Гідність – право чи обов'язок?

Чим є людська гідність? Чи є вона вродженою рисою людини? Тоді право мати гідність є природним правом людини. 

Але що тоді означає слово негідник? Це людина, позбавлена гідности? Чому вона її позбавлена? Вона свідомо чи несвідомо відмовилася від гідности, а отже, від фундаментальної людської риси, дегуманізувавши себе? А чи це з нею зробили інші люди?

Усі ці питання наближують нас до розуміння того, що гідність – це не вроджена риса людини. Радше це вроджена можливість. 

Людина народжена бути гідною, але чи стане вона такою, залежить від багатьох чинників, а насамперед – від самої людини, а також від суспільства, в якому вона народилася та живе. І тоді гідність постає не лише як право, а також як обов'язок. 

Ми народжені бути гідними, а отже, маємо бути гідними, маємо впродовж усього життя стверджувати власну гідність власними вчинками, а також боротися за право мати гідність, коли це право опиняється під загрозою.

Зрештою, в історії людства усвідомлення того, що кожна людина має гідність, є доволі пізнім надбанням західної цивілізації, яке не конче поширилося на всі інші форми спільного життя людей. Та й на самому Заході це уявлення формувалося доволі довгий час.

Френсис Фукуяма у творі "Ідентичність: вимога гідности та політика ресентименту" вбачає витоки сучасної концепції гідности людини в античності. Втім, він зауважує, що в античній політичній культурі й навіть у філософії гідність приписувалася не всім людям. 

Фукуяма пов'язує сучасне поняття гідности з античним словом "тимос" і показує, що навіть Сократ не вважав, що ця характеристика притаманна усім людям: "Тимос у Сократа пов'язаний з конкретним класом у його уявній державі – охоронцями, які мають обороняти державу від ворогів". 

Це узасадничує розуміння людської гідности в суспільствах, верховною верствою яких була власна аристократія: "…в аристократичних суспільствах було глибоко вкорінене переконання, що честь і повага належать не кожному, а тільки стану людей, які ризикували життям".

Та чи направду це думка самого Сократа?

Нашій європейській інтелектуальній і політичній культурі притаманна певна роздвоєність. Це спричинено почасти тим, що Платон говорив устами Сократа. Ми не знаємо, де там думки Платона, а де – Сократа. Ми можемо сумніватися, чи правильно Платон відтворив думки самого Сократа, а чи скористався образом вчителя, щоби висловити власні думки. 

Але водночас ми віримо Платону як біографу Сократа, Платону, який змальовує шляхетний образ філософа, що йде не смерть за власні переконання, нехтує можливістю порятунку й приймає смерть із гордовитим спокоєм мудреця.

Парадокс полягає в тому, що ми можемо захоплюватися образом Сократа як втіленням свободи та людської гідности та водночас критикувати Платона за те, що його філософське вчення, яке він озвучує вустами того ж таки Сократа, спричинилося до появи авторитарних і тоталітарних режимів, що вони знищують умови можливости свободи та гідности людини. 

Про це, зокрема, йдеться в Карла Попера у творі "Відкрите суспільство і його вороги", в якому він критикує філософію оракулів, а саме філософські вчення Платона, Геґеля та Маркса за те, що вони намагалися підпорядкувати реальне життя людей загальним ідеям. 

Це зрештою і призводить у ХХ столітті до формування таких антилюдяних ідеологій, як нацизм, фашизм і комунізм, і побудованих на них жахливих авторитарних і тоталітарних режимів.

Ці інтелектуальні розважання та історико-філософські екскурси набувають неабиякого значення в сучасному світі, а надто в нашій країні. 

Не забуваймо, що найновіша російська агресія проти України почалася 2014 року після того, як в нашій країні перемогла Революція гідности, головним гаслом якої був вислів "Свобода – це наша релігія". 

Головними рушіями нашої боротьбі були не економічні інтереси, а цінності свободи та гідности, на яких збудовано вільний світ. 

Злочинні керманичі сучасної російської імперії на чолі з диктатором Путіним відчули екзистенційну загрозу російському трибу життя. Росія – це країна панів і рабів. 

Народ України 2014 року спромігся захистити власну гідність та свободу, виборюючи її у протистоянні з маріонетковим урядом Януковича, яким керували кремлівські ляльководи. Російських злочинних панів й упосліджених рабів об'єднала ненависть до вільних і гідних людей України. Авторитарна Росія почала війну проти демократичної України.

Після виборів в Україні 2019 року в росіян зажевріла підла надія на те, що нова українська влада, яка тоді була здебільшого байдужою до звитяг Революції гідности, знову приведе вільний народ України до російського рабського стійла.

Але, на щастя, наразі це виявилося марним сподіванням авторитарної російської псевдоеліти та змаргіналізованого глибинного російського народу. 

У ліберально-демократичних суспільствах, у яких найвищими цінностями є свобода та гідність людини, державна влада не так нав'язує суспільству свою волю, як відображає глибинні настрої народу, який і є справжнім джерелом державної влади.

Досвід нашого протистояння з Росією показав, що в Україні попри всі негаразди наразі перемогли ліберально-демократичні тенденції. Що, до речі, було одним із головних чинників повномасштабного вторгнення російських загарбників до нашої країни 2022 року.

Сьогодні наша задача вкрай важка. З одного боку, ми маємо дати відсіч російській агресії, здолати ворога, органічним способом існування якого є авторитарне або навіть тоталітарне правління. А з іншого – здолати старі залишки тоталітаризму та нові зародки авторитаризму в нашій державі, не давши їм змогу розростися та перетворитися на внутрішню загрозу для нас і наших дітей.

Здобутки античної думки можна успадкувати в різні способи.

Можна плекати ілюзії, що сильна владна рука убезпечить тебе від усіх негараздів, віддаючи їй за удавану безпеку власну свободу та свободу всіх інших, що зрештою позбавляє всіх і свободи, й безпеки, й гідности.

А можна разом з іншими вільними та гідними людьми будувати таку державу, в якій свобода і гідність кожного громадянина та кожної громадянки є беззаперечними цінностями. 

Це складніший шлях, бо тоді кожна людина відповідальна за власну свободу та гідність, а також за свободу та гідність усіх інших. У такому суспільстві право мати гідність органічно перетворюється на обов'язок бути гідною людиною.