Сізіфоманія по-українськи

Спостерігати в здоровому глузді за тим, що відбувається нині як у владі, так і в суспільстві без своєрідного поєднання остраху та розпачу, здається, вже неможливо. І не тільки тому, що переважна більшість політиків на очах втрачають рештки сумління, порядності та людяності. Теж саме відбувається з левовою часткою пересічних громадян.

Шкереберть летять всякі надії на відновлення в Україні, принаймні ближчим часом, хоча б подоби якогось ладу у владі, а разом з тим, порядку та соціальної справедливості в державі. Більше того, дедалі глибше підпадають під сумнів, не лише духовне відродження українського етносу після понад 350 років поневірянь, а й економічне відродження нації.

Те, що відбувається останні декілька років в Україні, можна ідентифікувати як своєрідну латентну громадянську війну, до того ж війну всіх проти всіх. Представників влади проти народу та нації; сходу України проти заходу; зросійщених українців проти "бандерівців"; багатих проти бідних. Кожного політичного угрупування проти решти.

Природно, що з цього безладу в Україні користаються всі: від потенційних партнерів до заклятого братнього народу; від "свідомих українців", руки яких нічого не крали до закоренілих клептоманів, руки яких постійно шукають що вкрасти.

А інакше і бути не може, бо хто ж подбає про іншого, якщо він сам не бажає про себе дбати. Окрім того, ще нікому в світі не вдалося спростувати правило, за якого сильніший живе за рахунок слабших.

Отож перед українцями та Україною в недалекому майбутньому вже маячить привид Великої Руїни на кшталт кінця XVII-першої половини XVIII століття. Між тим, розруха в головах державних керманичів та політиків в купі з соціальною розбещеністю народу доходять до тієї межі, з-за якої вже немає вороття.

Про те, що при владі в Україні перебувають переважно замовні політичні проекти свідчить не лише низка недоведених, однак і неспростованих фактів, а й явно послідовні дії політиків, які підривають рештки політичної стабільності, економічної незалежності держави, а також фізичне та духовне здоров’я нації.

Чого тільки варті, наприклад, дивні "порозуміння" в нафтогазовій сфері або "взаємовигідна" торгівля з багатьма країнами заходу, якщо до України надходять відверто неякісні товари.

Ідеальним же матеріалом під політичні проекти є Великі Посередності на кшталт Ющенка чи Януковича. Бо саме Великим Посередностям притаманне обожнення власної безликості і духовної убогості як чогось унікального, даного богом.

Вважаючи ж свою посередність неоціненним таланом, ці "великі державні діячі" відкриті для будь-якого маніпулювання. Тому за ними, як за своєрідним соціальним забралом, приховуються різноманітні шулери та ділки, які наносять нищівних збитків Україні.

Не розуміючи, а головне, не бажаючи розуміти цього, значна частина населення продовжує всіляко демонструвати свою сліпу незлу любов, як до "великих керманичів" та кишенькових національних лідерів, так до і шулерів на кшталт Рудьковського чи Черновецького. Звичайно, така народна любов щедро "окучується", бо народ у нас мудрий – за дарма стояти в пікетах і в сніг, і в дощ не буде.

Але чи хоч хто хоча б раз з галасливих мітингувальників замислився над тим, що виражаючи всенародну "непідкупну" шану шарлатанам і пройдисвітам, він тим самим схвалює всі злодіяння, які вчинили і продовжують чинити можновладці. Таким чином стаючи опосередкованим спільником цих злодіянь.

То ж цілком логічно виходить, що значна частина населення опосередковано повинна в усіх тих трагедіях, які відбуваються з прямої вини чи недбалості державних керманичів. Однак в силу власної розбещеності та обмеженості навряд чи вони здатні осмислити трагедію перш за все власного існування.

Прикро, але українське суспільство ввійшло в суцільну смугу домінування в усьому посередності: від мистецтва та науки до економіки та політики. І якщо найближчим часом не вдасться змінити ситуацію на ліпше, то скільки б ми не котили свій "камінь" добробуту та злагоди догори, він знову і знову котитиметься донизу, щоразу підминаючи під себе тисячі, а то й мільйони жертв.

Бо засліпленим власними дрібними вигодами та інтересами українцям, навіть на думку не спадає, що догори вони штовхають не своє та національне благополуччя, а остервенілих в своєму переконанні власного месіанства політиків і олігархів.

Які, зважаючи на масове невігластво та байдужість, спираючись на інтелект політтехнологів та менеджерів, сліпо потурають власному егоїзмові. При цьому, цілком імовірно, вони переконані в тому, що вчиняють добре для України, в той час як їхні противники всіляко намагаються їм перешкоджати. А тому мають повне моральне право й надалі гнути свою лінію та вважати себе незамінними національними лідерами.

Як наслідок, Україна таки справді застрягла в багні перманентних виборів. І подолати цю перепону на шляху розвитку суспільства та держави вдасться лише тоді, коли так чи інакше політичну сферу залишать Великі Посередності. А це може статися лише після провальних дострокових виборів, як парламентських, так і президентських.

Хоча наразі не можна залишати поза увагою і критичний шлях розвитку подій в Україні. Очевидно, деякі гарячі голови, як за кордоном, так і в самій державі можливо вже виношують ідею прищеплення Україні "синдрому Москви", коли ніхто не зможе передбачити і застерегти жителів великих міст від вибухів, якщо не газу, то вибухівок.

Як показав російський досвід, це досить дієвий механізм концентрації та збереження влади, принаймні на якийсь час.

Спостерігаючи ж за впертістю, з якою їх змушують чіплятися або й вони самі чіпляються за владу, і Ющенко, і Янукович, й інші дрібніші політики цілком схильні жертвувати заради "великої політики" не лише добробутом та спокоєм нації, а й людськими життями.

Тож залишається спитати у себе, чи заслуговуємо ми на таку перспективу. А якщо ні, то чи варто підтримувати їх, Великих Посередностей, хай би це коштувало сто чи й більше гривень на день. Бо скоріше за все взяті гроші віділлються сльозами, як не сьогодні, то в майбутньому.

Володимир Калуга, доцент кафедри політології, НАУ, для УП