Катерина Левченко, міжнародний жіночий правозахисний центр "Ла Страда – Україна", для УП
Актуальною проблемою для України є протидія та зупинення катувань, особливо з боку правоохоронних органів, а також нелюдських та таких видів поводження та покарання, що принижують людську гідність.
Натомість саме життя свідчить про їхнє широке розповсюдження в державі. Невтішні дані соціологічних досліджень, скарги тисяч потерпілих громадян, висновки міжнародних організацій, діяльність правозахисників та досвід мобільних груп із моніторингу дотримання прав людини в діяльності органів внутрішніх справ... Тих самих мобільних груп, які, нажаль, ліквідовані новим керівництвом МВС (!).
Одним із механізмів протидії цьому явищу та контролю за діяльністю установ закритого типу, де й найчастіше й відбуваються злочини катувань, є реалізація положень Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження та покарання.
Протокол переслідує дві цілі:
1. Створення системи та незалежних механізмів національного контролю, який здійснюється незалежними національними та міжнародними органами, за місцями відбування покарань, з метою попередження тортур та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність випадків поводження та покарань, стаття 1.
2. Створення глобальної системи регулярних відвідувань, що здійснюються незалежними міжнародними та національними органами, місць, де знаходяться позбавлені волі особи, з метою недопущення катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання.
Для цього в системі ООН створюється підкомітет із недопущення катувань, який виступає координуючим органом.
Україна ратифікувала цей протокол ще в 2006-му році. Але більш ніж за чотири роки так і не створила механізмів його реалізації, а точніше - національних превентивних механізмів попередження катувань.
Уповноважений ВР із прав людини ще в тому ж 2006 році відмовилася від роботи в цьому напрямі, що зафіксовано стенограмою круглого столу, який проводився 22 грудня у Верховній Раді.
Тож ініціативу у свої руки взяли громадські організації та міністерство юстиції, які протягом 2008-2009 років спільно розробили законопроект про національний превентивний механізм попередження катувань.
Він передбачав реальне залучення громадськості до здійснення відвідування місць позбавлення свободи шляхом створення моніторингових груп в усіх областях України, які координувалися невеликим, у 6-8 осіб, Комітетом проти катувань, який мав би складатися з експертів.
Але раптом цей законопроект зник.
Ніби то його й не існувало зовсім. Ніби то він не надсилався на погодження в центральні органи виконавчої влади. Ніби то й не було широких громадських обговорень.
Зник, як і паростки громадського контролю за діяльністю органів внутрішніх справ, разом із ліквідацією Управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС.
Зник.
Але на його місці раптом "із нізвідки" з'явився зовсім інший законопроект. З іншою назвою. І головне - з абсолютно протилежним змістом.
Його назва, як витікає із проекту, - уже не про створення національних механізмів попередження катувань, а "Про внесення змін до закону "Про Уповноваженого ВР із прав людини". Ні-ні, ним не подовжується ще більше термін діяльності омбудсмена, і не дозволяється готувати щорічні доповіді раз на три роки, як то витікає вже з усталеної практики.
Цим законопроектом Уповноваженому ВР із прав людини пропонується "здійснювати регулярні відвідування місць тримання затриманих попереднього ув'язнення, установ виконання покарань та установ примусового лікування та перевиховання, психіатричних лікарень, опитувати осіб, які там перебувають, та отримувати інформацію щодо умов тримання з метою забезпечення дотримання прав людини та попередження катувань...".
Тобто фактично займатися тим, від чого та ж сама омбудсмен відмовилася - бути одним із національних механізмів попередження катувань.
Але особливий подив громадськості викликав пункт 8 пояснювальної записки до цього законопроекту. Він дуже короткий: "проект акту не потребує консультацій із громадськістю".
Що спонукало його розробників сформулювати такі висновки?
Бажання поспішно відрапортувати, що "все виконано"? Нерозуміння суті проблеми? Побоювання громадської критики? Чи це таке правило побудови нової країни, без людей і без консультування із громадськістю?
Кому потрібно нагадати, що світова практика організації діяльності національних превентивних механізмів передбачає максимально широке залучення громадськості не лише до процесу розробки та впровадження цих механізмів, а й до виконання ними своїх функцій?!
Що підготовлений законопроект не є верхом досконалості?
Що він не враховує всіх місць несвободи, тобто залишає такі, які будуть поза моніторингом?
Що він містить удаване посилання щодо відсутності потреби в додаткових видатках із держбюджету на здійснення контролю за цими місцями?
Що він не враховує принципів діяльності установ по моніторингу, як вони сформульовані у Факультативному протоколі?
Що він містить дуже дивні пропозиції щодо внесення змін до 14-ї статті закону "Про Уповноваженого ВР" про те, що він (вона) "зобов'язаний додержуватися Конституції й законів України, інших правових актів, Факультативного протоколу до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання, інших чинних міжнародних договорів України..."?
Чого виділили один документ, не назвавши інші? Та й чи потрібне це?
Де ж логіка побудови нормативно-правових актів?
Чому проект закону не потребує погодження з мінпраці та соціальної політики, у віданні якого знаходяться установи для осіб з обмеженими можливостями, які при всьому бажанні не можуть, внаслідок свого фізичного стану, покинути їх, фактично перебуваючи під повним контролем держави?
Є в громадськості й інші питання, які б хотілось задати розробникам законопроекту.
Тим більше, що Факультативний протокол був ініційований та розроблений неурядовою організацією - Асоціацією проти тортур, за ініціативою якої була в 1987 році прийнята і Європейська конвенція по попередженню тортур та нелюдських або принижуючих гідність видів поводження або покарання.
Тож громадські обговорення цього, та багатьох інших законопроектів, потрібні!
І це не лише моя поодинока думка. Але якщо згадати обіцянки ще й "почути голос кожного", то хотілось би, щоб до неї також прислухалися!
Катерина Левченко, спеціально для УП
