10 років війни – 10 уроків і висновків для правосуддя
20 лютого 2014 року – день, який увійшов в історію як дата окупації Росією українського Криму. Далі була окупація частини територій на Сході України, спроба створити так звану "Новоросію", безліч провокацій й, зрештою, повномасштабна агресія 24 лютого 2022 року. Все це мало наслідком численні воєнні злочини, що стало викликом для системи правосуддя.
За цей період ми зробили чимало висновків й впровадили важливі зміни. Однак основні виклики ще попереду.
Ми маємо зрозуміти, що гонитва за показниками щодо розслідування злочинів, що сталися під час повномасштабної російської агресії – це не шлях до правосуддя. В жодному разі не можна відсувати на другий план численні злочини, скоєні в Криму та на Сході України з 2014 року.
Уже 10 років потерпілі очікують на правосуддя. В той час як навіть наявний компенсаційний механізм наразі враховує лише втрати, що сталися після 24 лютого 2022 року. Тож ми не маємо права забувати, що війна почалася у 2014 році. І кожен потерпілий у цій війні має бути захищений, а кожен злочинець – покараний.
Правильна кваліфікація злочинів
Тоді, у далекому 2014, для України, яка на практиці ніколи не зіштовхувалася з міжнародними злочинами, правильна кваліфікація відповідних подій стала справжнім випробуванням.
Достатньо довго більшість тяжких злочинів кваліфікували як "тероризм" або "фінансування тероризму". Тоді як мали кваліфікувати як воєнні злочини, які є наслідком злочину агресії, та відносяться до міжнародних злочинів і не мають терміну давності.
Неправильна кваліфікація подекуди й досі вилазить нам боком. Зокрема це стосується екстрадиції підозрюваних. Адже неправильна кваліфікація є підставою для відмови в екстрадиції. Крім того, неправильна кваліфікація тяжких злочинів була перешкодою для обов’язку розслідувати їх поза строками давності.
Читайте також: "Вісім років у моїй квартирі лунали постріли". Історія одного з головних судових процесів країни
Недосконалість законодавчої бази
Крім вищезгаданих воєнних злочинів, до міжнародних злочинів прийнято відносити ще злочин агресії, геноцид та злочини проти людяності. І от саме злочини проти людяності взагалі не враховуються нашим Кримінальним кодексом. При тому, що ознаки їх скоєння в Україні російською армією, безумовно, є.
Злочини проти людяності – це злочини, які вчиняються у рамках широкомасштабного та систематичного нападу на цивільне населення, у разі, коли такий напад є свідомим. Згадаймо хоча б страшні наслідки окупації Бучі.
Ратифікація Римського статуту
Україна активно співпрацює з Міжнародним кримінальним судом (МКС), який має юрисдикцію щодо злочинів, скоєних на нашій території внаслідок збройного конфлікту і є незалежним органом, та діє на основі Римського статуту. І ми вже маємо перші ордери на арешт за депортацію українських дітей.
Однак ми досі так і не стали повноцінним членом родини міжнародної кримінальної юстиції, адже так і не ратифікувала Римський статут. При чому об’єктивних підстав для того немає. Адже МКС і так має право розслідувати міжнародні злочини, скоєні в Україні.
Водночас ми позбавляємо себе права брати участь у діяльності суду, обирати його членів, формувати повістку тощо. Та й щоб бути тригером необхідних змін, потрібно хоча б бути повноправними учасниками процесу.
Ефективне документування міжнародних злочинів
У 2014 році ми, звісно, не були готові до агресії. І по факту не розуміли як правильно фіксувати міжнародні злочини. Через це була втрачена велика кількість важливих доказів. Першими до нових умов адаптувалися неурядові організації, які почали професійно займатися документуванням й досі допомагають впровадити відповідні стандарти й державним інститутам.
Наразі фіксацією займаються й військові, які в зонах зіткнення стають першими, хто заходить на звільнену територію, а, відповідно, зіштовхується з наслідками та доказами скоєних злочинів.
Розслідування злочинів без доступу до території
Ще в 2014 році ми опинилися у ситуації, коли частина наших територій виявилася окупованою, і саме там скоювалися ймовірні воєнні злочини проти наших громадян. По власному досвіду роботи в прокуратурі Криму у 2016-2019 роках можу сказати, що зараз є цілком ефективні інструменти розслідування злочинів навіть без доступу до території. Це насамперед цифрові докази, адже фактично кожен злочин зараз має цифровий слід: супутникові знімки, телефонні розмови, переписки. Згадаймо хоча б розслідування по збиттю МН17, де кожен такий факт по крупинкам збирався задля висунення обвинувачень.
Наразі збір цифрових доказів усе ще потребує вдосконалення кримінального процесуального законодавства.
А другим ключовим фактором успіху тут є співпраця держави з громадянським суспільством: з журналістами-розслідувачами та громадськими організаціями, які часто набагато більш гнучкі й мають ширші можливості роботи з окупованими територіями.
Підготовка кваліфікованих кадрів
Робота з міжнародними злочинами має свою специфіку, що дуже важливо розуміти. Тож поліцейські, працівники СБУ й прокурори потребують відповідної підготовки. Якої, очевидно, не було у 2014 році.
Систематична робота з міжнародними злочинами розпочалася якраз у прокуратурі Криму у 2016 році. І з того часу виросла плеяда професіоналів, які розуміються саме на цьому типі злочинів, що є великим прогресом. Але враховуючи величезних масштаб таких злочинів особливо після повномасштабного вторгнення, їх все ще замало.
Спеціалізація
Окрім підготовлених кадрів, той величезний масштаб злочинів, з яким зіштовхнулася Україна, потребує спеціалізації інституцій. Створення з моєї ініціативи у 2019 році в Офісі Генерального прокурора нового Департаменту нагляду у кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених в умовах збройного конфлікту (у народі "департаменту війни") стало початком такої спеціалізації. Водночас така практика спеціалізації має бути запроваджена та інституціоналізована в усіх дотичних до розслідування міжнародних злочинів органах.
Архітектура механізму правосуддя
Зрештою всі ці кроки необхідні для розбудови ефективного механізму правосуддя за наслідками російської збройної агресії. Ефективним я називаю механізм, який би охопив всі чотири типи міжнародних злочинів, був об’єктивним і легітимним й зміг поновити в правах якомога більшу кількість жертв. На цьому важливо наголосити, адже наразі держава просуває ідею створення трибуналу по агресії, тобто по одному з чотирьох типів міжнародних злочинів.
Водночас забезпечення ефективного правосуддя за іншими типами – також важливе завдання України й світу. На мою думку, вищезазначеним критеріям відповідає механізм правосуддя, який міститиме український та міжнародний елементи. Наприклад, це може бути залучення міжнародних експертів на рівні слідства та процесуального керівництва. На практиці це має бути система взаємопов’язаних між собою елементів, що не підміняє собою МКС, а природно доповнить його роботу з метою впоратися з безпрецедентним масштабом скоєних злочинів.
Усвідомлення ролі міжнародного гуманітарного права
Міжнародне гуманітарне право (МГП) – це, по факту, право збройного конфлікту, який так само, як і мирний час, має певні правила. На фоні численних порушень законів та звичаїв війни з боку російської армії, українська армія активно імплементує норми МГП. Адже ми розбудовуємо сучасну армію за стандартами НАТО. До того ж, йдеться про взяті на себе зобов’язання. Процес імплементації досі триває і надзвичайно важливо й надалі рухатися цим шляхом.
Механізми превенції
Маємо бути реалістами й констатувати той факт, що міжнародно-правова система виявилася неготовою до війни такого масштабу посеред Європи.
Інструменти безпеки, що склалися після ІІ світової війни застаріли й потребують оновлення.
ООН, яка мала б забезпечувати мир, виявилася фактично заблокованою державою-агресором через Радбез й світ не має реальних механізмів вирішення цієї колізії.
А Україні, по факту, з 19 лютого 2014 (адже саме цього дня окремі об’єкти нафтогазовидобування в межах континентального шельфу України були окуповані РФ) до 24 лютого 2022 року довелося доводити, що ми маємо справу саме з російською агресією та різними формами окупації наших територій.
І є велика вірогідність того, що війна в Україні має вплинути на оновлення системи. Адже сучасні загрози мають іншу форму, вони здебільшого є гібридними; інші засоби ведення, наприклад, ті ж безпілотники; інших акторів, наприклад, "приватні військові компанії".
Та й самі міжнародні злочини потребують переосмислення: від геноциду і до екоциду. Оскільки про реальну превенцію зла в світі ми зможемо говорити лише тоді, коли міжнародно-правова система адекватно та своєчасно реагуватиме на сучасні виклики праву та безпеці. І важливий крок на шляху до цього – реальне покарання винних у скоєнні міжнародних злочинів в Україні з 2014 року.
Гюндуз Мамедов
