Грізне відлуння війни

"Ты здесь на своей бандеровской мове разговаривать не будешь. Здесь тебе Донбасс, понял?"
(з особисто пережитого)

Друга світова торкнулася кожної людини.

Небагато тих, кому байдужа ця війна - живуть учасники цієї війни, їхні діти і внуки враховують їхні думки, емоції, пам'ятають про них.

СРСР успішно всадив мислевірусну бацилу в особисті спогади.

Фронтові подвиги і заградзагони, неадекватні рішення радянських генералів і особиста людська мужність - все це пропаганда переплавила в ірраціональне емоційне "наші", неділиме на частини, некритичне.

І тому кожен, хто пробує відокремити пропаганду від дійсності, виявляється, замахується на святе.

Хоча, насправді, варто відокремити зерно від плевел з цього сплаву, куди за замовчуванням увіпхали всіх ворогів радянської системи.

Забулося про пакт Молотова-Ріббентропа, про військово-технічну співпрацю Німеччини і СРСР протягом усіх 30-ти років, про спільні військові навчання і паради. Радянська історія не має відповіді на ці факти - вони незручні, тому про них і "забули".

Натомість не згадується про злочинну суть СРСР, саме через яку антирадянські сили змушені були шукати союзника для боротьби з ним.

Це СРСР штовхнула ці сили на співпрацю з німцями, не залишивши їм вибору.

Після початку війни така співпраця швидко закінчилася - провідних діячів ОУН арештували і відправили в концтабори ще в липні 1941 року.

В митрополичих палатах Шептицького і в родинах греко-католицьких священників переховували євреїв.

Сотні тисяч українців боролися в УПА проти нацистів з кінця 1941 року.

Ця стаття - не про це, а про те, як кліше про ті часи живуть у наших головах і досьогодні.

Галичани - нацисти

Ірраціональне несприйняття галичан в центрі і на сході України за післявоєнні часи і у попередньому десятилітті - доконаний факт.

Галичани всуціль розмовляли українською, були більш чи менш антирадянськими, не соромлячись говорити про це. Вони пам'ятали передрадянські часи, згадуючи про них не на користь в сторону СРСР.

Втім, таке ставлення мало під собою саме пропагандистські підстави. Особливо інакшими їх робив "бандерівський" міф - міф націоналістичних кривавих банд, що не давали утверджувати радянську владу "на Западній", чинили безчинства - про які писали книжки і повідомляли всі газети, і головне - співпрацювали з нацистами.

Насмілюся стверджувати, що саме тут - корінь недовіри пересічної підрадянської людини до свого західноукраїнського одноплемінника.

Демонізована УПА як територіально локалізована "галицька" сила (хоча курені УПА були і на Житомирщині, і на Хмельниччині, а з'явилася вона на Волині) використовувалася як страшилка для тих, хто воював у другій світовій, і кому дорога пам'ять про неї.

Католики - нацисти

Антирелігійна радянська система шукала будь-яких причин знищити церкву, і українські греко-католики не стали винятком.

Греко-католицька церква, крім всього іншого, була на західно-українських землях центром громадських активностей і національного життя - не-радянських активностей і не-радянського життя.

А альтернативні версії суспільного життя підлягали знищенню.

Митрополит Андрей Шептицький, глава греко-католицької церкви, 5 липня 1941 року видав відозву, у якій привітав "побідоносне німецьке військо", себто чітко і недвозначно визначив себе як ворога СРСР.

Чому саме так?

В період з 1939 по 1941 року репресії на Західній Україні були настільки сильними і брутальними, зачепивши практично кожного, що прихід німців був сприйнятий як порятунок від арештів, розстрілів, заслань, заборону культурного і релігійного життя.

Радянська влада за два короткі роки дала більш ніж достатньо причин зненавидіти себе. І церква - велика частина репресій зачепила саме її - просто ну ніяк не могла бути про-радянською.

УПА виступила як про-церковна сила. Її вояки підтримували і захищали священників, сотні упівців самі часто брали участь у богослужіннях, - тому пропаганда і склеїла греко-католицьких священників ("воинствующий католицизм") з українськими партизанами в штамп "нацистів".

Саме тому конфлікт "православні-католики" носить у собі зерно "великої вітчизняної" СРСР-івської пропаганди.

Українська мова - нацистська

Існує і активно експлуатується відверто брехливий стереотип про те, що українську видумали польсько-австрійські шпіони перед першою світовою, накинувши її потім усім галичанам і деяким несвідомим центральноукраїнським хохлам.

Попри його абсурдність, в тих містах і територіях, звідки українську фактично витіснили, ворожість серйозно нагнітається. (Наприклад, "Одеса ніколи не говоритиме українською", або "Донбас ніколи не був україномовним - і не буде").

Оскільки галичани віддавна і здебільшого принципово розмовляють українською, для них це - звичний порядок життя, а донедавна публічне спілкування українською в центрально- і східноукраїнських містах було мало не громадським вчинком з одного боку і дивацтвом-нахабством з іншого, то і сама українська почала сприйматися як ознака саме галичан.

Останні десятиліття переломлюють цей стереотип - і навіть "опозиційні" лідери типу Януковича чи Петра Симоненка, змушені вживати українську.

Ще одна підміна понять: "національне" підсинонімували до "націоналістичного" (а далі і до "нацистського"). Ви говорите про національне - геть нацизм! - ось одна з пропагандистських перверзій, вбита цвяхом в мозок. Поділ на національності - виявляється - нацизм! Мовні права української - нацизм!

Одне з найнебезпечніших тверджень - те, що навколо Ющенка і Помаранчевої революції (тобто, за пропагандистським кліше Януковича - нацистів) збираються саме про-українські (українізаційні, а відтак націоналістичні) сили.

Тоді федералізм і "регіональна мова" цілком лягає в анти-оранжеву, анти-українську, а по старій матриці - анти-нацистську складову. Ось як можна нормалізувати анти-українське!

Висновки

Чорно-біла радянська логіка "хто проти СРСР - той нацист" існує і надалі. Сплутаність термінів "націоналізм" і "нацизм" (а насправді свідоме прирівнювання їх як синонімів) відгукується і донині.

Насправді, ряд концертів в ході передвиборчої кампанії Януковича під ключовим гаслом "Молодь проти націоналізму" в поєднанні з наці-цирком Едіка Коваленка продовжили розкол всередині суспільства.

"Дискусія" велася і ведеться виключно на рівні шаблонів, десятиліттями втовкуваних в голови людей пропагандистською машиною.

Чому це актуально і до сьогодні? Використовуючи старі штампи, опоненти поширення української мови називають її прихильників націоналістами, читай - нацистами.

А з нацистами, як відомо, розмова коротка, а то й взагалі ніяка. Термін стає тромбом діалогу, радикалізує позицію опонентів, поширює агресію, а де агресія - там неможливо розмовляти.

Так антиукраїнство, прикриваючись антинацизмом, успішно паразитує на пам'яті, підмінює терміни і надалі розколює нас, змушуючи нас виправдовуватися і відмовлятися від свого минулого.

Не хотілося б, щоб українці почувалися "нацистами" у власній державі, несучи такий ідеологічний багаж у майбутнє.

Остап Кривдик, політолог, активіст