточної редакції документу, був Дмитро Павличко:

"Я був членом цієї узгоджувальної комісії. Ми сіли за круглий стіл. Коло мене сидів Іван Заєць, сидів Олександр Мороз, сидів Юхновський, сидів Голубець, сидів Гаврилишин Богдан як представник дорадчої ради, сидів Матвієнко Анатолій, член президії.

І я написав до цього документу, який був заготовлений, перше речення, якого там не було: "Виходячи зі смертельної небезпеки, яка нависла..." 

Я подумав собі, вона ж не нависла, вона "була" – нависла була. Я вжив плюсквамперфектум, зараз його дехто попускає, але "...нависла була над Україною, в зв’язку з державним переворотом 19 -го…то-то" – це перше речення, яке без поправки лишилося, це речення я написав. 

Потім я переписав два речення: "Виходячи із тисячолітньої традиції...", і те, що було підготовлено Лук’яненком і Сандуляком, і далі треба було сказати, і тут Іван Заєць наполіг, щоб сказати, що "територія України є неподільною".

Іван Заєць згадує, що була також суперечка щодо того, чим мотивувати проголошення незалежності:

"Я все рівно не погоджувався з цими речами. Кажу, що треба якось хоч послабити це формулювання. 

Бо як це виходить, що ми проголошуємо незалежність через те, що там є якісь ГКЧПісти? Ні, ми проголошуємо незалежність, бо хочемо завершити національно-визвольні змагання створенням української держави національного типу. От наш спонукальний мотив. От для чого ми тут у Верховній Раді. 

Я не хочу прив’язувати проголошення незалежності до якогось ГКЧП. І тоді Павличко в серцях так кинув мені цей листочок і каже: "Так пишіть, який ви хочете".

А потім думаю, та чо я маю займатись дурницями? Штучні компроміси, придумані Морозом. Я віддав цей листок і сказав, що не буду послабляти".

*  *  *

"І отут відіграла важливу роль частина народних депутатів, перш за все Дмитро Павличко. Він підбіг до мене, кричав "ставте на голосування", – згадує Кравчук.

"Я побіг до Леоніда Макаровича, і з-за плечей подав йому (надрукований текст Акту – УП) і сказав: "Ось відредагований Акт проголошення незалежності, читай!", – пригадував сам Павличко. – "Він каже: "А може це повинен Лук’яненко читати?" 

Я кажу: "Ні, це ти повинен читати". Той день я з ним говорив на "ти", я не знаю, як він це пам’ятає, але він ще сказав: "А мо… а якщо…" 

Він теж хвилювався, він теж хотів, щоб пройшло, а тому, думав, може, краще, щоб хтось інший, але ніхто інший не міг. І я кажу: "Читай", а він, усміхається: "А може, ми це відкладем?" Я кажу: "Читай!" 

І я знав – якби тоді це не було прочитано, я б кинувся, задушив…"

Ярослав Кендзьор додає:

"Павличко йому кричить на вухо: "Став, а то я тебе задушу!" Леонід Макарович ще хвилинку-другу потримав паузу, заспокоїв зал і зачитав Акт незалежності". 

"І я поставив на голосування. Я боявся дуже, хоча попередньо провів розмову з депутатами, депутатськими групами різних областей. Але ж голосування це справа некерована", – згадує Кравчук. І додає:

"І звичайно я хотів, щоб це була конституційна більшість – 300 голосів, але це для рішення не мало значення. Достатньо було 226, і рішення прийняте. 

А коли я глянув на табло, там висвітилось 357 депутатів. Проти проголосувала тільки одна людина".

 

*  *  *

Зі спогадів Левка Лук’яненка:

"Пiсля цього, звичайно, ми вискочили вже надвiр. Тут величезний натовп був на площi, величезний – маса людей! Обнiмалися з цими людьми. Когось пiдхопили на руки… 

Мене схопили на руки, розумiєте, понесли i так далi. А потiм на площу Незалежностi, там у нас мiтинг довго тривав, а потiм десь на п’яту годину, на Софiївську площу зiйшлися, де я зачитав уже великим зiбранням цей Акт".

 

*  *  *

Після голосування депутат Роман Лубківський запропонував довершити формальне проголошення незалежності ще й символічним жестом:

"Сьогодні завершується торжество історичної справедливості. Ми повертаємося в лоно цивілізованих держав, опираючись на багатовікову традицію нашої державності - демократичної, миролюбивої і відкритої для всього світу. Виходячи з цієї традиції і з традиції пошани до національних святинь, а також традицій боротьби за незалежну Українську соборну демократичну державу, пропоную внести національний український жовто-синій прапор і встановити в приміщенні і на куполі Верховної Ради України".

Вячеслав Чорновіл доповнив пропозицію Лубківського: 

"Шановні колеги, я хочу невеличке доповнення. Мені сказали, що там надворі є той прапор, з яким Українці стояли на барикадах ВР Росії. Я прошу, щоб саме цей прапор був встановлений у нашому залі. 

І ще я пропоную, щоб до того, як ми приймемо рішення про нацсимволіку, наш прапор був піднятий над куполом Верховної Ради".

 

І після того, як у залу внесли великий прапор та прапор, який був у Москві, Леонід Кравчук сказав:

"Сесія завершується. Все". 

Згадує Дмитро Павличко:

"На жаль, телебачення закрилося на цьому, воно не зняло, як ми співали: "Ще не вмерла", а потім – "Гей, у лузі червона калина", яку я почав, я дуже люблю цю пісню... І всі співали".

*  *  *

Український поет та депутат Іван Драч не голосував за акт Незалежності. У дні путчу він разом із колегою Олександром Ємцем вирішили поїхати у Москву та подивитись, що ж відбувається у столиці імперії. 

"Тодi я так зрозумiв для себе, що тут все воно бiльш‑менш буде вiдбуватися нормально, а треба їхати в Москву. Нас запросив Юрiй Афанасьєв, який керував тодi Демократичною Росiєю. Ми поїхали на похорон i на цi акцiї, якi вiдбувалися в Москві. 

Треба було зрозумiти, що вiдбувається в Москвi, бо вiд того всього буде великою мiрою залежати і доля наша. 

Ми тодi брали участь у цiй великiй, величезнiй манiфестацiї, яка вiдбувалася вiд цього Бiлого Дому до цвинтаря. І тодi я побачив, як одночасно з тим демократичним, прекрасним i святим, що тiльки може бути в такий революцiйний час, вiдбувається нарощування страшної мускулатури великої Росiйської iмперiї. 

Тодi навiть формально коло цього Бiлого дому робили оцього двоголового орла – велику таку iмiтацiю з рiзних макетiв – той герб, який мав замiнити герб Радянського Союзу, i який не мiг нiчого втiшного для моєї української колонiальної душi сказати. 

Бо що страшнiше: чи той двоголовий орел, чи страшнiший герб iз серпом i молотом, важко сказати. 

Тодi вперше я побачив i вiдчув, що наша справа боротьби за незалежнiсть тiльки починається, що вона ще буде довго, тягуче йти.

І це все в Москвi тодi було видно. При всьому тому ентузiазмi людей. Але весь той ентузiазм iшов на творення цього двоголового орла…"

Ви можете підписатись на подкаст "Українські 90-ті" у Apple Podcasts, Google PodcastsSpotify та Soundcloud

Велика подяка Центральному державному кінофотофоноархіву України імені Г.С. Пшеничного за надані фоно- та відеоматеріали, а також Ярославу Кендзьору за надані архівні відео.

Частина інтерв'ю була взята з сайту проєкту "Розпад Радянського Союзу – Усна історія незалежної України" (http://oralhistory.org.ua/) створений за підтримки Українського Католицького Університету.

Над подкастом працювали:

Роман Романюк та Федір Попадюк;

Звукорежисер – Євген Клімук;

Асистентка – Анна Хівренко.

powered by lun.ua

Українські 90-ті

Новий подкаст "Української правди" про перші роки Незалежної України та буремні дев'яності роки.

Каналы