Який нам потрібен президент?

Після того як громадяни України повною мірою відчули на собі результати згубного для суспільства жорстокого протистояння ворогуючих політичних сил та неспроможність жодної з них забезпечити в країні стабільність, терпимість, злагоду, справжнє народовладдя, я вирішив звернутися до співвітчизників із щирим серцем та з пропозицією обміркувати наші перспективи у зв’язку з майбутніми виборами президента.

Передусім ми всі повинні усвідомити, що на виборчих перегонах кандидати в президенти – насамперед суперники, але не вороги. А ми, їхні виборці, разом з кандидатами, боремося (принаймні, повинні боротись) не за знищення один одного, не за власні вигоди, а за право покращувати життя всього суспільства.

Важливість цієї теми – очевидна, бо йдеться про долю держави, про долю та добробут суспільства в цілому, про долю країни, яка з багатьох поглядів, – найцікавіша й найперспективніша в усьому світі.

Перед тим як обирати того чи іншого кандидата, кожен із нас повинен дати собі відповідь на цілу низку запитань.

Чи хочу я жити при демократії, чи при диктатурі? Чи хочу я, щоб влада була чесною? Чи корумпованою? Чи вартий я поваги з боку влади? Чи хочу щоб влада керувала суспільством, і зокрема мною, з повагою, чи щоб командувала та поганяла, як скотиною?

Чи хочу я жити по законах чи, може, по понятіях? Чи хочу я жити з упевненістю у завтрашньому дні, чи зі страхом за своє майбутнє, за власне життя та життя близьких, рідних і дітей?

Чи хочу я, щоб на всіх рівнях влади працювали люди, які ніколи нікого не зраджували, не ставали перевертнями заради збереження себе при владі, бігаючи від однієї політичної сили до іншої, з під крила одного лідера під крило іншого?

Чи терпітиму наругу над моєю країною та її народом далі? Чи я впевнений, що той, за якого я голосуватиму, не зрадить мене в майбутньому?

І найголовніше: чи є серед оголошених сьогодні претендентів на президентську булаву той, хто здатен забезпечити те, чого хочу я і мільйон таких як я?

Давши правдиву, об‘єктивну відповідь на ці запитання самому собі, у виборі буде важко помилитися.

Народ України має можливість своїм прикладом дати відповідь на важливе запитання: чи дійсно людські спільноти здатні запроваджувати добре врядування за власною волею, або ж вони назавжди приречені залежати від випадку й сили, підкупу та погроз, обману й політичного ґвалтування?

Якщо здатні, то кризу, до якої ми дійшли, можна вважати тим моментом, коли саме час приймати правильне рішення.

Цей момент може стати щасливим, якщо наш вибір зумовлюватиметься розумною оцінкою наших справжніх інтересів, на яку не впливатимуть жодні міркування, крім міркувань загального блага.

Однак, це – предмет, радше, палкого бажання, ніж серйозного сподівання, бо він може стати і нашою ганьбою, якщо дослухатимемося до політиканів й заблукаємо між двома липами, не розгледівши правди. Бо не в силі – правда, а в правді – сила.

Президент, за посадою, в змозі розпочати оновлення (або не оновлення) і системи влади у державі загалом, і численних місцевих інституцій (у тому числі, провести кадрові зміни).

Водночас, відомо, як сприймаються і у центрі, і на місцях зміни. Чиновництво опирається будь-яким новаціям, здатним спричинити зменшення їхньої влади, прибутків і впливовості.

Є й такі "діячі", які через надмірні амбіції сподіваються на власне звеличення через негаразди й протистояння, ба більше, заворушення у власній країні, або ж тішать себе перспективою більше виграти від поділу держави на групи протистояння, на сфери впливу чи, навіть, на кілька окремих територій.

Вони проти справжнього єднання країни та суспільства під управлінням чесного проукраїнського президента-патріота.

Однак я не маю наміру в цьому матеріалі пояснювати як опір певної групи людей пов'язаний з їхніми особистими інтересами чи амбіціями. Не хочу, аби мене звинуватили в політичній заангажованості.

Безсторонність зобов’язує погодитися з тим, що дії таких людей можуть бути спричинені і чесними міркуваннями. Або ж оманою, адже причини, які схиляють людей до хибних суджень, – такі численні й потужні і їх так багато.

І, часто-густо, спостерігаємо як розумні й добрі люди обстоюють як слушні, так і хибні позиції щодо питань першорядного суспільного значення.

(Як тут не згадати політреформу).

Ми не завжди впевнені, що ті, хто наче відстоює істину, роблять це чесно, виходячи із справедливих принципів і намірів. Амбітність, жадібність, особиста ворожнеча, або інші мотиви, можуть впливати як на тих, хто обстоює слушний підхід до справи, так і на тих, хто їм протистоїть.

А насправді, ніхто не має права бути впевненим, що саме його думка істинна.

Для демократії й пошуку істини потрібна толерантність і поміркованість. А ще здатність сприймати аргументи протилежної сторони.

Адже у політиці, як і в релігії, безглуздо навертати у свою віру вогнем і мечем. І там, і там рідко вдається запобігти єресі, переслідуючи її.

Сьогодні про нас можна сказати, що ми досягли майже останньої стадії національного приниження. Й перед собою, й перед світом. Навряд, чи залишилося щось здатне вразити гордість або зіпсувати репутацію незалежного народу більше, аніж це вже зроблено за час української незалежності.

Нині у нас хочуть украсти останнє – віру в себе, віру в наше право вирішувати як нам жити, і що робити.

Чи був у нашій історії період, коли б ми не орієнтувалися на когось, були б вільними, були б одним цілим, раділи успіхам сусіда, а в день виборів обирали б гідних. Тих, якими б були задоволені до наступних виборів? Або хоча б рік після виборів? І за яких не було б соромно?

Ми маємо можливість розпочати такий історичний період 17 січня 2010 року.

Пригадаймо: хто з наших правителів був по-справжньому безкорисливим, патріотичним, чесним, порядним, незалежним і... таким, що об’єднав Україну?

Хіба що за часів Київської Русі, і, як не парадоксально, – за часів "розвинутого соціалізму".

Водночас, історія свідчить, що лише за таких правителів народи світу досягали успіху.

Чому Америка процвітає? Бо політика всіх її президентів – проамериканська.

Навіть Росія, із її проросійськими президентами, почала швидко рухатися уперед. Своїм, російським, шляхом.

Україна також не має іншого шляху до процвітання. І для цього нам потрібен незалежний президент, що не мав би зобов’язань не перед чим і не перед ким. Крім Обов’язку, Честі, Совісті. Бо тільки тоді він зможе об’єднати й організувати для діяльності на загальне благо всю націю.

А ще – щоб не брехав. Ніколи. Навіть тоді, коли правда – не на його користь. І щоб не був зрадником. Щоб був чесним, справедливим і жив інтересами свого народу. Тоді і вся влада – від президента до сільського голови – матиме шанс стати чесною. І рано чи пізно, стане такою.

А головне він має бути таким вже сьогодні, най він, як усі, простий громадянин України. Не політик, не чиновник. Просто УКРАЇНЕЦЬ.