Разум

Бідні, бо дурні. Дурні, бо бідні.

Так кажуть у народі. Тож головна причина наших проблем добре відома.

Питання в тому, що робити із цією дурістю. Є два традиційних підходи до означеної проблеми.

Перший – любити дурість.

Цей підхід був популярним у середньовіччі, за доби феодалізму. Читайте "Похвалу глупоті" Еразма Роттердамського.

Руїна триває дотепер, як влучно зауважили брати Капранови.

Згадайте, що ви сьогодні "лайкали" у Фейсбуці. До речі, як зветься один із найпопулярніших розважальних інтернет-ресурсів про політику?..

Дурість у нас вважається нормою.

Люблять не розумних, люблять нормальних.

Розумних, навпаки, ненавидять. За ненормальність.

Спробуй казати й жити не так, як усі – почуєш: "дуже розумний", "розумний знайшовся", "нам розумних не треба".

Кожна фраза – комплімент, від якого плакати хочеться.

Розруха в головах, казав професор Преображенський. І тільки наполеглива самоосвіта кожного свідомого українця допоможе здолати головну руїну.

Отже, другий підхід – учитися бути розумними.

Бути розумними по суті, не тільки по формі. Ефективно розвивати й реалізувати свої можливості та ресурси.

Не мавпувати чужий розум "культами карго", на зразок "економічних реформ" чи "громадянського суспільства" за чужі гроші.

Жити власним розумом.

У своїх судженнях прислухатися до внутрішнього голосу розуму та совісті, не оглядаючись на "єдино правильну точку зору" від улюблених авторитетів і авторитетних улюбленців.

Абстрагуватися від любові та ненависті.

Поважати інакомислячих, незважаючи на гнів. Критично ставитись до "своїх", незважаючи на любов.

Бачити очевидне, не ігнорувати факти.

Вірити в міру розумного.

Свого часу я написав для "Молодої нації" нарис про те, що всі популярні протестні рухи в Україні є консервативними в гіршому сенсі цього слова. Вони спрямовані на консервацію існуючого стану речей, бо не мають позитивної програми чи, у кращому разі, спрямовані на просте самозбереження.

Першу скрипку в протестній симфонії грає влада, її "революція згори".

Парадоксально, але найпомітніші бунтарі та революціонери – це люди, які не хочуть і не вміють жити по-новому. Це банальна мімікрія, маніпуляція з емоціями людей. Іноді й самообман.

Як довели соціологи, в Україні найбільш впливовими інституціями є церква та ЗМІ.

На мою думку, це пов'язано з тим, що вони торгують найпопулярнішими товарами: церква – любов'ю, ЗМІ – гнівом.

На любові та гніві заробляють гроші, політичний капітал, авторитет.

Гроші, до речі – це еквівалент того, що ми виробляємо.

Тому ми гніваємось на багатство. Для одних гроші означають любов, і вони ревнують, бо багатим дісталося більше любові. Інші монетизують свій гнів, зневажаючи чужий труд при його відчуженні для подальших спекуляцій.

Перевиробництво дурості спричиняє інфляцію. І навіть така потужна структура, як Міжнародний Валютний Фонд, не зможе довго рефінансувати нашу дурість.

Рано чи пізно шило вилізе з мішка, як сталося в Греції – від давніх мислителів якої, до речі, ми отримали в спадок апологетику любові.

Усупереч здоровому глузду, перевиробництво гніву та любові в Україні майже не знецінює ці товари. Можливо, тому що росте попит.

Гнів та любов, а також блеф, замішаний на них, успішно витісняють усі інші цінності з усіх сфер людського життя.

Це означає, що реальних цінностей у житті українців стає все менше. Емоції скороминущі. Зусилля, вкладені у вираження емоцій, не є інвестицією в майбутнє.

Люблячи без розуму, убиваємо себе. Адже про любов судять по її плодам.

Любов двох людей не є справжньою, якщо не створюється сім'я, якщо не виховуються діти. Кохання поза сім'єю є розпустою.

Любов однієї людини до самої себе є справжньою лише в сполученні з розумом, коли людина любить жити, трудитися, творити добро. Самолюбство без розуму є тупим егоїзмом.

Чому тоді ми підміняємо громадське життя колективними оргіями гніву та любові, заздалегідь знаючи про безплідність голих емоцій?

Чому у вітчизняних корпораціях платять за лояльність, а не за якість роботи?

Чому легко зібрати групу за інтересами, особливо протестну – але до справжніх діл охочих жменька?

Чому будь-яка українська влада більше шукає винних, ніж працює?

Чому ставлення українців до держави вимірюється її "соціальністю", платою з бюджету за любов?

Чому на міжнародній арені Україна поводиться, як мале дитя: вимагає любові до себе замість посилення власної конкурентоздатності?

Відповідь на ці питання проста: ми занадто багато любимо себе й гніваємось на себе, але не міняємо себе.

Треба самовдосконалюватись.

Поки ми судитимемо про добре й погане відповідно до почуттів гніву та любові, доти залишатимемося злиденними рабами своїх примх.

Будьмо ж розумними, адже це й означає бути людьми – Homo Sapiens.

Юрій Шеляженко, редактор газети "Правдошукач", спеціально для УП