Козел, Растреллі і Розумиха. Життя в українській провінції на прикладі смт Козелець

Євген Руденко — П'ятниця, 6 серпня 2021, 05:30

Восени 2018 року в Козельці, колишньому райцентрі Чернігівської області за 70 кілометрів від столиці, встановили комічного дерев'яного козла, сколихнувши провінційний спокій призабутим історико-культурним диспутом.

Скульптор увічнив у невічному матеріалі тварину, яка було на гербі містечка ще з часів Речі Посполитої, а потім і Російської імперії. Вважається, що топонім Козелець виник від населеного козами лісу, що знаходився тут в давнину.

Інша версія – про те, що селище міського типу взяло свою назву від рослини козелець (латинською Scorzonera), привела в 1984 році до затвердження нового герба: козла замінила невигадлива квітка з жовтими пелюстками.

В незалежній Україні в геральдику населеного пункту повернули парнокопитне, і палких дебатів це не викликало. Але в 2018-му та сама незграбна скульптура змусила декого засумніватися в правильності вибору символіки.

У місцевій адміністрації за козла відповіли академічно: відіслали незадоволених до 1663 року, коли містечко отримало печатку від польського короля Яна Казимира із зображенням дрібної рогатої худоби.

У репортажі з незвичайного колишнього райцентру УП показує: чим живе і як виглядає чернігівська провінція; що подивитися в СМТ на берегах річки Остер; і як зліт родини Розумовських вплинув на долю Козельця.

Ані місто, ані село

На півдорозі зі столиці в Чернігів подорожнього, який звернув з траси Е95, зустрічає корова, що пасеться, та похилений в'їзний знак "Козелець". На ньому – непристойна фраза, написана невідомим від руки, яка говорить про претензії на локальну перевагу містечка Остер в 16 кілометрах звідси.

"Остер більш давній. Вони – місто, а ми – селище міського типу. У них є краєзнавчий музей і люди нібито культурніші. Але у нас набагато більше пам’яток, на вулицях красивіше та чистіше", – пояснюють суть суперництва обізнані  козельчани.

Судячи з суб'єктивного посилу, автор маніфесту з Остера – молодий та емоційний
Всі фото: Євген Руденко
Жителі Козельця ставляться до своєї малої батьківщини з повагою
У селищі чимало старих будівель

Провінційний Козелець, що залишився в статусі СМТ, але має небанальне минуле і близькість до Києва, формує ментальність і побут, що органічно поєднують міські та сільські риси.

Якщо вирвати 62-річну пенсіонерку Людмилу Бондар з оточуючих її життєвих декорацій, вона затьмарить своїм виглядом багатьох одноліток в столиці, до якої трохи більше години їзди.

Манікюр, педикюр, солом'яний капелюх, світло-коралова блузка у велику клітину і балетки в тон, леопардова авоська і бірюзові брюки. Повертаючись в такому урівноваженому стані з магазину після ранкової грози, Бондар випадково знайомиться з репортером УП. І знайомить його з рідним Козельцем.

– Заходьте, кавою пригощу, – запрошує вона в рідну домівку. – Тільки почекайте біля воріт, я Бубліка сховаю, він в мене дуже злий пес.

Крім невеликого, але зухвалого Бубліка у Людмили Миколаївни ще є багато вільного часу, тиша, самотність (з чоловіком давно розлучилася, а дочка в Києві) і камін, у якого вона гріється взимку, читає та займається рукоділлям.

– Тут піч була, але я хотіла камін, – показує вона. – Знайомі сміялися: "Ти хотіла його майже сорок років". І ось він в мене є, в ньому навіть їжу можна готувати.

Газ також є, але вони там щось хитро роблять, що люди переплачують. Взимку, як морози були, в мене виходило більше трьох тисяч гривень на місяць.

Стіни її будинку, зсередини схожого на квартиру, прикрашають старі фото діда, батьків і копії картин, вишиті хрестиком і бісером.

– Якщо чесно, багато вишивати я почала у 2013 році, якось наша революція надихнула, – каже Людмила Бондар, трохи ніяковіючи. – Трошки була на Майдані, але… 

Знаєте, люди у нас тут обіжені. Коли влада обіжає старих та діточок – це не дуже добре. Їх як при Порошенку обіжали, так і продовжують при Зеленському. А все це, я думаю, Кучма почав.

Ну що, підемо? Проведу вас кругом, наш Козелець покажу?

Типовий для Чернігівщини будиночок з дерев'яним фасадом

Щастя від Розума

Життя в Козельці позбавлене робочих місць і хороших зарплат, але сповнене обнадійливих легенд.

"Дружина мера Олександра Омельченка Людмила родом з наших місць, з села Бобруйки. Коли він мером був, хотів приєднати нас до Києва та метро сюди зробити", – можуть розповісти вам, не кліпнувши оком.

Місцева гімназія №1 знаходиться у побудованій в 1911 році школі для дівчаток
Проста донезмоги радянська архітектура, типова для глибинки
У декількох десятках кілометрах від столиці життя тече розмірено

Віра козельчан у фантастичні речі не позбавлена підстав. Вона тримається на реальній історії родини Розумовських.

У 18 столітті Олексій Розум, син реєстрового козака Григорія з села Лемеші і його дружини Наталки, пройшов шлях від пастушка і церковного співочого до коханця та, як кажуть історики, таємного чоловіка імператриці Єлизавети Петрівни.

У соціальному ліфті, який підніс Олексія Розума до небес і титулу "нічний імператор", місця вистачило і його рідним. Мати, відома до того в окрузі як Розумиха, стала графинею і статс-дамою, а молодший брат Кирило – останнім Гетьманом Війська Запорозького і головою Імператорської академії наук і мистецтв.

Багатоповерхові будинки в стародавньому Козельці виглядають не дуже привабливо

Отримавши нове прізвище, найвищі титули, вплив, привілеї, села, маєтки, палаци в Батурині і навіть у Відні, Розумовські не забули і про Козелець, в якому осіла їхня мати Наталія.

Сьогодні прах Розумихи покоїться в склепі фамільного Собору Різдва Богородиці з окремою чотириярусною дзвіницею.

50-метрова дзвіниця в Козельці одна з найвищих в Україні
Собор – найпопулярніша, але не єдина пам'ятка Козельця
Склеп знаходиться в нижньому ярусі собору

Історію про будівництво собору, який в довідниках називають "перлиною української архітектури", поєднавшою класицизм, бароко і рококо, в Козельці зазвичай розповідають не повну.

Звичайно ж, тут згадують про Франческо Растреллі, що виступив в ролі консультанта, про архітекторів Андрія Квасова і Івана Григоровича-Барського. Про гігантський 27-метровий іконостас з липи, який собору подарувала сама імператриця Єлизавета Петрівна.

Але мало говорять про сотні кріпаків, яких Розумовські понад десять років, з 1752 по 1763, звозили в Козелець для зведення пам'ятника своїм везінню та успішності.

В іконостасі було понал 70 ікон, частина яких зберігається в музеї в Чернігові
Стара назва вулиці, на якій стоїть собор – Комсомольська. Тепер – Соборна

"Хіба не гарно у нас тут?!"

У повісті "Княгиня" Тарас Шевченко писав: "Місто Козелець своїм виглядом нітрохи не відрізняється від інших своїх братів, повітових українських міст. Одне слово, містечко нічим неприкметне…".

Те, що не дуже вразило поета в 19 столітті, стає цінним через 150 років.

– К нам вже люди приїжджають жити з Києва, – розповідає Людмила Бондар. – Вигідно получається. У нас оренда квартири – дві-дві з половиною тисячі. Столиця поруч, люди на работу кожного дня їздять. 

В анфас козел виглядає максимально дивно
На багатьох будинках збереглися дерев'яні вікна
Господарі цього будинку доводять, що старий фасад краще за пластиковий сайдинг

– А є такі, що здають своє житло в Києві та живуть в Козельці, – продовжує пенсіонерка під час екскурсії по вуличках. – Тут тихо, люди спокійні, природа чудова, є магазини, супермаркети, ресторан.

Звиваючись змійкою в Козельці, річка Остер переживає не найкращі свої часи. Вона покрита болотно-зеленим килимом з водоростей – відмінна інстаграмна картинка, та й годі.

– Обережно! – кожен раз попереджає Людмила Миколаївна. – Під ноги обов’язково дивіться! Тут кропива, все заросло. Можуть бути вужики, ще щось повзає.

Останніми роками у річки багато проблем, але виглядає вона чарівно

Береги, вкриті густою, соковитою зеленню, схожі на джунглі, але в самій річці життя з кожним роком все менше. Остер, ліву притоку Десни, перетворили на низку каналів зі шлюзами.

– Коли я мала була, річку чистили, але потім перестали, – розповідає Бондар. – Декілька років тому вся риба померла, такий запах страшний був. Повилазили черепашки, раки – все померло. 

Але зараз люди купаються. Скажіть, хіба не гарно у нас тут?!

Міст, що веде на хутір Олексіївщина, де була садиба фаворита імператриці

Колись, згадують козельчани, до них приїжджали туристи з Києва і Москви. Ставили намети на березі річки, плавали у воді, багатій на йод і залізо. Купували у місцевих домашні яйця, молоко, овочі та фрукти.

Ідилія закінчилася в 1986-му після вибуху на Чорнобильській АЕС – страх радіації поставив крапку на привабливості тутешнього ландшафту для радянських мандрівників.

[UPCLUB]

Віра в бога і КПРС

У музеї історії ткацтва Чернігівщини, який орендує кілька кімнат в непримітному адмінбудинку біля козелецької дзвіниці, є один екземпляр, що вибивається із загальної тематики.

На величезному полотні, написаному олією в 1967-му році художником Солодовніковим, зображені люди, які зібралися на фермі колишнього колгоспу "Авангард".

Свинарка, доярка, завгосп, бригадир трактористів та інші відповідальні особи застигли в момент обговорення чергового рішення пленуму ЦК КПРС.

Та сама картина, через яку ледь не посварилися козельчани

– Картина висіла у клубі, – згадує директор музею ткацтва Лариса Бригинець. – Коли клуб почав валитися, люди, чиїх родичів зобразив автор, хотіли розтащити її собі додому. 

Тоді райком партії вирішив передати полотно в музей, щоб зберегти. Воно – велике, ми його ніде більше не можемо повісити, в наші фонди воно ніде не влізає.

Ціни на квитки в музей символічні. 10 грн для дорослих, 6 грн для дітей

Всупереч паспортним даним Ларису Бригинець все життя називають Лесею. Друге ім'я, яке стало головним, їй дала бабуся на честь Лесі Українки.

Пропрацювавши агрономом, в 1989 році Бригинець прийшла в музей, і пізніше стала його директором. Тепер вона знайомить туристів зі спадщиною місцевих майстринь.

– У нас їх і зараз багато. Козелець завжди славився своїми рушниками, серпанками. Для Козелецького району властива така техніка, як хрестик-обманка: вишивається поле, а узор начебто складається з дірочок, – показує вона.

За допомогою такої техніки виконання в Козельці вишивали і сорочки

З кінця 80-х експозиція музею знаходилася в сусідній Вознесенській церкві, побудованій у 1866-1874 роках.

У минулому в маленькому Козельці крім головного собору було ще п'ять церков і синагога. Сьогодні на вісім тисяч населення тут чотири православних храми і молитовний будинок адвентистів.

Відреставрована Вознесенська церква стоїть у самому центрі СМТ
Миколаївська церква 1781-1784 років, відновлена після розвалу СРСР

Народжених у Козельці завжди оточувала віра. У бога або ж у КПРС.

– Ми виросли коло собору (Різдва Богородиці – УП), – розповідає Лариса Бригинець. – Завжди чекали, коли його відновлять. Заглядали у вікна, у той склеп, де Наталка (Разумовська – УП) похована. На колокольню піднімалися, але її верхня частина також була зруйнована. 

Ми тоді більше атеїстами були, але собор для козельчан завжди був чимось неймовірним.

Собор Різдва Богородиці потрапив на пам'ятну монету номіналом 10 гривень

– Люди боялися показувати свою релігійність, – додає Людмила Бондар. – Батько був комуністом, мама тайком повезла мене у Данівку. Там невеличка хатинка була, де нас з братом тихенько похрестили.

Коли у 1987 народилася моя донька, вже у нашу Миколаївську церкву в Козелець прислали священника. Її тоді ще не відкрили, тому він вдома у нас хрестив.

Покорщина

Обійти пішки весь Козелець не так-то просто.

– Колись давно по вулицях їздив автобус, ми його "п’ятикопка" називали, бо квиток п’ять копійок коштував, – розповідає Людмила Бондар. – Тут було багато підприємств, люди їздили з одного кінця в інший на работу. 

Зараз транспорту нема, є тільки хлопці-таксисти, які на туристах підробляють. А у людей багато велосипедів. 

Типовий для провінції транспорт

Місцеві ділять Козелець на чотири основні частини: Київську слободку, центр, Чернігівську слободку і Покорщину, в якій, поки ще не пізно, обов'язково потрібно побувати приїжджим.

– Ось, раніше тут імператриця зупинялася, а зараз така страшилка! Бомжі тепер живуть, – показує пенсіонерка на занедбаний будинок з претензією на палацову архітектуру.

Головний будинок садиби Покорщина в жалюгідному стані
Ампірний портик – рефлексія на тему багатого, аристократичної життя

У 18 столітті садиба Покорщина належала київському полковнику Юхиму Дарагану та його дружині Вірі, сестрі Олексія та Кирила Розумовських. Віра отримала маєток як посаг від матері, Наталки. А до того тут відбувалися дивні речі (хоча це не точно).

Згідно з легендою, в церкві, яка стояла раніше в Покорщині, але до наших днів не збереглася, таємно повінчалися імператриця Єлизавета Петрівна і Олексій Розумовський.

У церемонії брали участь місцевий священик і Розумиха, мати Олексія, яка, щоб не вдарити в бруд обличчям, купила будинок у Покорщині спеціально для зустрічі Єлизавети під час її турне Україною.

Так звана "кам'яниця Дараганів", в якій була комора
Усередині кам'яниці ластівки, графіті та сміття

Попри охоронний статус пам'ятника архітектури національного значення, комплекс маєтку Покорщина продовжує руйнуватися.

Поки ж бувалі козельчане з гордістю розповідають, як в 1975 році кіношники з "Ленфільму" знімали тут "Зірку привабливого щастя" про декабристів і їхніх дружин.

– Ми тоді були школярками, бігали на перервах дивитися зйомки, – згадує директор музею ткацтва Лариса Бригинець. – Вертольот розкидав зверху бумажки замість сніга. Потім вже подивилися кіно – дійсно як справжня завірюха. Дуже схоже.

"Де там Гагарін летить?"

Зацвіла і бездиханна в серпневу спеку річка Остер – перше, що впадає в очі, коли в'їжджаєш в центр Козельця по невеликому мосту. Вона ж – останнє, що бачиш, коли залишаєш одну з колишніх вотчин Розумовських.

У такій воді продовжують купатися і ловити рибу

Колись, кажуть місцеві, прямо в річці били потужні джерела, а на її берегах були млини. Сьогодні згасла притока Десни уособлює весь сучасний Козелець: тут тихо, спокійно, є про що згадати, є що показати і є, що потрібно врятувати і зберегти.

Будинок Київської полкової канцелярії в Козельці. 1756-1765 роки
У будівлі канцелярії перебували НКВД і гестапо під час Другої Світової
У 1958 році тут розмістили бібліотеку, яка працює досі

У минулому дорога з Києва на Чернігів і далі, на Москву, пролягала через сам Козелець, але будівництво шосе в об'їзд посунули СМТ на узбіччя суспільної уваги. З іншого боку, цей асфальтобетонний гак, який зробила траса E95 біля райцентру, допоміг законсервувати залишки справжньої української глибинки.

"Фури не ганяють туди-сюди – і колокольня перестала валитися, – знаходять позитив у своєму трохи відокремленому розташуванні козельчани. – А ще повітря чисте".

Фантомні болі, пов'язані з радянською топонімікою

Коли пенсіонерка Людмила Бондар вдивляється в ясне нічне небо, вона згадує те, що по ідеї пам'ятати не може. У квітні 61 року її, дворічну малечу, батько перед сном виніс на руках на вулицю.

– Огорнув мене в одеялко, і ми дивилися, де там Гагарін летить? – посміхається пенсіонерка.

Тепер там, де літав перший космонавт, в темну, матову ніч вона може розгледіти супутники Starlink Ілона Маска, що рухаються стрункою перловою ниткою. Але нову інформаційну еру Людмила Миколаївна зустрічає по-старому: з кнопковим телефоном і відсутністю інтернету в її провінційному, але не порожньому житті.

Внучка "куркуля", що став начальником міліції, і дочка голови колгоспу, Людмила Бондар продовжує жити біля річки і вишивати, виявивши в собі гени козелецьких майстринь.

Картина біля каміну, на центральній стіні в будинку Бондар

Попри ностальгію за своєю молодістю, до сюжетів з радянського минулого жінка не звертається. Ратуші та площі європейських міст, любовні сцени на тлі садиб і озер з лебедями, музиканти зі скрипками в середньовічному вбранні – у виборі тем для вишивки проглядається тяга Бондар до аристократизму, який торкнувся її малої батьківщини в 18 столітті.

Минулим Козельця і своїх предків Людмила Миколаївна цілком задоволена. Але для повного щастя їй не вистачає кількох речей, яких вона очікує від майбутнього.

Антиковідна маска, яку Людмила Миколаївна зробила своїми руками

– Напишіть, що в нас тут на вулиці Набережній асфальт останній раз клали, мабуть, ще в "сімдесятих", – просить вона. –  Дуже хочеться, щоб ям не було та калюж після дощу, через які діти у музичну школу ходять. Та щоб освітлення на вулиці зробили.

А ще я ніколи не була закордоном. Завжди мріяла у Франції побувати, але… Хто знає? Може ще получиться. 

Євген Руденко, УП