Политическая система Украины требует обновления

Крах політичної системи України очевидний. Соціально-економічна, політична криза. Зневіра людей у своїх вождях, політичних лідерах, партіях. І заяви, які лунають від опозиції, на кшталт, треба змінити уряд, президента, парламент, нічого суттєвого не дадуть.

Демократична парламентсько-президентська модель не працює. Україна до глибокої демократії не готова, не готові корумповані партії, не готовий й сам носій влади – народ. Не тому що меншовартісний чи недорозвинутий.

Ні і ще раз ні! Ми просто не готові до чужинської моделі управління державою. Модель є, а діла нема. Не випадково ж наш земляк-киянин Микола Бердяєв писав ще на початку ХХ століття в "Судьбах России" про те, що державна влада для народу завжди була ніби зовнішнім, а не внутрішнім принципом, вона не з народу створювалася, а приходила ніби ззовні.

Таке ставлення до влади бачимо і нині. Бо тільки в Україні всі громадяни в новорічну ніч сміються над власною владою у "95 кварталі", забуваючи, що сміються самі з себе. Але на це є підстави.

Діюча влада, президент, уряд, коаліція роками не знаходять між собою взаєморозуміння. На превеликий жаль, боротьба на знищення у правлячій верхівці приводить до знищення самого народу, державності.

Якщо пильно оцінити те, що діється, наприклад, із газовою проблемою, то стає зрозумілим, що виконавчій, законодавчій владі і, насамперед, президентській владі, глибоко начхати на Україну, на її громадян. Це ж якими "патріотами" потрібно бути, щоб у люті різдвяні морози, спокійно відпочивати, їсти кутю, коли вся Європа колотиться навколо енергозабезпечення, взаємовідносин України і Росії.

А вітчизняні уряд і парламент, до речі й опозиція, один поперед одного вітають з телеекранів зі святами, мирно відпочивають, залишивши весь народ перед реальною загрозою холодомору. Це просто якесь божевілля! Буде ще не один Майдан і далеко не мирного характеру.

Хоч що це врешті-решт дасть? Адже до влади знову прийдуть "ведучі" політичних ток-шоу. Вражає те, що чим гірше стає в державі, тим частіше на телеекранах світяться ці політичні метелики.

Де вихід?

Перш за все у підвищенні політичної культури суспільства. Починати слід із відповідальності сім’ї за виховання дітей, із перегляду навчальних програм дитсадків, шкіл, вузів. Слід кардинально змінити систему морально-духовного виховання, перейти від знаннєвого підходу, предмето-центристського навчання, до патріотичного, морально-духовного навчання і виховання.

Народ, який спокійно спостерігає за правителями-крадіями, брехунами, не може мати майбутнього.

Вихід полягає й у виборі тієї моделі влади, яка була б ефективною і сприймалася людьми. Підкреслюю, саме ефективною, а не просто модною, високо оціненою за кордоном, Венеціанською комісією тощо.
Смію заявити, що діюча нині партійна пропорційна виборча модель є не тільки не досконалою, а й шкідливою для країни.

Більшість місцевих рад, обраних на пропорційній основі недієздатні, погрузли в чварах і боротьбі. Практично всі існуючі партії є не ідеологічними, не політичними об’єднаннями, а, на жаль, бізнес-проектами, клановими угрупуваннями, групами по обслуговуванню інтересів часто несамостійних лідерів.

Ця система за останній час не народила практично жодної яскравої фігури національного чи регіонального рівня. Бо в партійних справах від регіональних лідерів найбільше цінується слідування технологіям, "послушаніє і рука під козирок".

Зворотній бік партійної медалі

Погляньте читачу, на свій край, місто і скажіть, а хто із сотні регіональних партійних лідерів у вашій області чи Криму готовий успішно керувати, працювати на благо людей? Певно і трьох-чотирьох таких не згадаєте.

Деякі партійні обласні організації стали просто підлагодженими машинами по освоєнню виборчих коштів. Хтось із активістів чекає місця в списку, хтось таке місце хоче продати. Декому просто ніде дітися. Часто-густо діючі партії наслідують КПРС, забуваючи, що та була єдиною правлячою силою.

Інші партії – на платній основі, просто тримають технічні структури. Змагання ідей, дискусій по-справжньому не чути. Є винятки, люди, які працюють не за власний інтерес, а і вболівають за загальну справу. Знаю багато таких серед своїх однопартійців, серед інших партій. Але не можу не бачити і не казати про лихий для України, зворотній бік партійної медалі.

В Україні політична боротьба точиться не навколо напрямків розвитку країни, не по класичній схемі "ліві-праві", а по важливим, але не головним проблемам: мова, оцінка минулої історії, релігія, вступ до НАТО, ставлення до Грузії, тощо.

Сучасні партії успішно використовують різні політтехнології, примітивно дурячи людей, інколи скуповуючи голоси. Особливо це яскраво було продемонстровано на недавніх виборах в столиці. Ні про які програми, ідеологію не йшлося. Працювали технології, підкуп виборців, особливо бідних – пенсіонерів, ветеранів.

Прикро, коли більшість партій і навіть ліві намагаються не за рахунок програм, ідей, а за рахунок "технологій" завойовувати прихильність виборців. Скажіть, а чи є така церква в світі, де б віруючим платили за те, що вони приходять на молебні?

А в Україні всуціль стало правилом платити тим, хто виходить протестувати, пікетувати, агітувати. Навіть з’явилися нові професії: пікетувальник, карусельник, махальник прапором, роздавальник агітпродукції, придворний речник, організатор мітингів, політ брехун… Цей шлях означає ідеологічний кінець будь-якої партії, застій і зневіру в самій державі.

Прийшов час змін

Слід змінити виборче законодавство. В місцеві ради варто обирати депутатів виключно на мажоритарній основі. Доцільним було б спростити механізм відкликання тих депутатів, які зрадили своїм передвиборчим обіцянкам, тих, хто не зустрічається із виборцями, не звітує за свою роботу.

У Верховну Раду теж варто обирати депутатів за мажоритарною системою, але із висуванням кандидатів від політичних партій, а бо за відкритими партійними списками. Тоді кожна особа, яка стала народним обранцем, буде підзвітна найперше своїм виборцям і одночасно своїй партії.

Клановий, груповий характер партій буде поруйнований, партійці знатимуть про людські проблеми і біди.

Автор не в захваті від мажоритарної системи, він добре пам’ятає як продавалися окремі округи, як в часи Кучми діяв адмінресурс, як різні демсоюзи скуповували голоси. Було й таке.

Тому можливий варіант і виборчого закону на основі відкритих партійних списків, але тоді слід зліквідувати, або суттєво знизити прохідний бар’єр. Вважати обраним слід не того, кому за нечесні гроші продали місце у партійному списку, а того, за кого проголосувала більшість виборців у конкретному окрузі.

Слід поруйнувати систему, коли голосування, політичне визначення відбувається на основі суб’єктивних симпатій лише до трьох-чотирьох політиків в країні, де грає велике значення харизма лідера, його краса, постава чи інше. А потім у партійному хвості списку у парламент потрапляє політичне, бізнесове "сміття", охоронці, кухарки, водії, родичі лідерів, які йдуть туди за недоторканністю, політичною парасолькою.

Доцільно запровадити ефективний механізм відкликання народних депутатів за невиконання передвиборчих зобов‘язань, відмову звітувати перед виборцями, втрати з ним зв‘язків.

Слід обов‘язково змінити підходи до депутатської недоторканності, запровадити її лише до політичної складової діяльності депутата. Відповідальність за ведення господарських, бізнесових справ, вчинення кримінальних злочинів мусить бути однакова із усіма громадянами країни.

Поки що, спостерігаючи за всіма основними і політичними силами в Україні, спадає на думку, що жодна із них не здатна самостійно ефективно вести державний корабель. Не видно дійсно авторитетних загальнонаціональних лідерів в жодній з партій. Подумки перебираючи особи голів обласних рад, адміністрацій, мерів міст, міністрів, рідко можна натрапити на людину загальнодержавного масштабу.

Те ж саме можна сказати і про народних депутатів. Хоча, заради правди, серед цих людей є, хоч і рідко, достойні люди, здатні не тільки гиркатися на надоїдливих телешоу, але й щось робити. Але діюча політична система не дає їм розкритися по-справжньому. Вони всі ніби затиснуті партійними лещатами, діючою політичною системою.

Прийшов врешті час змінити Конституцію, надавши президенту право очолювати виконавчу гілку влади. Президент мусить стримувати апетити політиків у парламенті, парламент повинен контролювати виконавчу владу. І тут мова не про Ющенка, а про системний підхід до управління країною.

Не виключаю доцільності існування і другої палати парламенту, яка б формувалася із лідерів регіонів, обраних населенням. Президентом в Україні може ефективно працювати не тільки лідер якоїсь політичної сили, а, перш за все, високоморальна, досвідчена людина, професіонал і, головне, патріот.

При цьому слід взагалі змінити критерії оцінки кандидатів на високі державні посади. Громадськість має знати де, ким і як працював майбутній президент, депутат, міністр, голова ради чи міста. Які здобутки він мав. Досить мати депутатів чи міністрів, у яких ця посада є чи не найпершим записом в трудовій книжці.

Все це потребує реорганізації кадрової роботи в країні, ведення реєстру обдарованих дітей, організації стажувань… Політичні партії мусять бути носіями ідей, а країною повинні управляти професіонали-патріоти.

Жити своїм розумом

Що стосується місцевих органів влади, їм не вистачає двох речей: відповідальності і самостійності, а також фінансово-економічного підґрунтя діяльності. Утім, надія на те, що передавши владу на місця враз поліпшиться життя людей в регіонах, є примарною.

Погляньте на той дерибан із землею, бюджетом, майном, який процвітає у великих і малих містах, безвідповідальність чиновництва, до речі, обраного… Куди їм ще більше влади? Люди не звикли ділити владу на державну і місцеву, законодавчу і виконавчу. Для них влада одна. Так завжди було і буде ще довгий час.

Така національна особливість українців – шукати правди угорі! Тому поряд з передачею повноважень місцевим радам, їх виконкомам, головам, слід конституційно передбачити механізми різкого посилення відповідальності перед виборцями і центром.

Потрібно готувати кадри, шукати, навчати їх. Звичайно, слід не менше половини фінансів залишати на місцях. Але одного цього замало. Потрібно дати право президенту чи голові уряду на основі висновків правоохоронців відсторонювати голову ради, міста від обов‘язків на певний термін. Остаточне рішення мусить прийматися після місцевого референдуму щодо довіри-недовіри відповідним місцевим радам, керівникам. Робити це слід швидко і оперативно.

І чи не найголовніше. Слід перестати молитися на судову гілку влади. Не слід забувати, що авторитет армії суддів, адвокатів, юристів був створений на Заході заради імітації наявності законності, справедливості, торжества права в країні. Саме імітації.

Тому варто провести негайно ефективні зміни щодо посилення контролю за судовою владою, прокуратурою. Найперший крок – відміна пожиттєвого статусу суддів. Мусить бути постійна ротація суддів, прокурорів, начальників міліції, податкової служби. Слід розробити механізми їх контролю (опитування громадської думки, тощо) з боку громадян, органів народного контролю.

І насамкінець. Українська влада мусить виходити із під впливу "сильних світу цього", жити своєю головою і своєю правдою. Слід, м‘яко кажучи, швиденько "попросити" тисячі політичних агентів впливу з зарубіжних країн, обмежити діяльність різних фондів, агенцій, проектів, де, як риба в воді, відчувають себе представники іноземних розвідок, лобісти транснаціональних корпорацій.

Слід реорганізувати Службу безпеки України, сконцентрувати її увагу на всі ці негаразди, а також на діяльність різних псевдорелігійних об‘єднань, з центром управління із-за кордону, які вже вільно керують деякими регіонами, містами, зокрема мають потужний вплив і в самому Києві.

Хто це все зробить? Певно, що ми з вами, дорогий читачу. Сподіватися на маріонеткові партії, політичних телезірок – це химера. Тому запрошую до роздумів, дискусії і дій. Адже спочатку перед кожною справою завжди було слово.