"А якщо прилетить? То не повезло". Як виглядає війна на столичному іподромі

Ольга Кириленко — Субота, 2 квітня 2022, 16:00

24-го лютого війна прийшла не лише в українські міста, на теплі кухні та занедбані роками підвали.  

Вона просочилася і в Миколаївський зоопарк, який через скруту просить українців купувати квитки на заочні візити. І в притулок "Сіріус" на Київщині, який опинився в блокаді окупантів. І ще в один зоопарк на Київщині – "12 місяців", який просив про "зелений коридор".

І в харківський Фельдман-екопарк, де росіяни розстріляли 2 волонтерів, які прийшли нагодувати тварин.

Війна просочилася до слонів, собак і ручних альпак – особливо небезпечних "військових об'єктів".

12-го березня черга дійшла до столичного іподрому, де живе 320 коней. Іподром звернувся до своїх Фейсбук-підписників зі словами: "Деякі власники кинули своїх коней – небайдужі українці, допоможіть нам грошима чи кормами".

І небайдужі українці, як це завжди стається в критичних ситуаціях, допомогли. На їжу тваринам швидко зібрали близько 200 тисяч гривень. Але чи буде де надалі їжу купити – невідомо. 

Хоча зараз найкритичніша ситуація з тирсою – її ні в кого нема, – пояснює УП стан справ заступниця директора Київського іподрому Ольга Бондар. – Багато коней стоять на голій підлозі або на дуже брудній тирсі. Це шкідливо для їхніх копит.

Що буде з покинутими тваринами? Чи відчувають вони війну? І чи готовий Київський іподром прийняти допомогу з російського Саратова? Про це – у репортажі "Української правди".

***

У такі місця, як іподром, війна приходить із запитанням: "Як зберегти коней?". 

У мирний час сіно та корм для тварин підвозили поступово й залишали на складах. Техніка безпеки забороняла зберігати їх у стайнях, адже у разі пожежі, чи (що нині актуальніше) артобстрілу, займання відбудеться за лічені хвилини. 

Але вимоги воєнного часу вносять свої зміни. Їжу фізично треба кудись складати.

 – Оце все, що ви бачите, – показує Ольга Бондар на тюки сіна біля кожного боксу, – було завезено з початку війни. Так у кожній стайні й на кожному складі. 

З-за спини Ольги визирає спокійний, темно-коричневий кінь на ім'я Глагол
Фото: Євген Будерацький та Ольга Кириленко, УП

Працівники іподрому щодня двома машинами їздять у всі можливі точки продажу їжі в Київській області. Бо, по-перше, невідомо, скільки ще триватиме війна та які напрямки будуть безпечними; по-друге, частину коней відтепер має утримувати сам іподром, а не їхні власники. 

Бо люди просто втратили роботу, – пояснює Ольга.

Принцип роботи столичного іподрому, який за своєю суттю є державним підприємством, такий: іподром здає коневласникам в оренду бокси та опікується їхніми кіньми. Фактично, просто доглядає за чужими тваринами.

Місячне утримання обходиться коневласнику приблизно в 6 тисяч гривень: 3 тисячі – на приміщення та догляд і 3 тисячі – на їжу. Це трохи менше третини середньої зарплати по Києву або вартість оренди однокімнатної квартири у віддаленому районі.

Усі коні, розповідають на іподромі, добре відчувають війну 
Найбільше тварини лякаються звуків вибухів

Щонайменше 30 коней з 320 уже перейшли під повну опіку іподрому – 20 від коневласників і 10 від кінного заводу на Полтавщині, який з початком вторгнення просто перестав виходити на зв'язок. 

Серед нових жителів іподрому вже є евакуйовані з Ірпеня, Бучі, Гостомеля та Броварів. Бо кулі не облітають нікого.

 ***

Це Екстрім-віз, – знайомить нас Ольга зі спокійним рудим конем, що періодично підсуває свій мокрий ніс до решітки. – Французький жеребець, з рисистих порід. У мирний час усі дівчата-аматори – його! Бо він великий, лінивий і любить ласку.

Після відкриття боксу Екстрім-віз намагається висунути за ґратки не лише ніс, а й передні копита. На що Ольга подає нам сигнал – не випускати. 

Він стоїть у стайні для рисаків – коней, яких зазвичай запрягають у бігові качалки. У мирний час типовий день рисаків складається з трьох прийомів їжі, чистки та тренувань по 40-50 хвилин на доріжці. 

Нині ж вибір занять їхніх невеликий – стояти в боксі та гуляти в леваді. Жодних тренувань наразі немає. Порції їжі, відповідно, зменшені. 

А це – Громобій, він уже на пенсії, йому 13 років, – представляє нам Ольга ще одного коня. – З ним ми виграли все, що можна в Україні – це називається тричі вінчаний. 

Громобій так само спрямовує свої копита й ніс до виходу з боксу, щойно його відчиняють, але безуспішно – жодних тренувань.

З останнього виступу в Чехії Громобій повернувся з травмами ніг, тому йому і без війни жодні тренування не світять 

Єдиними шумостворювачами під час нашого візиту в стайню рисаків є хіба ми самі – коні стоять надтихо. Не тупають, не іржуть і навіть сіно пережовують майже беззвучно.

Хоча війну вони відчувають, розповідає Ольга. Під час повітряної тривоги стоять спокійно, а як чують стрільбу, вибухи, то носяться по клітці. Більше за коней їх бояться тільки місцеві собаки – вони забиваються в кутки, душові і сидять там з піджатими хвостами.

Чим ближче звук, тим їм страшніше, як і людям. Єдина відмінність – у них немає підвалів і метро. 

На іподромі достатньо й однієї собаки, але тут приймають усіх, хто прибивається сам, або кого знаходять працівники
Місцевий пес на варті дефіцитних тюків сіна

***

Сама Ольга Бондар прийшла в кінний спорт ще дитиною – у 12 років. Починала з верхових коней у спортивній секції, а в дорослому віці, уже на іподромі, перейшла на рисаків. Правда, між цими життєвими періодами минуло чимало часу. 

У підлітковому віці Олині батьки поставили її перед вибором – математична школа чи коні. З акцентом на перший варіант, бо "нащо це робити, якщо ти все одно не будеш олімпійською чемпіонкою?".

Після математичної школи був університет, заміжжя і дитина.

А коли сину було три роки, мені почали маритися коні, – пригадує жінка. – Я прийшла на іподром просто покататися верхи. Потім дізналася, що можна ще їхати в качалці – і мені так сподобалось! 

Так Ольга залишилась на іподромі рядовою працівницею і "доросла" до заступниці директора. Коні перестали бути маренням і стали рутиною. Тепер вона знає майже всіх тутешніх тварин та їхніх власників. Останні телефонують кожні 10-15 хвилин. 

Ольга Бондар не має власного коня на іподромі, але на тутешніх тваринах активно бере участь у змаганнях рисаків

Під час чергової вібрації телефона Ольга перекидається кількома словами з людиною по той бік слухавки, а потім трохи розгубленим голосом каже: "Це був саратовський іподром".

 – Хочуть допомогти, – продовжує вона обережно, остерігаючись чи то власного голосу, чи то нашої реакції. – Це перший дзвінок з російської території, до цього дзвонили з усього світу. 

Ольга не знає, як реагувати на цю пропозицію, та і сумнівається в її надійності. 

Закриваючи тему з Росією, зізнається, що більше ніколи не зможе спілкуватися зі своїми російськими друзями, точніше, з тими, хто колись цими друзями були.

Я вважаю, що кожен з них винен у тому, що відбувається. Своїм багаторічним мовчанням, пасивністю. Цього пробачити не можна, – впевненіше промовляє вона.

[UPCLUB]

***

Навпроти стайні рисаків стоять верхові коні, на яких тренуються спортсмени та їхні діти. Усе приміщення утримує відомий ветеринар Анатолій Левицький – він платить оренду, шукає тваринам їжу та навіть тренує дітей.

На сайті Всеукраїнської федерації кінного спорту можна знайти новини про успіхи спортсменів і коней, які представляють його стайню. 

Так стайні виглядають зсередини. Кожен кінь має свій бокс

Загалом на іподромі є три групи верхових коней: спортивні, хобі-класу і прокатні. Останні, розповідає Ольга, постраждали від війни найбільше, адже їхні власники повністю втратили роботу. 

– Зазвичай верхові коні працювали не зранку, як рисаки, а після обіду, – пояснює вона різницю між режимами двох стаєнь. – У них немає чіткого графіку, кожен спортсмен приходить у свій час. Це десь з 11-ої ранку і до вечора, влітку аж до 22-ої години. 

З одним з верхових коней, Кейптауном, ми знайомимось у кінці стайні. До нього якраз уперше за тиждень прийшов власник – Олег.

Він дуже зрадів, бо думав, що його покинули, – ділиться чоловік.

На Кейптауні він їздить уже 2 роки. Розповідає, що спершу вони нібито швидко знайшли спільну мову, а потім кінь показав свій характер: "Він – дуже, дуже вредний!".

Кейптауна на тлі всіх коней вирізняє зачіска – він має маленькі гульки по всій гриві

Як і всі тварини навколо, кінь Олега нині перечікує війну – стоїть у стайні, жує сіно, моркву, яблука та виходить на прогулянки. Жодних стрибків у нього наразі немає. Єдине, що його вирізняє, те, що його власник не поїхав з Києва. 

 – Усі мої родичі виїхали, а я, якщо і поїду, то з ним. Для цього треба наймати фуру, а це складно, дорого, тому я поки що буду тут, – пояснює свій вибір Олег. 

На весь Київський іподром залишилось лише 20 коневласників і працівників з приблизно 120 у довоєнні часи. Серед них, окрім Олега, є ще й Іванна, яка ходить сюди з трьох років. 

У день нашого візиту, у коридорі між стайнями вона тренує бурого коня на ім'я Подарок. Працює з ним на корді, спеціальному довгому повідку, чистить, вигулює і годує.

 Його власниця через війну поїхала за кордон, але ж його шкода, за ним має хтось дивитися, – пояснює Іванна, погладжуючи коня. – Бачте, він он кусається трохи! 

Подарку пощастило, що його є кому доглянути

Сама Іванна не їде з Києва саме через коней – має на іподромі двох своїх, Чуткого і Баларана. Щоб їх вивезти, треба транспорт або місце в чужій вантажівці – поки що їх знайти не вдалось. 

– А без них я їхати не готова. Як же я їх покину? – наостанок каже дівчина.

***

Плану евакуації в іподрому немає, точніше усіх коней вивезти неможливо. 

На запитання, що ж буде в разі прильоту бомби або снаряду, Ольга Бондар спокійно відповідає: "Значить, не повезло".

Усе, що можуть зробити працівники у випадку обстрілу, це відчинити стайні. І тоді – виживуть найсильніші. 

Ольга Кириленко, УП