Де ми? І що з нами сталося?
Українське суспільство розгублене – йдемо не туди. Що робити? – запитують. Шукають рецепти. А проте – всі ж відповіді давно відомі. От тільки існують вони трохи не там, де проблема. Тому щоб їх побачити – треба піднятися на рівень вище.
Що нами керує?
Ви ніколи не задумувалися над тим, які саме сили керують нашим життям? Адже їх не так вже й багато насправді – якщо мислити глобальними категоріями. По-перше – це об’єктивні закони матеріального світу – фізичні, хімічні, біологічні, математичні. А по-друге – суб’єктивна воля осіб, що його заселяють.
З одним, правда, зауваженням – в даному контексті "воля" – це трохи не те, про що іноді мріють українські націоналісти. Це не здатність завжди відстоювати власну точку зору – навіть якщо вона не правильна.
І не вміння жити без емоцій, одним тільки розумом.
Ми не про волю як рису характеру, а про волю, як філософську категорію, що полягає у здатності здійснювати самостійні вчинки, проявляти власну активність. Тому вона може бути не тільки нашою власною, але й належати іншим суб’єктам.
І навіть більше того – такою здатністю проявляти власну активність наділені всі без винятку живі організми, бо саме вона і є тією основною ознакою, що відрізняє живе від неживого. Ну, звичайно, якщо вірити Нобелівському лауреату Ервіну Шредінгеру.
От тільки в організмів нижчого рівня вона буває здебільшого несвідомою, інстинктивною. Але в людини підсвідомого теж вистачає – такого ж інстинктивного, як у нижчих організмів, та набутого від інших людей – чи то від власних предків, чи то від тих, хто тим чи іншим чином на нас впливав чи намагався впливати.
Так і отримуємо основні діючі сили, що керують нашим життям:
Вплив зовнішнього світу, який проявляється в дії об’єктивних законів матеріального світу та в проявах активності інших суб’єктів.
Наша власна воля та прояви її активності, зумовлені в свою чергу теж двома силами – як і тим, що ми добре усвідомлюємо, так і тим, що живе в нашому підсвідомому.
Останнє, в свою чергу, теж складається ще з двох частин – уявлень наших родичів і предків та впливу інших, сторонніх людей, що знову повертає нас до першого пункту, додатково доповнюючи його.
Це ж саме стосується і долі народів – вони теж підпорядковуються цим же закономірностями і їхнє життя теж визначається співвідношенням цих сил:
- впливу зовнішнього світу у вигляді його матеріальних законів та у вигляді дії інших живих суб’єктів безпосередньо на нас чи на наші уявлення;
- проявів нашої власної активності у вигляді свідомих чи несвідомих дій та прийнятих нами свідомих чи несвідомих рішень, які впливають на наші дальші дії.
От і виходить, що воля людини чи народу, його здатність здійснювати самостійні дії відповідно до власних цілей залежить не тільки від того, наскільки правильно і добре він знає і розуміє закони матеріального світу.
І не тільки від того, чи вміє він протистояти впливу інших суб’єктів, або й цілих народів, чи навпаки – використовувати їх в своїх цілях.
Але й від того, чи здатний він чимраз дужче усвідомлювати свої дії, переводячи частину раніше несвідомих уявлень у свідомі, збільшуючи таким чином свою здатністю здійснювати саме самостійні вчинки.
Для кожної окремо взятої людини це вміння часто пов’язане з вмінням сприймати те, що не подобається, переосмислювати і по новому його оцінювати. Те, що відповідає цілям, ми звикли вважати хорошим, воно нам подобається. Те, що не відповідає – поганим.
Однак будучи наділеними свідомістю, ми наділені здатністю ставити себе на місце іншого, а тому здатні зрозуміти й те, що в нас не викликає ніяких хороших почуттів.
Тоді, оцінивши не тільки "добро", але й "зло", отримуємо більш об’єктивну картину світу, яка більш точно відображає те, що в ньому відбувається.
А тому й отримуємо змогу керувати власним життям. Якщо, звичайно, не вдаримося при цьому в іншу крайність – не почнемо жити одним тільки тим, що ще так недавно люто ненавиділи.
Однак для цілого народу ця картина виявляється ще складнішою, так як залежить не тільки від кожної окремо взятої людини, але й від їхніх колективних уявлень, які часто формуються не стільки самими людьми, як їхніми лідерами.
Чому така ситуація?
Так, Тойнбі був правий – народ, що хоче бути успішним, має відповідати на виклики зовнішнього світу. Хоча, по великому рахунку, його життя підпорядковується не одним тільки зовнішнім викликам, але й іншим суспільно-політичним законам. В тім числі – і його власним прагненням.
Однак, якщо виходити саме з подібної точки зору, то безперечно – в цьому сенсі Україну цілком можна розглядати як країну, що вже систематично, протягом століть, не здатна сформувати адекватну відповідь на ті виклики, які отримує – починаючи, напевно, ще від вікопомної битви на Калці.
А тому, повертаючись до раніше окресленої нами схеми, можна спробувати виділити 4 можливих причини подібних невдач. Тих невдач, які щоразу опускали розвиток українського суспільства назад, навіть на нижчий, ніж перед тим, рівень:
1. Несприятливі фізичні умови зовнішнього світу. Ось тут нам нарікати, здається, гріх.
2. Надмірна активність (воля) інших народів, що зазіхали на нашу свободу. Так, безперечно, це пояснення ми любимо. Хто ж ще так поплакатися любить як не ми?
3. Нестача власної активності. Це пояснення теж популярне – однак більше не в національно-демократичному середовищі, а серед націоналістів. Так, зараз воно виплило з новою силою – ми були недостатньо вольові, погано боролися, багато прощали, недостатньо твердо наполягали на своєму. Що ж, може й так. Однак не будемо поки що робити передчасних висновків...
4. Нездатність розуміти об’єктивні закони зовнішнього світу. І, в першу чергу, – волю й прагнення інших людей. А тому – й нездатність жити свідомими реальними уявленнями, а не власними інфантильними комплексами чи нав’язаними кимось переконаннями.
І оскільки щодо перших трьох пунктів ніяких заперечень у нас не виникає, і все це вже давно обдумано-обговорено по сотні разів, але результату все-одно ніякого не дало, то давайте зупинимося саме на цьому останньому, четвертому пункті.
Чого нам бракує?
Так чого ж нам бракує? Саме цієї здатності сприймати не тільки те, що нам подобається. Вміння розуміти інших? Так, звичайно!
Однак не все так просто – достатньо згадати усіх тих українців, які в свій час вже пішли цим шляхом. Наприклад тих, які допомагали творити імперію. Ту, яка потім їх же і знищила.
Вони теж ніби як намагалися зрозуміти якийсь інший, відмінний від власного світ. Але замість того, щоб навчитися у будівничих Російської імперії організованості і вміння відстоювати власні інтереси, почали вірно їм служити. Тому що так легше і швидше.
Хоча насправді вміння розуміти інтереси і проблеми тих, чиї цілі відрізняються від твоїх власних, ще не означає, що неодмінно треба ставати таким же як вони.
Тому, прагнучи розширити свої уявлення про світ щоб стати більш владними над своєю волею (і долею), перш за все важливо навчитися саме цьому вмінню розуміти те, що тобі не подобається, залишаючись притому собою.
Тобто – уникати і фанатичної відданості ідеалам, що може призвести до фізичної чи моральної загибелі, але й уникати притому їхньої зради. І здебільшого так чинити ми не вміємо.
З цим у українців завжди було погано. Останній відомий приклад більш чи менш позитивного вирішення подібної дилеми – Данило Галицький. Його послідовники це вміння вже втратили.
Тому ще й досі вміємо мислити лише полярними категоріями. Ми або на Майдані, або серед його обпльовувачів. Інакше не вміємо. Не вміємо бути собою, не вміємо брати краще і від одних ідеалів, і від інших – так, щоб сформувати якесь власне, і вже реальне бачення.
Не вміємо спілкуватися з ворогами і не вміємо здобувати посади, залишаючись і далі собою. Хоча й були винятки з цього правила, як-от Петро Могила та Інокентій Ґізель.
От тільки за походження вони були не зовсім-то й українцями, якщо чесно. Як і митрополит Андрей Шептицький. Що, правда, не так вина українців, як наша біда. Ех, були же колись часи, коли не тільки українці, які жили на Україні, її любили…
Ігор Лубківський, для УП
