"Нам будет легко убивать россиян, а россиянам – нас". Как мальчик с этикетки сгущенки предсказал большую войну

Пятница, 26 мая 2023, 05:30
коллаж: Андрей Калистратенко

Щоб потрапити на етикетку ямайського рому Captain Morgan, англійцю Генрі Моргану довелося стати піратом.

Щоб опинитися на вивісках ресторанів KFC, американець Гарланд "Полковник" Сандерс винайшов секретний рецепт смажених курчат з Кентуккі.

Хлопчику з етикетки на банці згущеного молока Олександру Бабичу слава дісталася за красиві очі. 

Для багатьох поколінь він став символом dolce vita – солодкого життя, на яке ми заслужили. Та іконою харчопрому, яка пережила перебудову, розвал Союзу і три десятиліття незалежності України. Весь цей час нестаріючий, наче Доріан Грей, хлопчик на етикетці міцно тримав у руці ложку з "незбираним згущеним".

 
Про своє дитинство Олександр Бабич здатен розповідати годинами. І згущик – невід'ємна частина цих сюжетів

Розповідаємо історію одесита Олександра Бабича – вантажника на цукровому заводі, пожежника, міліціонера, історика, письменника, екскурсовода, активіста і волонтера.

Хлопчик і п'ять хвилин слави

У розмові з одеситами ніколи не знаєш, що зі сказаного ними правда, що дуже схоже на правду, а що настільки неймовірно, що не може бути нічим, окрім правди.

Дід Олександра Бабича працював заступником директора Первомайського консервного молокозаводу на Миколаївщині. В середині 1970-х розробляли новий дизайн етикетки для банок зі згущеним молоком, і місцевий художник Віктор Усович накидав портрет чотирирічного Сашка. Ескіз затвердили. Так улюблений народом продукт отримав "людське обличчя".

Щоправда, про свої п'ять хвилин слави Бабич дізнався не відразу. Річ у тім, що його дід був "чэстный" – так він про себе з гордістю говорив. Тож усю родину тримав у суворості та скромності. 

Реклама:
Коли в 1950-х споруджували молокозавод, поруч зводили будинки для співробітників. Дідові запропонували об'єднати типові однокімнатну і двокімнатну квартири у велику замдиректорську. На що той із невдоволенням прорік: "Зачэм?!". Мовляв, у нього дві дочки, і вони легко уживуться в одній кімнаті.

Що охороняєш, те й маєш – головний принцип радянського споживання в умовах тотального дефіциту.

Вечорами йдеш вздовж паркану заводу, і з темряви на тебе вивалюється якесь тіло і драматично шепоче: "Треба? Згущене молоко треба?". Десь поруч у кущах лежить пакет із металевими банками, – згадує Бабич.

Одного разу юний Сашко і його команда знайшли на горищах місцевих сараїв три великі мішки, вщерть заповнені металевими банками з дефіцитним продуктом. Часи андроповські – боротьба з розкраданнями на виробництві. А діти – на всю голову відбиті піонери – мають негайно покарати розкрадачів. Знаходять цвяхи і починають лупасити дірки в кожній кришці. Один ковток – і банку вбік. Лише після того як перепаскудили всю гору, з відчуттям виконаної місії та важкими шлунками рушили далі.

Завод експортував згущівку у 26 країн – для кожної була своя етикетка. Вони виконували у первомайських дітей функції грошей різного номіналу. Найрідкіснішими, а отже, найціннішими, були етикетки молока, що йшло до Бірми.

Поки його однолітки мріяли стати міліціонерами або пожежниками, Сашко Бабич марив історією. Міліціонером і пожежником згодом він стане, само собою, не мріючи про це.

У 5-му класі я отримав "шість" за п'ятибальною системою за доповідь про татаро-монголів. Це надихнуло, до того ж я не встиг розповісти все, що знав. Тож продовжив віщати друзям після уроку від школи до самого дому. Біля під'їзду урочисто оголосив: "Хочу стати істориком".

У 1986 році на першій хвилі "перебудови" він поїхав вступати на історичний факультет Московського державного університету. Але після другого іспиту зійшов із дистанції.

Повернувся в Первомайськ і влаштувався лаборантом на місцевий цукровий завод. Відпрацювавши рік, поїхав штурмувати одеський істфак – тягар знань про татаро-монголів не давав спокою.

Реклама:

Вантажник і походи "в берег"

"Шуро, ви цілитеся в секретарі обкому?" поцікавився чоловік маминої подруги, яка прихистила мене на час вступних іспитів, – згадує Бабич. – Він був таксистом і місцевим авторитетом із трьома відсидками, на що натякали татуювання зірок на плечах і Сталін на грудях. Так я дізнався, що історичний факультет кузня партійних кадрів, тому й конкурс божевільний.

На істфак Саша Бабич все-таки вступив. Щоправда, на заочний.

Повернувшись до Первомайська після армії, опинився перед складним екзистенційним вибором. Ремонтувати вагони на цукровому заводі чи податися туди ж у вантажники. Зарплата у вантажників була в кілька разів вищою, ніж у інженерів.

Солодке життя не відпускало Бабича. Цукор був скрізь – у вухах, у носі, у волоссі, у черевиках, щоразу після зміни треба було прати робу. 

З того періоду він досі пам'ятає суцільне свято життя в дні зарплати. Було таке розкішне дозвілля в Первомайську: "піти в берег" – тобто культурно випивати на березі річки.

З повними кишенями грошей вантажники заходили в єдиний на всю округу магазин і скуповували фінську салямі – страшенно дорогу і несмачну, спирт "Рояль" і цукерки "каракум" і "білочка" – ящиками. 

На цьому асортимент магазину закінчувався. Шлях "до берега" проходив повз школу. Гегемони-пролетарі жменями пригощали шоколадними цукерками всіх дітей, що зустрічали. Усе місто знало – вантажники гуляють.

Приїхавши до Одеси на чергову сесію для істориків-заочників, Бабич отримав від того самого "таксиста в законі" пропозицію, від якої неможливо відмовитися.

"А шо, Шуро, ви плануєте ще довго тягати мішки?" – поцікавився таксист. І розповів, що пожежникам із частини по сусідству дають у гуртожитку кімнати. "Авторитет" узяв пляшку і пішов говорити з потрібними людьми.

Так 23-річний Олександр Бабич "понаїхав" із Первомайська до Одеси і став пожежником.

Реклама:

Пожежник і міліціонер

На початку 1990-х пожежні частини були у складі МВС. Графік чергувань – доба через три. Зарплата – 15 доларів на місяць.

Голодували, як собаки. На Пересипському мосту в той час торгували смаженими пиріжками. Їх в Одесі лагідно називали "гастритами" вони смажились на вулиці у вічному фритюрі. І ось я отримав першу зарплату пожежника, йду, відчуваю аромат пиріжків і думаю, що, напевно, ніколи не зможу дозволити собі цю смакоту. Купував на м'ясокомбінаті мішками кістки там мосли з шматками жил і плівок. Виварював і їв.

 
Олександр боровся не тільки з нестерпною важкістю буття, а ще й з вогнем 

Лише нещодавно Бабич випадково проговорився своїй мамі про одну з 78 пожеж, які гасив. На Пересипі, у відстійнику, де мили цистерни, зібралися залишки нафтопродуктів – "мазутні озера". Одне з таких озер розміром зі стадіон загорілося. Поблизу стояли цистерни з соляркою, які почали грітися.

Вибух знищив би не тільки Пересипський міст, а й кілька житлових кварталів навколо. Гасити мазутне озеро можна тільки піною – але для цього потрібно затягнути пожежний рукав ближче до вогню. Повзли з цим рукавом, а з двох стволів на них лили воду, щоб хоч трохи охолодити.

Рукав із піною дотягнули. Вогонь від цистерн відтіснили.

Якось Бабич пив пиво на Ланжероні з однокурсником, на той момент уже майором спецназу. Наслухавшись про пожежі, той раптом запропонував: "Навіть у нас спокійніше. Може, в міліцію перейдеш? Тим паче що ти і так при МВС".

В інститут, а згодом університет внутрішніх справ, з його легкої руки я потрапив 1994-го. Відповідав за виховання курсантів. Вчив ходити строєм так, щоб у процесі марширування всі набиралися розуму.

В міліції Бабич раптом дослужився до підполковника. Паралельно, щоб не нудьгувати, здобув другу освіту, юридичну.

У підпорядкуванні в нього була група психологів. Одного разу вони залітають до нього в кабінет: "Треба терміново опитувальник заповнити. Про що ти мрієш?". "Дівки, у мене квартири немає, машини, зарплата – лайно". "Ні-ні, це неправильна мрія, давай іншу".

Він ляпнув "на відчепіться": "Хочу скупатися у всіх океанах".

Колеги мрію затвердили і занесли до своєї міліцейсько-психологічної анкети.

– За кілька років я пішов з міліції, почав займатися бізнесом, з'явилися гроші. І одна з перших наших поїздок із дружиною – тур на Шрі-Ланку. Індійський океан. Через рік лечу читати лекції в Каліфорнію. Тихий океан. Потім випадково опинився в Кейптауні – друг покликав перетнути Атлантику на яхті. 

Залишився Північний Льодовитий. Але згодом в приватні плани увірвався подих його улюбленої історії. 

Реклама:

Похмурий сценарист і веселий екскурсовод

"Ми прочитали першу серію. А що так похмуро?"2010-го року почув Олександр Бабич від "рецензентів" з Москви, коли надіслав їм сценарій епізоду документального серіалу про події 1941-го.

– Я просто очманів. Кажу, сорок перший оточення, втрати, відступ. А мені відповідають, що треба "додати позитиву", мовляв, радянська армія планомірно відступала на підготовлені позиції, вирівнюючи лінію фронту.

Я вибухнув, кажу, архіви відкрили, треба не просто говорити треба кричати про трагедію.

На той момент в портфоліо Олександра були сценарії серіалу "Історія українських земель" (2005) для одного з українських телеканалів і робота над 500-серійною "Історією держави Російської" (2007) для росТБ. 

Це був для Бабича божевільний марафон. Вісім годин в інституті, потім додому – вечеряв і до 2-3 ночі писав чергову серію. І так майже два роки. Врешті-решт зрозумів, що в такому режимі не витягує, і звільнився з університету МВС.

Згодом від послуг "похмурого" українського сценариста відмовилися.

Бабичу вкотре довелося починати з нуля.

У двоюрідного брата був мікроавтобус, а в Олександра – багато історій про Одесу і одеситів. Ідеальний win-win для сімейного бізнесу. Так 2010-го з'явилося турагентство "Тудой-сюдой".

– Ми взагалі все робили неправильно. Я не знав, що правильно говорити, і розповідав на екскурсіях не про дати, стилі і кількість цегли в будинках, а те, що було цікаво мені. Про долю де Рібаса, про життя і дивацтва Ланжерона. І раптом почався аншлаг – до 30 екскурсій на день. Виявилося, треба просто не вантажити фактами, а розповідати про людей.

Через "Тудой-сюдой" проходила величезна кількість туристів із Росії.

Це були, я б сказав, "относительно хорошие русские". Зовсім тупа маса пролітала над Одесою до Анталії. А у нас приземлилися ті, хто колись прочитали Бабеля і Паустовського. Але відсотків 80 із них після Революції гідності відвалилися.

 
Олександр Бабич: А ще "укрофашисти" пам'ятник російському генерал-губернатору захищають. 9 березня 2022-го

Паралельно з екскурсіями Олександр Бабич писав книжки. Про партизанські загони часів Другої світової. Про групу Кузнєцова-Калошина – відрізані від світу в одеських катакомбах вони перестріляли один одного. Про групу Солдатенка, учасників якої звинуватили в канібалізмі. Про те, як жило місто під німцями і румунами – матеріал для 600-сторінкового дослідження "Одеса. 1941-1944. Пережити окупацію" він збирав сім років.

Одеські балерини за часів окупації – окрема історія, гідна серіалу. В архіві СБУ Бабич знайшов їхні кримінальні справи із стенограмами допитів.

Румуни увійшли в Одесу 16 жовтня 1941-го, а вже за кілька місяців Оперний театр дає прем'єру. До театру набиваються румунські та німецькі офіцери. І починають залицятися до артисток – 20-22-річних дівчат, які у вільний від роботи час голодували. 

Ось одна з історій, розкопаних Бабичем. Їй 20, братові й сестрі – 6 років і 4 роки, мати загинула. А тут з'являється її Ніколашенька, молодий румун, капітан-зв'язківець на залізниці. Коли румуни відступали, вона пішла за ним. Танцювала в театрі в Бухаресті. В серпні 1944-го Бухарест звільнила радянська армія і вона раділа разом з усіма. 

В 1950-х, коли у СМЕРШ закінчилися шпигуни, взялися за зрадників, і балерині впаяли 25 років таборів – за зраду батьківщини. "Я поїхала за чоловіком. Я його любила", – пояснювала вона свій вчинок на допитах.

Реклама:

Євромайдан і двічі погорілець

Євромайдан став для Бабича одним із моментів вибору – з ким він і проти кого. Втім, сам він вважає, що насправді вибору не було. 

Ми мали яскравий бізнес, і я розумів, що його в будь-який момент можуть віджати. Не сама "сім'я", звісно, не їхній масштаб, а 28-мі смотрящіє від "сім'ї" виродки.  

Бабич мав велику колекцію головних уборів, зокрема касок і шоломів – пожежних, міліцейських, армійських, будівельних. Одного дня усе це спакував, на кожній касці написав – "бережи голову, синку" і передав на Майдан.

12 лютого 2014-го, у Бабича "випадково" згоріла квартира. Рівно п'ять років по тому спалять його машину – він тоді боровся проти забудови Літнього театру в Міському саду.

27 лютого він дивиться в новинах, як "зелені чоловічки" заходять у кримський парламент, а 1 березня пише пост у соцмережі. Як виявилося, пророчий. У цих кількох абзацах знаків оклику більше, ніж у всіх його книгах разом узятих.

"Нам буде легко вбивати росіян, а росіянам – нас!..

У вуличних боях, зчепившись у рукопашній і вириваючи кадики зубами, ми з ними однаково гарчатимемо: "Йо... твою мать!", а вмираючи, однаково кликатимемо маму!..

Росіяни, я буду захищати від вас будинок Пушкіна в Одесі! Я захищатиму могили двох своїх дідів ветеранів війни (моряка Чорноморського флоту і героя Сталінградської битви). Я захищатиму свою бабусю ветеранку війни, свою дружину росіянку Світлану Іванову, трьох дітей і матір з батьком!

Тому що я люблю все це!!!!! Це моя Батьківщина!!!!! Я буду її захищати!!!!!!"

Через вісім років після цього посту в Олександра Бабича, як і в мільйонів українців, почнеться найдовший день у житті. Але на відміну від більшості з нас, він був готовий до цього дня – настільки, наскільки можна підготуватися до апокаліпсису.

За місяць до 24 лютого він склав у машину всі дитячі речі, все для ночівлі в полі просто неба, спальники, воду, копії документів. 24-го о 5.35 ранку Бабич вже виїхав із двору з дружиною і двома маленькими дітьми.

Він відвіз дружину з дітьми до Брно, завантажився "медициною і снарягою". Коли за кілька днів повертався, молдавська прикордонниця запитала: "Ви куди?". "Додому". "Не раджу". 

Він подякував за безцінну пораду, а коли переїхав кордон, з українського боку побачив той самий апокаліпсис, який до того бачив лише в фільмах про Другу світову. Під холодним дощем пекельний багатокілометровий затор, нескінченний караван жінок із дітьми, домашніми тваринами, валізами.

Волонтер, або Тудой і сюдой 

Навесні 2022-го офіс "Тудой-сюдой" перетворився на волонтерський центр. Польща, Колумбія, Австралія, Іспанія, Італія, ПАР, США – від Чикаго до Аляски. Це лише деякі адреси, звідки приходить допомога. 

Десятки машин для ЗСУ, пригнаних Бабичем із Європи, тонни вантажів.

В Одесі можливо все. Сміючись, він розповідає, як одного дня йому дзвонить знайомий командир підрозділу ССО. "Потрібен пікап. Грошей немає, але є БРДМ на обмін. Мені у 2014-му пацани подарували, на дачі стоїть. Я її переробив і на риболовлю їздив. Продайте і купіть нам пікап". І кидає фотку бойової машини – а там велюрові дивани в середині, буржуйка з виведеною назовні трубою. 

Знайшли людину, яка погодилася на обмін без доплат. За кілька днів привозять на залізничній платформі абсолютно новий у поліетилені пікап, повний фарш, із комплектом болотної гуми. До речі, беердеемку в цього військового дотепер не забрали – так на дачі й іржавіє.

Деякі з постів-запитів Олександра за цей рік могли би взяти участь у конкурсі найкоротших оповідань. 

"Хто допоможе знайти протез руки бійцю?"

"Друзі, а може, у когось є вільний бус-рефрижератор?"

 
Олександр Бабич: Наше завдання – зупинити орду, вбити якомога більше їхніх варварів і піти подалі від цього дикого племені

Натреноване на макрозйомку око історика фіксує у війні відтінки, непомітні для загалу. Приміром, про "колабораціонізм".

Наш друг, начальник Нововоронцовської селищної військової адміністрації Андрій Селецький, розповів цю історію, коли ми до нього приїхали. В одному окупованому селі на Херсонщині жила дівчинка. І переспала вона майже зі взводом бурятів. І її дуже засуджували односельці. Дівчинка поїхала з села. А взвод бурятів залишився в повному складі. Заражений сифілісом. 

Або про трагедії, які стали буденністю.

Нещодавно зайшов до приятеля, який зараз живе в сусідньому будинку. Він ландшафтний дизайнер, робив у Кончі-Заспі сади, сам з Ірпеня. Ховав сусідів разом з їхніми дітьми просто на дитячому майданчику між будинками. І якось так спокійно про це розповідав, поки готував каву. 

Пам'ятаєте, "Бойню номер п'ять" Курта Воннегута? Там сто шість разів повторюється фраза "такі справи". Коли чую ці історії, щоразу сам собі кажу: "Такі справи".

Скільки разів Бабич згадував цю фразу, коли разом із командою місії "На щиті" ексгумував загиблих військових, можна лише здогадуватися.

Досвід такої роботи у нього був: з 2008 року він займався пошуком останків солдатів, загиблих у 1941-1944. З липня минулого року Бабич відгукнувся на пропозицію служби військово-цивільного співробітництва CIMIC при Генштабі. Йому запропонували долучитися до пошуку загиблих на цій війні.

Знайшли форму, взуття, одеські бізнесмени дали гроші на купівлю буса з холодильником. Знайомий парфумер створив для групи спеціальний тютюново-хвойно-торф'яний аромат. Якщо бризнути в маску-пелюстку, перебиває будь-який запах.

 
Олександр Бабич: Сьогоднішній день я запам'ятаю як День танків. І це реально лише один день нашої роботи з пошуку загиблих. 19 жовтня 2022-го

Спочатку працювали в Калинівці Миколаївської області, де в березні 2022-го збили 4 російські вертольоти. Потім були поїздки на північ Херсонщини. Шукали по полях і посадках – і українців, і росіян.

Ексгумації солдатів Другої світової це археологія. Кістки. А тут трупи різного ступеня тління, горілі. Броник піднімаєш, а з очеревини мишача сім'я розбігається.

Наших піднімати морально важко. Завжди думаєш, хто він, звідки, як його привезуть у такому вигляді до мами.

З "орками" психологічно простіше. Підняти із землі, в мішок засунути, потім у холодильник і на обмін. Просто прибрати їх із нашої землі.

Скільки ми працювали з мертвими росіянами, ні в наших військових, ні в місцевих жителів не було бажання поглумитися. Усі розуміли воювати потрібно з живими, а ці вже відвоювалися.

Під час одного з виїздів групи Бабича вони запитали у військових, чи немає тут мертвих росіян. "А, вам "консьєржа"?" – одразу відгукнувся командир. 

Як виявилося, "консьєрж" був орієнтиром, лежав на перехресті, як скелет на "Острові скарбів", показував напрямок руху – так і казали: від "консьєржа" праворуч або ліворуч. 

Бабич із командою приїжджають на місце, а "консьєрж" зник. Поруч пагорб і табличка – "невідомий окупант" і дата поховання. Ексгумували його, все зібрали. А тут їдуть наші на САУ, пригальмовують і кажуть: "О! А шо ви, відкопали його? У нас один є побожний, ми повз цього "консьєржа" їздили-їздили, і він каже: "Нє, це ненормально, людина все-таки". Пішов і закопав його.

Одесит проти одеського міфу

Говоримо з Бабичем про головний одеський міф – веселе і ледаче місто з чарівними бандитами.

В найкращі часи екскурсію "Кримінальна Одеса" замовляли у нього в сто разів частіше, ніж "Одесу літературну". І це історія про Сатурна, що пожирає своїх дітей, тому що саме "Одеса літературна" багато в чому породила міф про "Одесу бандитську".

2013-го школа замовляє мені автобусну екскурсію "Бандитська Одеса", – розповідає Бабич. – Думаю, гаразд, приїдуть десятикласники, розповім їм історію громадянської війни. Заходжу в автобус і не бачу дітей за спинками крісел. Виявилося, п'ятикласники.

І, вибачте, дура-вчителька радісно повідомляє: "Олександре, ми так готувалися, так готувалися. Діти, покажіть дядькові Саші свої малюнки". І ці діти-козявочки піднімають над головами аркуші А4 з портретами Соньки Золотої ручки, Мішки Япончика, квіточки намалювали навколо портретиків. Дивлюся на їхню сяючу вчительку і відчуваю гостре бажання запитати: "Що ж ти, дурепо, робиш-то?!".

Історик Бабич готовий це змінити. Мотивація проста. Він цитує чи то Олександра Македонського, чи то Наполеона – "двадцять три роки, і нічого не зроблено для безсмертя". 

Зараз тезці Македонського – 52, той вік, коли хочеться щось зробити для безсмертя. Де тут міф непотрібний валяється? Давайте я його зараз перероблю.

 
Олександр Бабич: Був милий хлопчик із пристойної сім'ї. Став жлоб, який суне свій ніс навіть до носа Дюка. Вік не зробив розумнішим. З'явилися нові бажання і можливості. Мудрість прийшла з усвідомленням того, що робити цікавіше, ніж скиглити. Донкіхотство посилилося вмінням розбиратися в Росинантах, Санчо Пансах і калібрах млинів

Нещодавно він презентував свою стратегію зміни одеського міфу. Головним героєм має стати не бандит, а талановитий комерсант. Приміром, Моріс Ефруссі – одесит, який одружився з донькою Ротшильда і підтримував усіх паризьких художників. Або Григорій Маразлі, сім'я якого починала з контрабанди, а потім він стає міським головою і дарує місту палац під Музей образотворчих мистецтв.

Цього року ми "зробили" ЮНЕСКО для Одеси, – пишається Бабич. П'ятеро людей взялися за те, щоб включити історичний центр Одеси до Списку всесвітньої спадщини, і буквально на колінках провернули цю штуку, з якою до цього 12 років вошкалися наші чиновники.

Найбільше його дратує в Одесі жлобство міської влади.

– Чуваки, ну якщо без цього ніяк, вкрадіть ви свої два мільярди, побудувавши в місті Діснейленд. А вони мутять на туалетах у прибережній зоні. Ну, блін, скільки ж можна! 

Пам'ятаєте, у Жванецького: "Що ж ви зі збитків-то крадете? Крадіть із прибутку!". Дайте місту нові сенси, загальноєвропейську масштабність. Цього страшенно не вистачає в Одесі. Все інше нормально. Звичайне найкраще місто у світі. Нічого особливого.

 
Олександр Бабич: Всі фігури акуратно розміщені у дворі Одеського художнього музею. Перевірив особисто. 30 грудня 2022-го

Одна з ролей Бабича сьогодні – член історико-топонімічної комісії при мерії Одеси, яка займається перейменуванням вулиць.

Нагадую слова з його допису 1 березня 2014-го: "Росіяни, я буду захищати від вас будинок Пушкіна". Питаю, чи готовий він захищати Пушкіна після того, що побачив за останні 8 років і 15 місяців.

За Пушкіна в Одесі я ще поборюся, відповідає він. – У Житомирі чи в Кропивницькому його можна прибрати він там не бував, це якісь протокольно-ритуальні назви вулиць і пам'ятники, бо так треба було.

А Пушкін в Одесі це 13 місяців його плідної творчої роботи і невимовно крутої лірики. "Євгеній Онєгін" містить найкращий опис європейської Одеси. Так, росіяни з нього зробили символ і маркер імперськості. Але можна також сказати, що Пригожин зіпсував Вагнера. Ми ж не будемо мститися німецькому композитору через "кухаря Путіна".

Цю свою думку, з якою сьогодні багато хто, м'яко кажучи, не погодиться, він ілюструє розповіддю про побачене в одному із сіл на півночі Херсонщини.

Перш ніж втекти, росіяни довго жили в місцевій школі. В туалеті унітази, на диво, виявилися на місці, але, передбачувано, все навколо них було по коліно в лайні. Ба більше, окупанти притягли з якогось класу вишитий портрет Шевченка і методично обмазували його своїми екскрементами. "Мені б не хотілося, щоб ми дзеркалили це з Пушкіним", – каже Бабич.

Як історика Бабича сьогодні непокоїть феномен, створений нашою пропагандою.

– Не думав, що в 21-му столітті таке можливо – "війна без героїв". За рік з гаком великої війни у нас головним героєм, не рахуючи Зеленського, став пес Патрон. Альо, хлопці, ви що. Я хочу, щоб іменами реальних героїв уже називали школи, щоб про них писали пісні і знімали фільми. Із цього складається сприйняття подій нашими дітьми. І якщо війна надовго, від цього залежатиме, підуть вони добровольцями чи ховатимуться, коли прийде їхній час.

***

 
Олександр Бабич: За минулий період життя я пройшов кар'єрний шлях від хлопчика з етикетки згущеного молока до міського божевільного

Банці згущенки з хлопчиком на етикетці майже пів століття. Але світ дізнався про те, хто на ній зображений, лише в 2017 році. Олександр Бабич тоді зробив зізнання в соцмережі.

Це настільки вразило світ, що новинними стрічками понеслася хвиля гучних заголовків.

"Розкрито таємницю легендарного українського згущеного молока".

"Хлопчик з радянського згущеного молока змінився до невпізнання".

"Хлопчика з банки радянської згущенки знайшли в Одесі".

Час від часу "хлопчика" гублять, знаходять наново, і блага вість про це знову несеться в мережі.

Сам Бабич стоїчно спостерігає колообіг бородатих новин про "хлопчика з банки". Присутність на етикетці аж ніяк не вплинула на його долю. Хизуватися цим в дитинстві було незручно, а коли він подорослішав, і поготів.

– Про що б ви попередили того хлопчика, якби мали можливість повернутися в минуле? – питаю наостанок.

Не втрачай часу. Читай правильні книжки. Можеш комусь допомогти допоможи. Хочеш влізти в якусь цікаву халепу влізь. Якщо цікава.

Цікаві пригоди на свою голову Бабич завжди знайде. Йому ще від росіян Пушкіна захищати, новий одеський міф будувати і в Північному Льодовитому океані купатися. 

Ті ще халепи.

Михайло Кригель, УП

Реклама:
Уважаемые читатели, просим соблюдать Правила комментирования
Главное на Украинской правде