Анатомія прибюту або навіщо українцям політична опозиція

Середа, 21 вересня 2011, 13:49

Суспільство мусить тримати за горло не тільки владу, але і опозицію...

Краще за колишнього представника колишнього президента України в Верховній Раді сказати важко. Він був лаконічним, але відвертим до втрати політкоректності по відношенню до політичних побратимів – "шантажистка". Це пан Безсмертний про Тимошенко.

З тих пір минуло досить часу, і всі, хто має бажання, можуть легко знайти купу прикладів часів давніх і "новітніх", які є ілюстрацією на користь дефініції авторства пана Романа.

Остання "подія" такого штибу – заява-заклик заступників лідера БЮТу Турчинова і Немирі до країн ЕС відмовиться від угоди про асоціацію з Україною через політичне переслідування Тимошенко. Це не щось інше ніж зрадницька позиція "лідерів" політичної опозиції.

Вже якщо харківські угоди Януковича-Медведєва вони називають зрадою національних інтересів України, то що можна сказати про їх власну позицію? До чого вони закликають?

Вони закликають відмовиться від чи не першого за часів незалежності масштабного реального кроку, що може зробити Україна на шляху до Європи.

Вони вчинили як справжні більшовики зразка 1917 року – війна до "переможного кінця", тобто до перемоги БЮТу на внутрішньополітичній арені і "кінця" реальній європерспективі для України в досяжному майбутньому.

Безглузді у стратегічному сенсі харківські угоди, незважаючи на те, що там йдеться про 2042 рік, за великим рахунком, спрямовані у минуле. Вони були потрібні керівництву РФ радше для внутрішнього пропагандистсько-піарівського вжитку – продемонструвати російському виборцеві міфічне повернення частини території Криму до РФ.

Щодо зовнішньополітичного виміру цього питання, то всі чудово усвідомлюють, що жодної "здачі Криму" Росії насправді не відбулось. Краще за всіх це розуміють в РФ.

Солідні геополітичні гравці, партнери-конкуренти РФ, радіють з цього приводу: "чем бы дитя не тешилось, лишь бы не плакало…", тобто не робило якихось по-справжньому серйозних кроків, що могли б зачепити ключові інтереси США чи ЕС у регіоні, чи суттєво порушити існуючі баланси сил.

Навіщо ці недолугі угоди були потрібні президенту Януковичу – взагалі важко сказати. Економічна складова угод, у сенсі можливого зиску для країни, сумнівна. Щодо політичної – і говорити годі. Не виключено, що хотіли домовитися про щось інше, а вийшло як завжди.

Принаймні сьогодні правляча партія на чолі з президентом Януковичем почала проявляти певний здоровий глузд у цьому газово-флотському питанні.

У будь-якому разі харківські угоди спрямовані у минуле, у тому числі, і через те, що до 2042 року вони не доживуть – це було зрозуміло і в квітні 2010.

Натомість угода про асоціацію з ЕС не тільки спрямована у майбутнє, це буде чи не першим реальним вагомим досягненням на цьому складному шляху.

Не одне покоління українських дипломатів, експертів, урядовців, політиків доклали зусиль і зробили посильний внесок. У тому числі, представники нинішньої влади й опозиції.

І що пропонується? – Відмовитися, скасувати, відкласти, поставити умовою звільнення когось із-під варти? Пропозиція всім нам за формулою "Жену отдай дяде, а сам иди...".

До речі, це точно відомо до кого: якщо не європерспектива, то митний союз? Чи не так?

Важко запідозрити керівників БЮТу у розумовій неповноцінності. Тоді що це? Пріоритет власних вузькопартійних інтересів, це ігнорування реальних інтересів суспільства, це готовність "боротися за мир у всьому світі доти, доки каменя на камені не залишиться".

Якщо говорити коротко, це ПРИБЮТ, його яскраве, наочне, неприховане проявлення.

Якщо колись тлумачення цього сучасного українського явища з’явиться у Вікіпедії, то воно могло б бути наступним:

"Прибют" – ідеологія і практика боротьби за владу між політичними силами авторитарного спрямування, що передбачає практично необмежений популізм, ігнорування реальних інтересів суспільства, застосування повномасштабного адміністративного ресурсу під час виборів, залучення до партійних лав та органів державної влади осіб, що мають сумнівне минуле, нехтування стратегічними інтересами країни заради короткотермінових політичних надбань, готовність задавати шкоди міжнародній репутації країни задля вирішення питань внутрішньополітичної боротьби.

Автор не претендує на вичерпність формулювання. Сюди можна було б додати і непрозорість дій як при владі так і в опозиції, низький рівень діалогу з організаціями громадянського суспільства і неурядовими аналітичними центрами, зокрема, правовий нігілізм, нехтування конституцією та багато чого іншого. За бажання список можна продовжувати.

Назву терміну, як відомо, дали дві політичні сили після невдалої спроби написати і затвердити таку конституцію, яка не тільки давала їм можливість поділити країну на двох, але мала всі шанси потрапити до книги якихось безглуздих досягнень.

Однак, було б примітивним і навіть заполітизованим спрощенням представляти сьогодні прибют як щось притаманне виключно ПР і БЮТу. Так, ці дві партії є не тільки найбільш потужними, але і внесок зробили найбільший у народження і зміцнення тотального прибюту в країні.

Але і інші намагались не пасти задніх. Наприклад, "Наша Україна". Прикладів прибюту авторства НУ можна навести безліч. Хоча при цьому, заради справедливості, варто підкреслити, що левова частина цих випадків безпосередньо пов’язана не стільки з партією скільки з людиною, яку партія делегувала на посаду президента країни.

Отже, вірус прибюту може вразити будь-яку політичну силу. Він здатен напівпаралізувати нормальне демократичне суспільно-політичне життя, якщо вчасно не зробити щеплення і не проводити регулярне профілактичне обстеження.

Хто це має робити? Ми. (Прохання не плутати з політичною силою чинного спікера ВР). Ми – це громадянське суспільство. На відміну від барона Мюнхгаузена, нам конкретно не до жартів – у нас насправді немає іншого виходу ніж самих себе витягувати з тої політичної багнюки тотального прибюту, у якій ми опинилися.

На відміну від цього реального і одночасно літературного персонажа, ми це здатні зробити, якщо усвідомимо деякі абеткові для політично зрілого суспільства речі.

По-перше. А чи взагалі потрібна нашому суспільству політична опозиція? Відповідь, начебто, очевидна. Незважаючи на відомі негативні тенденції останніх півтора років, ми, начебто, продовжуємо бути демократичною країною – то опозиція має бути.

Але якою вона має бути?

Відповідь теж, начебто, є очевидною. Опозиція має бути здатною запропонувати суспільству гідну альтернативу чинній владі. Гідну альтернативу може запропонувати тільки гідна опозиція. Така опозиція може народиться тільки під тиском суспільства.

Суспільство справді мусить "тримати за горло" не тільки владу, але і опозицію. Сказав би навіть більше – мусить тримати за горло у першу чергу опозицію. Чому саме так? Тому, що опозиція сьогодні – це влада завтра. Щоб мати гідну владу завтра, працювати слід сьогодні з опозицією.

Це у жодному разі не означає, що суспільство мусить припинити тиснути на владу у разі неадекватності її політики та нехтування реальними інтересами суспільства.

По-друге. Стратегічне завдання для українського суспільства полягає у тому, щоб створити таку систему відносин у трикутнику "влада – опозиція – громадянське суспільство", яка у першу чергу була б в інтересах суспільства.

Для цього громадянське суспільство має бути пильним. Воно не мусить беззастережно підтримувати/критикувати владу чи опозицію як таку, виключно через те, що це влада/опозиція.

Слід дивиться на конкретні дії чи то влади, чи то опозиції. Громадянське суспільство може і має примушувати всіма прийнятними у цивілізованому середовищі засобами і владу і опозицію до адекватних дій на користь громаді.

Для цього мусимо вичавлювати з себе і інших прибют по краплі. Якщо робити це регулярно, то можна легко обійтися без анестезії. Тим паче, що по-іншому цього і не зробиш – прибют належить до такої категорії явищ, що будуть завжди, його не можна ліквідувати. Але його можна і треба мінімізувати і обмежити.

По-третє. Значну позитивну роль у суттєвому обмеженні зони враження вірусу ПРИБЮТ може відігравати преса, тобто ЗМІ у цілому. Для цього вона має бути професійною і відповідальною перед громадянським суспільством.

Цитуємо інформаційне повідомлення: "Комітет із міжнародних справ Європарламенту не зміг виробити єдину позицію щодо України – розгляд резолюції відкладено.

На сайті Європарламенту доступна чорнова редакція резолюції, зареєстрована ще в липні. 

Цей варіант документа вигідний українській владі: у ньому немає згадувань про зміну запобіжний заходу у відношенні Юлії Тимошенко, є фрази про безумовне право України стати членом ЄС, а також про те, що ЄС має скасувати візові збори для українців і надати Києву більш чітку перспективу скасування візового режиму...".

Зверніть увагу на виділену частину речення – виявляється, що ця резолюція вигідна саме ВЛАДІ ?! Просте запитання – а чому не УКРАЇНІ? Чи хіба така резолюція не вигідна всім українцям?!

Коли все подається у форматі "свій – чужий", це розпалює політичне протистояння, шкодить інтересам всіх громадян України.

Такий підхід безвідповідальний. Більш того – такий підхід не є професійним.

Тому що при такому підході мусимо згадати і процитувати депутата-"радикала" Олега Ляшка: "Враховуючи все, що я пережив, працюючи опозиційним журналістом, я спокійно ставлюся до критики на свою адресу... Я добре знаю це, бо 16 років свого життя віддав опозиційній журналістиці, пишу і зараз".

Мені навіть не цікаво було б почути від автора, що таке ОПОЗИЦІЙНА ЖУРНАЛІСТИКА у його власному трактуванні. Він вже достатньо сказав. Колишній бютівець, виявляється, є носієм елементарного прибюту.

Адже журналіст, за Ляшком, це не той, хто мусить об’єктивно і неупереджено інформувати громадян, допомагати їм ліпше зрозуміти різноманітні суспільно-політичні процеси, представляти громаді як мінімум дві точки зору з болючих проблемних питань – влади і опозиції.

А краще ще і третю – незалежного експерта, бажано представника організації громадянського суспільства, зацікавленого у вирішенні питання на користь громади, а не у підвищенні рейтингу чи то діючого прем’єра, чи то політика з опозиційного табору.

До речі, все ж таки дещо хотілось би почути від пана Ляшка, опозиційного журналіста, який і зараз пише. Цікаво, яким є його особисте народно-депутатське ставлення до опозиційного водія тролейбуса, опозиційного вчителя, лікаря, опозиційного сантехніка, не кажучи вже про опозиційного (чи провладного – це не суттєво) прокурора, слідчого, суддю печерського суду Києва, начальника міліції і далі по списку?

А ще, за Ляшком, опозиційними/провладними у нас можуть бути і митниця, і податкова, і ветеринарна служба, і місцеве самоврядування, і ДАІ, і навіть заклади освіти.

Хто 16 років, хто ще довше – прибютівці різних партійних кольорів руйнують інститути держави, що мають працювати на кожного громадянина за гроші саме цього громадянина, що він сплачує у вигляді податків.

А потім самі ж лідери і ідеологи прибюту, а також рядові прибютівці публічно дивуються результатам власної діяльності/бездіяльності – суддя Кірєєв, до речі, один з таких результатів. Причому я не маю на увазі персонально пана Кірєєва.

Отже, приклади "опозиційності" (за філософією панів Турчинова, Ляшка, Немирі), на жаль, зустрічаємо на кожному кроці. І тоді виникає сильне бажання відповісти за філософією Фаїни Раневської.

Актрисі, як відомо, приписують афоризм "Пионеры, идите в ж...у!". Отже, залишається тільки піонерів поміняти на опозиціонерів. Це буде дещо неввічливо, але по суті вірно.

Сергій Максименко, для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування