Чи є стратегія для Майдану і чому мирний спротив дієвий?

86 переглядів
18
П'ятниця, 29 листопада 2013, 19:40
Наталя Гуменюк
журналіст-міжнародник

Чи є сенс лишатися на вулицях? Як довго може тривати протест? Якою є роль опозиції? Чи можливо домогтися чогось без політиків? Що гірше - радикалізація чи маргіналізація протесту? І найбільш звична і популярна суперечка: чи дієвий протест без жертв і чи є відповідь на силовий сценарій?

Дискусії про подальшу стратегію чи перебіг подій на #євромайданах в Україні спираються на особисту інтуїцію, враження, лишаючи українські події відірваними від світового контексту. Однак масові виступи відбувалися й відбуваються по всьому світу й давно досліджуються соціологами.

У прогнозах на 2014 журнал "Economist" відніс Україну до країн з високим ризиком масових виступів. Тоді як відносно масштабні протести мали б торкнутися 60 країн.

Над цим матеріалом я почала працювати рік тому, коли вирушаючи в постреволюційні Єгипет та Туніс прагнула розібратися, як учасники масових виступів долають розчарування. Після Майдану 2004-го наступні акції в Україні видавалися неефективними, що лише посилювало апатію населення.

Останні роки на тлі велелюдних протестів, що прокотилися світом, але не завжди були дієвими, здавалося, що самі лише демонстрації – які в Україні систематизовано дискредитувалися усіма партіями шляхом підкупу учасників, - віджили своє.

Упродовж року в арабському світі, Туреччині, Росії, Польщі, Греції, Бразилії, США я спілкувалася громадськими активістами, політиками, теоретиками та соціологами, що вивчають протестні рухи, запитуючи про те, як мирний спротив працює у сучасному світі.

Результати дали привід думати, що в українців не так багато причин розчаровуватися у на перший погляд неуспішності акцій громадської непокори, які не слід плутати з системним відстоюванням власних прав.

                                        Розвінчувачки міфів

 У світі досі панує думка, що ненасильницький спротив не надто успішний. Американські соціологи Еріка Чіновет та Марія Стефан проаналізували 330 найбільших конфліктів з від початку 20-го сторіччя (з 1900 до 2006 року) і довели: мирний тиск населення на владу має удвічі більше шансів на успіх, аніж збройне протистояння. (Тоді як ненасильницька боротьба – це не лише застосування зброї, а й дії, які можна назвати неконституційними.)

"До ненасильницьких заходів долучається у чотири рази більшості людей: це жінки, старі, діти, люди, які б не наважилися на ризикованіші кроки. Завдяки цьому рух може використовувати більше тактик та стратегій. Загальний страйк завдасть чималої шкоди опоненту, тоді як повстанці не мають змоги вдатися до такого способу," - пояснює Еріка Чиновет.

Соціологи мають що заперечити й тим, хто нарікає на неготовність певної нації до активних дій, зважаючи на ментальність, історичний контекст: "Розглянувши такі параметри, як сила опонента, бажання і спроможність вдатися до репресій, регіон, історичний період, ми з'ясували, що жоден із цих факторів, в тому числі етнічність чи гомогенність населення, не впливає на шанси кампанії".

Дослідження також довело що саме мирний, а не насильницький спротив, має більше шансів на успіх, у протистоянні з репресивним режимом. Зброя в руках чи вандалізм дають владі привід застосовувати силу у відповідь.

Не Майданом єдиним

Один з найвідоміших польських художників, що займається політично ангажованим мистецтвом, Артур Жмієвськи об'їздив півсвіту фільмуючи мітинги. Під час розмови Жмієвськи запитує: "чому, наприклад, іспанський рух "Індігнадос", який виступає проти економічної політики, виводять на вулиці Мадрида мільйони людей. Але чи це призводить до системних змін?"

Подібні думки чула від активістів грецького руху "Окупуй Синтагму". Ті експериментували з впровадженням прямої демократії в Афінах, але через півроку згорнули наметове містечко.

Теоретики мирного спротиву пояснюють, що демонстрації та мітинги – лише одна із сотень стратегій. Неефективність однієї форми боротьби не означає неуспіх усієї кампанії. Якщо такий метод не діє, варто вдатися чи вигадати інший.

Чи не головний ідеолог мирного спротиву Джин Шарп нарахував 198 методів ненасильницького спротиву. Їх він поділив на три категорії: протести та переконання - мітинги, любування, усі способи донесення інформації від ЗМІ до написів в повітрі, нагороди-висміювання, "переслідування" певних особистостей, звукові кампанії, культурні заходи, не співпраця - політична й економічна: страйки, бойкоти, масові звільнення, відмови сплачувати податки, оренду, борги, остракізм певних персоналій, та ненасильницька інтервенція  - ненасильницькі рейди та захоплення території, створення альтернативних інституцій.

Політолог Харді Мерріман пропонує іншу класифікацію: населення робить те, чого від нього не чекають (виходить на вулиці, складає петиції) та коли населення не робить те, чого від нього очікують - бойкоти, відмова їздити в автобусах для чорних, тощо. За його словами, акції неучасті виявилися загалом дієвішими.

Якщо спиратися на наукову термінологію, то після незалежності в Україні лише одного разу була здійснена масштабна і системна кампанія громадянської непокори – Помаранчева революція  "України без Кучми" її підґрунтя. Решта акцій не мали системного характеру, чіткої мети, були разовими заходами чи просто спробами обуритися корупцією або нагадати про свої права.

На певному історичному етапі будь-яка тактика відживає своє, як це сталося з петиціями та розповсюдженням листівок. З часом опоненти цілеспрямовано дискредитують чи копіюють методи активістів. Об'єднавча символіка покликана продемонструвати наявність однодумців.

Після успіху помаранчевих стрічок Кремль ініціював подібну акцію з георгіївськими. Політичні партії в Україні дискредитували мітинги на Майдані. Хоча масові виступи людей в Єгипті, Тунісі, Туреччині, чи Бразилії чи не найкраще показують готовність населення до дій, здається,

золота доба цього феномену може виявитися у минулому.

Як Еріка Чиновет додає: "Під час Першої світової війна на Західному фронті тривала роками, бо армії з обох боків воювали за розкладом. Починали зранку, а ввечері розходилися по казармах."

Добрий диктатор та хороша міліція

Критики Помаранчевої революції твердять: якби не добра воля Леоніда Кучми, кривавого сценарію не уникнути. Так само можна згадати і про грузинського президента Едуарда Шеварнадзе, тунісця Бен Алі та єменського лідера Салеха. Усі добровільно відмовилися від влади.

Кажуть, Революції своїм успіхом завдячують не народним масам, а кулуарним домовленостям. "Кучма" злив Януковича, домовившись з Ющенком, ісламісти уклали пакт з військовими у Єгипті та Тунісі, та й очолюваний Нельсоном Манделою Африканський Національний Конгрес вів перемовини з режимом апартеїду.

Річ у тім, що рішення диктатора піти на поступки, вести переговори з тими, кого вони вважали слабшими – і є результат тиску. Без акцій ані поступок, ані перемовин не було б. Як вказують дослідження, стимулом для відмови від влади стає страх непослуху, невиконаного наказу власними службами безпеки.

Перехід правоохоронних органів на сторону населення, відмову стріляти по неозброєних учасниках демонстрацій теж не варто змальовувати в рожевих кольорах. Хай і телевізійна картинка у кожній країні показує дівчат, що дарують квіти озброєним поліцейським.

Стратегія мирного спротиву не передбачає миттєвого перевтілення військових на опозиціонерів. Сили безпеки тримаються на лояльності, тож успіх протестуючих ґрунтувався на умінні переконати сили безпеки в тому, що вони присягали на вірність не правителю, а Конституції чи Державі. Значення мали й дії, які не загострювали конфлікт між населенням і міліцією.

За правління військової хунти в Аргентині матері, чиїх дітей, було затримано, вийшли на площу не з закликами покарати винних, а питанням: "Де наші сини?" Сербський рух "Отпор", що чимало зробив для повалення режиму Мілошевича, показав поліції, що площі – їхні ж діти.

Рука Заходу

Деспотичні режими, які, зокрема, на Близькому Сході, часто підтримувалися Заходом, будь-які громадянські акції називають інспірованими чи то ЦРУ, чи урядом США. Факти твердять: штучно засновані рухи фактично ніколи не були успішними, не ставали масовими, не досягали "моментуму", виявлялися недієздатними в довгій перспективі.

Сербський "Отпор" таки отримував фінансову підтримку Заходу. Водночас протягом десятиліття до цього на Балканах тривала братовбивча війна, у якій все одно мала місце фінансова підтримка збройних рухів. Так само у новітній історії більшість успішних кампаній протистояли режимам, які були союзниками США: Ісламська революція в Ірані, режим Піночета в Чилі, Арабська весна, певною мірою боротьба з апартеїдом в ПАР.

Тиск міжнародної спільноти залишається серйозним важелем впливу, але найчастіше, як і у випадку з диктатором, іноземні уряди підтримують протести, коли ті стають всенародними та легітимними. Не без винятків: саме через брак міжнародного тиску протягом 90-х ігнорувалися мирні акції ісламістів у Єгипті, Алжирі, Йорданії. Для США та Великої Британії арабської весни не існує в Бахрейні, де місцевий режим підтримується Саудівською Аравією.

Уся американська традиція мирного спротиву заснована на русі за права чорних, який був в опозиції до істеблішменту. Афроамериканець Джейм Лоусон - один з найважливіших ідеологів ненасильницького спротиву у світі. У сорокові поїхав до Індії, вивчати досвід Магатми Ганді.

Повернувшись до США став викладачем Мартіна Лютера Кінг. Ще у 50-ті Лоусон був чи не першим критиком війни в Кореї, тоді як сьогодні багато в чому засуджує зовнішню політику США. Апологети "громадянської непокори" виступають проти збройної міжнародної інтервенції (Лівійська кампанія, Сирія), адже військова підтримка повстанців зброєю часом нівелює роль політичних діячів, які протягом років протистояли режимам. Тоді як дослідження Еріки Чиновет та Марії Стефан вказують: шанси побудувати державу засновану на верховенстві права більші в тих, хто прийшов до влади без насильства.

Все, що потрібно - час

Сирія – найсумніший розділ "арабської весни", але радше виняток, який підтверджує правило. "Сирійським активістам та політикам просто не дали часу", - говорить Бассам Ішак – сирійський політик і президент Національної ради сиріяків (сирійських християн), який протягом років виступав за реформи у Сирії.

Зазвичай успішна кампанія триває два з половиною роки. Збройне протистояння у Сирії почалося через півроку від мирних акцій, тоді як війна точиться ще два.

Медіаексперти нарікають: сучасні медіа хоча й відіграють чималу роль для популяризації протестних акцій - відео з Майдану, Тахріра, Таксіма, але поки не готові до якіснішого висвітлення акцій громадянської непокори, у яких контекст – понад усе.

Відмова Іранської влади перераховувати голоси та придушення протестів у 2009 році подавалися як однозначна поразка Зеленого руху. Нобелівська лауреатка правозахисниця з Ірану Ширін Ебаді твердить, що режим дозволив чесно порахувати голоси на президентських виборах у 2013-му саме завдяки тискові громадськості, що почався чотири роки тому.

Професорка медіа Робін Андерсен критикує американське телебачення за неспроможність оцінити системні успіхи руху "Окупуй Волл Стріт", адже журналісти насамперед рахували кількість людей, що лишалася у пару Цукотті.

"Після 11 вересня усі розмови у США велися про національну безпеку, поліція стала репресивнішою, жорстко поводился з демонстрантами. Активісти "Окупуй" привернули увагу до цього питання. Вони змушували суди раз за разом виносити рішення, що поліція зловживає повноваженнями.

Саме рух "Окупуй" ввів в словник найбільших ЗМІ, а значить пересічного американця, поняття "Один відсоток". Один відсоток найзаможніших американців має стільки ж активів, що й решта 99. Так питання соціальної нерівності стало пріоритетним".

"Окупуй" започаткувало чимала ініціатив: "Окупуй Монстанто" здійснюють тиск на найбільшу в світі харчову корпорації, що просуває генетично модифіковані продукти. У Чикаго "Окупуй" сфокусоване на підтримці шкільних вчителів, по всій країні з'явилися просвітницькі кампанії, як пояснюють громадянам, чим ті ризикують беручи кредити.

Інші активісти вимагають зменшення вартості навчання у вишах. "Окупуй" став світовою франшизою для чималої кількості активістів по всьому світі, як от "Окупуй Гезі" - парк в Стамбулі, таким чином привертаючи міжнародну увагу й солідарність до місцевих активістів.

Протест гаманцем

Економічний тиск досі лишається одним з найуспішніших методів тиску. Ісламська революція у 1979 була неможливою без страйку нафтовиків. Нельсон Мандела визнав, що саме бойкот білих підприємців чорним населенням показав першим, що система апартеїду невигідна. Тиск на уряд почали свої ж.

Уряд ПАР пішов на поступки після міжнародного бойкоту південно-африканських товарів. Східний Тимор здобув незалежність від Індонезії, коли правозахисники закликали не відвідувати індонезійські курорти.

Турецькі активісти бойкотувати заклади харчування та банки компанії "Догуш", бо телеканали, що належали тому ж власнику, не транслювали протести. Врешті власник мав принести вибачення. Хоча прямі фінансові втрати були відносно мізерними, у сучасному світі значення мали потенційні репутаційні збитки.

Одна з єгипетський кампаній закликає працівників держустанов та банків, які були свідками тієї чи іншої сумнівної оборудки за участі високопосадовців, анонімно передавати документи юристам та економістам. Ті в свою чергу проводять незалежні розслідування, домагаючись арештів рахунків у західних банках.

Революція – не лише карнавал

Громадський спротив, який призводив до змін режимів, відстоювання чесних виборів, здобуття незалежності, розширення прав, - це далеко не тільки карнавальна ейфорія масових зібрань. Хоча саме так цей феномен хочуть зобразити опоненти, формуючи думку, що свято колись та закінчиться.

Так само, демонстрантів не має підтримувати абсолютна більшість населення. Американське суспільство ще довго лишалося расистським і гомофобським. Погляди на права чорних та геїв змінилися після введення законів, а отже за участі держави. Та законодавчим змінам передував потужний тиск на політиків.

Не йдеться й про героїзацію, а тим паче месіанство, яке пропагує єдиноправильну ідею, що багатьох відштовхує. Ветеран руху за права чорношкірих Джеймс Лоусон пояснює: "Згода усіх з усіма - небезпечна утопія, і гаяння часу. Важливо, щоб люди різних поглядів координувати дії заради досягнення конкретної мети. Якби ми, активісти руху за громадянські права, прагнули, щоб усі афро-американці погоджувалися з нами, нічого б не сталося. На той час мої студенти мали долучитися до акцій і домогтися права обслуговуватися в тих самих закладах харчування, що й білі".

Прихід влади мирним шляхом не є пожиттєвою індульгенцією його учасникам. Один з найвідоміших фотографів 20-го століття, Реза, був в перших лавах мирної Ісламської революції 1979-го. У 81-му під загрозою смерті назавжди залишити Іран. "Я сидів у в’язниці з лідерами востання, які нині керують Іраном. Знаю про них все, тому вони не дозволять мені повернутися. Після революції я фотографував, як ісламісти розправлялися з опонентами. Ці фото передруковувалися по всьому світу. Я мав тікати," - каже він. Бірманець Амар Тіха працює з буддистськими монахами, яких часто згадують, як приклад мирного спротиву, зокрема після маршів в у 2007. Сьогодні ті самі буддійські монахи вирізають та палять мусульманські села у етнічному конфлікті.

Та це не перекреслює спроможності людей у мирний спосіб досягати змін, бо всі кампанії мирного спротиву намагалися подолати існуючу кричущу несправедливість, а отже мали причини.

Мірилом успіху кампанії не є щасливе майбутнє, а те, чи виконана заявлена мета: проведення чесних виборів, чи відставка диктатора (Туніс, Єгипет, Ємен), завершення окупації (Кедрова революція в Лівані).

Дослідження Еріки Чіновет на Марії Стефан вказують, що мирні кампанії – на противагу насильницьким - зазвичай досягали позитивних перетворень у довгій перспективі. Успішні демократії останніх десятиліть утверджувалися там, де учасники руху мали чітку стратегію, дисципліну, заздалегідь обумовлювали й закріплювали роль різних верст суспільства у подальшому управлінні державою, а також закладали механізми підзвітності лідерів перед суспільством.

Якось туніський активіст мені зауважив: "Вибач, я багато читав, але мені здається ваша Помаранчева революція була трохи дивною. Всі підтримували конкретного політика, хоча вони всі – зрадники." Сьогодні модно говорити про так званий горизонтальний протест без лідерів, тоді як інша частина суспільства нарікає на відсутність пасіонарних особистостей у русі.

Хоча щойно хтось з'являється на горизонті, його звинуватять у бажанні влади і слави. Та тут знову варто повернутися до досліджень, які кажуть, що системним змінам потрібні не так харизматичні лідери, як гарні організатори, які зуміють мобілізувати населення та придумувати нові тактики.

І хай у багатьох на устах імена Ганді, Мандели, Мартіна Лютера Кінга – радше винятки, а більшість перетворень досягнуто без участі легендарних фігур, але завдяки участі відданих своїй справі людей. Більш того, рухи засновані лише на особистостях мають менше шансів призвести до змін системних.

Також усталена думка, що саме сильна опозиція здатна зорганізувати людей. Навпаки у багатьох випадках – від Філіппін у 80-ті, палестинців під час Першої інтифади, "Арабської весни" в Єгипті і Тунісі – саме тиск населення змусив опозицію об'єднатися.

Єдина обов'язкова умова успішності протесту – не харизматичний лідер, не лише масовість кампанії, а уміння людей зорганізуватися, впертість, і уміння вдатися до інших методів тиску, якщо існуючі вже не працюють.

powered by lun.ua
Авторизуйтесь щоб писати коментарі
Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення
IP: 46.185.127.---Леся Шевченко06.12.2013 01:15
Якісно написаний пост! Просто витвір мистецтва! Перечитуввати всім! ДВІЧІ!!!
IP: 159.224.193.---Алена Спиридонова02.12.2013 09:28
VikaPetrovna:
Мадам Вы не адекватны!
IP: 128.72.128.---Anna Polska01.12.2013 19:37
Окружной административный суд Киева запретил проведение митингов на Майдане Незалежности в период с 1 декабря 2013 года по 7 января 2014 года. Также массовые акции запрещены на улицах Банковой, Грушевского, Богомольцева и Европейской площади. Соответствующий иск в суд подал глава киевской городской администрации Александр Попов.
IP: 92.113.250.---Abra Cadabra01.12.2013 01:46
VikaPetrovna:
ВИНУВАТЦІ розгону Майдану - гапони Клічко, Тягнібок і Яценюк, що призвали молодь до "Кривавої війни" з владою.
Ці лідери кинули клич до війни і пішли солодко спати.


Клічко, Яценюк, Тягнібок і злочинниця-злодійка Тимошенко із-за грат прагнуть використовувати молодих людей як ГАРМАТНЕ М'ЯСО.
Сколько вам платят?
IP: 195.69.87.---Олександр Мечник01.12.2013 00:47
Чистої води ліберальний "оранжизм" царської Росії.
Жаль, не можна додавати лінки й вставляти рисунки в коментарі.
Усі коментарі
Експорт продуктів у США: пароль "Private Label"
Українські виробники продуктів харчування, втративши російський ринок, все активніше звертають увагу на міжнародні ринки. Але як туди пробитися без мільйонних рекламних кампаній? (рос.)
Наступ на антикорупціонерів по-новому
Порошенку варто розділити законодавчі ініціативи про скасування декларування для антикорупціонерів і про звітування громадських організацій. Бо не громадське суспільство загрожує країні, а корупція.
Який мир нам потрібен
21 вересня "День миру". Лише один мирний день, на тлі нескінченної низки воєн. Сьогодні я розумію різницю між війною і миром. За 4 роки війни на сході багато хто розуміє. Але якого миру ми прагнемо?
Британські підказки для НКРЕКП
Чому українці повинні платити за індекс, який де-факто не застосовується у кінцевій ціні виробленої електроенергії та тепла? Запитаємо у британців.
Дракони безкарності. Чому акції пам’яті загиблих журналістів привертають мало уваги
Напади на журналістів – це прагнення закрити рота правді, і бажано назавжди. Усвідомлення масштабу "дракона" приходить до українців поступово, часто вже тоді, коли починає стосуватися їх безпосередньо.