УП100 Сила жінок

Хрещена – це душа "Азову". Щира, добра та безкорислива. Такі люди зустрічаються в житті рідко та не випадково. 

Хрещена служить у нас з 2015 року, за цей тривалий період служби в "Азові" для нашого колективу вона встигла стати матір'ю, наставником та прикладом для наслідування. 

Це професіонал, який має за плечима величезний життєвий досвід. Наприклад, вона отримала статус учасника бойових дій під час відрядження до Афганістану, де була цивільним медиком одного з гарнізонів, ще у 80-их роках. На той час більшість із нас ще на світ не народилися. 

Після виходу з полону Хрещена, як і переважна більшість азовців, повернулася до виконання своїх службових обов'язків і зараз служить у медпункті батальйону забезпечення. Як і раніше, виконує свою роботу завзято та на високому рівні. 

Мить нашої зустрічі на "Азовсталі" я прекрасно пам'ятаю. Людину неважко прочитати. Бачив, що Хрещена, як і більшість бійців, втомлена та переймається за нас більше, ніж за себе. Як мати може не перейматися за своїх дітей? 

На той момент я дав їй те, що мав, і те, що їй було необхідно – усмішку та обійми. Навіть коли люди приречені на смерть, ви маєте давати їм надію. Це дало їй надію, а мені – сил, щоб закінчити керувати операцією, яка розпочалась 24.02 і була завершена 20.05. 

Армія – це командна робота. Це більше, ніж робота. Це – синергія сміливих, мужніх, талановитих і вірних людей, як наша Хрещена.

Денис Прокопенко, полковник Національної гвардії України, командир 12-ої бригади спеціального призначення "Азов", Герой України

Ми з Тайрою познайомилися в Маріуполі. А всі знайомства "звідти", з тієї війни, з того нашого сходу – вони потому лишаються назавжди, як певна ознака, за якою визначаєш своїх, ні з ким їх не плутаючи і ніколи їх не забуваючи. 

Так було і з Юлею – в тій, "попередній" війні завжди було розуміння того, що вона, Тайра, є, що вона в своєму (нашому) Маріуполі, а отже, Маріуполь і справді наш. Нині це все згадується як щось із минулого життя, хоча життя – воно те саме, і Тайра та сама, попри все, що сталось – і з нею, і з нами всіма.

Коли Юля повернулась із полону, ми стали частіше бачитись, більше спілкуватись. Мені трапилось читати її вірші. Більше того, їх вичитувати. Це надміру специфічне, болюче і відповідальне заняття – вичитувати такі вірші. Вірші, за якими, попри їхню очевидну поетичну самодостатність, все одно грізно й болісно проступає біографія, доля, життєвий шлях авторки. 

Відокремиш цю біографію від образів та рим – і все посиплеться, порушиться, втратить свою чіткість і переконливість. Мова, знову ж таки, не про первинність факту, не про мемуаристику чи тематику – вірші Тайри справді є цілком самодостатніми і не потребують постійної авторської присутності. 

А ось усе одно – це спрацьовує повною мірою саме тоді, коли все складається докупи: роки цієї війни, берег Азовського моря, Юлін голос, яким вона переповідає те, що бачила на власні очі, свідком чого була, про що може свідчити і за що може відповідати. 

Справжня поезія, як видається, саме так і працює – в поєднанні універсального та особистісного, загального та приватного, прихованого та публічного.

Тайра прийшла в "Хартію". Для нас у бригаді це справді важливо, це вияв поваги до чину тисяч чоловіків та жінок, яких об'єднала "Хартія". 

Останніми місяцями трапилося особливо часто й посутньо спілкуватися з Юлею, і з цього спілкування, крім давньої дружби та поваги, постає ще глибоке відчуття спорідненості. 

Тайра дуже щира. Колюча, складна, десь незрозуміла, десь не зовсім переконлива. Але щира. І відкрита. За цією відкритістю стоїть важкий, болісний досвід порятунку і допомоги. 

Роки війни могли би зробити чиюсь душу черствою, нездатною на постійне реагування. А ось у випадку з Тайрою цього не сталося – вона далі говорить про все, що діється як про частину свого життя. Це її війна, це її країна, це її співвітчизники. І говорить вона про них, як про найдорожчих і найближчих людей. Просто, чесно і відкрито. 

Комусь її слова можуть видатися запростими, комусь – зарізкими. Але в чому її ніколи не звинуватиш, то це у відчуженості, дистанційованості, відсутності емпатії та співчуття. Юля в цьому цілісна, їй неможливо закинути черствіть чи байдужість. Мабуть, їй із цим нелегко. 

Мабуть, через це і з нею не завжди легко. Але ти завжди можеш бути певен: якщо їй є що сказати – вона скаже. Якщо вона може допомогти – вона допоможе. Це велика якість у наші непевні часи. І це велика честь – бути свідком цієї чесності і цієї щирості.

Тому честь, Тайро!

Сергій Жадан, військовослужбовець 13-ої бригади НГУ "Хартія"

Ми познайомились із Женею десь у 2009 році. За якихось дивних обставин я відправив їй своє резюме через тільки-но створену пошту gmail. Потім ми загубились, хоч на Майдані бачились. 

Після Революції гідності Женя стала продовженням боротьби, в розслідуваннях Небесної сотні. Ми бачились на акціях протесту. Але найбільше я дізнався про неї, коли нашу подругу Катерину Гандзюк захотіли вбити. 

З перших же хвилин ми координували свої дії. Ми сварились, бо, чесно кажучи, я її дуже ніжно люблю і ненавиджу. Вона дуже сфокусована, коли мова йде про адвокатські справи. Мені весь час здавалось, що навіть їй самій складно із собою. Але ні, ось з собою вона дуже в злагоді. 

Вона одна з дуже рідкісних людей, кому не байдуже. Все не байдуже. Але головне – Україна. І зараз, коли Женя у війську, вона наче ще більше розквітла. Бо вона дуже сильна, і вона про результат, не процес. І мені здається, що зараз вона свій результат отримує швидше, ніж коли в судах, бо проти неї боролись цілі клани. 

Ментально Женя згоріла і воскресла сто разів. Єдине, що в ній ціле – людяність, сила. Вона жінка в найкращих традиціях божественного задуму.

Масі Найєм, адвокат, військовослужбовець

Наталя – моя колега, військова, яка добре виконала своє бойове завдання: збила ворожу крилату ракету.

В команді з Наталкою легко працювати, в мобільній вогневій групі нас троє. Я, Наталя і Валентина. Напевно, завдяки командній роботі, ми й спрацювали чудово. Результат ви самі знаєте.

"Наташа, попала!" – це мої слова, які стали мемом. Це були щирі емоції. Ми вийшли на позицію, підготувалися до пострілу, і Наталя зробила пуск. Важко описати, що відчуваєш у цей момент влучання – відповідальність, радість, піднесення, хвилювання.

Та варто сказати: за одним точним пострілом, який побачили, напевно, всі українці, непомітно того, що не потрапило у кадр. Це місяці важкої підготовки у полях і на полігонах. Це роки бойових чергувань, безсонні холодні дощові снігові ночі на бойових позиціях. Відсутність права на помилку, відповідальність за оборону ввірених об'єктів.

Наталя – звичайна жінка, мама прекрасної донечки.

Донька своїх батьків, піклується дуже про свою родину.

У неї брати на фронті, допомагає їм, пересилає передачі, машини шукає. Власноруч і торти пекла, передачі передає.

Ольга Максименко, військовослужбовиця мобільної вогневої групи повітряного командування "Захід"

До повернення в Україну під час повномасштабного вторгнення українська режисерка та волонтерка Олена Апчел чотири роки прожила за кордоном. 

У 2024 році на церемонії нагородження лідерів УП100, які зробили найбільший внесок у незалежність та майбутнє України, вона згадувала:

"Мені жилося добре. Я мала престижну роботу, останній рік очолювала найбільший німецькомовний театральний фестиваль у Берліні, а до цього керувала відділом соціальних проєктів у міжнародному центрі культури у Варшаві. Паралельно створювала перформативні проєкти й займалася амбасадорською діяльністю в сфері культури". 

І жартома додала, що якщо надумає піти в СЗЧ, то має види на проживання у двох європейських країнах.

Проте з минулого року в Олени інша робота та інше життя. Апчел називає культуру частиною обороноздатності країни, але обороняти Батьківщину вирішила не на театральних підмостках, а в лавах Національної гвардії України. 

У травні 2024-го режисерка підписала контракт і долучилася до українського війська. Громадянський неспокій, який є основою соціально-відповідального мистецтва, став визначальним у цьому її рішенні.

До 2014 року Апчел працювала головною режисеркою Центру фестивальних і конкурсних програм у Росії. Тогочасну себе вона називає зросійщеною юнкою. Війна все змінила. Олена розірвала зв'язки з росіянами, зайнялася волонтерством і почала відкривати свою нову, українську ідентичність.

Апчел родом із Новотроїцького – невеличкого селища на Донеччині, яке з 2014 року було прифронтовим, а зараз перебуває в окупації. Там вона закінчила школу. Там у неї залишився будиночок і маленька ділянка землі. І хоча Олена визнає, що навряд чи колись захотіла б жити в тій хаті, для неї важливо, щоб саме вона вирішувала долю свого дому й своєї землі.

Рустем Халілов, журналіст УП

Майор Христина "Кудрява" Бойчук – військовослужбовиця Північно-Київського територіального управління НГУ, громадська діячка.

Ми познайомилися в 2014-му. Христина тоді була начальницею клубу – організовувала дозвілля для військових, знаходила підхід до людей. Але сама хотіла більшого – не лише підтримувати, а й діяти.

Коли їй відмовили в бажанні вийти на бойові завдання, це лише зміцнило її рішення: вона вступила до академії Нацгвардії, стала командиркою відділення, відстоювала права підлеглих і водночас займалася громадською діяльністю.

Будучи амбасадоркою Цілей сталого розвитку ООН від України, Христина реалізувала менторський проєкт "Ті, що змогли", в якому розповідала про гендерну культуру учням профільних навчальних закладів Харківщини. Вона працювала над тим, щоб змінювати уявлення про роль жінок у суспільстві, і водночас сама була живим прикладом того, як жінки змінюють армію.

Після академії Христина могла обрати будь-яку військову частину, але без вагань обрала 4-ту бригаду оперативного призначення. Там вона стала заступницею командира мінометної батареї.

Її поважали за витривалість та професіоналізм. 30-кілометровий марш-кидок на право носіння берета став випробуванням, яке вона пройшла гідно, підтримуючи своїх побратимів, навіть коли сильніші фізично хлопці сходили з дистанції.

24 лютого 2022 року Христина зустріла на бойовому чергуванні в Станиці Луганській. Її підрозділ працював із технічними засобами розвідки, спостерігаючи за пересуванням ворога та фіксуючи ситуацію в реальному часі. 

Саме вона першою зафіксувала масове вторгнення російських військ на цій ділянці. Передавши сигнал тривоги, Христина координувала збір даних та оповіщення особового складу, поки ситуація розгорталася в хаосі перших годин атаки.

Підрозділ отримав наказ виходити в район зосередження, але зробити це було непросто – група, до складу якої входила Христина, вже виходила з оперативного оточення. Вони рухалися на легковому автомобілі, дорогою потрапляючи під обстріли та знищуючи важливі документи й видаляючи інформацію з носіїв, щоб у разі захоплення ворог не отримав критичних даних.

Коли вони дісталися до підрозділу, командування ухвалило рішення відправити жінок-військовослужбовиць у тилові райони. Але Христина не збиралася йти. Вона твердо наполягла на тому, що залишиться зі своїм підрозділом.

Рубіжне, Сєвєродонецьк, Лиман, Бахмут – лише частина напрямків, де вона виконувала бойові завдання. Її група забезпечувала підрозділи критично важливою інформацією. У Бахмуті, керуючись даними, отриманими групою Христини, українські підрозділи ефективно відбивали масовані штурми бойовиків "Вагнера".

На початку повномасштабного вторгнення її розвідувальна група була позаштатною. Але її ефективність була настільки очевидною, що згодом ухвалили рішення офіційно створити подібні групи в структурі підрозділів. Це стало одним із прикладів, коли реальний бойовий досвід змінив підходи до ведення війни.

Христина не лише боронить нашу державу, а й говорить. Її голос звучить на міжнародних майданчиках – у Давосі, на зустрічах із закордонними журналістами, в інтерв'ю світовим виданням. Вона говорить про втрати, про боротьбу, про тих, кого більше немає. Вона знає, що війна – це не лише бої, а й пам'ять, яка має залишитися.

Христина сумлінно виконує військовий обов'язок. Вона висловлює громадську позицію. Вона надихає на боротьбу.

Віталій Литвин, Герой України, НГУ

До 2014 року Олена Толкачова працювала юридичним консультантом і мала власний бізнес з організації свят, але її життя кардинально змінила Революція гідності. 

Саме після Євромайдану, коли почав формуватися "Азов", Олена долучилася до батальйону. Вона стояла коло витоків формування патронатної служби полку "Азов" і врешті очолила її. 

Вже 11 років Толкачова керує командою людей, які займаються лікуванням, реабілітацією, евакуацією з прифронтових моргів, похованням військових, а також підтримкою родин, які втратили на війні своїх рідних. Також у 2022 році Олена заснувала і очолила БФ "Янголи Азову", який займається тим, щоб захисники України та їхні сім'ї були забезпечені всім необхідним.

Патронатну службу азовського руху вважають найефективнішою в країні, а довгий час вона залишалася єдиною українською патронатною службою. Саме її досвід спричинив масштабні зміни на державному рівні, адже в 2024 році у всіх бойових підрозділах Збройних сил України розпочали роботу штатні патронатні служби. 

Cофія Пилипенко, журналістка УП

"Молода, недосвідчена, але рвучка! Є в неї якийсь невидимий запал та внутрішній потенціал. Розумна та кмітлива, старанна. Можна спробувати!". 

Таку характеристику я отримав, коли шукав собі помічницю в бутність моєї депутатської роботи. Ще студентка останнього курсу Могилянки (а до того – КНУ імені Тараса Шевченка) – без досвіду, але з бажанням. І результат перевершив ці перші враження.

Швидкість, а головне енергія, з якою Шарлотта швидко опанувала досить непросту професійну специфіку депутатської роботи (шалений графік зустрічей, етерів, аналіз законопроєктів, правки, написання коментарів тощо), остаточно переконали: насправді у мене вона проходить своєрідне стажування перед реалізацією набагато амбітніших задач та досягненням глобальних цілей. 

Так і сталося: подальша робота в міністерстві, несподіваний для багатьох контракт із ЗСУ, її звитяги на військовій службі та подальші досягнення.

Шарлотті щонайліпше пасує вислів "якщо бути, то бути кращою!". Я не перестаю дивуватися тому її запалу та енергії, неймовірній самовіддачі, вірі та любові до країни й тієї особистої свідомості, якої так сьогодні бракує багатьом нашим людям.

Шарлотта – це приклад! Приклад для тих молодих людей, котрі шукають себе, хочуть максимально реалізуватися, але почасти не дуже то й вірять у досягненні своїх мрій. Та все це можливо! І Шарлотта це сповна довела!

Дмитро Добродомов, журналіст, медіаменеджер, депутат Верховної Ради 8-го скликання, директор з продажів підприємства з виробництва БПЛА

Вікторія завжди була амбітною та наполегливою. 

Ще в школі вона пройшла відбір на обмінну програму FLEX і поїхала на рік вчитися в середню школу в США. Цей досвід дав їй можливість познайомитися з американською культурою, а також запалив бажання повернутися, щоб здобути якісну освіту та поставити собі ще один виклик.

І цим новим викликом стала вища освіта у Штатах – в інноваційному університеті Minerva, де Вікторія отримала подвійний ступінь із комп'ютерних наук та статистики, а також бізнесу та фінансів. Паралельно вона подорожувала та навчалася в Індії, Південній Кореї, Великій Британії та Німеччині. 

Пам'ятаю, як вона говорила, що хоче набратися досвіду й повернутися в Україну, щоб будувати тут країну своєї мрії. Адже бачила в Україні величезний потенціал.

Після завершення навчання Вікторія почала працювати інвестиційним банкіром на Волл-стріт та, як вона сама казала, мала життя своєї мрії. 

Втім, восени 2022-го повернулася в Україну та пішла працювати бойовим медиком у медичний батальйон "Госпітальєри". Спочатку від'їздила кілька ротацій з різними бригадами, де й отримала своє перше поранення. А з літа 2023-го почала працювати в складі екіпажу медичної евакуації лише з 3-ою окремою штурмовою бригадою.

Одним із викликів, які Вікторія собі поставила, уже будучи на фронті, був вступ на магістерську програму до Гарварду. Їй це вдалося, але вона практично без вагань вирішила, що Гарвард почекає. Поки в Україні триває війна.

З 2024 року, спираючись на досвід роботи у фінансовій сфері, Вікторія сприяє технологізації військової галузі України. Бере участь в організації та проведенні виставок, хакатонів, спрямованих на розвиток військових технологій. І увесь вільний від евакуації час проводить у постійних ресьорчах, дзвінках, аналізі даних. Я щиро вірю, що ця її самовіддача зробить видимий внесок у технологізацію війська.

Замість вечерь у фенсі-закладах Нью-Йорка Вікторія тепер має сухпайки в підвалах Донецької області; замість роботи на 20-му поверсі офісу інвестиційного банку – старенький макбук, що намагається зловити Wi-Fi від Starlink у забутому богом селищі; замість вечірок, клубів, чіпотле – FPV, КАБи і багато крові. 

Рись, сестра Торі, бойовий медик взводу 3-ої окремої штурмової бригади

Віка має позивний "Руна" і в свої 26 років є командиркою відділення зенітно-артилерійського взводу. Окрім роботи на зенітній гарматі, Руна постійно вивозить поранених до стабпункту (на жаль, доводиться вивозити і тих, хто вже не зможе пройти лікування і назавжди лишиться на щиті). 

На фронті Донеччини Віка відзначила сім днів народження, знайшла і втратила так багато, що більшість із нас не змогла б помістити це в собі.

У Руни є друзі на фронті й пес Шон, який з нею майже з перших днів служби. Віка – молода дівчина, яка добровільно обрала для себе шлях боротьби за Україну і щодня продовжує робити цей вибір, поза межами свят, вихідних і лікарняних.

Руна – це дівчина-приклад. 

Приклад української захисниці для суспільства.

Приклад командирки, бо ніколи не боїться брати на себе відповідальність. Вона не просто віддає накази, а реально стоїть поруч зі своїми людьми. Її поважають не через звання, а через те, як вона поводиться, як спілкується, як тримається навіть у найважчих ситуаціях.

Приклад характеру, бо вона дуже пряма і чесна. Якщо щось не так, ти дізнаєшся про це першим. У цьому і є її сила – вона не боїться говорити правду. При цьому в ній є якийсь спокій, якого бракує багатьом.

Приклад витримки, бо вона не просто "тримається" – вона дає опору іншим.

Дівчина-захисниця, що, не втрачаючи жіночності та плекаючи українськість, щиро і від усього серця захищає свою рідну країну.

Я пишаюся цією дівчиною. Впевнена, ви теж.

Ксенія Драганюк, співзасновниця ГО "Землячки"

Не відкладати життя на потім – один із головних принципів Олени Кузнєцової, позивний – "Ейрі".

Олена за фахом – вчителька молодших класів із Бучі. У військо прийшла доброволицею після того, як побачила всі ті жахи, які залишили по собі росіяни в Бучі.

"Я сама з Бучі. Викладала в Ірпені. То я застала всі ті події. І бачила це не тільки на шпальтах газет і телеграм-каналах. Я бачила той жах, що там відбувався у перші дні та в останні. І це словами не передати, як це було жахливо. Ніякі фото цього не передадуть", – згадує Олена 2022-й рік. 

"Я і так хотіла, а в якийсь момент, працюючи на цивільній роботі, я зрозуміла, що хочу більше, що можу більше. Я волонтерила, проходила курси тактичної медицини і потім я зрозуміла, що чого зараз мої хлопці, мої друзі воюють, а я сиджу вдома? Я що, не навчусь тримати зброю? А потім почалися стандартні жіночі проблеми: то ТЦК мене не беруть, то бригади мене не беруть", – ділиться Ейрі.

Олена довго не могла потрапити у військо, а потім їй вдалося долучитися доброволицею до лав 47-ої бригади "Маґура" на початку 2023 року, де вона стала стрільцем-санітаром. Головне для військовослужбовиці було не підвести її хлопців із відділення. Всі тоді були свідомі того, що таке війна, але реальність виявилася куди жорстокішою.

"Тоді вперше вдалося прорвати оборону ворога. За 70 метрів до висадки нашу "банку" підбили туреллю. Заклинило рампу. Ми екіпажем із Сергієм, командиром відділення, сиділи там, задихались. Якби механік-водій тоді не виліз і з того боку не відкрив двері… А тут відкривається люк – ми всі висипаємося, і починається стрілянина", – розповідає Ейрі про перший свій бій під час Запорізького контрнаступу.

Влітку 2023 року Олена отримала два поранення. Друге – Олена під час штурму дуже підвернула ногу, довелося вибути в шпиталь.

Дивовижно, але той важкий час подарував Ейрі кохання. Сергій "Пільман", командир відділення Олени, був із нею постійно на зв'язку. І в якийсь момент вони зрозуміли, що одне для одного вже більше, ніж побратим та посестра.

"У всіх у нас тут одна мета. Думаю, у людей, які самі долучаються до війська, схожі життєві принципи і те, що штовхає нас вперед. Тому зрозуміли, що все, далі тільки разом", – каже Олена. 

Потому обоє через поранення перейшли служити в штаб 47-ої бригади, а з лютого 2025 року стали членами екіпажу ударного БПЛА типу "Крило" в 3-ій ОШБр. 

Разом будують плани і на після війни.

"Ми не можемо загадувати, що буде завтра. Доки є Росія, загроза зберігається. Побачимо. Взагалі я сказала Сергію, що коли закінчиться війна, ми їдемо в Данію, купуємо будиночок у горах, заводимо кізочок і відкриваємо сироварню. Але він не хоче", – зізнається Олена. Сергій волів би залишитись у Києві.

А серед планів на найближчий час найперше – вижити. Друге – ґрунтовно освоїти новий фах і поки продовжувати службу в розрахунку ударного "Крила" в 3-ій штурмовій.

Людмила Горпинич, пресофіцерка 47-ої механізованої бригади

Ярина народила доньку того ж року, коли почалась російсько-українська війна. Вже дванадцятий рік письменниця живе ними двома. Точніше сказати, донькою та боротьбою за її свободу. 

У 2019-му Орисі виповнилось п'ять років, а Ярина стала військовослужбовицею. Спершу служила бойовим медиком, була волонтеркою "Госпітальєрів" та контрактницею. Згодом стала розвідницею в 140-му окремому розвідувальному батальйоні Морської піхоти України. Ярина воювала на передовій періоду АТО, зустріла на фронті повномасштабне вторгнення, брала участь у боях за Сєвєродонецьк, Попасну, Бахмут.

Ярина Чорногуз закінчила гуманітарний факультет Києво-Могилянки, вона літературознавиця, перекладачка і поетеса. 

У 2020 році вийшла книга віршів "Як вигинається воєнне коло", а 2023-го, у розпал великої війни – збірка "[dasein: оборона присутності]". У 2024-му Ярина отримала премію "Woman in Arts" у номінації "Жінки в літературі" й того ж року стала лауреаткою Національної премії України ім. Т. Шевченка в галузі літератури за свою другу книгу поезій.

Для мене вірші Ярини – це вірші всередину. Вона пише з глибини, і, читаючи її, пірнаєш в глибину. Тексти Ярини – про очі тих, "що мають загинути в бою", про тишу, "яка приходить гучно, мов скеля", про одні обійми, що "вартують сонця і світу". 

Слухати, як Ярина читає власні тексти – це відкривати додатковий вимір занурення в глибину цих слів. І взагалі, слухати її – це ніби читати виважену і спокійну книжку, наповнену болючим досвідом, любов'ю і відвагою. І ця відвага якась така емоційно сильна, що її відчуваєш, про що б не була розмова. Ну а сама розмова – на рівні серця, як пише сама Чорногуз.

"розмови на рівні серця – вони завжди ні про що

і часто промовляються як мовчання –

ви подаєте знаки обертаючись,

ідучи за спиною один в одного щоб ворог не почув.

розмови мовою серця схожі на дубове листя –

навряд є щось тривкіше й вічніше аніж воно"

У 2024 році Ярина служила в Києві, а 2025-го – знову виконує завдання в зоні бойових дій. На полі бою виборює для доньки її дванадцятий рік життя. Для неї перш за все. Та не лише.

Артур Дронь, письменник і військовослужбовець

Людмила Галичина мобілізувалася до "Хартії" у квітні 2024 року. І це стало для нас великою удачею.

"Хартії" як бригаді тоді був усього рік, і багато чого треба було робити з нуля. Людмила мобілізувалася в бригаду свідомо для створення Патронатної служби "Хартії". Вона чітко усвідомлювала всі виклики і готова була взяти на себе відповідальність, хоча до того на війні не була.

Вдумлива, проєктно мисляча, чітка у виконанні, менш ніж за рік вона побудувала процеси, які постійно вдосконалює. Людмила створила команду, набрала та навчила людей, яких продовжує розвивати. Вона організувала роботу саме за такими принципами, які прийняті в "Хартії": чітке розуміння цілей і шляхів їх досягнення. 

Завдяки такому підходу і без зайвого галасу Патронатна служба "Хартії" стала надійним механізмом, який робить все можливе для тих Хартійців та членів їхніх родин, які цього потребують. Патронатка стала надійною опорою для командування бригади та зручним партнером для тих, хто допомагає "Хартії".

Всеволод Кожемяко, засновник "Хартії"

Світлана Гоцик – один із яскравих прикладів сильної духом успішної спортсменки, яка проявила свій патріотизм не словом, а ділом.

На момент початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну 27-річна спортсменка проживала в місті Кам'янське Дніпропетровської області. 

В 13 років вона розпочала свій шлях у спорті з боксу, отримавши розряд "кандидат у майстри спорту". Втім, згодом Світлана вирішила спробувати свої сили у змішаних єдиноборствах і саме там досягла головних спортивних успіхів, ставши чотириразовою чемпіонкою світу. 

24 лютого 2022 року назавжди змінило життя мільйонів українців, і Гоцик не стала винятком. Вона вирішила доєднатися до героїчної боротьби українського народу проти російських окупантів. Світлана хотіла стати штурмовиком і навіть проходила відповідне навчання, проте в підсумку стала пілотом FPV-дронів, отримавши позивний "Фенікс".

"Тут мешкають мої батьки, тут я народилася. Для мене мотивація – захищати свій будинок, майбутнє своїх сестер та племінника. Якби я цього не зробила, то зрадила б себе", – пояснює своє рішення спортсменка.

Гоцик уже майже рік виконує бойові завдання і зізнається, що вже давно перестала рахувати, скільки ворожої техніки зуміла знищити, хоча спочатку намагалася вести таку статистику.

Олег Дідух, журналіст "Чемпіона"

Олена не була схожа на бійця, з якого може бути толк. Не те щоб я вважав, що жінкам немає місця в армії, але штурмова піхота – точно більш чоловіча справа. 

Відсутність навичок, фізухи та будь-якого бойового досвіду не додавала очок Олені. Тому високу, балакучу дівчину з яскравим волоссям я як командир для себе одразу записав у пасив, чекаючи моменту, коли вона вдарить у дзвін. Але я не відкинув її, а дав шанс та командирську настанову: "Не відставай, тому що поблажки не буде."

Час ішов, тренування тривало, Олена поступово та наполегливо підтягувалася до основної групи "рексів" взводу, деякі з яких все одно дивилися на неї зверхньо. Перший бій розставив все по своїх місцях: половина "рексів" злилися, Олена отримала орден Мужності з рук президента за проявлений героїзм та порятунок побратимів. 

Це був її перший, але не останній двіж, попереду буде ще багато боїв, штурмів та спецоперацій. 

Я мало знаю бійців з такою витримкою, зосередженістю та сміливістю. Про врятоване Оленою життя та здоров'я краще скажуть ті, яким вона допомогла в критичний момент на нулі. Я можу тільки додати, що Олена – одна з найпорядніших людей, яких я зустрічав у своєму житті та дружбою з якою я пишаюся. 

Олег Сенцов, військовий, політв'язень, режисер

Вже й не пригадаю, коли вперше почула про Оксану Рубаняк, або ж "Ксену", як її називають побратими. Сьогодні її ім'я асоціюється зі сміливістю, стійкістю та рішучістю.

У свої 22 роки вона пройшла випробування та події, які здатні зламати багатьох. Але Оксану вони лише загартували.

24 лютого вона одразу вступила до лав Збройних сил України. Півтора року була єдиною жінкою в кулеметному взводі легендарної 72-ої бригади Чорних Запорожців, виконуючи бойові завдання на найскладніших напрямках фронту, зокрема в Бахмуті, на Вуглегірській ТЕС, у Зайцевому. Оксана пережила кілька важких поранень, але щоразу поверталася на фронт.

Сьогодні вона – командирка підрозділу "Вогняні крила" 91-го окремого протитанкового батальйону. Це велика відповідальність, із якою Оксана добре впорається.

Але Оксана – не просто військова. Ще до війни вона активно працювала з молоддю, наставляла та надихала. Цю місію вона не залишила й сьогодні, навіть в умовах війни.

Крім того, Оксана – талановита поетеса. Її вірші, написані на війні, глибокі й справжні. Один із них містить такі слова:

"Коли вітру попутного немає, пам'ятай, є ти,

І тільки від твоїх дій залежить буття твоє,

Від твоїх думок, поглядів, розмов,

Від кожного слова і кожної дії".

Ці вірші надихають мене, і я певна, що вони можуть надихнути кожного – їх варто читати й відчувати.

Для мене честь підтримувати з нею зв'язок, бачити, як вона зростає й розвивається, стаючи справжньою лідеркою. Між виконанням бойових завдань вона продовжує навчатись, хоча й сама здатна навчити нас важливим речам.

Саме такі люди, як Оксана Рубаняк, творять наше майбутнє, надихають інших боротися і перемагати.

Таміла Ташева, народна депутатка України

Закінчивши медичний університет, Ніна усвідомила, що захоплюється роботою і мужністю бойових медиків. Тож ступінь магістра вона вирішила здобути в Українській військово-медичній академії за спеціальністю анестезіологія.

Після закінчення навчання в 2021 році вона потрапила до 555-го маріупольського військового шпиталю ЗСУ, де працювала разом зі своїм чоловіком у відділенні анестезіології, реанімації та інтенсивної терапії. 

Невдовзі після початку повномасштабної війни шпиталь було зруйновано внаслідок авіаобстрілу, тож Ніна разом з іншими медиками облаштувала шпиталь на "Азовсталі". У Маріуполі вона працювала майже цілодобово, рятувала життя цивільних та військових, поки не потрапила до російського полону. 

Ніна вийшла з полону після 5 місяців ув'язнення. Вона повернулася до роботи і продовжила рятувати українських захисників і захисниць.

Софія Пилипенко, журналістка УП

"Зла мавка" – це жіночий ненасильницький спротив на тимчасово окупованих територіях України, який виник в Мелітополі на початку 2023 року. 

Після повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну в лютому 2022-го три відважні українки вирішили протистояти окупаційному режиму. Пізніше до них доєднуються жінки з інших тимчасово окупованих територій. 

Рух взяв у назву один із образів українського фольклору. Мавка є втіленням жіночої української могутності та сили, символізує гнів і непокору українських жінок проти неспровокованого вторгнення Росії в нашу країну та воєнних злочинів, які російська армія чинить щодня.

 "Зла Мавка" працює як онлайн, так і на місцях – на окупованих Росією територіях України. Її активістки, ризикуючи власною безпекою, розповсюджують плакати, листівки та інші матеріали на захист українського спротиву та боротьбу за свої права. 

Активістки руху документують злочини окупантів через публікації історій про те, що відбувається на тимчасово окупованих територіях. Такі історії стали щоденниками ненасильницього опору та голосом спротиву окупації. 

Ольга Куришко, постійна представниця президента України в Автономній Республіці Крим 

Ми знаємо в історії багато постатей, що випередили свій час, задаючи темп, формуючи наративи, змушуючи суспільство змінюватись, демонструючи власним прикладом ефемерність і крихкість "граней можливого". І ми часто знаємо їх уже постфактум, коли усвідомили й осягнули їхні здобутки.

Але ми живемо в унікальний час – нам випала честь жити серед таких Людей. Жити в час безстрашних геніїв-відчайдухів, що несуться вперед через буреломи невігластва та нерішучості. Шлейфом їхнього шляху стає запитання "а що, так можна було?". 

І це однозначно про Тату. Про ультимативно яскраву натуру. Неймовірно витончену та загрозливо сильну Людину, масштаб особистості якої простягається на 620 світлових років.

Інтуїтивне відчуття моменту та аналітичне мислення дозволило Таті побудувати надефективну систему підтримки війська і критичної медичної інфраструктури. Не маючи великої машинерії фонду та іноземних чи локальних грантів, вона забезпечила медичним обладнанням десятки потужних підрозділів і структур.

Але ми не хочемо, щоб Тату знали лише через це. 

Тата – це про мистецтво. Людина, що відмовилась від навчання в престижному виші, бо знає, що справжнє мистецтво твориться тут і зараз, в Україні. 

Авторка проєкту "На щиті", якій прийшов на заміну "вантажу 200". Бо тільки людина, яка тонко відчуває посмертя, серед метушні перших місяців великої війни може зрозуміти і донести світу важливість правильних слів: коли ми говоримо про тих, хто закрив собою наше небо. 

Авторка висловлювання "Пам'ять – це дієслово". Особистість, що височіє над всім тягарем у своїй душі та може дарувати людям свято. Не уявляєте, чого лише вартують ті самі "блискучі зірочки", що так часто лежать у коробках з медичним обладнанням від Тати. Як можна робити такі дрібниці такими потужними? 

Феноменально життєстверджуючий сміх та найдобріші на світі обійми.

Ось така вона, Тата Кеплер.

Медична служба 12-ої бригади спеціального призначення "Азов"

Теза про те, що важливість достатньої кількості спідньої білизни для війська на війні стоїть не так вже й далеко від виготовлення зброї, поставок F-16 чи сталості міжнародної підтримки, може звучати парадоксально. Ба навіть знущально. 

Проте у вирі новин світової політики, зведень з фронту та багатомільйонних зборів на потреби наших оборонців ми іноді забуваємо про дуже прості, проте невід'ємні, базові речі. 

Наприклад. Дніпро дуже багато допомагає Силам оборони, і через мене проходять сотні запитів від військових. Тому я добре знаю, що разом із дронами, тепловізорами, квадроциклами, автівками та купою іншого приладдя військовим так само потрібно закрити свої прості базові потреби. 

Комусь може здаватися, що говорити про таке незручно чи соромно. Але замінити цю істину натхненними лозунгами навряд чи можливо. 

Якщо хочете, можна скоротити це до того, що без трусів теж важко виграти війну. 

Безумовно, є державне забезпечення, але зробити так, щоб цих речей було справді достатньо, допомагають саме локальні ініціативи. 

У дівчат з Дніпра Ксенії Самойлич та Марини Пальченко це історія про те, як задум двох об'єднав вже кількасот швейних майстринь як в Україні, так і за кордоном. 

Їхня "Швейна рота" віддає тисячі комплектів спецодягу. Надто для тих, хто опиняється в лікарні з пораненнями. І тоді їхня кібербілизна, кібершорти, худі, штани та шкарпетки сприяють одужанню бійців разом із зусиллями хірургів та медсестер. 

"Ми не думали, що про нас знають", – казали вони, коли ми домовлялися про нашу першу зустріч. 

Дівчата не звикли до уваги журналістів і не женуться за медійністю. За виключенням того, коли це дає нагоду залучити необхідне для свого виробництва. 

Бо з перших днів повномасштабної війни вони взялися закривати потреби, про які не говорили по телевізору. І продовжують далі це робити. Шити для військових будь-який одяг і особливо – спідню білизну. 

Борис Філатов, мер Дніпра

Багато людей в усьому світі побачили справжнє обличчя війни саме її очима. Фотографка-документалістка, журналістка та волонтерка Влада Ліберова з перших годин повномасштабного російського вторгнення перебуває в найгарячіших точках, щоб фіксувати правду, якою б болісною вона не була.

В її світлинах із Бахмута й Авдіївки, Куп'янська та Ізюма, Херсона та Нікополя – весь біль і жах війни. Зруйновані будинки, спалені міста та зламані долі. Але на них і мужність наших захисників, рішучість боротися до кінця, відданість Україні, надія та віра в майбутнє.

Зовні тендітна і ніжна Влада щодня не припиняє дивувати неабиякою мужністю та невичерпною енергією. 

У прагненні завжди бути в центрі подій Владу не зупиняє небезпека та можливі ризики. Отримавши поранення на Покровському напрямку, вона швидко повернулася "в стрій", щоб продовжувати працювати.

Як співведуча, разом зі своїм чоловіком Костянтином Ліберовим, спільного проєкту Центру протидії дезінформації РНБО та "Укрінформу" "Станція Краматорськ" Влада розкриває інші грані свого таланту – вміння ставити гострі і не завжди приємні, але необхідні питання та будувати порозуміння між військовими та цивільними українцями.

Влада – одна з тих українських жінок, що своєю професійністю, силою та наполегливістю надихають мільйони українців.

Андрій Коваленко, керівник Центру протидії дезінформації РНБО

Три десятиліття тому, у величезній залі Будинку вчителя, Євген Сверстюк, людина, яка пережила радянські табори, послухав її виступ. Потім підійшов, нахилився і тихо запитав: "Ти така маленька. Чому обрала саме цей твір?".

Того дня вона не знала, що відповісти. Тоді це був просто текст, який здавався їй важливим. Минали роки, і ця велика людина стала її наставником – не лише в мистецтві, а й у розумінні того, що право на голос, право на боротьбу і право на правду – це речі, за які доводиться платити.

Вона росла в родині хірурга та вчительки. Їй говорили, що світ влаштований справедливо, що добро перемагає, якщо боротися чесно. Вона вірила в це, поки не прочитала вірші людини, яку вбили за слова – Василя Стуса. 

Його рядки, викарбувані на стінах холодної камери, змусили її назавжди змінити свій голос. З того дня вона свідомо перейшла на українську. Минуть роки, і її ім'я з'явиться на премії, названій на його честь.

Вона могла б стати успішною юристкою, займатися банківським законодавством, працювати в міжнародних структурах, заробляти гроші й жити спокійним життям. Але щоразу вона обирала інший шлях. Наче несвідомо готувалася до того, що її поколінню судилося пройти через два повстання, через початок війни, через повномасштабне вторгнення і тисячі зламаних доль.

Вона не просто спостерігала – вона діяла. Ще під час навчання вона створила Всеукраїнську дебатну академію, де молодь навчалася аргументувати та відстоювати свою точку зору. 

У 2007 році разом з однодумцями заснувала Центр громадянських свобод – організацію, яка займатиметься захистом прав людини в Україні та за її межами.

Коли в 2013 році студентів били на Майдані, вона створила "Євромайдан SOS". Це почалося як ініціатива, але швидко перетворилося на рух, здатний об'єднати тисячі. Люди знаходили зниклих, захищали переслідуваних, документували злочини режиму.

Потім настав 2014 рік – анексія Криму, війна на Донбасі, переслідування українців на окупованих територіях. Вона ініціювала міжна222родну кампанію #LetMyPeopleGo, вимагаючи звільнити українських політв'язнів із російських тюрем.

Вісім років по тому, коли повномасштабна війна нищила міста, вона запустила "Трибунал для Путіна" – найбільшу ініціативу зі збору доказів воєнних злочинів Росії. 

Вона знала: якщо ці злочини не будуть задокументовані, якщо суд не відбудеться, це повториться знову. Вона розуміла: у світі, де немає справедливості, немає й майбутнього. 

Саме тому, вже під час війни, вона стала першою правозахисницею, яка публічно заявила, що Україні потрібна зброя. Не заради помсти. Заради захисту. Заради права людей на життя.

Минали роки. Вона знову стояла у світлі прожекторів. Знову колони, високий купол, але тепер перед нею був не один чоловік, а весь світ. У руках у неї була Нобелівська премія миру. Тепер уже ніхто не запитував, чому вона тут. Усі знали.

Але це не про амбіції, не про особисте марнославство. 

Вона давно увійшла до списку 25 найвпливовіших жінок світу за версією Financial Times. Її занесли до глобального списку 100 жінок року за версією BBC. У 2023 році журнал TIME назвав її серед 100 найвпливовіших людей світу, відзначивши її безстрашність і відданість справі справедливості. 

Питання в іншому – хто почує її голос.

Вона вимагає трибуналу. Тому що сучасні механізми правосуддя надто повільні. Тому що злочини не мають бути забуті. Тому що, якщо не покарати винних, історія повториться. 

Вона не прокурорка, але вона створює фундамент суду. Вона не суддя, але її робота – записувати, фіксувати, вимагати, щоб ніхто не міг сказати: "Ми не знали".

Колись вона запише останнє свідчення, закриє останню папку. Тоді двері трибуналу відкриються. Суд відбудеться. Все станеться так, як має бути. І за її спиною невидимо стоятимуть ті, чиї історії вона донесла до світу. Ті, хто чекав справедливості. Ті, хто вже не може говорити.

І ми будемо там. Ми будемо чекати її виступу в цьому суді.

Мустафа Найєм, державний службовець, громадський діяч

Ми познайомилися з Іриною Заславець у 2020 році. Вона тоді приїхала до Львова, щоб висвітлювати як журналіст першу трансплантацію серця. Я був подивований тим, наскільки фахово, але водночас просто вона розповідає про складні процеси, які відбуваються в операційній. Наскільки важливо для Іри бути глибоко в темі своїх матеріалів, але також щиро співпереживати пацієнтам. Це не просто журналістика – це покликання бути голосом тих, хто бореться за своє життя.

Медицина Львова з'явилася на карті України також завдяки тому, що Ірина змінила підхід до інформування. Більше не було простих сухих новин. Кожна операція – нова захоплива історія про глобальні зміни, які стосуються кожного.

Коли ми створювали екосистему UNBROKEN, вже не було сумніву, що Ірина має бути частиною цього проєкту. Кожна нарада чи зустріч – це ще одна нова ідея, яку обов'язково треба втілити. 

В UNBROKEN Ірина стала не просто голосом проєкту – вона стала його серцем. Через наші лікарні пройшло вже понад 20 тисяч поранених українців. Завдяки Ірині історії про реабілітацію, протезування, відновлення військових та цивільних перетворилися на потужні історії перемог, на розповіді, які повертають віру в життя.

Доки є такі люди, як Ірина, доки вони вкладають частину себе в нашу країну, Україна має шанс вистояти та перемогти.

Андрій Садовий, міський голова Львова

Системність та людяність – це слова, які в мене найбільше асоціюються з Ольгою Айвазовською.

Оля очолює Громадянську мережу ОПОРА, котра найбільше відома своєю експертизою у виборчих процесах в Україні. Без ОПОРИ важко уявити демократичні вибори в нашій державі, адже аналітики та спостерігачі цієї організації слідкують, щоб волевиявлення українських громадян відбувалося чесно та конкурентно. 

В усіх своїх діях Оля керується людським виміром, тобто думає та дбає про звичайних людей, їхні долі, їхні права, їхні настрої та їхні можливості. 

Після повномасштабного вторгнення я почала працювати з Ольгою та її командою тісніше. Спільно з Ганною Гопко та Оленою Галушкою ми заснували Міжнародний центр української перемоги, котрий вже три роки на міжнародному рівні просуває надання допомоги Україні. 

Навесні 2022 року Ольга організувала збір доказів про воєнні злочини росіян серед українців, котрі вимушено виїхали за межі країни після військової агресії ворога. З того часу Ольга адвокатує на міжнародній арені покарання російських воєнних злочинців, бо справедливого завершення війни не буде без правосуддя.

Ольга належить до громадських діячок, на яких тримається система стримувань та противаг у нашій державі. Вона безмежно любить Україну та присвятила своє життя професійному служінню українському народові. 

Я впевнена, що попереду в Ольги ще унікальні проєкти, які можна втілити в життя лише завдяки системній командній роботі, заснованій на цінностях, любові до свого народу та спразі до покарання ворога.

Я вдячна долі, що подарувала мені можливість працювати спільно з Ольгою над ініціативами, котрі на старті здаються неможливими, але які критично важливі для відстоювання гідності та справедливості.

Дар'я Каленюк, виконавча директорка Центру протидії корупції

Я знаю Марію Єфросиніну майже два десятиліття.

Наше знайомство з Машею як почалося з благодійності – зі спектаклю для збору коштів на добудову трьох дитячих будинків сімейного типу – так відтоді я бачу Марію частіше крізь призму благодійних проєктів, а не роботи на знімальному майданчику.

Територія благодійності – це завжди територія складних рішень. І ти маєш бути готовий, що тобі ніхто не скаже "дякую". Ба більше, тобі ще й будуть закидати, мовляв, "піаришся".

Тим не менше Марія не опускає рук і багато років займається благодійністю системно. Віддає багато сил і енергії на це. 

Вона була довгий час ледь не єдиною публічною особою, яка займалася темою протидії домашньому насильству і вивела цю тему на новий рівень, будучи Почесним Послом Фонду ООН у галузі народонаселення в Україні.

Під час ковіду її зусиллями українські лікарні отримали допомогу на десятки мільйонів гривень. 

А скільки тисяч дівчат і жінок пройшли через реабілітаційні центри, які відкрив "Фонд Маша" для допомоги тим, хто пережив сексуальне насильство від окупантів під час війни. 

Маша – це приклад жінки, яка займається своєю роботою, благодійністю. Вона мама і дружина, яка щодня переживає за долю свого чоловіка, який зараз на війні. Вона така сама, як сотні тисяч українських жінок, і працює, щоб своїм прикладом підтримати і надихати їх.

За все вищеперелічене хочеться просто сказати: "Дякую, Машо!".

Сергій Притула, волонтер, засновник БО "Фонд Сергія Притули", громадський діяч

Тендітна "Пеппі Довгапанчоха", що закриває потреби більш ніж 25 тисяч жінок, які несуть службу в Силах оборони України. 

Ця дівчинка встигає робити мільйонні колаборації з Союзом українок у Вашингтоні, ретрити для захисниць у Карпатах, працювати з психологами над стандартом допомоги для військових, радити в Мінобороні щодо ТУ зимової форми, їздити на "нуль" та закуповувати десятки тисяч одиниць найкращого спорядження для дівчат – і все це одночасно. 

А ще саме ця дівчинка вже двічі збирала цивільних дівчат на КМБ (курс молодого бійця – УП), щоб на своєму прикладі кожна відчула, чому допомога саме жінкам так потрібна. 

Завдяки її організації питання культури та поваги до жінок у Силах оборони має такий важливий та гучний голос. 

Мене особисто вражає енергія, любов, цінність і відданість цієї тендітної, але дуже крутої дівчинки. 

Анна Міщенко, керуюча партнерка Київської школи державного управління імені Сергія Нижного

Україна, Києво-Могилянська академія, літо 2007 року. Молода дівчина отримує диплом магістра в галузі комп'ютерних наук. Диплом з відзнакою. 

За кілька років до цього, вона засновує свою першу IT-компанію. Бізнес швидко стає прибутковим, і за класикою того часу його тут же віджимають. 

Вже за кілька місяців, маючи лише кількасот баксів у кишені, вона летить будувати кар'єру інженера в Нью-Йорк. Не маючи жодних зв'язків в IT-індустрії США. 

Все, що відбулося далі, може легко стати сценарієм для крутого серіалу на Нетфлікс. 

За лічені роки вона доростає до рівня Senior Developer, як кращого програміста її запрошують стати Chief Technical Officer великої компанії, архітектором всієї IT-інфраструктури. 

Вона працює на топпозиціях у кращих бізнесах, управляє великими командами інженерів, а її дохід вимірюється сотнями тисяч доларів на рік. 

Її заносять у шорт-листи кращих професіоналів галузі в New York area. Всі ці щорічні рейтинги топ-30, топ-100 чи топ-500 блискучих спеціалістів за тими чи іншими критеріями. 

В 2013 починається Майдан, в 2014 – війна. Вона вирішує створити благодійну організацію, щоб мати можливість підтримати країну, звідки колись, через корупцію і політичне лицемірство, поїхала одразу після університету, не оглядаючись.

Придумує назву, яка тепер відома на обох континентах – Razom for Ukraine. Збирає та очолює команду, і тепер вже разом з такими ж young professionals у США вони починають допомагати своїй розтерзаній країні на десятки мільйонів доларів.

Вперше за багато років вона прилітає сюди особисто і витрачає всі свої заощадження після старту першого етапу війни, в 2015. Вдруге – одразу після другого, навесні 2022. Як управлінець та інженер вона блискавично усвідомлює, що цей етап війни буде максимально технологічним. Тому в Україні вона знову створює одну з найсильніших волонтерських команд. Команду, яка є кращою в країні в експертизі miltech – фонд технологічної допомоги Dignitas. Бо саме з Revolution of Dignity українці, які вимушено тікали зі своєї батьківщини, почали сюди повертати свій блискучий інтелектуальний потенціал. 

Розвиток сотень виробництв технологій, масштабування, підготовка вже сотень тисяч військових, дерегуляція і спрощення процедур, буст індустрії дронів, наземних роботів, програмного забезпечення, зв'язку, передача тисяч безпілотників. І навіть перший в Україні великий фандрейзер на FPV, коли в ці дрони ще не вірив майже ніхто – це все їхня команда. 

А ще втягування коштів від західних партнерів, адвокація зброї, IT-рішення для армії… Все це і багато іншого, що в результаті дало можливість воювати розумно, технологіями і сумарно знищити техніки ворога на десятки мільярдів доларів.

Три роки роботи нон-стоп у повномасштабній війні. Дванадцятий рік бездоганної волонтерської служби своїм людям. Стратегічний вплив на хід війни.

Студентку Могилянки, якій вручили диплом програміста 18 років тому, звали Люба Шипович. 

Валерій Залужний, надзвичайний і повноважний посол України у Сполученому Королівстві Великої Британії і Північної Ірландії, постійний представник України при Міжнародній морській організації, головнокомандувач ЗСУ (2021–2024)
Марія Берлінська, громадська діячка, засновниця та керівниця Центру підтримки аеророзвідки та проєкту "Невидимий батальйон"

Коли шість років тому я вперше побачив Лену, я ледь не вмер. Ні, не через любов з першого погляду. 

Ми зустрілись у Луганській області. Лена повезла мене в Золоте-4, де вона як волонтерка мала відвідати родину, якій давно допомагає. "Там безпечно", – сказала Лена… А потім поруч із нами в дерево врізалась граната і осколки розбили все скло в авто і наробили дір у кузові. У той день я зрозумів кілька речей про Лену. 

По-перше,  якщо дитині потрібна допомога, Лена поїде за нею і в "сіру" зону, і на "нуль". Влітку 2015 року вона звільнилась з роботи в Офісі омбудсмана і поїхала з однією валізою допомагати дітям на схід, у Слов'янськ. 

Вона не цурається роботи на землі, роботи руками. Колись вона рік надягала костюм киці і розповідала дітям у сотнях шкіл і садків про міни. Навіть зараз як голова правління величезного благодійного фонду "Голоси дітей" Лена постійно їздить у наші прифронтові осередки. Бо їй важливо бачити все своїми очима, спілкуватись з дітьми і батьками особисто. 

Їй важливо не втрачати контакт. Минулого місяця ми їздили в Суми і Харків. Нині – в дорозі до Слов'янська. "Давай ще встигнемо в Запоріжжя і Дніпро?" – каже мені Лена на шостому місяці вагітності.

По-друге, хтось на небі дуже береже Лену. Після обстрілу на нас не було жодної подряпини, лише легка контузія. І це мене не дивує. Доброта Лени постійно їй повертається. 

Коли я зустрів її вперше, вона їздила на вбитій волонтерській машині, ходила в гуманітарці і віддавала всю свою зарплату з журналістської роботи на допомогу дітям. Жила і ночувала вона то в церковному центрі для переселенців, то у волонтерській спільній квартирі. Я не знав, як взагалі вона виживає, але так вона прожила 5 років у Слов'янську. 

Навіть зараз вона витрачає більше половини своєї зарплати на подарунки дітям і донати. Пам'ятаю, як вона щаслива прибігла похвалитись, що виграла на благодійному аукціоні 1 марку "руській воєнний корабль" за 7000 гривень. Я не став їй казати, що купив цілий набір таких марок у 5 разів дешевше.

По-третє, вона дуже скромна. Їй не треба посади, регалії, публічність. Вона робить лише тому, що їй це важливо, тому що вона сама мала нещасливе дитинство і хоче дати поштовх тим, хто проживає складне дитинство нині. Вона не називає це порятунком, не любить, коли кажуть, що вона "пожертвувала своїм життям заради дітей", не любить пафосу. 

Вона може бути дуже добра до дітей, і дуже сурова до дорослих, коли ті ображають дітей або піаряться на них. Тому Лена не дуже комфортна і не дуже зручна, і ніколи не легка. Але легкість – це не завжди добре. Легкість це не завжди про зміни. 

Лена талановита – без її ідей, запалу ми б у фонді не змогли допомогти більш ніж 100 тисячам дітей в Україні за останні кілька років. Я часто жартую, що у Лени мозок і логіка налаштовані так, що її божевільні ідеї наштовхуються на всі стадії заперечення у людей, а потім вони беруть і роблять, і розуміють – це працює. Ніхто просто не думав, що ЦЕ може працювати. 

Азад Сафаров, співзасновник БФ "Голоси дітей" і за сумісництвом чоловік Лени

Олена – ідейна натхненниця екологічної ініціативи Chysto.de, засновниця крафтового бренду "Повна банка", який створює унікальне варення з українських дикорослих ягід, а ще чудова мама двох хлопчиків – Серафима та Устима. 

Її невтомна енергія та бажання змінити екологічну ситуацію Закарпатського краю та й не тільки лише надихає на зміни і роботу в цьому напрямку.

Олена разом із командою організовує події, на які хочуть потрапити сотні людей, адже їм відгукується місія та цінності екоініціативи Chysto.de. Вже в 25-те, у березні 2025 року вона збирає сотні людей на Березі Закарпатського Моря, що на Закарпатті.

Влітку 2024-го Олена ініціювала та організувала перший ЕкоФільмФестиваль в пам'ять про засновника Chysto.de, коханого чоловіка та Героя України Романа Жука.

Люблю її за душевний спокій, вміння залучати неймовірних людей до потрібних ініціатив та щиру усмішку крізь біль і сльози. Олена надихає вірити в майбутнє України – чистої, прекрасної, доброї, щасливої землі.

Юлія Іващук, координаторка волонтерів у Chysto.de, подруга Олени Жук

Важко сказати, чим і ким Іра не опікувалась від початку війни: допомога в організації медпункту на Майдані, майже жила у військовому шпиталі, допомагаючи пораненим хлопцям, їздила на прифронтові території з допомогою цивільному населенню. 

А тепер вона створила унікальний для світу проєкт з евакуації поранених потягами, будує приймальне відділення у військовому шпиталі і допомагає центру крові в такому необхідному для всіх нас проєкті "сила крові" залучаючи все нових і нових донорів. 

Я не знаю, де в такій крихкій і тендітній вміщається стільки сили, та мені здається, що в її жилах тече любов і впертість. Саме так би я описала Ірусю, якби мене про неї спитали: вона вміє любити і не вміє зупинятися, чим і допомагає рятувати тисячі життів. 

Я дуже тішуся тому, що ми нарешті розплющуємо очі, бачимо і чуємо імена тих, завдяки кому ми тримаємося стільки років. Іра Солошенко – одне з тих надважливих імен, яке завдяки своїй унікальній здатності не зупинятися вселяє надію в те, що ми справді не пропадемо. 

Безкінечно тобою пишаюся, жінко, дякую тобі за кожне врятоване життя і твою таку ніжну впертість. Ти тільки висипайся – не раз на місяць, а щодня!

Тата Кеплер, керівниця благодійного проєкту "Птахи"

Був мокрий прохолодний вечір восени 2019 року. Ми з Інною були на завданні, їхали з Києва до Краматорська. Ми тягнули наші важкі бронежилети до потяга. Інна була тихою, зосередженою, глибоко зануреною в роздуми, а я бурмотіла щось про найвище щастя материнства і про те, як сильно я бажаю, щоб вона його відчула, бла-бла-бла. 

Тільки коли ми сіли в потяг і Інна зняла пальто, ми обидві почали сміятися: ось він, її кругленький животик – Інна вже була вагітна дитиною Макса Левіна. Я дуже хвилювався за неї, але вона просто посміхнулася і заспокоїла мене: "Все буде добре". Рішучість Інни продовжувати знімати, робити репортажі та документувати цю історію була непохитною. 

Ця тиха, але тверда сталева рішучість лежить в основі характеру Інни. Ми часто розмовляли в перші дні війни. Інна знову була в русі: вона евакуювала своїх батьків, свого маленького сина Левка з обстрілюваного рідного міста Сєвєродонецька; і пізніше, коли вона мчала по всьому фронту в пошуках Левіна в найжахливіші дні битви за Київ; і навіть коли ми дізналися, що він загинув від рук російських окупантів, вона не припиняла робити репортажі. 

Інна показувала нам своїх героїв, мужню роботу медиків на Донбасі, відвагу волонтерів у затопленому та обстрілюваному Херсоні. А потім, як грім серед ясного неба, сказала мені: "Я написала ще одну казку для Левка". 

Якою б хворою, виснаженою чи стресовою вона не була, вона сідає в потяг, в машину, в човен і продовжує репортаж, знімає, документує воєнні дії, воєнні злочини, історії жертв. 

Я часто хвилююся за подругу, коли відкриваю її інстаграм і бачу, що вона знову в дорозі десь дуже близько до зони бойових дій, як минулого тижня, коли вона працювала в Покровську. А потім вона скидає мені повідомлення з одного слова "привіт", і я знаю, що з нею все гаразд. 

Інна – найвідданіший репортер, зайнята, зосереджена, наполегливо працює.

Анна Немцова, журналістка, подруга Інни Варениці

Ірина Папуша, бізнес-лідерка, голова та членкиня наглядових рад українських та міжнародних компаній, успішна активна бізнес-леді, співзасновниця та президентка міжнародної спільноти Women Leaders for Ukraine. 

Хоч ми знайомі не так давно, але це знайомство можна вимірювати не роками, а глибиною впливу на світ. Іра – яскрава і глибока, активна, розумна та співчутлива до будь-якого людського горя. 

Такі, як Ірина, вирізняються на тлі тих, хто просто пливе за течією. У світі бізнесу, де багато хто шукає лише власної вигоди, є особистості, які своїм прикладом змінюють правила життя. 

За фасадом її професійних досягнень ховається набагато більше. Іра – масштабна особистість, яка жодної хвилини не витрачає даремно, постійно працюючи над розвитком корпоративного управління та підтримкою України на міжнародній арені. 

Ідея Ірини – зібрати українських жінок у рамках однієї ініціативи, однієї професійної спільноти, об'єднати їх за цінностями, інтересами, спрямувати їхню енергію на посилення та розвиток себе, на укріплення власних позицій та віру в цінність жіночої особистості, рівність прав та можливостей. Ця ідея сприяє розвитку та укріпленню позицій нашої держави, в тому числі на міжнародній арені. А також дає можливість ще раз заявити про Україну як цивілізовану демократичну європейську державу. 

Я знаю Ірину, яка, незважаючи на свою надзвичайну зайнятість, розвиває свій внутрішній світ, цікавиться філософією, мистецтвом, займається спортом, багато подорожує, розбудовує мости між різними культурами та спільнотами. Вона саме з тих людей, хто гармонійно поєднує особисте та професійне, не втрачаючи часу, не відкладаючи життя на потім. 

Я спостерігаю за багатьма в бізнесі, хто в основному зосереджений лише на отриманні прибутку, на власному збагаченні. Вони – та сама більшість, яка вважає, що сталий розвиток, соціальна відповідальність, гендерна рівність – це просто модні слова. Вони налаштовані на швидкі результати, не думаючи про довгострокові наслідки. 

В той час, як Ірина є ціннісною та мотиваційною лідеркою, яка, досягнувши успіху для себе, не лише спромоглася розбудувати сильну і таку потрібну сьогодні для України спільноту жіночого лідерства, але й щедро ділиться своїми знаннями, вміннями, навичками, щоб допомагати іншим жінкам зростати, щоби голос української жіночої спільноти був почутий у світі. 

Філософія лідерства Ірини базується на чесності, відкритості та повазі до інших. Вона спрямована на те, щоб змінити підходи в бізнесі, громаді, суспільстві, щоб позбутись стереотипів сприйняття жінок та щоб вивести українську жінку на новий рівень самореалізації та самовдосконалення – а це, як наслідок, сприятиме сталому розвитку та процвітанню України.

Олеся Оленицька, директорка з корпоративних зв'язків "Київстар"

Лілія Лях – волонтерка, прекрасна мама двох героїв, така тендітна та водночас сильна і незламна…

Ми познайомилися випадково в інтернеті. Обидві – собачниці, у нас завжди було багато собак.

За кілька років до війни наша сім'я втратила двох улюбленців – ротвейлера та кавказьку вівчарку. На подвір'ї залишився лише маленький песик.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, мій син Назар (позивний "Грєнка") вже давно був на війні, а 26 лютого мій чоловік приєднався до Збройних сил України. Я залишилася одна з двома дітьми й відчула, що мені потрібна собака, щоб захищала подвір'я.

Тоді я дізналася про породу кане-корсо. У Лілії саме були такі собаки. Я знайшла її сторінку в соцмережах і запропонувала купити цуценя. Виявилося, що вона вже була підписана на мене, читала мої дописи про війну, про мого сина і його полон. Як мати вона до глибини душі відчула мій біль, адже на той час двоє її синів уже воювали.

Лілія віддала мені одне цуценя безкоштовно, відмовившись від грошей. Доставити собаку з Томаківки до Вінниці було справжнім квестом, але ми впоралися. Ця собака досі живе у нас, і ми її обожнюємо.

З того часу я стежила за Лілією та її розповідями про війну. Я дізналася, як її син Максим врятував брата, а сам загинув.

Але Лілія не скорилася, не здалася. Вона продовжила шлях свого сина-воїна: створила власний фонд, координувала допомогу від людей і з її селища, і з-за кордону.

Лілія Лях – надзвичайно сильна духом жінка. Прекрасна мати, яка виростила двох Героїв. Один із них став янголом… Але вона не опустила рук, а почала ще більше допомагати нашим військовим. Вона організовує збори, волонтерить, підтримує тих, хто бореться.

Одразу після загибелі Назара вона приїхала до мене. Обіймала, підтримувала, говорила слова, які надихають.

Такі жінки, як вона – це приклад любові, стійкості, вірності. Приклад матері, яка, попри власну непоправну втрату, продовжує допомагати нашим захисникам.

Я пишаюся, що знаю Лілію Лях. Пишаюся її синами. І щиро дякую їй за все, що вона робить для наших воїнів.

Маріанна Колос, мати загиблого офіцера "Азову" Назарія Гринцевича ("Грєнки")

Марта Левченко – жінка, що будує світ без страху та болю.

Для мене честь писати про таку світлу людину, як Марта. Ця жінка не просто займається благодійністю, а справді робить цей світ добрішим. Вона перетворила власний життєвий досвід на місію допомоги жінкам і дітям у кризових ситуаціях.

Її величезний проєкт "Місто Добра" – кризовий центр у Чернівцях – самостійний організм, наповнений її любов'ю. Він став прихистком для жінок з дітьми, які опинилися у скрутних обставинах. 

Марта переконана: щоб людина прагнула до кращого життя, їй потрібно показати його можливість. Тому в "Місті Добра" жінки отримують не просто дах над головою, а шанс розпочати все з чистого аркуша – без насилля, страху та зневіри.

У "Місті Добра" також опікуються евакуйованими малюками з дитячих будинків і розвивають хоспіс для паліативних дітей.

Її історія – це доказ того, що допомога – не милостиня, а шанс на гідність.

Вікторія Андрєєва, журналістка "УП. Життя"

До війни Людмила Гусейнова працювала інженеркою з техніки безпеки на підприємстві у Новоазовську. Після окупації міста в серпні 2014 року вона дізналася, що Україна не встигла евакуювати дитячий сиротинець у Приморському. Заклад розформували, а дітей повернули до батьків, які були позбавлені батьківських прав. Людмила вмовила чоловіка з'їздити туди. Після того, що вона побачила, жінка ухвалює рішення взяти над цими дітьми опіку.

Людмила організовує для дітей регулярний збір гуманітарної допомоги та речей першої необхідності. Завдяки її зусиллям у школі з'являються комп'ютери, діти отримують українські книжки та листівки від доброчинців із Києва, Харкова, Львова, Одеси тощо.

Вона сміливо відстоює права дітей перед місцевими чиновниками та поліцією так званої "ДНР", добивається звільнення кількох дітей, яких запроторили до дорослої психіатричної лікарні, займається направленням на оздоровлення дітей із недокрів'ям, плевритом та іншими хворобами.

За активну правозахисну діяльність Людмилу Гусейнову заарештували. Жінка потрапила до секретної тюрми "Ізоляція", розташованої на території військової бази. Там роками утримують людей без жодного зв'язку із зовнішнім світом. 

ООН наводить численні дані про системні катування та жорстоке поводження над ув'язненими цієї катівні: побиття, удари електричним струмом, удушення, сексуальне насильство, катування положенням, видалення частин тіла, позбавлення води, їжі, сну, ненадання медичної допомоги тощо. Людмила проводить у цій тюрмі більше ніж 40 днів.

Згодом її переводять до Донецького СІЗО. Обвинувачують в екстремізмі та шпигунстві. У тісній камері в нелюдських умовах разом із нею утримують приблизно 20 жінок. Навіть в ув'язненні Людмила продовжує допомагати іншим: через власні контакти розшукує родичів ув'язнених жінок, щоби ті клопотали про їхнє повернення на відбуття строку в українських виправних установах.

Людмила Гусейнова провела в російському полоні 3 роки та 13 днів. Весь цей період майже не виходила з камери. Коли в тюрмі організували так званий "референдум" про приєднання до Росії, попри загрози життю та здоров'ю вона проголосувала проти. 

У 2021 році Людмила заочно стала лауреаткою Національної правозахисної премії. У жовтні 2022 року її вдалося звільнити з тюрми в рамках обміну. Вона повернулася до Києва, де її чекав чоловік.

Із перших днів на свободі Людмила починає боротися за звільнення незаконно ув'язнених жінок з російського полону. Долучається до громадської організації SEMA Україна, що надає допомогу людям, які пережили сексуальне насильство під час війни. 

У грудні 2024 року вона створює організацію "Нумо, сестри",  яка об'єднує жінок, які пройшли через російський полон. Багато їздить та виступає із публічними лекціями та презентаціями в різних країнах світу. Своїм власним прикладом надає сили багатьом людям, які були зранені війною.

Олександра Матвійчук, голова правління Центру громадянських свобод

З Катериною я мала кілька знайомств, і кожне з них було по-своєму особливим. Спершу я познайомилася з Катериною Зарембо – письменницею. 

Це був березень 2023-го. Більш ніж рік тривало повномасштабне вторгнення. Я жадібно ковтала книгу за книгою, які в той чи інший спосіб могли б пояснити мені нас, час і дати опори. Книга "Схід українського сонця" стала однією з них. Ґрунтовне і таке людиноцентричне дослідження українських спільнот Донеччини і Луганщини. Такі важливі для розуміння ідентичності українського сходу 160 сторінок. 

Вдруге ми познайомилися з Катериною вже наживо, в стінах Українського католицького університету, де я навчалася на магістерській програмі, а Катерина читала нам лекцію. Пам'ятаю, як слухала її розповідь про Україну і міжнародний контекст і дивувалася: як поміж такої кількості, здавалося б, сухих цифр і фактів їй знову вдається зашивати стільки людського. 

До речі, пізніше я познайомилася ще з однією книгою Катерини "Писати аналітику може кожен", і вона стала моєю настільною на увесь період написання магістерської роботи. 

Втретє я познайомилася з Катериною Зарембо – мамою чотирьох дітей. "Скільки-скільки?" – перепитала себе вголос, коли ми почали товаришувати у соцмережах. Перерахувала. Справді, чотири.

Наступним моїм питанням було: як вона все встигає? Бо встигає Катерина неймовірно багато: наука, дослідження, письмо, небайдужість, конвертована в активну громадську діяльність. 

Мені здається, що я мало не щодня знайомлюся з досі невідомою мені Катериною Зарембо. І кожне наше знайомство множить моє нею щире захоплення. 

Востаннє я познайомилася з Катериною Зарембо – парамедикинею батальйону "Госпітальєри". І це, напевно, та зустріч, яку я точно покладу в серце на поличку під назвою "зі мною сталася людина великого серця, світла, сили й служіння". З нами всіма сталася Людина. 

Олена Пшенична, письменниця, директорка з комунікацій і мистецької адвокації фонду "Голоси дітей"

Відома як мандрівниця, поетеса і радниця міністра захисту довкілля та природних ресурсів України, у 2019 році Лала Тарапакіна заснувала благодійний фонд "12 вартових". Тоді він опікувався відновленням українських замків і просвітницькою роботою з популяризації культурної спадщини України. 

Роботу фонду було поставлено на паузу під час пандемії COVID-19, але з початком повномасштабної війни "12 вартових" відновив свою діяльність в іншому форматі. Команда Лали Тарапакіної виконала понад 30 власних гуманітарних місій у Київській, Херсонській, Харківський, Донецькій, Чернігівській областях, допомагаючи цивільним, військовим та переселенцям. 

Окремий напрямок роботи фонду – допомога безпритульним тваринам. Команда працювала як на західних кордонах України, де люди залишали тварин під час перетину кордону, так і на Херсонщині й Донеччині, стерилізуючи й вакцинуючи безпритульних тварин. Фонд системно передавав тонни корму, прилаштовував котів і собак з прифронтових територій, консультував нових власників з приводу ветеринарного лікування.

Команда Лали продовжує допомагати тваринам щодня. Наприклад, нещодавно "12 вартових" відкрили в Краматорську ветеринарний стабілізаційний пункт, де будуть цілодобово рятувати поранених тварин, стерилізувати і вакцинувати їх. 

Софія Пилипенко, журналістка УП

"Не буває жіночих та чоловічих професій – бувають стереотипи", – подумала випускниця школи гуманітарного спрямування та подала документи до Київського політехнічного інституту.

Так у Євгенії Чвертко з'явилися дві пристрасті – освіта та зварювання.

Вона навчалася на зварювальному факультеті, а після закінчення вишу лишилася працювати у своїй альма-матер. 

15 років тому Євгенія увійшла до складу делегації України в Міжнародному інституті зварювання (IIW) – організації, яка опікується розробкою та впровадженням програм професійної кваліфікації персоналу зварювального виробництва.

У 2017-му, пройшовши шалений конкурс, Євгенія стала другою у світі та першою у Східній Європі жінкою-аудиторкою IIW з атестації персоналу і сертифікації зварювального виробництва.

Євгенія стала лауреаткою Державної премії в галузі освіти. Вона розробила та впровадила стандарт професійної підготовки зварників, повністю гармонізований з європейськими та міжнародними програмами.

У 2021 році вона увійшла до Ради директорів Міжнародного інституту зварювання.

Робота там припала на важкі часи як для України загалом, так і для зварювальної науки зокрема. Але ступінь залученості українських вчених та освітян, які працюють у цій галузі, вдалося не лише зберегти, а й посилити.

Торік Євгенія підкорила ще одну вершину – отримала відзнаку від IIW. Вона стала першою жінкою у Східній Європі, яку нею нагородили. 

Сергій Мінаков, кандидат технічних наук, доцент кафедри зварювального виробництва КПІ імені Ігоря Сікорського

Людмила Таболіна – не звичайна вчителька, а натхненниця освітніх змін. Активна й сучасна, вона постійно навчається та здобула низку професійних нагород; наприклад, є фіналісткою національної премії Global Teacher Prize Ukraine та півфіналісткою світової Global Teacher Prize 2023.

Людмила – вчителька нового покоління: реагує на виклики сучасної освіти, має високу цифрову грамотність, відкрита до нових навчальних підходів. Не тільки сама адаптується до змін, а й допомагає робити це іншим.

Вона активно комунікує в соцмережах, є інфлюенсеркою серед освітян, розвиває професійні спільноти, підтримує освітні ініціативи та ділиться досвідом на галузевих подіях. Слухачі та слухачки її виступів незмінно називають Людмилу харизматичною ораторкою.

Команда EdEra та я особисто цінуємо її щирість і відкритість до нового. Не було ще ідеї від нас, на яку б вона не пристала, чи не запропонувала щось нове та унікальне. 

А ще її структуроване мислення й чіткість поєднуються з емоційністю та дружнім теплом. Людмила не просто крута експертка, а дуже світла людина, і це робить співпрацю з нею ще приємнішою.

Ми вдячні, що вона відчуває зміни в освіті й сама впливає на сферу, збираючи довкола себе спільноту небайдужих людей.

Ілля Філіпов, CEO & Founder студії онлайн-освіти EdEra

Зоя Литвин – приклад лідерства в освітній сфері в умовах турбулентності та невизначеності. Мені імпонують проєкти, які створює команда ГС "Освіторія"; вони синергійні з проєктами, які реалізує наша команда та однодумці. 

Підтримка вчителів у закладах освіти по всій Україні та партнерські ініціативи з представниками громадського сектору – те, чого зараз найбільше потребує українська освіта для майбутнього нашої країни.

Зою Литвин знають і шанують освітяни, вона гуртує різні спільноти задля популяризації якісної сучасної освіти, постійного професійного навчання та вдосконалення. В 2024 році премія Global Teacher Prize Ukraine, ініціаторкою якої є пані Зоя, вкотре стала професійною мрією усієї вчительської спільноти, заради якої хочеться діяти.

Артур Пройдаков, виконавчий директор освітньої фундації "МрійДій", один з десяти найкращих учителів світової премії Global Teacher Prize 2023

Нана – вітальна людина-стихія. Сповнена енергії, завжди рухається лише вперед, звертаючи на своєму шляху будь-які перешкоди й перепони – здається, ніщо не в змозі її спинити. 

Незважаючи на понад три десятки років у науці, Нана Володимирівна досі не втратила бажання відкривати для себе й людей нове. І саме жага до знання й пізнання світу за допомогою наукового інструментарію, на мій погляд, і характеризує справжню вчену. 

Багато років Нана вивчає біль – молекулярні механізми виникнення, передачі больових сигналів, вплив імунної системи на хронічний біль, вплив внутрішньоклітинного кальцію на біль, питання лікування хронічного болю. 

Останні кілька років вона разом зі своїм чоловіком, також професором-нейрофізіологом Павлом Біланом, працює над розробкою новітніх 3D-імплантів, які дозволять швидше регенеруватися пошкодженим периферичним нервам. Це справді технологія майбутнього, яка в перспективі дозволить дарувати повноцінне життя людям з тяжкими пошкодженнями, наприклад, з травмами хребта. 

Після майже 30 років роботи в Інституті фізіології ім. О.О.Богомольця НАНУ, де вона очолювала відділ сенсорної сигналізації, Нана ризикнула залишити державну установу. І прийняла запрошення керівництва Медичної мережі "Добробут" очолити приватний заклад вищої освіти "Академія Добробут" – масштабний медичний освітньо-науковий проєкт. 

Нині вона разом з командою академії працює над розвитком післядипломної медичної освіти й намагається разом із однодумцями змінювати підхід до медичної освіти в Україні як такої. 

Вона не просто керує навчальним процесом – вона створює новітнє середовище для розвитку майбутніх і нинішніх лікарів, де знання поєднуються з практикою, а наука – з реальними потребами медицини.

Під її керівництвом "Академія Добробут" стала місцем, де медики можуть постійно вдосконалюватися, вчитися у найкращих фахівців, опановувати сучасні методи лікування та переймати міжнародний досвід. 

Її мета – зробити так, щоб українські лікарі мали найкращу освіту, працювали за світовими стандартами і розвивали медицину в країні. 

Я щаслива, що Нана потрапила до списку УП – це більш ніж заслужена номінація, яка дає відчуття, що всі зусилля не даремні і справедливе визнання можливе. 

Ірина Навольнєва, керівниця відділу зовнішніх комунікацій Медичної мережі "Добробут"

Оксана Кісь – історикиня, антропологиня, докторка історичних наук, президентка Української асоціації досліджень жіночої історії, голова Національного фонду досліджень України. 

Антропологічний підхід до історії, до внеску і прожиття історичних періодів жінками допомагає нам зрозуміти не лише те, як все відбувалося, які процеси впливали на українство, на українських жінок, а й те, якими ми були людьми тоді, і як все це може позначатися на нас теперішніх. 

Людина без історії – це наче людина з втраченою пам'яттю, що живе навмання. 

Книги Оксани про жіночий досвід у національно-визвольних змаганнях, під час Голодомору, під час політичного ув'язнення дають нам більше розуміння сили жінок, стійкості та виживання у страшні часи. Дають нам можливість зрозуміти ті самі коди національного опору, державності, збереження себе. 

Коли розхитується твоя суб'єктність, коли ворог зазіхає на твою незалежність, коли занесли ворожий чобіт над твоєю гідністю, важливо знати, що навіть найменшим культурним опором ти не дозволяєш стерти себе, нас, українок. Як не дали стерти свою ідентичність героїні книги "Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти".

Лариса Денисенко, письменниця, правозахисниця

Її пристрастю завжди була медицина – усе свідоме життя Ольга горіла бути лікарем і розвиватись. 

Вона розпочала свій професійний шлях у 2014 році з посади лікаря-інтерна загальної практики-сімейної медицини на Київщині. У 2016 році з відзнакою захистила магістерську роботу на кардіологічну тему. 

Працювала лікарем у Сквирській ЦРЛ, Київському обласному кардіологічному диспансері, держслужбовцем у департаменті охорони здоров'я Київської області. А пізніше обрала топовий заклад, вершину кардіологічних можливостей – державну установу "Національний інститут серцево-судинної хірургії імені М. М. Амосова НАМН України".

У 2021–2022 роках Ольга проходила стажування-навчання в International Heart School у місті Монца (Італія). Здобувши нові знання, успішно захистивши магістерську роботу в об'єднаних університетах Мілану (Bicocca) та Бергамо, наприкінці 2022 року повернулась в Україну, незважаючи на пропозицію роботи у місці стажування (Policlinico di Monza). 

Після повернення очолила відділення воєнної та інноваційної кардіохірургії, а з весни 2024 року – всю клініку Інституту, обійнявши посаду медичного директора.

Ольга Уніцька впроваджує в практику сучасні методи діагностики та лікування, навчає інтернів та лікарів-стажистів, читає лекції, проводить семінарські заняття та тренінги як для лікарів, так і для медичних сестер. 

Вона очолює цикл інтернатури з напрямку "внутрішня медицина" та є завідувачкою циклу спеціалізації з кардіології в ДУ "НІССХ ім. М. М. Амосова НАМН України". 

Маючи велике бажання розвивати українську медицину, вона започаткувала фахову школу прогресивної кардіології "Cardio Academy", де безкоштовно навчатимуть лікарів терапевтичних спеціальностей сучасному веденню кардіохірургічних пацієнтів.

У 2024 році Ольга пройшла грантове навчання – Women Leadership Program, яка реалізувалась Бізнес-школою МІМ спільно з Бізнес-школою IMD (Лозанна, Швейцарія), де успішно захистила науковий бізнес-проєкт. 

Ольга Уніцька є дійсною членкинею Європейського товариства кардіологів (ESC), Європейської асоціації гострої серцево-судинної допомоги, членкинею Ради боротьби з інсультом, Ради кардіо-онкології ESC та Асоціації серцево-судинних хірургів України.

Високий професіоналізм, трудолюбивість, принциповість, уважне та чуйне ставлення до пацієнтів, активна життєва позиція створили Ользі Уніцькій заслужений авторитет та повагу серед колег і пацієнтів. 

Марія Степова, помічниця медичного директора Національного інституту серцево-судинної хірургії імeні М.М. Амосова

Ті, хто проїхали тисячі кілометрів. Ті, хто побували в кожному куточку найнебезпечніших областей прифронтової України – там, де важко, там, де саме виживання стає щоденним викликом.

Ті, хто повертають безпеку – настільки, наскільки це реально – в школи. Ті, хто надають дітям і вчителям можливість знову навчатися й навчати. 

Ті, хто дають надію. Надію на те, що молоде покоління українців зможе отримувати, здавалося б, такі прості й базові речі, як-от навчання за шкільною партою під час уроку, ігри з однокласниками на перервах та відчуття спільності, коли розумієш, що ти – частинка великої спільноти розміром зі школу.

Вони будують укриття там, де більшості страшно навіть перебувати. Вони турбуються про дітей, про вчителів. І вони знаходять ресурси для освіти в той час, коли більшість донатів ідуть на фронт, бо війна – наш основний виклик. Їм вдається доводити, що фандрейзинг на освіту – це не лише важливо, а й можливо. Бо це фандрейзинг на наше майбутнє.

Вони – команда лідерок SavED, які запустили ініціативу під час повномасштабної війни (щаслива, що GoGlobal стали співзасновниками цього дивовижного проєкту). Та довели, що громадянське суспільство іноді може діяти більше та масштабніше, ніж державні інституції, залишаючись чутливими до кожної громади, школи, дитинки та вчителя, з якими вони співпрацюють та яким допомагають.

Вони – Ганнуся Новосад та Анна Пуцова, ті, що повертають освіту дітям під час війни та доводять, що можливість навчатися навіть у найтемніші часи – це точка опори, яка допомагає вистояти, а знання – фундамент, що не може бути стертий війною.

Ксана Нечипоренко, голова правління освітньої фундації GoGlobal, співзасновниця фонду з відновлення доступу до освіти savED, співзасновниця ГО "Фонд Маша"

Олена Скирта – співзасновниця та партнерка організації INSCIENCE.

З 2018 року Олена Скирта разом з партнеркою Анною Орєховою популяризує науку, відкриваючи вченим нові можливості для співпраці.

Олена мислить стратегічно та далекоглядно. Ще з першої зустрічі я була вражена її візійністю – від підходу до роботи з вченими до створення науково-популярних проєктів, які справді потрібні Україні. 

Організація INSCIENCE реалізує масштабні ініціативи – від INSCIENCE Conference до проєкту "НАУКОВИЦІ". Перша конференція, ще у 2018 році, зібрала спікерів і спікерок із NASA, Mars Society та НАН України. За останні два роки вчені та гості з 15 країн приїжджали на неї. Відтоді INSCIENCE Conference стала найбільшою науково-популярною подією в Україні, що об'єднує українських і міжнародних вчених, представників інноваційного бізнесу, креативних індустрій та фондів.

INSCIENCE працює на системні зміни: проєкт "НАУКОВИЦІ" сприяє гендерній рівності в науці, "Бережи себе" поширює доказовий підхід до здоров'я, а лекторій "Science Kids" допомагає дітям пізнавати світ через науку. 

Команда запустила "Science Kids" під час повномасштабного вторгнення. Цей проєкт важливий для дітей, адже дає можливість спілкуватись з вченими, дізнаватись наукові факти про все на світі, а ще піклується про ментальне здоров'я та допомагає знаходити нових друзів. 

За весь цей час ми не скасували жодного вебінару через повітряну тривогу, а ще й відкрили офлайн осередки у п'яти українських містах: Запоріжжі, Херсоні, Миколаєві, Одесі та Харкові, де проводимо події в укриттях. 

Зараз Олена також активно розвиває напрям взаємодії науки та бізнесу через INSCIENCE Business, який допомагає компаніям розв'язувати бізнес-задачі, покращувати продукти й послуги завдяки науці. Вона прагне, щоб в Україні з'являлося більше інноваційного бізнесу, заснованого на наукових знаннях. Адже стартапи, які мають наукову базу, мають значно більше шансів залучити фінансування. 

У співпраці з бізнесом вчені бачать, як їхні знання застосовуються на практиці, а дослідження й розробки втілюються в реальність. Це допоможе економічному відновленню й збереженню талантів в Україні. 

Олена, зокрема, є співавторкою та експерткою Стратегії цифрового розвитку інновацій Win-Win 2030, затвердженої урядом України.

Я переконана, що Олена та команда INSCIENCE формують спільноту людей, які не просто цікавляться наукою, а мають проактивну позицію й готові працювати для змін. Завдяки своїй роботі Олена сприяє розвитку науки, допомагаючи Україні ставати більш інноваційною.

Олена Компанієць, астрофізикиня, співробітниця Головної астрономічної обсерваторії НАН України, освітня координаторка проєкту Science Kids від INSCIENCE

Султаніє – викладачка кримськотатарської мови, робить перші кроки у письменництві, займається перекладами та вивчає кримськотатарську філологію. Її вибір професії – це свідомий крок для збереження та розвитку рідної мови, яку століттями утискали. 

"Моїх пращурів цієї можливости століттями позбавляли росіяни, так само вони вчинили й зі мною у 2014. Саме тому я вважаю, що сьогодні ми маємо не забувати про Крим і робити все, що в наших силах, аби майбутні покоління не мали боротися за право розмовляти рідною мовою в рідному Криму", – сказала якось вона на одному з публічних заходів, і ці слова мене розчулили.

Султаніє якось згадувала, що попри побоювання батьків щодо перспектив працевлаштування філолога кримськотатарської мови, вона обрала цей шлях, бо просто не могла не обрати. 

У 2014 році, ще дитиною, Султаніє з родиною була змушена покинути рідний Крим. У 2022 році, вже підлітком, вона з друзями співзаснувала в Луцьку громадську організацію "Маріфет", яка популяризує інформацію про корінні народи України, де зараз є її керівницею. 

Крок за кроком, через свої проєкти ця 18-річна дівчина знайомить нас із культурою корінних народів. Вони з ГО провели безліч лекцій та освітніх заходів, запустили всеукраїнський освітній курс "Qırım filisi", щоб поглибити знання про Кримський півострів, його корінні народи, їхню багату культуру, історію та мови. Султаніє не обмежується лише освітніми проєктами, є випускницею освітньої програми з прав людини, волонтерить у проєкті "Листи до вільного Криму", де перекладає листи політв'язнів та долучається ще до багатьох класних ініціатив. 

Дорога багатогранна, ідейна, прекрасна, Султаніє, будь ласка, продовжуй втілювати свої мрії, адже вони нам всім дуже потрібні! Sağ ol!  

Ірина Даценко, координаторка CrimeaSOS

Мар'яна Кащак – приклад лідерства та відданості суспільним змінам. Вона розпочала свою кар'єру як соціальна працівниця, а сьогодні очолює одну з найбільших національних неурядових організацій – Українську освітню платформу.

За 7 років під її керівництвом Львівська освітня фундація трансформувалася в Українську освітню платформу, що охоплює 21 регіон. Під час повномасштабного вторгнення організація залучила понад 800 мільйонів гривень для 100+ проєктів.

Мар'яна створила книгу "Стартапи добра", що розповідає історії людей, які стали опорою в час війни, та виступила співавторкою концепції "життєстійкості" та ключових змін у системі деінституціалізації.

Мар'яна є випускницею, викладачкою та студенткою одночасно. Вона викладає в Українському католицькому університеті з 2014 року та здобуває магістерський ступінь з публічного адміністрування.

Чарівна львівська панянка, яка живе, надихає, розвивається і допомагає тим, хто цього потребує!

Мар'яна – мама двох доньок. Вже понад два роки вона живе зі статусом "невідомість", бо її чоловік, Тарас Межирицький, зник безвісти в 2022 році. 

Шлях Мар'яни – це історія стійкості, служіння та впливу на суспільство.

Галина Бордун, радниця Львівської обласної державної адміністрації

Завжди зібрана, професійна, готова до діалогу та пошуку ефективних рішень – такою я щоразу бачу Юлію в роботі.

Ця її неймовірна якість балансувати незліченну купу завдань, відповідаючи за економічний блок країни, та ще й під час війни, заслуговує на повагу. І, на мій погляд, є прикладом тієї генерації представників державної служби, яка про служіння справі, працьовитість, продуктивність та результативність як ціль, а не якісь особисті амбіції.

Там, де хтось може поступитися меті під тиском обставин чи емоцій, вона завжди зберігає здатність фокусуватись на суті – працювати з реальністю й у ній бачити можливості зробити більше для країни – як всередині, так і на міжнародній арені, де стале партнерство між країнами теж спирається на співпрацю, що зароджується між конкретними людьми.

Юлія, безперечно, веде свою команду як уміла керівниця, демонструючи й рівнем посади, й рівнем відповідальності лідерство жінок в управлінському секторі країни. 

В одному зі своїх постів вона написала важливі слова: "Бути незламною там, де інші здаються", апелюючи до усіх українських жінок, які рухають країну до справедливого миру, творять зміни на краще. Ці слова точно резонують з її особистістю. 

Я вітаю Юлію з номінацією у рейтингу УП100.

Андрій Пишний, голова Національного банку України

Ми знайомі не так давно. Але і за цей короткий час стало зрозуміло, що вона є зразком тієї людини, яка має і повинна бути прикладом чиновників-державотворців. Завжди на зв'язку, завжди швидко реагує на проблеми і завжди заряджена на результат, а не пустобріхство і симуляцію бурхливої діяльності. З нею в цієї країни є шанс. 

Микола Мельник, доброволець, лицар ордена Богдана Хмельницького, голова правління ГО "Ліга інтернів"

Катерина Черногоренко – одна з головних рушійних сил, що створює зміни в державі. 

Під час роботи в Мінцифрі вона запустила єМалятко, електронний лікарняний і COVID-сертифікат в Дії. Це сервіси, які додали людяності держпослугам і спростили життя тисячам українців. Під час повномасштабного вторгнення повністю присвятила себе Армії дронів.

Але в Міністерстві оборони вона запустила двигун трансформації на повну силу. Резерв+ для військовозобов'язаних із відстрочками, рекрутингом та електронними направленнями на ВЛК, Армія+ для військових з рапортами, навчанням, можливістю перевестися в іншу бригаду та "Плюсами", програмою лояльності від великих бізнесів. 

Бойову систему DELTA, завдяки якій знищено російської техніки на 15 мільярдів доларів, легалізовано і значною мірою впроваджено при Катерині.

Також вона координує міжнародні IT-коаліція та Коаліція дронів, які збільшують та підсилюють спроможності Сил оборони. 

Катерина запустила процес депаперизації у війську. Завдяки її роботі 28 журналів обліку перестали існувати. 16 скасували, а 12 журналів стали одним, який можна вести на комп'ютері.

І це лише вершина айсберга справ, якими опікується Катерина. Іноді здається, що вона знайшла спосіб, як збільшити кількість годин у добі. Певно, теж за допомогою цифровізації. 

Сьогодні завдяки Катерині люди розв'язують свої питання за кілька хвилин, а не виконують багатомісячні квести. Багато речей стали доступнішими – і це усього за рік роботи. 

Олег "Хасан" Гуйт, командир 427 окремого полку безпілотних систем "Рарог"

Ксенія – "депутатка серденька" багатьох киянок і киян. А тепер ще й студентів і студенток з усіх регіонів України, адже з 2024 року Ксенія – виконувачка обов'язків ректорки Київського авіаційного інституту. 

Відверта і чесна, називає речі своїми іменами – це її стиль, який не може залишитися непоміченим: виступи Ксенії в сесійній залі завжди яскраві, привертають увагу як колег та колежанок, так і громади міста. 

Разом ми починали проєкт "Питаннячка Києва" – youtube-шоу про найголовніші виклики-скандали-розслідування Києва. Цей проєкт об'ʼєднав активістів та активісток, експертів та експерток і навіть окремих представників та представниць влади, які наважувалися приходити до нас у студію. 

Ксенія відчайдушно захищає від знищення недобросовісними забудовниками історичну спадщину столиці. 

Вона завжди на боці проактивної громади Києва і в питанні виділення міською радою грошей на ЗСУ, і в питанні захисту зелених зон, і в питанні створення комфортних укриттів, і в питаннях протидії корупції в київській владі. 

А ще Ксенія є співзасновницею БФ "Солом'янські котики", який допомагає захисникам та захисницям, рятувальникам і цивільним з фокусом на тактичній медицині та розмінуванні. Фонд починався з невеликої ініціативі "на районі", яка на самому початку повномасштабного вторгнення дала людям підтримку, віру і механізм долучення до нашої перемоги. 

Усе, що робить Ксенія, дає віру, наприклад, в існування порядних депутатів і депутаток, які діють в інтересах громади, чесних і відданих керівників та керівниць вищих навчальних закладів, просто активних і небайдужих киянок і киян.

Женя Кулеба, депутатка Київської міської ради 9 скликання від "Слуги народу", засновниця та керівниця ГО "Місто-сад"

Сила Регіни Харченко – у здатності поєднувати вміння управляти та допомагати, бути поруч із тими, хто цього потребує, та надихати на зміни. 

Запоріжжя як прифронтове місто особливо потребує людей, які щиро переживають за свою громаду, людей, які вміють слухати й чути, підтримувати та розуміти і – найголовніше – діяти. 

До чого я це? Разом із пані Регіною, об'єднавши зусилля команд області та міста, ми змогли зробити так, щоб про Запоріжжя та Запорізьку область знали і брали їх за приклад. 

Очолювати прифронтове місто – це справді складно. Але Регіна Харченко прийняла цей виклик – вона іде вперед, постійно навчається та розвивається. І веде за собою однодумців та однодумиць. Її щирі і важливі звернення об'єднують громаду Запоріжжя, а щоденна відповідальна робота команди доводить: головна сила – в любові до своєї справи.

Іван Федоров, голова Запорізької обласної державної адміністрації

Політична кар'єра Юлії Марушевської розпочалася в 2015 році, коли її було призначено в.о. заступника голови Одеської ОДА. Пізніше, в жовтні того ж року, Юлія стала керівницею одеської митниці. 

У 2019–2020 роках Марушевська була членом і співголовою Незалежної антикорупційної комісії та членом команди Transparency International Defense & Security Programme.

Після початку повномасштабної війни Юлія очолила Офіс підтримки змін Міністерства оборони України, діяльність якого спрямована на реформування сектору оборони та посилення обороноздатності України у війні з Росією та в довгостроковій перспективі. 

Серед наймасштабніших реалізованих проєктів – запуск закупівельної агенції Державного оператора тилу. Агенція заощадила майже 17 мільярдів гривень держбюджету на закупівлях для війська протягом першого року роботи.

Софія Пилипенко, журналістка УП

Про Олену Сотник писати легко і складно одночасно. Легко, бо її діяльність завжди помітна. І достатньо загуглити пару фраз, щоб зрозуміти її публічний життєвий шлях. Складно, бо серед кола близьких людей вона зовсім інша.

Олена поєднує в собі витончений смак, відданість справі та гострий розум, який нерідко ставить у глухий кут навіть найдосвідченіших співрозмовників, особливо чоловіків. 

Для багатьох досі виклик – прийняти, що жінка може не лише бути самодостатньою, а й перевершувати інших у здатності бачити ситуацію глибше, доносити думку чітко та доступно.

Певно, в іншому житті та країні Олена могла б зробити блискучу бізнес-кар'єру. Але в Україні вона обрала шлях служіння суспільству. 

Від адвокатської підтримки постраждалих під час Майдану до міжнародної парламентської роботи, від захисту жертв сексуального насильства до просування європейської інтеграції України – її діяльність завжди там, де потрібна справжня відповідальність. 

Окремо варто відзначити проєкт "Освіта для Перемоги", який реалізується спільно з Лондонською школою економіки та політичних наук (LSE). Його мета – підготовка топових державних службовців, регіональних лідерів, військових і представників громадянського суспільства, які змінюють країну.

Та за всіма регаліями найважливіше те, яка Олена насправді. Дуже тепла на емоції, по-жіночому чутлива, що більше про тонке сприйняття світу, ніж про вразливість, і багата на прагнення робити життя близьких людей максимально щасливим. Останнє робить дружбу з нею особливо цінною.

Олексій Мушак, співзасновник освітнього проєкту "Освіта для Перемоги" та GrandStrategyUA

Ірина Никорак – жінка, яка змінює систему. Це про впертість, відданість і справжню турботу. Там, де інші бачили бюрократію й відмовки, Ірина бачила людей, які потребують підтримки, і не відступала. Вона не просто говорила про зміни – вона їх робила.

Коли жінкам на фронті доводилося надягати незручну чоловічу форму, Ірина створила Arm Women Now – ініціативу, яка вперше в історії України забезпечила наших захисниць військовою формою, що враховує жіночі потреби. Це було не лише про комфорт, а й про гідність. Вона робить голос кожної жінки в Збройних силах гучним, щоб їх бачили не як "виняток", а як рівноправних бійців.

А ще вона – людина, яка стояла за важливими змінами в системі протезування. У 2024 році завдяки її роботі були впроваджені зміни, що відкрили доступ ветеранам до сучасних, високофункціональних протезів від найкращих світових виробників. Це було про повернення не лише мобільності, а й віри у власні сили для тих, хто втратив здоров'я за Україну.

Також Ірина адвокує тему гендерної рівності в секторі безпеки й оборони на міжнародному рівні. У штаб-квартирі НАТО, у Збройних силах Швеції та Нідерландів вона провела виставки, що привернули увагу до ролі жінок у війні за незалежність України.

"Вона не просто законотворець чи активістка. Вона – голос жінок на передовій. Про це її книга "Сильні жінки сильної країни" – не просто історії, а свідчення сили, яку вона допомагає побачити світу."

"Ірина – це про людей. Про серце, яке не втомлюється боротися за тих, хто боронить нас."

Ольга Бігарь, старша лейтенантка, заступниця командира в/ч А7373 з артилерії

Я не знаю дня, коли б Оля не думала про інших, тих, кого треба рятувати. Навіть тоді, коли допомога потрібна їй. Це драйвер і орієнтир сотень тисяч пацієнтів і мій власний. 

Без неї не було б найбільшої в Україні пацієнтської організації в Україні, яку вона пішла створювати на 5-му місяці вагітності, залишивши гарну роботу з чудовим соцпакетом і страховкою.

Тепер "Пацієнти України" об'єднують більш ніж сотню пацієнтських організацій в Україні, відбудовують лікарні на десятки мільйонів гривень та забезпечують необхідними ліками наших захисників. 

Без неї український парламент ніколи б не проголосував закон про легалізацію медичного канабісу, що справді було історичним рішенням. Всі попередні скликання та й навіть це провалювали цей закон. 

Я пам'ятаю, як вона з трибуни розказувала свою особисту історію втрати коханої людини та наскільки важливо було їй в той час мати доступ до лікування. Олін чоловік Богдан в перший же день повномасштабної війни пішов добровольцем на фронт і загинув, рятуючи людей в окупованому Чернігові. Переживши цю страшну трагедію Оля повернулася до роботи, щоб допомагати іншим, кому також потрібне лікування.

Без Олі в Україні, без перебільшення, не було б лікування від гепатиту С, та ще й в 200 разів дешевше, ніж воно коштує в США, де його винайшли. Завдяки Олі в Україні діти з гемофілією мають доступ до лікування, а не помирають від кровотечі, розбивши коліно на майданчику. Батьки дітей з муковісцидозом не мучать своїх хворих малят сотнями пігулок на день, а мають можливість отримувати якісне лікування. 

Цей перелік можна продовжувати вічно. Але ви просто згадайте, як виглядав МОЗ 15 років тому, і кожен третій заголовок про те, як ліки вони знову купили в рази дорожче, ніж у сусідніх країнах.

Саме Оля свого часу очолила боротьбу з ексочільницю Міністерства охорони здоров'я регіоналкою Богатирьовою, щоб ліки в Україні були доступніші і навіть за ті мізерні копійки, які виділяє держава, можна було пролікувати більше людей.

Вона – "мама" реформи закупівель ліків, адже саме вона особисто переконала в 2014 році постмайданівську Верховну Раду включити закон про передачу закупівель ліків міжнародним організаціям на кшталт ЮНІСЕФ чи ПРООН, а пізніше реалізовувала цю реформу на посаді заступника міністра охорони здоров'я. Вже в перший рік ліки впали в ціні на 60%, а пацієнти, яким їх не вистачало до цього, бо крали, – вижили.

Без Олі не було б медичної реформи, яку вона як заступниця Уляни Супрун не лише просувала, але й втілювала.

Оля – завжди для мене орієнтир, що правильно, а що ні і за що справді треба боротися в житті. Недаремно свого часу лобісти фармацевтичних компаній погрожували "відбити їй бошку", коли вона просувала законопроєкт, який би знизив ціни на ліки. 

Це людина, яка кожен день приходить і каже: "Нам треба їм теж допомогти", "Нам потрібно врятувати цих діток", "Я тут познайомилася з мамою, хворобу дитини якої можна було б попередити, тому давай думати, як це зробити в Україні".

"Сашка, я хочу бути як мама і рятувати Україну", – нещодавно сказала мені її старша дочка Влада. І, якщо чесно, я теж дуже часто хочу бути як її мама – рятувати людей і чітко знати, що для цього треба. І не зупинятися, навіть коли світ дуже несправедливий до тебе.

Олександра Устінова, народна депутатка від партії "Голос"

Знайомий із Марією понад 10 років. Думаю, це той випадок, коли пишаєшся народним депутатом, обраним від твого міста (обрана від Шевченківського району міста Харкова). 

Так склалося, що ці десять років працюємо разом. Спочатку вона як депутат міської ради, а я – в якості народного депутата, потім я – в обласній раді, а вона – вже в якості народного депутата. Це допомагало ефективно вирішувати проблеми і міста, й області. 

Марія має рідкісну, невластиву політикам рису – людяність, за що її цінують люди.

Надзвичайна працездатність та відданість Слобожанщині – це перше, що б я сказав про неї. Пишаюся тим, як вона представляє інтереси країни на міжнародному рівні. 

Бути під час війни народним депутатом від фронтової області – особливе покликання.

Роман Семенуха, заступник голови Харківської обласної державної адміністрації

Олена Кондратюк – одна з найбільш надихаючих жінок-лідерок, яких я колись зустрічала. Ми познайомилися в березні 2022 року, коли разом зі спікерками країн ЄС відвідували гуманітарні хаби в Польщі. 

У той найскладніший час, коли навколо було горе, розпач, сльози, лідерство жінок набуло особливого значення. Адже воно поєднує відповідальність, емпатію, самопожертву й відвагу. І Олена втілює всі ці якості, слугуючи прикладом рішучості, сили, дипломатичності та витонченості.

За останні кілька років, коли я була спікеркою парламенту Литви, я неодноразово зустрічалася з Оленою під час моїх візитів до України, а також на міжнародних парламентських форумах, де вона представляла Верховну Раду України як віцеспікерка.

Мене завжди вражало, як невтомно вона здобувала підтримку країн світу, як інформувала партнерів про гуманітарні виклики, як добивалася ухвалення резолюцій на користь України. Як глибоко, проникливо й ефективно змушувала нас, світ, боротися за депортованих українських дітей, постійно тримаючи цю тему в фокусі уваги. 

Для мене було честю вітати Олену у Вільнюсі, де ми разом стали співпатронками Ukreate Hub – центру, що підтримує тимчасово переміщених українок, надаючи їм знання, навички, мережу контактів та інші інструменти для життя в Литві і для майбутнього в Україні.

Відданість Олени справі свободи, її зусилля у зміцненні та захисті демократії в Україні, а також рішучість в умовах величезних викликів є реальним прикладом жіночої сили. Я бачила, як вона надихає людей навколо себе, і вважаю за привілей бути однією з них.

Вікторія Чміліте-Нільсен – спікерка Сейму Литви (2020–2024), віцеспікерка Сейму Литви, литовська шахістка, гросмейстерка, чемпіонка Європи з шахів

Анна завжди сильна, мужня, вольова. На зв'язку 24/7, попри щільний графік, що дуже цінно. Має стратегічне бачення і не просто його формує, а конкретно реалізує його певними заходами у своїй діяльності – від громадського сектору до державного. 

По волонтерству і благодійності в роботі Анни я хочу відмітити ремонт трофейної техніки, який вона ініціювала як директорка Фонду Притули. Тоді ми в підрозділі при мінімальних вливаннях змогли отримати завдяки Анні дуже потрібну техніку на ходу без зайвих додаткових ресурсів. Це революційний прорив насправді.

Щодо подальшої роботи Анни в державному секторі в Мінстратегпромі, особливо хочу зауважити її постійну роботу з бойовими підрозділами в умовах активних бойових дій на лінії зіткнення. Вона на контакті, регулярно буває у підрозділів – для розуміння обстановки. 

Анна розбирається в деталях проблемних питань, після чого, використовуючи інструменти, надані їй за посадою, намагається максимально швидко реалізувати зміни для сприяння Силам оборони. Це стосується і впровадження інновацій в озброєння, і закриття потреб підрозділів у забезпеченні. Вкрай потрібна робота, яку Анна ефективно забезпечує.

Юрій Федоренко, командир 429-го окремого полку безпілотних систем "Ахіллес"

Альона – володарка все більш рідкісного сьогодні, але істотного вміння – цілепокладання.

При цьому неважливо, чи йдеться про навчання у французькій Сорбонні чи в британському Кембриджі, чи про вміння осідлати хвилю на дошці для сьорфу десь на крижаному березі Португалії, чи про кар'єру в політиці, чи про вміння стріляти із ПМ (пістолет Макарова – ред.) під час війни. Вона завжди знала, чого вона хоче – від самого початку, і якимось неймовірним чином їй це вдавалось.

Можливо, тому що вона ніколи не соромилась мріяти. І робила це справді масштабно. Ні, не так – радше завжди наважувалась мріяти. А потім мрії перетворювати на цілі і далі – справа техніки та впертості у їх досягненні. А проблем із впертістю у неї як у козерога, зрозуміло, ніколи не було.

От як із повномасштабним вторгненням – спочатку вона вперто відмовлялась залишати Київ і навіть Київську область із криками "я, в першу чергу, депутат – на мене розраховують люди!". 

А потім, у березні, з'являється ціль донести безпосередньо до керівництва союзників наші потреби, і вона прямо в Парижі раптом якимось чином організовує "жіночому десанту" із депутаток персональну зустріч із Макроном, вже після Джонсона.

Зараз вона поставила перед собою нові цілі – бути найкращою мамою і відбудувати країну.

Єдине, що мене бентежить, це те – які цілі вона поставить переді мною. Міняти памперси я вже, наприклад, навчився.

Дмитро Наталуха, народний депутат IX скликання, голова Комітету ВРУ з питань економічного розвитку, чоловік Альони Шкрум

З Роксоланою ми знайомі з 2019 року. Тоді ми і приблизно не уявляли, які випробування випадуть на наше скликання парламенту. 

Роксолана – молода, енергійна та водночас фахова, працьовита та системна. 

Повномасштабна війна потребує особливої відповідальності за ухвалені рішення. В питаннях бюджету – зокрема. У найважливіших моментах – зберігати холодний розум та незмінно тримати фокус на ключовому – підтримці сектору безпеки і оборони, медицині та соціальних виплатах для громадян.

Від грудня 2022 року це велика відповідальність, яка лягла на плечі тендітної, на перший погляд, проте дуже стійкої пані Підласи як голови комітету з питань бюджету. 

Окрім внутрішніх питань, в жодному разі не можна забувати про пріоритетні для України перемовини з міжнародними партнерами, в яких вона бере безпосередню участь – у Брюсселі, Вашингтоні та Києві. 

Як член комітету з питань бюджету, як колега по парламенту та насамперед як друг щиро та по-товариськи вболіваю за неї! Завжди готовий підставити своє плече та простягнути руку на шляху до реалізації правильних цілей, ідейним натхненником та двигуном яких дуже часто виступає Роксолана.

Ростислав Тістик, член Комітету ВРУ з питань бюджету

Інна Поперешнюк, коли ми зустрілись 10 років тому, скуштувала моє варення, яке я тоді давав на дегустацію. Воно було дуже смачне і дуже гостре. Вона єдина, кому воно сподобалось (я тоді займався виробництвом варення).

Так сформувалась наша перша цінність, яка називається їжа. Друга – це про безумовну допомогу іншим. Третя – це любов до України. Можу сказати, що з того часу і дотепер всі рішення, які приймаються і на побутовому, і на бізнес-рівнях, вони всі проходять через цей фільтр.

Я заздрю сам собі, що поруч зі мною така людина, приклад для багатьох.

Євген Клопотенко, український шеф-кухар

Олена Кошарна зробила для інвестпривабливості України більше, ніж будь-хто інший, кого я знаю. Переконати міжнародних інвесторів вкласти 350 мільйонів доларів у країну, яка воює, – це фантастика. Можна тільки уявити, скільки зустрічей та в цілому роботи стоїть за цим.

Скільки разів Олена та її команда доводила в цифрах, чому інвесторам варто вкладати гроші не в спокійну Східну Європу чи зростаючу Азію, а в Україну, де не так давно російські танки стояли біля Києва. І чому це потрібно робити зараз, а не після перемоги. Це не просто про гроші, а про віру в українських підприємців і про готовність ставити на наш бізнес тоді, коли більшість глобальних гравців воліють подивитися, що буде далі.

Ми співпрацюємо з Horizon Capital з 2017 року, і вони були поруч у найскладніших ситуаціях. Genesis став тією компанією, яку зараз всі знають, завдяки нашій стратегічній співпраці з Horizon. І думаю, це історія не тільки про нас, а й про багато інших компаній, в які інвестував фонд.

Я переконаний, що розвинуте бізнес-середовище – це те, що відрізняє успішні країни від неуспішних, визначає рівень життя і добробуту людей. Олена робить справді важливу роботу, допомагаючи підприємцям створювати нові компанії, інноваційні продукти та тисячі робочих місць.

Вона щиро вірить в Україну не на словах, і нам дуже пощастило мати таку підтримку.

Володимир Многолєтній, CEO та співзасновник Genesis

Після того, як її батьки заснували цей бізнес, саме Поліна Кошарна вивела національну мережу зоотоварів MasterZoo на новий рівень, перетворивши її на справжній lovemark серед зоомагазинів України.

Завдяки стратегічному баченню та наполегливості компанія закріпила свою першість у галузі, створивши унікальну бізнес-модель, яку важко повторити чи похитнути конкурентам. Беззаперечно, в цьому є велика заслуга її мами Тетяни, чоловіка Олексія і всієї команди, але саме Поліна в цей момент була СЕО компанії, і її внесок у цей успіх – ключовий.

Крім того, що Поліна – сильний управлінець, вона ще й мама, яка зуміла успішно поєднати дві надважливі ролі. Спочатку перебуваючи на посаді СЕО, а потім – голови наглядової ради, вона завжди зберігає баланс між бізнесом та сім'єю. 

Навіть у складних умовах війни, коли їй довелося переїхати за кордон із донькою, Поліна продовжує ефективно керувати процесами, відвідуючи Україну. І, що важливо, робить це без втрати якості в жодній із сфер свого життя.

Поліна Кошарна – визнаний авторитет у європейській pet care спільноті. Її зв'язки і знання є безцінними: вона давно в цій галузі, глибоко знає ринок і має значний вплив. Завдяки їй можна знайти ключових партнерів, познайомитися з потрібними людьми та відкрити нові можливості для співпраці.

Наш шлях до партнерства із MasterZoo тривав роками, але сьогодні ми з упевненістю можемо сказати: працювати з Поліною Кошарною і MasterZoo – це комфортно і надійно. Усі домовленості завжди дотримуються, а взаємодія побудована на довірі.

Так, MasterZoo та Kormotech – часткові конкуренти, адже компанія Suziria Distribution дистрибутує в Україні міжнародні бренди Brit та Brit Care. Вони дотримуються високих стандартів конкуренції, які про прозорість та відкритість. Це говорить не лише про рівень їхньої компанії, а й про персональні принципи, які сповідує Поліна та її родина.

Я з гордістю можу сказати: ми не лише партнери, а й товаришуємо сім'ями. І я впевнений – за MasterZoo буде цікаво спостерігати ще довгі роки.

Ростислав Вовк, СЕО та співвласник Kormotech

Я пам'ятаю Лєру ще з часів заснування Oh My Look! Це людина, щиро закохана в життя, вона постійно в пошуку нових ідей, сенсів та глибин. Вона безупинно навчається, створює проєкт за проєктом та вміє не лише генерувати шалені ідеї, а й успішно втілювати їх у життя. 

Лєра завжди одна з перших змінює правила гри на ринку, не боїться ризикувати і щоразу доводить, що бізнес – це не лише про гроші, а передусім про людей.

Її проєкти G.Bar, Oh My Look! та LAVLA – це справжній всесвіт для жінок та дівчат. Вона розуміє нас, як ніхто інший, і це, мабуть, одна з причин, чому її бізнеси такі успішні. 

Але її вплив виходить далеко за межі підприємництва. Лєра – людина, яка не просто створює красиве, вона змінює світ навколо себе.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Лєра підтримувала безліч зборів та ініціювала власний для протезування військових у Superhumans, допомагаючи тим, хто віддав за нашу свободу найцінніше. 

Її бізнеси також долучилися до збору на жіночу військову форму разом із фондом "Землячки", бо знає: важливо підтримувати не лише тих, хто воює, а й тих, хто робить це в умовах, до яких армія не була готова. 

Лєра – це про емпатію в дії, про вміння бачити інших і шукати, як допомогти.

Якщо Лєра щось задумала, це буде не просто "класний проєкт", а справжня революція в індустрії. Вона не любить посередність і точно не знає, що таке "зупинитися". Вона – однозначно одна з найвпливовіших жінок України. Не тому, що про неї пишуть, а тому що вона надихає стількох жінок своїм прикладом.

А ще Лєра створила курс NOM – навчальну програму, а також величезне підприємницьке ком'юніті. Це місце, де збираються сильні, амбітні, творчі люди, щоб вчитися не тільки маркетингу, а й новому мисленню. Тут про реальний бізнес без води, про стратегії, які працюють, і про середовище, що заряджає на дії. NOM – потужний поштовх для тих, хто має бізнес, хто тільки хоче його відкрити, а також для тих, хто вагається чи боїться. І Лєра – головна натхненниця цього руху.

Але що важливіше – Лєра не боїться бути собою. Вона чесна, відкрита, глибока і дуже справжня. Ви це відчуєте після перегляду першого ж випуску її новоспеченого YouTube-каналу. Вона знає, як витримати удар, коли бізнес-процеси дають збій, але водночас не забуває, що життя – це більше, ніж дедлайни та стратегії. Це про людей, про підтримку, про те, щоб не залишатися байдужими. І саме тому Лєра завжди там, де вона потрібна найбільше.

Валерія Гузема, засновниця Guzema Fine Jewelry та Guzema Foundation

За роки нашої дружби й роботи пліч-о-пліч я бачила (і не раз), як неймовірна сила Валерії Гуземи змінює світ навколо неї.

Здається, що вона живе в постійному русі – і в цьому русі народжуються ідеї, бізнеси, сенси. 

Вона створює не просто ювелірні прикраси, а обереги, які підтримують жінок по всьому світу. Валерія робить це з тією самою легкістю, з якою поєднує материнство й управління міжнародним бізнесом. Третя дитина, вихід її бренду на американський ринок – усе це не завадило їй залишатися світлом, яке веде за собою.

Коли почалася війна, вона не лишалась осторонь. Її фонд Guzema Foundation уже три роки допомагає українським захисникам, підтримує тих, хто цього потребує, і щодня змінює чиєсь життя.

Її бренд – це більше, ніж про красу. Це про силу, віру й підтримку, яка простягається далеко за межі України.

Бути поруч із нею – це бачити, як твориться магія. Вона змушує повірити, що можливо все, якщо робити з любов'ю, з відкритим серцем.

І якщо ви думаєте, що вона коли-небудь зупиниться – ви точно її не знаєте.

Поліна Гребеник, фотографка

Даринка – безмежно талановита жінка, яка є моєю подругою. Ми знаємося близько десяти років і нам пощастило йти поряд. Розмовляти, співати, сміятися і плакати, робити спільні проєкти і відпочивати. 

Дуже цікаво бачити, як Дарина змінилася протягом останніх років. Як мудрішає і опановує нові вершини. І ті проєкти, які створені нею, квітнуть, як запашні яблуневі сади. 

Так відбувається з жінками, які народжені давати натхнення і глибину усьому, до чого торкаються. Ці жінки про життя, про творення, про красу, про силу і про зцілення себе і усього та усіх довкола. Дарина одна з таких жінок. 

Якщо ви коли-небудь були у Дідовій Хатчині, то могли помітити, з якою любов'ю і смаком створені найдрібніші деталі цього казкового простору посеред гір. Скільки там задоволення і насолоди. А також збереження нашої культурної спадщини та традиції. 

Дарина буде прекрасною творчинею, де би не була і чим би не займалася. Тому ми ще неодноразово побачимо нові, сучасні українські проєкти в її виконанні.

Наталія Рибка-Пархоменко, заслужена артистка України, співачка, актриса Театру імені Леся Курбаса у Львові

У вересні 2022 року Аліна Живаго відкрила заклад Sunshine cafe, а в грудні 2023 року – вже другий. Вони стали першою в Україні мережею інклюзивних піцерій, де працює молодь з синдромом Дауна. Часто людей із цим синдромом називають "сонячними". 

Аліна має доньку з синдромом Дауна, яка навчалася в училищі на кухаря. Однак знайти роботу, ба навіть практику, стало викликом, адже багато роботодавців не хотіли брати на роботу людину з синдромом Дауна.

Тоді Аліна вирішила створити громадську організацію "Сонячні люди" та відкрити власну справу. Кошти на реалізацію бізнесу вона отримала у вигляді гранту в рамках програми "єРобота".

Обидва заклади розташовані в Києві у мережі гіпермаркетів "МЕТРО" – на "Почайній" та на "Позняках". Сама компанія також допомагає розвивати бізнес, надаючи приміщення, частину обладнання та посуд.

У майбутньому Живаго планує відкрити академію, де зможе навчати молодь з інтелектуальними порушеннями. Щоби реалізувати задумане, до співпраці планують залучати асоціацію власників ресторанів та асоціацію шеф-кухарів, щоб вихованців академії потім можна було працевлаштовувати у їхніх закладах. 

Анастасія Дячкіна, журналістка "Економічної правди"

Понад 15 років Оксана присвячує себе зміні ставлення до донорства в Україні та поза нею, а також розвитку української біотехнологічної компанії Biopharma plasma, яка спеціалізується на розробленні й виготовленні препаратів на основі донорської плазми крові. Десятки центрів у регіонах та розвиток проєкту в Румунії потребують впевненого лідерства та служіння. І обидві ці дефініції – про Оксану. 

Вона – та сучасна лідерка, яка може годинами розповідати й переконувати про важливість донорства крові, особливо в часи війни, про стійкість своєї команди, про незламні міста, центри в яких продовжують працювати попри обстріли, відсутність світла та постійний стрес, про спілкування з іноземними партнерами та адвокатування співпраці з Україною.

Оксана пройшла професійний шлях від лікаря відділення трансфузіології дитячої лікарні "ОХМАТДИТ" до керівниці мережі Biopharma plasma. Тому управлінський вектор підкріплений і значним клінічним досвідом. Попри багаторічний досвід у сфері, самовдосконалення та розвиток не припиняються ні на мить, і навчання на MBA-програмі в KMBS (Києво-Могилянська Бізнес-Школа) тому чергове підтвердження. 

Керівниця не боїться зміни стратегій під час війни, глобального мислення та впевнених дій і працює не лише над розвитком бізнесу, а й над реформуванням державної системи крові, яке неминуче призведе до відчутних змін у галузі. 

Унікальна діяльність Оксани Мулярчук передусім про відповідальність: перед собою, клієнтами, державою та суспільством. А ще про віру в людей та гордість за власну країну!

Росана Тужанська, співзасновниця та керівниця видання Varosh

Юлія Орлова, керівниця одного з найбільших харківських видавництв. Це мільйони книжок щорічно, десятки ліцензійних проєктів, сотні назв видань. 

Для української ідентичності та національної самоідентифікації дуже важливий український культурний продукт. Без літературного процесу та українських книжок неможливо побудувати суб'єктність країни. 

У видавничому бізнесі треба працювати з великим залученням. Тому лідери видавництв – великі ентузіасти і неймовірні люди. Юлія Орлова присвятила себе і своє життя створенню книжок, команди та проєктів.

Особисто знаю, як складно працювати у прифронтовому місті. Можна тільки дивуватися з Юліної енергії та бажання відкривати книгарні, створювати нові книжки, їздити у відрядження та змінювати країну через м'яку силу – культурну дипломатію. 

Цінності Юлії Орлової відповідають словам, які я постійно повторюю для себе: "Перестань жалітися на свою країну. Просто роби свою роботу добре. Тому що ти і є країна".

Віктор Круглов, директор видавництва "Ранок"

Так буває в житті, коли зустрічаєш людину і розумієш, що вона непересічна. Зо 20 років тому я викладав у Чартерному інституті маркетингу, а Тетяна Лукінюк була однією зі студенток, і, відверто, я був вражений. Професійна, сфокусована, працьовита з неймовірними комунікаційними навичками, Тетяна вже тоді справляла сильне враження. І так буває, що згодом вона сама стала класним викладачем, і не тільки в Чартерному.

Довелось нам і попрацювати разом. Багато проєктів, ініціатив, презентацій. Під її керівництвом було успішно реалізовано низку важливих ініціатив для компанії, які суттєво покращили досвід наших клієнтів. 

Особливо варто відзначити запуск революційної послуги "Роумінг як вдома", яка змінила правила гри на ринку і дала нашим абонентам безпрецедентну свободу спілкування за кордоном. Тетяна завжди вміло поєднувала стратегічне бачення, вдумливий підхід до вирішення завдань та вміння працювати на результат.

Олександр Комаров, президент "Київстар"

У косметичний бізнес Наталія Яроменко потрапила ще в студентські часи. Наприкінці нульових вона запустила власну торгову марку DIVA cosmetics, яка виробляла помади, пудру для обличчя до 2019 року. 

У 2012 році Наталія запустила нові марки – Lamel та LN professionals, які виробляють декоративну косметику. За словами власниці брендів, у 2021 році Lamel входила в трійку найбільш продаваних make up-брендів у сегменті масмаркет.

У березні 2022 року склад з 9-місячним запасом продукції бренду був повністю знищений після ворожої атаки. Для того, щоб реанімувати компанію після втрат, потрібно було вийти на нові ринки – зі стабільною економічною ситуацією та можливістю заробити.

У 2024 році компанія потрапила до однієї з найбільших ритейл-мереж США, Sally Beauty, і спочатку отримала 500 точок. Невдовзі їм запропонували розширитися до 2500 точок, а згодом – вийти у Канаду.

Нині продукція Lamel представлена в 38 країнах світу, зокрема в Іспанії, Польщі, Франції, Індії, Таїланді.

Анастасія Дячкіна, журналістка "Економічної правди"

Я не втомлююся повторювати, що запорука успіху будь-якого бізнесу, і, зокрема, мого, – люди. Мені пощастило працювати з професійною командою, яка змогла значно масштабувати компанії та вивести їх у лідери.

Ольга Шевченко – талановитий керівник, яка стояла біля витоків становлення EVA. Всі сьогоднішні досягнення – заслуга її та її команди, без перебільшення. 

Неможливо уявити більш наполегливого, цілеспрямованого, талановитого та професійного керівника. Вона поєднує в собі жорсткість із витонченістю. Сміливість і делікатність. Красу як зовнішню, так і внутрішню. Глибину свідомості та безмежну людяність.

Тому вважаю, що вибір редакції абсолютно збігся з вибором мільйонів українок, які є клієнтками EVA. А отже, обирають Ольгу Шевченко як лідера цієї компанії.

Руслан Шостак, президент Корпорації TERWIN

Надія Судак – лідер для колективу з майже 500 людей. Вже 9 років вона керує Центральною збагачувальною фабрикою ДТЕК "Добропільська", що на Донеччині. 

Для колективу підприємства, що розташоване неподалік зони бойових дій, Надія вже давно стала точкою опори і нескінченної енергії. Завдяки залізній волі, сталевому характеру та потужній енергетиці, що ламає стереотипи. Та завдяки вмінню надихати колектив на розвиток і боротьбу за будь-яких умов.

Попри загрози та наближення фронту колектив підприємства робить все можливе, щоб навіть за таких обставин виробляти концентрат із вугілля, яке видобувають українські шахтарі. Цей концентрат використовується для енергетики та важкої промисловості України.

Ще до початку повномасштабного вторгнення Надія кинула виклик традиційній системі, коли очолила виробниче підприємство у вугільній галузі. А зараз, за лічені кілометри від лінії фронту, тримає колектив, роботу підприємства, організує людей на волонтерство та опікується військовим спецпідрозділом.

Попри виклики війни їй вдалося зберегти колектив фабрики та виробництво. За роки роботи команда підприємства стала для неї другою родиною. Навіть після оголошеної евакуації в 2022 році, коли співробітники виїхали з області, з часом вони повертались у місто та на підприємство.

З перших днів війни Надія опікується і допомогою українським захисникам, об'єднавши для цього десятки співробітників. Збагачувальники збирають і передають воїнам смаколики та одяг, закуповують тепловізори та дрони, ремонтують машини, відновлюють дороги, надають паливо, плетуть сітки. 

Також Надія особисто опікується окремим спецпідрозділом: допомагає коштами, ділиться з командиром власним управлінським досвідом і підтримує психологічно.

Команда ДТЕК

Вже майже 20 років Анастасія регулярно знімається в повнометражних картинах і серіалах і вдало поєднує це з не меншою завантаженістю в театрі.

Карпенко бере на себе складні ролі й завжди бездоганно справляється з ними. Сьогодні її образ в кіно є символом незламної української жінки, яка проходить через різні випробування повномасштабного вторгнення. 

Ми бачили її в серіалі "Перевізниця" в ролі психологині, яка з початком повномасштабного вторгнення перекваліфікувалася на волонтерку, що перевозить людей. У фільмі "Під Вулканом" вона грає матір української родини, що застрягла в Іспанії наприкінці лютого 2022-го. А в новому трилері "Донька" вона переживає знущання росіян у Бучі. 

Не менш складними є її ролі і в столичному Театрі на Лівому березі. Серед них  – шекспірівські героїні Гонеріл з "Короля Лір" та Емілія з "Отелло". Остання особливо знакова, адже це вистава про військовослужбовців та їхніх рідних, для яких війна не закінчується оголошенням перемоги. 

Останній рік для Анастасії був насиченим на лише на прем'єри – акторка бере участь у важливих культурних подіях країни. На кінофестивалі "Молодість" 2024-го вона була членкинею журі міжнародного конкурсу, який очолював опозиційний іранський режисер Мухаммад Расулоф.

Соня Вселюбська, кінокритикиня

Вона може бути символом сучасного українського кінематографу: завжди вірна собі та своєму мистецтву попри випробування обставинами. 

Її дебютний повнометражний фільм "Стоп-Земля" здобув "Кришталевого ведмедя" на Берлінському кінофестивалі у 2021 році. Завдяки цьому фільму Катерина Горностай утвердилась в репутації режисерки, що представляє голос підлітків в українському кіно: вона тонко передає їхні переживання, страхи та мрії.

У 2023 році Катерина повернулася на Берлінале вже як членкиня журі програми Generation. А у 2025-му її документальний фільм "Стрічка часу" став першим українським фільмом із 1997 року, що увійшов до основного конкурсу Берлінале. Це кіно постало з необхідності розповісти про випробування, які проходить українська освітня система під час повномасштабного вторгнення. Та в результаті стало тонким і влучним спостереженням за дітьми й підлітками, що прагнуть розвитку попри все і тримають контакт з учителями і школою.

Випробування обставинами буває різним. Напередодні прем'єри "Стрічки часу" на Берлінале Катерина стала мамою. Але вона вирішила не пропускати показ свого фільму на фестивалі та прийшла на прем'єру на другий день після пологів. Адже вона і тут залишається вірною своєму мистецтву. 

Редакція "УП.Культура"

Еміне Зіятдінова фіксує Крим мого дитинства – і, зрештою, свого. Крим, де будівництво дому здається вічним, де бабусі, що пережили геноцид, зустрічають світ усмішками, а степові дороги здіймають у повітря сухий пил. 

Її фотографії не вписуються в глянцеву естетику Instagram і не пробуджують ностальгії за туристичними пейзажами. Вони – про нерв цієї землі, про її правду, яку постійно необхідно виборювати корінним мешканцями. Землі, що нині стала недосяжною через окупацію.

Останній рік видався для Еміне результативним. ЇЇ роботи стали частиною виставки "Ломикамінь. Жіночий спротив у Криму", в основі якої – роботи сучасних українських мисткинь, чиє життя чи художня практика переплетені з Кримом. Цей проєкт був ініційований Представництвом президента України у Криму, кураторкою стала моя колега, креативна директорка Українського інституту Тетяна Філевська. 

Еміне стала співредакторкою англомовної книги "13 історій про війну" (13 Stories of War), в якій 13 українських фотографів через свої фотографії та тексти розповідають

про повномасштабне російське вторгнення. Цей проєкт є частиною цифрового архіву Ukrainian Warchive, яким керує Еміне і який має на меті збереження фотографічної спадщини та пам'яті про війну на майбутнє. 

Цього року її фотографії увійдуть до експозиції міжнародного виставкового проєкту "Про що ми говоримо, коли говоримо про Крим". Це спільний проєкт Українського інституту та платформи культури пам'яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво, який я співкурую разом з Оксаною Довгополовою та Катериною Семенюк. Та впевнений, що Еміне мріється знову бачити вільний півострів у своєму об'єктиві.

Алім Алієв, заступник генерального директора Українського інституту, засновник літературного проєкту "Кримський інжир"

"Пам'ятайте, що ви усі розумні. Мої студенти усі розумні, але записуйте і нотуйте все, що я говорю. Я розумію, що я гарна, і вам приємно на мене дивитися, але треба записувати", – повторює на своїх лекціях у Червоному корпусі Наталія Юріївна. 

Наталія Кривда – докторка філософських наук, професорка Київського національного університету імені Тараса Шевченка, голова Українського культурного фонду. Академічна директорка Единбурзької бізнес-школи в Україні. Членкиня експертної ради при Міністерстві культури та інформаційної політики з питань подолання наслідків русифікації та тоталітаризму. Авторка понад 120 наукових і методичних публікацій. Волонтерка фонду "Повернись живим".

І це далеко не всі регалії цієї неймовірної жінки. Років 10 тому в університеті Шевченка існував блог, де відбувалося голосування та створювався рейтинг викладачів. Так от, Наталія Юріївна завжди там лідирувала, бо як би ви не ставилися до української культури, але після її лекцій ви закохаєтеся в неї назавжди. Яка ще оцінка потрібна, коли студенти вважають професорку своєю улюбленою викладачкою? Це найвища нагорода! 

Вона закохувала студентів в українську культуру, коли це ще було немодно, а державна політика була спрямована в бік москви. Але і тоді, і зараз Наталія Юріївна розкриває "віяло сенсів" із оздоблення Софійського собору для захоплених студентів, щоб вони пишалися тим, що це – їхнє коріння.

Не знаю, де пані Наталія бере час і як встигає в усіх своїх проєктах, але вона ніколи не відмовить у допомозі студентському парламенту і завжди підтримує студентське самоврядування. Бо для неї розвиток студентів – найкраща інвестиція в майбутнє держави.

Коли я мобілізувалася до лав ЗСУ, Наталія Юріївна зателефонувала і спитала, що вона може зробити для мене. Я сказала: привезти свою доньку Марію Назарову – бойову медикиню, щоб вона провела тренінг з такмеду для мого підрозділу. Пані професорка миттєво перевтілилася у водійку і проїхала 600 кілометрів, щоб виконати моє прохання. 

Звісно, ми не відпустили її без проведеної лекції про лідерство в малих командах для відділень роти РЕБ. І от цей момент, коли найкраща викладачка найкращого університету країни читає лекцію в казармі для мобілізованих бійців, я не забуду ніколи. Так формується українська культура, так загартовується українська ідентичність.

Пишаюся і захоплююся.

Шарлотта Хмельницька, майор Збройних сил України

Оксана Дмітрієва вже 18 років працює в Харківському театрі ляльок. І під час повномасштабного вторгнення не припинила свою діяльність. Вона організовувала вистави в харківському метро, де люди ховалися від обстрілів, даруючи підтримку в найважчі моменти. 

В 2024 її постановка лялькової вистави "Жираф Монс" була визнана найкращою дитячою виставою театральною премією ГРА. Її внесок у розвиток українського театрального мистецтва був відзначений премією Women in Arts. The Resistance.

Оксана працює не лише для дітей. Її запрошують театри Києва, Львова й Івано-Франківська. В момент, коли публікуються ці рядки, Дмітрієва у Франківському драмтеатрі ставить виставу "Медея" за текстами Евріпіда та Гайнера Мюллера з віковим обмеженням 16+. 

Дмітрієва любить говорити про сьогодення мовою класики. Так, у львівському Театрі Заньковецької є її "Буря", а в київському Театрі на Лівому березі йде інший твір за Шекспіром в її постановці – "Отелло". "Це вистава про те, що повернутись до заповітного "до війни" стає так само неможливо, як і зрозуміти, коли настає "після", – написала про "Отелло" Дмітрієвої театральна оглядачка "УП.Культура" Мар'яна Семенишин. 

Оксана – надихаючий приклад, як творити в цьому міжчассі між "до" і "після", як пояснити його складність і структуру дорослим і дітям мовою мистецтва. 

Редакція "УП.Культура"

Це досить складна задача – написати невеликий текст про жінку, яка поєднує в собі винятковий розум і здатність досягати неймовірних результатів в усіх справах, за які береться. 

Системний підхід чи до виставки, чи до управління музеєм – це те, що відрізняє Юлію Ваганову від багатьох управлінців. Керівні посади в Центрі сучасного мистецтва при НаУКМА, Національному художньому музеї, в Довженко-центрі, Мистецькому арсеналі та в Музеї Ханенків – на кожній із цих посад їй вдавалося створювати неймовірні проєкти і посилювати команди, надихати й спонукати людей до власного розвитку.

Юлія вражає своїм вмінням знайти підхід до кожної людини, з якою вона має справу. І своєю повагою, з якою ставиться до підлеглих і їхнього досвіду. Водночас вона щедро ділиться своїми знаннями та експертизою, якої їй не бракує. 

За освітою Юлія – мистецтвознавиця, але доволі глибокі знання точних наук, здатність до helicopter view (незалежний фаховий погляд на ситуацію чи процеси – прим.) дають їй можливість блискуче справлятись як із написанням кураторського тексту, так і з реновацією системи освітлення в музеї.

Ця жінка здатна об'єднувати навколо себе людей, які поділяють її пристрасть до мистецтва, і вона щиро вірить у його силу зцілювати та надихати. Вона турбується про те, щоб музеї в часи війни залишалися місцем сили, а не лише пам'яті. 

Саме під Юліним керуванням Музей Ханенків отримав нагороду CIMAM 2024 Outstanding Museum Practice Award, якою відзначають взірцеві музейні практики по всьому світі. 

Юлія завжди говорить про мистецтво та культуру, як про живу істоту, якій потрібен захист, і особливо зараз, під час великої війни активно просуває це на міжнародних подіях. Власне, саме тому вона стала лавреаткою італійської премії Laurentum за порятунок культурної спадщини. 

Ольга Сагайдак, культурна менеджерка, голова правління Коаліції дієвців культури

Жанна Кадирова – чемпіонка з допомоги ЗСУ серед авторок та авторів українського сучасного мистецтва. Людина, чий успіх стає спільним ресурсом. 

Проєкт "Паляниця", гроші з якого йдуть на воєнні потреби, та інші форми підтримки оборони країни – це постійна, майже конвеєрна діяльність Жанни. 

Водночас, Жанна – це художниця, яка перебуває у постійному пошуку нових і точних образів, які прояснюють дійсність. 

Її ще "довоєнна" мова, що ґрунтується на парадоксальному використанні найтривіальніших побутових матеріалів і предметів у абсурдний спосіб, який дозволяє подивитись на речі під геть неочікуваним кутом – у нинішній період стикається з новими викликами. 

Сплав трагічного з комічним, спільний біль та особиста, повна гумору, інтонація Жанни разом відображають майже нестерпну складність української реальності "повномасштабних" часів.

Нікіта Кадан, художник, лауреат Шевченківської премії 2022

Півненко разом із Національним ансамблем солістів "Київська камерата" вже 25 років. Разом вони активно популяризують сучасну українську класичну музику. Вони виконують твори Мирослава Скорика, Євгена Станковича, Валентина Сильвестрова в Україні та за кордоном. А також залучають до виконання визнаних закордонних диригентів. 

"Я хочу, щоб українська класична музика звучала на кращих сценах світу", – сказала скрипалька Богдана Півненко, щойно очоливши ансамбль "Київська камерата". Вона погодилась керувати ним у непростий час – у розпал повномасштабного вторгнення, коли всім, здавалося б, не до музики. Але реалізація цієї задачі вдається Півненко дуже добре.

Так під керівництвом Богдани Півненко орудувати ансамблем "Київська камерата" була запрошена канадська диригентка Кері-Лінн Вілсон. Разом із нею ансамбль представив свою програму в нью-йоркському Carnegie Hall. До концерту залучили також меццо-сопрано Джойс ДіДонато та український хор із Нью-Йорка "Думка".

Цьогоріч Богдана Півненко стала лавреаткою Національної премії імені Тараса Шевченка за концертні програми 2019–2024 років. 

Особливої уваги заслуговує її участь у відкритті Kharkiv Music Fest у квітні 2024 року. У своєму рідному місті вона виступила разом із "Київською камератою" під керівництвом іспансько-німецького диригента Рока Фаргаса. Цей фестиваль став символом стійкості та культурного опору під час війни. 

На Kharkiv Music Fest "Камерата" виконала і твір "Місто Марії" українського композитора Золтана Алмаші, що присвячений трагедії Маріуполя. Цей гімн-реквієм став важливим мистецьким відгуком на події війни. 

Редакція "УП.Культура"

Вважається, що в середовищі українських медіа панує жорстка конкуренція. Тому більшість, напевно, здивувалась, побачивши в списку "УП100. Сила жінок" людину, яка очолює інше медіа.

Все, напевно, тому, що суперсила цієї жінки – створювати сталі партнерства і сестринські зв'язки. В середовищі культури це неабиякий виклик, адже тут конкуренція в рази інтенсивніша. Ірина долає цей виклик із властивими їй внутрішнім спокоєм і повагою до кожної людини.

Вона об'єднує різних митців та інституції довкола джинглу Радіо Культура, щоб розповісти якомога більше, цікавіше і глибше про українське мистецтво і митців широкій і різноплановій аудиторії. 

Знамениті письменники і музиканти, топові режисери, зіркові актори, колективи театрів, філармоній і опер працюють разом над найрізноманітнішими програмами, які перетворюють бронзові пам'ятники на живих, зрозумілих, цікавих людей. Всі вони інтегрують класику в нашу сучасність, .

Саме в цьому великою мірою Ірина заслуга – під її керівництвом Радіо Культура перетворилось з нішевого медіа для посвячених на важливий для багатьох людей голос. Адже інтерес Ірини – не лише мистецтво, а й утвердження людської гідності. Не знаю, чи є десь в світі ще класичне радіо, яке так вдало інтегрує в свій контент тему захисту прав людини.

Інтерес Славінської поза радіо зосереджений, окрім іншого, на увладненні у правах жінок. Вона є авторкою нонфікшену для підліток про дорослішання і становлення. Її свіжа книжка "Слово на літеру "Ф"" розповідає, чому не варто боятись фемінізму і як цей рух за жіночу емансипацію робить світ більш справедливим і для жінок, і для чоловіків.

Є у феміністки та продюсерки Ірини і прості жіночі мрії. Наприклад, мрії про подорожі. "Я мрію поїхати в Гаагу, щоб побачити Путіна на лаві підсудних. Навіть не знаю, що могло б мене більше обрадувати", – сказала Ірина в інтерв'ю Анастасії Євдокимовій для "Сенсор". 

Іро, щиро вірю, що одного дня ти цю мрію здійсниш.

Тетяна Пушнова, редакторка "УП.Культура"

Ольга очолила Український дім в не найкращий час для публічних інституцій – перед пандемією ковіда. І з початком повномасштабного вторгнення все ускладнилось в рази. 

Але ці випробування не завадили Вієру зробити з холодного і порожнього величезного будинку в центрі столиці місце, де сотні тисяч українців зустрічаються зі своїм мистецтвом і митцями. 

Ольгу та її команду не зупиняють ані блекаути, ані брак державного фінансування. "Що менше ресурсу, то більше необхідно креативності. Мені цікаво вирішувати складні питання, у мене є до цього кураж", – сказала директорка Українського дому в інтерв'ю The Village.

Обсяг тем і опрацьованого матеріалу та спадщини, кількість залучених митців і справді вражає. Лише за останній рік Український дім організував такі гітові виставки, як "Боривітер" – про Аллу Горську, "Протагоністи" – про мистецькі угруповання 90-х Паркомуна та Живописний заповідник, "Наїв вільний" – про народні картини, ікони та фотографії, "Матерія Matters" – про український арттекстиль, "Кола Сільваші" – про одного з визначних живописців сучасної України. 

Тут проводять фестивалі, кінопокази за участю творчих команд, дискусії та лекції. За кілька днів в Українському домі розпочнеться великий мистецький проєкт, присвячений гривні. 

Редакція "УП.Культура"

Яна – це приклад людини, котра не те що віддає життя своїй справі, вона і є цією справою. Якщо ви знайомі з Яною більше ніж 3 секунди, то знаєте, що на 2-ій секунді вона вже наспівує якийсь новий музичний мотив. 

Яна це свідома людина, котра навчилась ховати гарні сенси всередині своїх робіт. Вона використовує свою творчість, щоб закохувати в культуру України.

Василь Байдак, стендап-комік, волонтер

Яна – артистка, яка весь час виходить на новий рівень саме завдяки своїм працелюбству і таланту. Це неймовірно імпонує мені. 

Вона пройшла шлях від кавер-співачки до справжньої артистки, авторки і композиторки так легко і непомітно для слухача. Але я розумію і знаю, що за цим стоїть її титанічна праця. 

MONATIK, співак

Сила, що проростає зі слабкостей і травм – прикладом такої стійкості є Олена Зарецька, онука знаної художниці-шістдесятниці Алли Горської, яка народилася за 16 років після трагічної загибелі своєї бабусі. 

Попри те, що Олена ніколи не зустрічалася з Аллою Горською, вона є головною хранителькою спадщини та пам'яті про неї та її чоловіка, художника Віктора Зарецького. 

За останній рік, зокрема й зусиллями Олени, Алла Горська стала справжньою рольовою моделлю для мільйонів українців, що утверджуються в своїй ідентичності. В Українському домі відбулась грандіозна виставка "Боривітер", а у видавництві "Родовід" вийшло величезне видання про творчість і життя невгамовної дисидентки. 

Усвідомлення своєї ролі зберігачки і популяризаторки творчості Горської Олена прийняла не одразу. В інтерв'ю виданню "Локальна історія" вона зізналась: "Цей спадок – спадок шістдесятників – я сама для себе відкриваю". 

І пояснила: "Раніше я вважала, що все насліддя радянської доби має піти під декомунізацію, а спадок шістдесятників має залишитися на сторінках підручників. Після повномасштабного вторгнення ставлення широкого загалу до покоління шістдесятників змінилося. І змінилося те, як я розповідаю цю історію".

Управління спадщиною своєї родини Олена взяла на себе після смерті батька, культуролога Олексія Зарецького. Вся родина Зарецьких-Горських пройшла через величезне потрясіння після вбивства Алли Горської. Та, усвідомлюючи значення спадщини художниці для всього українського суспільства, Олена виконує роль міцного містка між поколіннями. 

Редакція "УП.Культура"

Гудкова створює світи. Нові конструкції і нові суспільні договори, які народжуються на теренах "Куражу" і поширюються вулицями Києва по всій Україні. 

"Кураж" – це окремий всесвіт, де кожен може бути собою. Де інакшість кожного складається в загальний пазл і робить кожен елемент цього пазлу сильнішим. 

Вона перша дозволила сексуальну освіту на "Куражі", об'єднала дітей з інвалідністю з нормотиповими дітьми, зібрала всіх гостей "Куражу" на мітинг Free Azov та закохала військових і ветеранів в атмосферу "Куражу". Років 10 тому ми разом переконали Елтона Джона приїхати на Лісову та провести там майже цілий день. 

Альона ніколи не відповідає часу, вона швидша за нього, вона створює тренди, які стають нормою часу, навіть коли здається, що це зарано і для змін потрібні роки. 

Обожнюю обговорювати нові ідеї за сніданком із Гудковою, бо завжди знаю: якою б божевільною не була ідея, якщо вона народилася в її голові, вона точно здійсненна. 

Щаслива, що такі люди, як Альона, обрали Україну в надскладні часи та продовжують робити те, що зараз так потрібно – зшивати різні досвіди, різні вподобання та різні історії. 

Хотілося б, щоб Гудкових Альон було більше, але чи ми стягнемо більш ніж одну?

Ольга Руднєва, керівниця Superhumans Center

Загал завжди придивляється до нетипових історій. Чоловіки-дизайнери несуть за собою експертність, і містичний парадокс у тому, що вони роблять жінок красивішими. Вони викликають захоплення та притягують до себе увагу, хоча насправді є типовими для своєї статі, адже опиняються в топі в чоловічому світі, навіть у такій "жіночій" індустрії, як мода. 

Складність довести свою художність та експертність для жінки в моді – не менший виклик, ніж в інших "чоловічих" професіях. Мені пощастило бути свідком усього шляху Анни Октябрь. 

Ще "жовтенятком" (так ми називали її на початку) вона розпочала свій довгий шлях саморозкриття та побудови бізнесу. Перші колекції, комплексні та складені ніби під лінійку, згодом трансформувалися в більш фемінні та хітові речі. Життя в Запоріжжі поступово перетекло в Одесу, де дизайнерка знайшла багато натхнення для свого майбутнього стилю. Саме там Анна винайшла українську естетику dolce far niente й назвала її Anna's Pleasure Garden. 

Де шукати задоволення в пострадянському дитинстві, у важкому шляху самопобудови, віддавши себе саморозвитку з 16 років? Саме там, в Одесі, Анна створила для себе ілюзорний світ – сад божественних задоволень, де завжди світить сонце і де життя приймає художницю, яка прагне до краси та самозадоволення творчістю. 

Як балансувати між тим, щоб бути художницею, якій потрібна легкість та вище призначення, і тим, щоб побудувати компанію з багатомільйонним обігом та складними бізнес-процесами? Для цього треба бути Анною – людиною, яка здатна змінювати свої ролі та через важкий процес самопізнання не втратила митця в собі, а водночас виростила в собі підприємицю. 

Сьогодні жінка на планеті стане ще трішки красивішою, вдягнувши дизайн Анни Октябрь. Невимушена елегантність, легкість та безперечний шик – це есенція бренду, яку роками кропіткою працею виводила Анна. 

У 2024 році я мала честь зі сльозами на очах розділити святкову вечерю в Нью-Йорку на честь запуску колекції-колаборації Анни з J.Crew – одним із найбільших гігантів масмаркету в США. 

Гортаючи американський Vogue, я бачу Анну в об'єктиві Енні Лейбовіц у списку впливових дизайнерок. Вона одна з наймолодших у тому списку. А я вже й забула, що ще молода – з війною, з тією кількістю праці навколо… Але моя найближча подруга Анна ніколи не забуває про це. 

Вона – та, що нагадує мені про свято життя, яке ми можемо створити самі для себе. Яке ми маємо створювати як опору собі, як надію на краще майбутнє. Краса – це есенція виживання для художниць, і Анна своїм шляхом підтверджує це.

Надія Шаповал, засновниця Nadiia, стилістка, модель

Ірина Горова – українська продюсерка, підприємиця та громадська діячка, яка активно формує сучасний музичний ландшафт України. 

У 2023 році вона заснувала музичний лейбл Pomitni, який став еволюцією попереднього бренду MOЗGI Entertainment. Ця трансформація відобразила новий етап у розвитку компанії, спрямований на підтримку та розвиток українських артистів.

Pomitni співпрацює з різноманітними талановитими виконавцями, серед яких DOROFEEVA, OTOY, Анна Трінчер, Love, Mary, NAZVA, Dima PROKOPOV, IRYN та Я Тоня. Лейбл надає їм підтримку в діджитал-дистрибуції, концертному сервісі та співпраці з брендами, допомагаючи артистам досягати нових висот у кар'єрі.

У 2024 році Ірина Горова спільно з мережею мультимаркетів "Аврора" ініціювала запуск платформи "На її основі". Цей проєкт спрямований на стимулювання створення нової української музики та підтримку молодих виконавців. Платформа надає гранти на професійний запис треків, їх просування та зйомку кліпів, а також організовує музичні кемпи, де артисти можуть отримати досвід співпраці з професіоналами індустрії. 

Під керівництвом Ірини Горової лейбл Pomitni та платформа "На її основі" створюють умови для розвитку української музики, підтримуючи як відомих виконавців, так і новачків, сприяючи збагаченню культурного простору країни.

OTOY

Ярослава Гресь та Юлія Соловей – саме ті жінки, про яких кажуть: тендітні зовні, але сталеві всередині. Вони не потребують гучних слів – за них говорять проєкти, що змінюють культурний ландшафт України та якими пишається вся країна. 

Водночас не завжди помітно, чиї делікатні руки доклали зусиль до цих масштабних ініціатив. Такі проєкти, як інтерактивна інсталяція "Серце України" чи підняття шаблі Мазепи на ринзі Ер-Ріяду Олександром Усиком – яскравий тому приклад. 

З Ярославою я познайомилася минулого року під час підготовки до інтерв'ю, але справжню глибину її таланту та харизми відкрила вже під час самої розмови. Це людина, яка чітко бачить свої цілі, тверезо оцінює реальність і водночас зберігає неймовірну емпатію та небайдужість. 

Саме завдяки їй я зустріла Юлію Соловей, яка радо долучилася до інтерв'ю, додавши тонкі штрихи до портрета Ярослави. Її присутність наповнює простір особливою енергією – світлою, живою, надихаючою. 

Мене захоплює той факт, що креативно творчий тандем Гресь-Соловей не просто реалізує масштабні проєкти, а й змінює світогляд українців, доводячи, що немає нічого неможливого – від співпраці з міжнародними партнерами до організації грандіозних виставок. Вони поєднують бізнес і культуру, демонструючи, що щира любов до своєї країни, її мистецтва та історії може стати рушієм глобальних змін. 

Коли дивишся на Ярославу та Юлію, вони вражають своєю красою, стилем і витонченістю. Але коли бачиш масштаб їхніх справ, здається, ніби за цими ініціативами стоїть ціла армія з безмежними ресурсами. 

Насправді ж це вони самі разом із командою втілюють грандіозні ідеї, які змінюють Україну та привертають до неї увагу всього світу. І це ще раз доводить: не варто чекати, поки хтось щось зробить за нас. Варто ініціювати, діяти, створювати, і тоді зміни стають реальністю.

Раміна, блогерка, авторка і ведуча Youtube-каналу

Вперше я зустрів Аню в 2014 році у Відні, де вона разом із сестрою навчалася на архітектурі. Вже тоді, окрім навчання, вона повноцінно реалізовувала себе професійно в новій для себе країні. 

Та Аня неодноразово зазначала своє прагнення робити внесок саме в розвиток України. І вже за рік вона переїхала до Франківська, де розпочала роботу над урбаністичними ініціативами – спершу в рамках громадської платформи "Тепле місто", згодом у межах власної організації Metalab. Сьогодні це вже потужна національна інституція з ініціативами, які своїм впливом часто виходять за межі країни.

Для мене Аня стала зразком сучасного жіночого українського лідерства. У ній гармонійно поєднуються природна емпатія та стійка наполегливість, що разом діють як незворотний рух води. 

Радію, що в нас є такі люди, як Аня.

Юрій Філюк, засновник та СЕO проєкту "Промприлад", керівник компанії "23 ресторани", співзасновник урбаністичного проєкту "Тепле місто"

Я знаю Раміну вже вісім років, п'ять із яких – як свою другу половинку. Я застав різні періоди її життя: і той, за який її ненавиділи, і той, за який полюбили або як мінімум почали поважати.

Раміна – контроверсійна особистість лише для тих, хто не знає її особисто. Для мене вона абсолютно зрозуміла та однозначна. Вона має риси, які неможливо трактувати двозначно чи суперечливо. Ось вони:

• Абсолютна чесність. У Раміни відсутня функція обману.
• Тотально низька емпатія до людей (не плутати з байдужістю) і така ж тотально висока емпатія до тварин.
• Надзвичайна дитяча наївність.
• Дуже знижений поріг болю (як фізичного, так і емоційного).
• Критичний трудоголізм. Поруч із нею в роботі довго не витримують ні помічники, ні оператори, ні водії, та практично ніхто.

Її дві головні опори – мама та сестра.

Раміна вміє слухати. Вона голодна до порад старших і розумніших людей – це бажання у неї хоч віднімай. Вона ніколи не бачить перешкод, особливо там, де 90% людей просто розвернуться і підуть. Її впертість – це її сила.

Вона ніколи не втомлюється, і через це її життя – суцільна втома.

Вона вміє визнавати помилки та вибачатися – це її сильна риса. Я впевнений, що вона ще скаже багато фінальних слів своїми вчинками. Але всі ці "фінальні" слова будуть через кому.

Вона точно унікальна.

Євген Пронін, юрист, адвокат

Ельвіра Гасанова знає, що таке починати все з чистого аркуша. Перші колекції для свого іменного бренду вона показувала в рідному Донецьку в такому вже далекому довоєнному 2013 році. У 2014 Ельвіра була змушена переїхати з окупованого росіянами міста до Києва. Цей травматичний досвід, безперечно, вплинув на формування Гасанової і як людини, і як підприємиці. 

Бренд Gasanova одразу ж був націлений на фінансовий результат: створення речей-бестселерів, розширення клієнтської бази. Крім того, в своє київське ательє Ельвіра наймає переселенців з Донецької та Луганської областей, добре розуміючи обставини, в яких вони опинились.

У 2017 в самому центрі Києва відкрив двері перший бутик Gasanova та ще одного бізнесу Ельвіри – чоловічого бренду Damirli. У той самий час дизайнерка звернула увагу на американський ринок. 

В 2018 топмодель Джіджі Хадід з'явилась на вечірці під час New York Fashion Week у сяючому тисячами кристалів Swarovski комбінезоні від Gasanova – це був прорив. 

Кортні та Хлоя Кардашян, Періс Хілтон, Келлі Роуленд, Вінні Гарлоу, Ріта Ора, Тоні Гаррн, Келлі Резерфорд – сьогодні список зіркових клієнтів Gasanova справді вражає.

В лютому 2022 ательє бренду почало шити бронежилети, дизайнерка власним коштом закривала збори. Тоді ж Гасанова створила перший благодійний дроп, гроші від продажу якого пішли на допомогу ЗСУ.

Під час повномасштабного вторгнення змінився асортимент бренду: на заміну сексуальним сукням для вечірок прийшли ділові брючні костюми. Їх часто для офіційних зустрічей обирає перша леді України Олена Зеленська.

Мода завжди відображає реальність. Людей із травмами та ампутаціями в Україні стає дедалі більше – разом із колегами по модній індустрії Ельвіра нормалізує їх сприйняття в публічному просторі. 

Навесні 2023 року моделями нової колекції Damirli стали військові ЗСУ, які втратили кінцівки під час бойових дій та проходили реабілітацію в центрі Superhumans. 

Під час повномасштабного вторгнення Гасановій вдалось масштабувати бренд: запустити успішну франшизу, відкрити нові флагманські бутики Gasanova та Damirli, збільшити дистриб'юцію як в Україні, так і за кордоном, зробити покази в Будапешті та Лондоні.

Досягнення Ельвіри Гасанової – це не казка, де все успішно складається за помахом чарівної палички. Це історія про наполегливу працю, вміння тримати удар і швидко реагувати на виклики часу.

Роман Тимофєєв, fashion-журналіст

Коли в 2016 році Іра вирішила підніматися на Еверест, попросила мене допомогти їй у медійних комунікаціях. Напередодні старту експедиції ми разом їздили на численні телеефіри та інтерв'ю, де я бачив переважно скептичні погляди ведучих-чоловіків. 

Галай справді зовсім не відповідала образу класичної альпіністки – молода ефектна блондинка на підборах зі своїм рожевим льодорубом. "Який Еверест, про що ти, дівчинко?!" – так і читалося в поглядах колег. Але тоді Ірі вдалося осоромити скептиків і стати першою українкою на вершині Джомолунгми.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Галай за 200 000 гривень продала на аукціоні свій славнозвісний рожевий льодоруб. А навесні 2024 року піднялась на Аннапурну (висота 8091 метр), яка вважається одним із найбільш небезпечних восьмитисячників у світі (рівень смертності 22% за всі роки сходжень альпіністів). 

Це був перший похід у гори для уродженки Закарпаття під час повномасштабної війни. Своє сходження Ірина присвятила Збройним силам України, які просто зараз ведуть боротьбу за наше існування, та 60 тисячам українок, які служать у ЗСУ, адже перші місяці війни Галай теж провела у складі Мукачівської ТРО.

"Я маю з собою прапор, на ньому зображено логотип організації "Arm Women Now", – розповідала мені Іра по супутниковому зв'язку з базового табору напередодні фінального етапу сходження. – Я взяла цей прапор, адже Аннапурна – гора жіночого роду. Складна та серйозна, вона має характер, схожий на характер української військової жінки. Яка ніколи не дозволить собі непотрібних людей, не дасть себе легко завоювати і знищує всіх, хто наближається з поганими намірами".

Максим Розенко, журналіст "Чемпіона"

Магучіх – як акторка. Їй подобається виступати, коли на стадіоні багато людей. Коли вони приходять подивитися на неї. Як у театрі на улюбленого актора. Вона кайфує від цього.

Свій найкращий результат Ярослава зазвичай демонструє на четвертому чи п'ятому стрибку. Тож ми розуміємо, що нам потрібно прийти до 2 метрів за дві – три спроби – щоб четверта та п'ята стали рекордними. 

Ми не практикуємо багато стрибків – вона й так чимало стрибає. А треба берегти сили, адже кожна людина має свій певний ресурс. І його не потрібно виплескувати повністю. 

Зазвичай вона не стрибає високо на тренуваннях. Не кожен день людина може демонструвати високі результати.

Якщо протягом тижня – двох у Магучіх підвищений пульс, ми трохи знижуємо навантаження. Також відбувається ментальна підготовка. На Олімпіаді в Парижі-2024 було видно, що на початку не все у Ярослави виходило. Але вона реагувала, нормально. Не губилася ментально. 

Вже зараз ми робимо все для того, щоб вона якнайдовше залишалася у спорті. Ми ніколи не форсували події. 

Коли у неї стали класно виходити перші стрибки, нам говорили, мовляв, піднімайте планку, оформіть рекорд. Ми до цього йшли поступово. Вважали, що для рекорду має скластися там, нагорі. Ти можеш бути максимально готовим до нього, але не можна запрограмувати рекорд. Для цього мають скластися всі пазли. І тоді рекорд сам прийде. 

І, звісно, Ярослава традиційно активна не тільки на легкоатлетичному стадіоні, але й поза ним – про її підтримку соціальних проєктів достатньо написано в ЗМІ. 

Сергій Степанов, тренер Ярослави Магучіх

Ольга Харлан – одна з найкращих спортсменок в історії незалежної України. 

На рахунку 34-річної фехтувальниці рекордні 6 медалей Олімпійських ігор. Причому два командних олімпійських золота Ольга виграла з інтервалом у 16 років – від Пекіна-2008 до Парижа-2024. 

Крім того, Харлан є шестиразовою чемпіонкою світу та восьмиразовою чемпіонкою Європи.

Та лише спортивними перемогами звитяги Ольги не обмежуються. Титулована шаблістка підтримує Україну у війні з Росією і словом, і ділом, надаючи ексклюзивні лоти для благодійних аукціонів. Зокрема, в серпні 2024-го її чемпіонська шабля була продана за 10 мільйонів гривень, а всі виручені кошти пішли на придбання автоматизованих турелей для Збройних сил України.

Після тріумфальних Олімпійських ігор 2024 Харлан поставила на паузу професійну кар'єру, проте не бажає гаяти час дарма й має на меті реалізуватися в інших сферах життя.

"Я починаю жити трішки іншим життям. Хочу започаткувати академію, зараз працюю в цьому напрямку. Це інший шлях, найважчий. Я дуже цього хочу, це моя мрія. Також хочу дати молодому поколінню розуміння, що таке фехтування. У цей час, який зараз є, всім було б класно чимось займатися. Це дуже важливо. Це – внесок у наше майбутнє", – заявляла спортсменка.

Самовідданістю та наполегливістю Ольга Харлан великими літерами вписала своє ім'я у світову історію. Вона є чудовим прикладом для наслідування – як у спорті, так і за його межами.

Денис Шаховець, заступник головного редактора "Чемпіона"

"Для мене це не просто гра, а місія: грати за свою країну", – каже про теніс Еліна Світоліна. І підтверджує гучні слова своїм життям.

Тенісом Світоліна займається з 5 років. А вже у 15 здобула першу велику перемогу, тріумфувавши на турнірі Grand Slam – юніорському Ролан Гаррос.

У дорослий теніс Еліна перейшла в 2012 році. З того моменту вона виграла 17 турнірів WTA в одиночному розряді. Чотири з них – рівня Мастерс, другої за престижністю серії змагань у тенісі. Також на рахунку Світоліної є перемога на Підсумковому турнірі 2018 року, в якому беруть участь 8 найкращих тенісисток світу.

Проте бронзова медаль Олімпіади-2020, найголовнішого спортивного форуму планети, варта будь-якої перемоги. В Токіо у Світоліної не йшла гра, і вона найперше за рахунок характеру змогла обіграти в матчі за 3 місце принципову суперницю, колишню росіянку Єлену Рибакіну.

Цей козацький дух живе в Еліні протягом усієї кар'єри. Адже вже згадані 17 титулів вона здобула усього за 21 проведений фінал!

Світоліна відома не лише своїми спортивними досягненнями. В 2019 році вона заснувала фонд "Svitolina foundation", основною метою якого є підтримка молодих українських тенісистів. Фонд проводить багато різноманітних заходів для популяризації та розвитку тенісу в країні.

Від початку повномасштабного вторгнення Еліна з усіх можливих майданчиків розповідає світові про російську агресію проти України. Вона входить до числа амбасадорів міжнародної платформи UNITED 24, за допомогою якої організовують благодійні збори для допомоги нашій державі.

Еліна Світоліна є не просто найкращою в історії українською тенісисткою, а й справжньою патріоткою. Працелюбність, цілеспрямованість та незламний характер роблять її прикладом для наступних поколінь громадян України.

Станіслав Матусевич, тенісний оглядач "Чемпіона"

Навесні 2022 року не лише кар'єра, а й життя славетної української борчині Ірини Коляденко були під загрозою. Понад місяць від початку повномасштабної війни дівчина пробула в окупації у своєму будинку в Ірпені.

Наприкінці березня Іра таки зуміла виїхати з Ірпеня, а трохи згодом дізналася, що її будинок зруйновано російськими окупантами. І не лише будинок:

"За декілька днів мені повідомили, що моя квартира, яка була в Дмитрівці, згоріла повністю після влучання російського снаряду. Квартири, яку я отримала в Ірпені за "бронзу" в Токіо, теж немає. Туди також влучив снаряд. Як наслідок, усе розірвалося всередині, тому нічого не залишилося. Добре, що ми виїхали, адже незрозуміло, які були б наслідки".

Проте українка не звикла здаватися. Попри все, вона повернулася до тренувань, відібралася на Олімпійські ігри 2024 року, де зупинилася за крок від омріяного "золота". До "бронзи" токійської Олімпіади Коляденко додала срібну медаль, ціну якій знає лише вона сама!

Наша героїня продовжує тренуватися, про завершення кар'єри не було навіть натяків. Отже, всі ми сподіваємось, що золота олімпійська медаль нікуди від Ірини не втече, і вже в Лос-Анджелесі 2028 року Коляденко втілить свою головну спортивну мрію.

Андрій Твердохліб, головний редактор "Чемпіона"

Олександра Паскаль – символ незламності, сили волі та прагнення до перемоги.

Після тяжкого поранення, спричиненого ракетним обстрілом, Олександрі ампутували ніжку. Проте це не зламало її дух. Сьогодні вона виконує всі спортивні елементи на протезі нарівні з іншими гімнастками своєї команди. 

Попри пережиту трагедію, Саша не лише не полишила художню гімнастику, а й продовжує брати участь у змаганнях. Вона також активно долучається до благодійних заходів на підтримку ЗСУ, надихаючи людей ніколи не здаватися.

16 травня 2022 року життя маленької Саші назавжди розділилося на "до" і "після" – його змінила російська ракета.

Спортивний характер і незламне бажання повернутися на гімнастичний килим стали найсильнішою мотивацією. Щойно Олександра впевнено відчула себе на протезі, вона вирішила повернутися до тренувань із художньої гімнастики. 

Тренерка Інга Ковальчук підтримувала дівчинку, але попуску не давала – Саша мала працювати на рівні з усіма, щоб не відчувати себе інакшою. І такий підхід справді допоміг.

"Спочатку було складно – я навіть боялася зробити колесо. Довелося згадувати все заново та звикати до протезу. Але з часом стало легше. Це багато в чому заслуга тренерки, яка допомагала мені, але не жаліла. Я тренуюся нарівні з дівчатами, і мене ніхто не жаліє", – пояснює Олександра.

Менше ніж за рік після трагедії Саша вже почала брати участь у змаганнях. У своїх перших стартах після травми вона виборола золото, виконавши сольний номер на чемпіонаті з гімнастики в рідному Чорноморську.

Історія Саші стала прикладом для багатьох. Її сила духу та прагнення повернутися до улюбленого спорту надихнули людей не лише в Україні, а й за її межами.

Сьогодні Саша – бажана гостя на багатьох заходах, турнірах і благодійних подіях. Її виступи привертають увагу до важливих тем, а її історія мотивує тисячі людей.

Богдан Войченко, журналіст "Чемпіона"