Скоро – час "Ч". Тобто – оприлюднення списків кандидатів у депутати по загальнодержавному виборчому округу від опозиційних партій. Станом на сьогодні, як відомо, тільки три опозиційні політичні сили мають реальний шанс подолати 5-відсотковий виборчий бар’єр і провести своїх депутатів за списками до Верховної Ради: "Батьківщина" (вона ж "Об’єднана опозиція"), УДАР та "Свобода". Що ж стосується кандидатів по мажоритарних округах, то їхні попередні списки (неповні й неостаточні) вже з’явилися в інтернеті.
Звичайно, вибір і висування тих чи інших кандидатів – це справа самих політичних сил. Але сьогодні в Україні склалася нестандартна ситуація: ці вибори до Верховної Ради (яка вже два з половиною роки тому перестала бути парламентом, сформувавши неконституційну більшість і створивши нелегітимний уряд – усупереч конституційній нормі і ніким не скасованому рішенню Конституційного Суду про те, що фракції владної коаліції мають становити 226 і більше депутатів) можуть стати останніми бодай відносно демократичними виборами на тривалий період. А тому слід докласти всіх зусиль, щоби спробувати або завоювати більшість у Раді і тим самим переламати сповзання до відкритої диктатури, або хоча б провести до неї певне число непідкупних, професійних та енергійних депутатів, котрі до останнього використовуватимуть хай і квазіпарламентську, але трибуну для обстоювання політичної демократії, захисту прав людини і – що наразі знову стало актуальним – боротьби за втримання незалежності України, проти її інтеграції у "русский (насправді "советско-русский", імперський) мир".
Сьогодні всі інші міркування, всі розрахунки на спокійне життя у Раді чи на "нормальний" парламентаризм – це у кращому разі наївність, у гіршому – банальна зрада національних інтересів в ім’я інтересів шкурних.
Відтак питання про особисті та фахові якості і кандидатів-мажоритарників, й – особливо – кандидатів-"списочників" набуває особливої ваги. Бо проблема тут не тільки у нових потенційних "тушках", готових зрадити своїх виборців за гроші чи посади, проблема в тому, наскільки морально відповідальними та інтелектуально авторитетними будуть депутатські фракції опозиції, щоби зуміти протистояти постійному тиску та провокаціям з боку "партії влади", гідно представляти справжню Україну на міжнародній арені та у разі потреби перебрати на себе відповідальність за долю країни.
Як перемогти грошовитих "мажорів" у мажоритарних округах
На виборах 1990 року, коли до Верховної Ради депутати обиралися на суто мажоритарній основі, чимало кандидатів від демократичних сил стали парламентаріями, не маючи за собою ані більш-менш великих коштів, ані партійної підтримки. Тільки власна енергія, вміння переконувати людей, моральні та інтелектуальні якості плюс невеликі групи підтримки. Пам’ятаю, як Олександр Ємець у благенькому пальтечку, перемагаючи березневу сльоту, з мегафоном ходив дворами київських багатоповерхівок й агітував сам за себе, знаходячи у розмовах з людьми точні й щирі слова. А на так само мажоритарних виборах 1994 року один із кандидатів на Буковині став народним депутатом, витративши на всю кампанію рівно сто доларів…
Часи, звичайно, змінилися. Тепер для успіху у мажоритарному окрузі потрібні значно більші ресурси, ніж раніше, в тому числі й фінансові. Але чи втратив свою вагу чинник безпосереднього спілкування з виборцями? Чи не слід протиставити великим грошам "незалежних" кандидатів, які насправді є ставлениками олігархів та "партії влади", відкритість, щирість та інтелект? І чи готовий хтось із опозиційних кандидатів провести два осінніх місяці у безпосередньому спілкуванні зі своїми виборцями, не покладаючись на білборди, лайтбокси, телевізійні шоу та – навіть! – інтернет? А якщо ні – то чого варта опозиційність даного кандидата і його гучні заяви? Адже у разі обрання на нього чекають не тільки інтелектуальні, а й брутальні фізичні бойовиська в Раді та на вулицях під час акцій протесту. Така вже депутатська доля не тільки в Україні, а в будь-якій недемократичній державі.
Звісно, при цьому через надійні мажоритарні округи опозиція може (і повинна!) провести до Ради кандидатів іншого типу – не заповзятих молодих новачків чи енергійних завсідників депутатських бойовисьок, а знаних інтелектуалів та громадських діячів загальнонаціонального калібру. Так робиться в усьому світі – охочі можуть відстежити, як для Вінстона Черчилля навіть у часи його політичної молодості підшукували надійні округи, бо цей депутат був потрібен не тільки своїй партії, а й усьому британському парламентаризму. Тому викликає велике занепокоєння тенденція, вже чітко оприявнена в мас-медіа і деякими політиками, і публіцистами – мовляв, у мажоритарних округах мають іти до Ради виключно місцеві діячі, а не "гастролери". А це означає, що у тих, хто так заявляє, відсутнє елементарне розуміння місії депутата: це має бути не посланець до "центру", щоби вибити зайві ресурси для свого округу, а діяч загальнонаціонального масштабу, чи то місцевий, чи то прийшлий, не має особливого значення. Якщо цього не буде, то тричі місцевий депутат об’єктивно буде зорієнтований на перехід до лав "тушок": йому ж бо слід "вибивати" ресурси на благо свого округа…
Інтелектуали у списках: символічні постаті чи дійові особи?
Що ж стосується списків по загальнодержавному округу, то тут ситуація ще складніша. У таких списках мають фігурувати постаті знакові, перевірені, надійні в усіх сенсах цього слова. Звичайно, має йтися про знаних політичних лідерів – але далеко не тільки про них.
Наприкінці 2011 року Юлія Тимошенко з-за ґрат написала листа, в якому пропонувала, щоб на чолі об’єднаного списку опозиції була "високоморальна та патріотична людина рівня Ліни Костенко". Юрій Луценко пішов далі: він (так само з-за ґрат) назвав близько десяти прізвищ інтелектуалів, які мали б бути у чільній частині виборчого списку Об’єднаної опозиції. "Я впевнений, що включення до партійних списків цих людей, висунутих громадянським суспільством, не тільки змінить атмосферу виборів, але і дасть чіткий критерій вибору на користь тієї політичної сили, яка максимально почує веління часу", – заявляв тоді Юрій Луценко.
Але, видається, ані Тимошенко, ані Луценко, сказавши "А", не сказали "Б". Автор цих рядків ще тоді так прокоментував ініціативу ув’язнених лідерів української опозиції: "Сама ідея в принципі правильна, але для цього потрібна перебудова усієї системи організації політичного життя в Україні і передусім тих політичних сил, які називають себе демократичними і намагаються хоча б інколи ними бути. Механічне включення до прохідної частини списку Ліни Костенко, Мирослава Поповича чи інших людей – це реально нічого не змінить. Ці люди мають бути не просто прапорами, а мати право вирішального голосу у політиці тих сил, з якими вони взаємодіють, мати трибуну, щоб звертатися до усього суспільства".
І справді: коли у Польщі "Солідарність" вперше йшла на вибори у кризовий для країни момент, інтелектуали грали у ній далеко не останню роль. В подальшому, після конституційної реформи, своєрідним інструментом інтелектуального контролю за політичним життям став Сенат Польщі, куди вже традиційно обирають чимало представників наукової та культурницької еліти країни. То чому в Україні, з її однопалатною Верховною Радою, інтелектуали мають бути тільки символами чи доважками до тих чи інших політичних сил? Зрештою, Верховна Рада зразка 1990 року, де відсоток депутатів з числа справжньої інтелігенції був, мабуть, найвищим серед усіх українських парламентів останньої чверті століття, домоглася й найвизначніших результатів: проголошення незалежності України без того, щоб утратити частину її території (а це багатьом закордонним спостерігачам здавалося неминучим) і спроба ствердження демократичних норм політичного життя. Досі та Верховна Рада – попри всі її недоліки, породжені недосвідченістю та наївністю депутатів – залишається на голову вищою за всі наступні. Тоді, як пригадується, була тільки одна (!) "тушка" з демократичного табору – такий собі депутат Коцюба, який перебіг до комуністів… і сильно прогадав.
Зрадники чи дурники?
Та, попри непослідовність Тимошенко й Луценка, які чітко не артикулювали політичну роль та права залучених до списків Об’єднаної опозиції знаних інтелектуалів, їхні соратники, котрі нині займаються "сколочуванням" цих списків, видається, взагалі ігнорували ідею своїх ув’язнених лідерів. Іде банальний поділ прохідних місць між "своїми", і невідомо, чи отримає таке місце самостійний та відповідальний у своїх учинках Олесь Доній – єдиний (!!!) з числа нинішніх депутатів, котрий ніколи й нікому не віддавав свою картку для голосування, тобто сумлінно дотримувався Конституції. А тим часом очільники Об’єднаної опозиції мали б замислитися: а вони самі хто такі? Професійні політики чи полководці розбитої армії? І чому, коли нині, на жаль, уже покійний блискучий інтелектуал Володимир Полохало відігравав одну з ключових ролей під час виборчих кампаній, БЮТ невпинно набирав голоси, а коли його відсунули на другі-треті ролі – почалися провали й поразки? То, може, якби опозиція мала у Верховній Раді два-три десятки інтелектуалів не нижчих професійних і моральних якостей, аніж Полохало (й обов’язково з правом вирішального голосу у всіх важливих питаннях), то й справи опозиційних сил пішли б на краще? І, нарешті, – чи не чинять нинішні функціонери об’єднаної опозиції як банальні зрадники, ігноруючи і не розвиваючи ідеї своїх ув’язнених керманичів?
Це щодо "Батьківщини". Що ж стосується УДАРу, то Раду експертів при політраді цієї партії, яка розробляє для Віталія Кличка програми і плани дій, очолює Іван Плачков, за основним місцем роботи – керівник наглядової ради компанії "Київенерго" (чи треба нагадувати, кому вона належить?). Є великі сумніви, що інші інтелектуали у списку УДАРу виявляться вищими за професійними і моральними якостями від Івана Плачкова – свого часу міністра палива й енергетики, який впустив в Україну "РосУкрЕнерго"...
За цих обставин, видається, найбільше представників інтелігенції виявиться у списку "Свободи" та серед її мажоритарних кандидатів. Щоправда, за своїми якостями це не будуть інтелектуали загальнонаціонального масштабу, з відповідним колом зору, контактами у світі та здатністю гідно представляти Україну на міжнародній арені – а водночас і бачити внутрішні проблеми на десять кроків наперед та пропонувати варіанти їхнього розв’язання. І взагалі – добре, якщо в усьому опозиційному середовищі нової Верховної Ради буде бодай кілька осіб з високими інтелектуальними й моральними якостями…
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці "Точка зору", передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Facebook
