Майбутнє

Каті 35 років, і вона жартує, що нагадує собі великого кита. ЇЇ океан на найближчі 18 годин – тісне купе потягу "Київ – Варшава". 

Коли ти на восьмому місяці вагітності, це справжнє випробування. І не лише для Каті. Щоразу, коли вона робить глибокий вдих, я починаю нервувати. 

"Не переймайтесь. Через те, що строк вже великий, мені всі відмовили у страхуванні, тому він має народитися лише в Канаді. І ми з ним про це домовилися", – намагається вона жартувати.

До лютого 2022 року айтівниця Катя разом із чоловіком та маленькою донькою жили в Харкові на Північній Салтівці:

"Купили квартиру в лютому, за кілька тижнів до початку. Потім кілька перших місяців вторгнення провели в Чернівцях, а вже у Києві я дізналася про вагітність".

Два брати Каті служать у лавах Збройних сил України. Протягом подорожі вона ще намагається контролювати збір та купівлю нового тепловізора для одного з них.

"Їдете народжувати до Канади?" – запитує Катю польський митник на кордоні, показуючи на великий живіт, який не вдається приховати жодним светром оверсайз.

"Так, але я не назавжди, – ніби виправдовується вона. – Я повернуся за чотири місяці. У мене в Україні залишилися дитина та чоловік. Я просто боюся народжувати вдома", – її голос починає ледь помітно тремтіти. 

Тоді емпатичний митник, який за цей рік повномасштабної війни на кордоні з Україною бачив чимало життєвих драм, одразу ставить штамп у паспорті й зичить легкої дороги. 

"Чорт його знає, як воно буде. Планувати щось після 24 лютого – дурня. Але цю вагітність я теж не планувала. А тепер це те, що мене тримає за майбутнє", – скаже вона мені трохи згодом.

Ми попрощаємося з Катею на залізничному вокзалі у Варшаві, де вона буде відмовлятися від допомоги з валізою: "Я ж знала, що на мене чекає. Не треба мене жаліти".

Минуло вже більше місяця від нашої випадкової зустрічі в цьому потягу, але я чомусь згадую Катю, коли думаю про майбутнє.

Чи можливо взагалі думати про нього, коли живеш у повномасштабній війні?

Коли не можеш планувати другу половину дня, бо залежить, буде чи ні ракетний обстріл?

Коли пишеш другу, який на фронті, повідомлення, але він його вже не зможе прочитати і відповісти, бо його вбили?

Коли щодня живеш повідомленнями про можливий наступ з Волині, Чернігова, Чорнобиля?

Коли треба купити дрон для підрозділу чоловіка ще вчора, але збір ніяк не вдається закрити, тому закладаєш у ломбарді ваші обручки.

Коли, коли, коли…

Коли їдеш народжувати до Канади, залишивши доньку та чоловіка в Києві, без зворотного квитка, але з твердим наміром повернутися. І не лише через рідних.

Росіяни крадуть у нас минуле. 

Грабуючи музейну спадщину в окупованих містах, знищуючи наші пам'ятки та міста, розповідаючи учням в школах загарбаних українських земель свою альтернативну історію.

Росія просто зараз нищить наше теперішнє. 

Наші музиканти, режисери, журналісти, лікарі, художники, юристи, історики, бізнесмени, письменники воюють на фронті. 

Розлучені родини, кордони, окупація, горе, біль.

Путін хоче позбавити нас майбутнього, бо навіть думки та рефлексії про нього викликають біль.

Біль, за тих, кого в цьому майбутньому не буде з нами. 

Біль за втрачені можливості життя, бо війна – завжди про виживання. 

Про існування, а не життя.

Кілька місяців тому стурбований німецький чиновник, розмовляючи зі мною про Україну, спитав: "А якою ви бачите свою країну за 10 років?"

Його особисте переживання було пов'язане з питанням, чи не прийдуть за цей час до влади в Україні праві сили, що може становити небезпеку для всієї Європи". 

Я ж просила його почути про наше теперішнє. 

Про те, що німецькі танки нам були потрібні ще вчора і що кожен день їхнього мовчання та зволікання коштує наших життів.

Але того разу, в Берліні, я вперше відчула в собі сили думати про майбутнє. 

Якщо це непокоїть німецького політика, то тим паче має непокоїти нас, бо, зрештою, ця війна – за наше право на майбутнє.

Ба більше, я бачу велику потребу, сміливість та необхідність думати, намагатися відчути майбутнє на дотик.

Пам'ятаєте, як у Віктора Франкла? Той, хто втрачає віру в своє майбутнє, помирає: 

"Ми повинні були пробуджувати волю до життя, до продовження існування, до того, щоб пережити ув'язнення. Але в кожному випадку мужність жити або втома від життя залежала виключно від того, чи мала людина віру в сенс життя, у своє життя".

Для того, щоб знайти цей шлях, наш складний шлях до майбутнього, нам потрібно зробити перші кроки.

Прийняти себе та зрозуміти свою ідентичність 

Я – кримська татарка, яка зростала у зросійщеному Криму, навчалася в Києві та за кордоном. 

Десять років тому, ще до початку війни проти України, я пишалася, що моє місто мало статус міста-героя. 

Я знала на пам'ять усі радянські пісні та вірші про війну, бо кожного року до 9 травня ми готували в школі "великий концерт для ветеранів". 

Тож це тривалий час співіснувало в мені разом із написаними історіями депортованих кримських татар та першою науковою роботою в кримській Малій академії наук про утиски української мови. 

Одна частина моєї ідентичності сформувалася під впливом рідних та трагедії кримських татар. Інша – в кримській школі, яка й на початку нульових існувала в парадигмі радянської пропаганди. 

Мені було нестерпно боляче визнати, що частина мене, на жаль, зростала під російським впливом.

Що я тривалий час у дитинстві та юнацтві жила в полоні штучно створених кимось наративів та уявлень про добре і погане. 

Для багатьох українців моментом зустрічі з правдою, на жаль, став лише 2022 рік. 

Ніколи не забуду сльози своєї подруги, яка торік зізналася: "Раніше, коли ти плакала, говорячи про Крим, я думала, що в тебе психологічні проблеми. Тепер я знаю, як це боляче, коли не можеш поїхати додому". 

Наша країна просто зараз переживає глибинну трансформацію та розуміння того, як тривалий час нас хотіли вкрасти у самих себе.

Як століттями над нами висіла екзистенційна загроза, а частина суспільства цього не розуміла.

І нам потрібно визнати й усвідомити цю правду про себе.

Що швидше і що більше українців це усвідомлять, то швидше ми як суспільство зможемо осягнути свої сильні та слабкі сторони, припинимо сумніватися та перебувати в полоні штучно створеної реальності. 

Ми здихаємося імперії, коли позбудемося колоніального мислення та комплексу меншовартості.

Пережити травму

Коли я міркую про травму, згадую березень 2022-го. 

Минуло лише кілька днів після того, як в Ірпені росіяни розстріляли мого одногрупника та друга, документаліста Брента Рено. 

Кілька днів я впорядковувала усі необхідні документи, щоби транспортувати його тіло додому в США, аби його змогли там поховати. Для особистого проживання ситуації в мене не було ані часу, ані ресурсу. Тоді я не могла збагнути та відчути глибину своєї рани.

За кілька днів, вже дорогою на похорон, мені, щоб висловити співчуття, зателефонувала подруга, яка разом із дітьми виїхала за кордон ще до початку повномасштабного вторгнення. Але заспокоювати довелося її. 

Вона відчувала провину за те, що весь цей час перебувала у безпеці, їй нічого не загрожувало. Це відчуття було настільки глибоким, що за кілька місяців вона вирішила повернутися до Києва.

Зі своєю травмою я зустрінуся лише за кілька місяців – у снах, де щоразу намагатимуся добігти до автівки, в якій загинув мій друг. 

Мені знадобиться кілька поїздок до Ірпеня, кілька десятків годин розмов, аби позбутися відчуття провини за те, що він загинув у моїй країні.

У кожного свій досвід та свій шлях проживання цієї війни. У кожного своя стеля моральної витримки. 

Повага до чужого досвіду, чужого горя – одна з важливих навичок, яку ми здобуваємо.

Знайти у травмі сили, щоб рухатися далі.

Наче мантру, ми повторюємо слова: ми вже ніколи не будемо іншими, ця війна нас змінила назавжди. Але що стоїть за ними?

Наше суспільство травмоване: мільйони людей втратили домівки, тисячі – найдорожчих людей. 

Нам потрібно бути чесними в проживанні свого горя. Страшні рани не гояться швидко. Навпаки – це розуміння, проживання горя має стати важливим моментом рефлексії як для кожної окремої людини, так і для суспільства загалом.

Наше спільне пережите горе має надати нам сили рухатися далі. В пам'ять про тих, хто сплатив за це найдорожчим – своїм життям.

Перемога не може бути бравадною, паркетною – такою, якою її намагалися відобразити Радянський Союз і Росія. Героїзованою, сповненою штампів та завзятих гасел, з якими росіяни стільки років по тому прийшли на нашу землю.  

Наша перемога буде гіркою, бо ми втратили і ще втратимо на цій війні найкращих людей, які якраз і мали створювати це краще майбутнє. 

І саме тому програти ми не маємо права.