Мова як чинник формування людини і нації

У гуманітарних дискусіях і політичних "прєніях" про мову зациклилися тільки на єдиній її функції — комунікативній (мова як засіб спілкування).

Мовляв, говори "как удобнєє", лише б тебе розуміли. Якби це було так просто, то, напевне, за десятки тисяч років своєї еволюції людство давно вже перейшло б на якусь "общепонятну", "удобну" мову.

Наприклад, есперанто чи, ідеально, — мову Морзе (не треба навіть голосові зв'язки напружувати).

Це жарт. Але такій дійсно смішній побутовій методологічній доктрині байдужих до мови свого народу обивателів штатні агітатори змогли протиставити, по суті, ще менш переконливу — про вищевказані багатство та "солов'їність" української мови.

Чому аргументи не спрацювали і російськомовні українці масово не повернулися до мови своїх батьків (дідів)?

По-перше, тому, що російська мова — також не бідна і по-своєму мелодійна.

По-друге, тому, що з комунікативної точки зору, російськомовний українець не бачить помітної різниці в обміні інформацією тією чи іншою мовами.

Тож чому кожній успішній нації і кожній нормальній людині зокрема дано так свято берегти свою мову, — на рівні свідомості і підсвідомості, на рівні особистої та колективної моралі, на рівні звичаєвого і державного права, на інстинктивно-рефлекторному рівні тощо?

Які причини? І, головне, — доцільність?

Відповідь на ці запитання є складовою, а, можливо, й основою відповіді на інше, напевно, найуніверсальніше: про доцільність існування людини і людства, про їхнє призначення.

Геніально коротко і точно на нього відповів Микола Реріх: "Людина та людство існують у світі для того, щоб співпрацювати з еволюцією".

І роль мови в житті людини та спільноти, а отже, і в цьому глобальному співробітництві людей і націй визначається дуже конкретними функціями.

По-перше, крім комунікативної, мова виконує ще: гносеологічну (пізнавальну); експресивну (енергетично-почуттєво-емоційну); творчу, зокрема мислетворчу; номінативну (називну); ідентифікаційну (націєтвірну), культурогенеративну, естетичну функції.

А по-друге, в названих функціях мови, власне, і втілені найважливіші психоемоційні, когнітивні (пов’язані зі свідомістю) механізми розвитку людини та нації.

Уявімо собі вірменина, який вирішив, що йому "удобнєє" розмовляти в'єтнамською мовою, і на рідній землі, серед рідного народу — "в'єтнамізувати" своїх дітей. Чи може така, чужонаціональна, мова повноцінно виконувати свою пізнавальну функцію?

Ні. Бо пізнання нового завжди ґрунтується на вже пізнаному. А воно повноцінно може конденсуватися саме в національних традиціях (зокрема, освітніх), культурі, народному досвіді і знаннях тощо, які, власне, відображені в національній мові.

Доктор Пархонюк дійшла висновку, що вплив постійного оперування людини нерідною національною мовою несприятливий у пізнавальному, а найбільше — в морально-етичному плані як на народ, так і на особистість.

Така мова не може повністю виконувати і експресивну функцію. Бо національний характер, біоенергетика, темперамент, психоемоційний спектр є унікальними для кожного народу і, знову ж, втілені в його — і тільки його — мові.

Будь-яка інша мова, крім ріднонаціональної, навіть найспорідненіша, дисбалансує зі вказаними сферами людської сутності, що так чи інакше негативно позначається на індивідуальному розвиткові людини.

Творча і культурогенеративна функції. Мови — "суть засоби перетворення початкових домовних елементів думки і тому можуть бути названі засобами створення думки", — визначив видатний мовознавець Потебня ("Мова і народність").

Але мова творить не тільки думку. Вона творить культуру народу і сам народ. Наш народ дуже талановитий, — люблять пафосно прорікати наші політики. Але талант, як і розум, — тільки передумова творчості.

Шлях від таланту, розуму, духовних сил людини до цілісного акту творення веде через дуже складну систему факторів свідомості та підсвідомості, мислення, емоцій, почуттів, волі тощо.

Системоутворюючим чинником і тим універсальним психокодом, який приводить в дію цю складну систему, є мова.

Якщо мова, якою розмовляє і творить людина, відповідає її етногенетичній, етнопсихологічній, етноекспресивній сутності, тобто, простіше кажучи, якщо це мова її народу, то така людина (і такий народ!) є повноцінною творчою та культурогенеративною одиницею.

А якщо ні? "Кожна особа є національна, — дуже жорстко висловився з цього приводу Джілас, — інакше вона ущербна. Кожен національний рух є національним, інакше він наслідуваний".

Отже, та частина будь-якого народу, якій не все одно і не "какая разніца", є і буде культуротворчою базою суспільства.

Які докази? – Чинна реальність! Найкращі вчені, композитори, письменники та інші творчі особистості? Це, як правило, люди, сформовані в органічному для них рідномовному середовищі.

Тому ми, українці, будемо завжди цікаві (і потрібні!) людству (та й самі собі) саме як українці, а не "недороссіянє", як люблять нас називати деякі російські шовіністи.

Ідентифікаційна (націєтвірна) функція. Втрачаючи мову свого народу, людина значною мірою втрачає для себе і свій народ, а її народ втрачає таку людину. І не тільки з точки зору ідентифікації. Втрата ріднонаціональної мови – суть денаціоналізації, тобто – розідентифікації особи.

Булаховській стверджував: "Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову" Що, окрім своєї мови, втрачає така людина?

Денаціоналізація суттєво послаблює і розбалансовує цілісну систему ціннісних орієнтирів, стимулів та мотивів діяльності, потреб та інтересів, емоцій та почуттів, прагнень та інших психологічних механізмів розвитку людини, органічно пов’язаних з її національністю.

Денаціоналізована людина втрачає зовсім або послаблює одну з базових рушійних сил розвитку особистості – національну свідомість і гідність, а також пов’язаний з ними патріотизм.

Втрачаючи національну гідність, така людина позбавляє основи гідність особисту, дестабілізуючи її, роблячи більш вразливою до негативу. Тому то в донаціоналізованої людини часто, з одного боку, відсутні моральні дороговкази, а з іншого – моральні табу.

Тепер зрозуміло, чому в нас поголовна корупція стала основним механізмом управління державою?! Звідси, до речі, і наші передові позиції по СНІДУ, наркоманії, бандитизму: небезпечні насолоди майже не мають інших альтернатив для духовно і мотиваційно обкраденої денаціоналізованої людини.

Денаціоналізація "зводиться до поганого виховання, до моральної недуги: на неповне використання наявних засобів сприймання, засвоєння чи ослаблення енергії думки, на гидоту запустіння на місці витіснених але нічим не замінених форм свідомості, на ослаблення зв’язку підростаючих поколінь з дорослими, що замінюються лише кволим зв’язком із чужими; на дезорганізацію суспільства, аморальність, спідлення", — писав 100 років тому Потебня.

Чи зможе національно розідентифікована людина стати членом того народу, мову якого перейняла? Якоюсь мірою — так. Але процес даного переходу навіть теоретично не досягне 100%-го результату, є вельми енергоємним і містить чимало перепон для індивідуального становлення.

Естетична функція. Чи є російська мова Петренка (Петросяна, Петраускаса) з неминучими домішками, інтонаціями, акцентом, експресією тощо такою ж естетично цілісною, довершено-органічною власне російською мовою автентичного росіянина Петрова? Ні і ніколи не буде.

Мовчан чітко сформулював взаємозалежність між естетичною та творчою функціями мови: "Слово творить світ, спотворене слово спотворює його".

Ще одна прикра помилка в тому, що надто прискіпливі охоронці чистоти української мови та борці з суржиком розлякали і фактично підштовхнули до русифікації відразу дві категорії людей:

Перша — частина суржикомовних українців центру та сходу України, які вирішили, що їм простіше не виправляти рідну, а перейти на російську мову.

І їхня поганенька російська буде менш помітною (бо справжню російську в Україні знайти нелегко), ніж поганенька українська (яка все ж є)! Цей мотив-аргумент сьогодні є чи не найпоширеніший.

Друга група — російськомовні громадяни, які б, можливо, і заговорили українською, але не захотіли "ковєркать язик" та бути об'єктом втручань щирих і нещирих "доброзичливців".

У зв'язку з цим повернемося до комунікативної функції мови, поставивши ще одне запитання:

Чи є російська мова наших Петренка, Петросяна, Петраускаса тією ж лексично, фонетично, синтаксично, синонімічно, фразеологічно тощо багатющою власне російською мовою автентичного Петрова?

І ще одне просте і суттєве запитання: а який словесний запас у середньостатистичного російськомовного українця порівняно з пересічними рідномовними росіянином та українцем? Наші дослідження показали словесний арсенал російськомовного українця у порівнянні з ними у кращому разі сягає 75%!

Звідкіля тому арсеналу взятися, якщо переважна більшість російськомовних українців свою російську мову змушені на різних нейромовленнєвих рівнях перекодовувати з рідної української.

Номінативна функція. "Різні мови — це не різні позначення одного й того самого предмета, а різні бачення його", — писав фон Гумбольдт. Тому, українське "ліжко" це не зовсім те ж, що й російська "кровать", "олівець" — не абсолютно те саме, що й "карандаш", а "дружина" — не зовсім їхня "жена".

Часто ж слово позначає цілу історичну епоху чи подію даного народу, його питомі культурні, побутові, звичаєві чи інші ознаки. Дійсно, в мові кожного народу відображені властиві лише йому особливості культурно-історичної долі, світобачення, світовідчуття, світосприйняття і — світотворення.

Чим різноманітніша ця палітра вселюдського світотворення і взаємозбагачення, реріхівського "співробітництва з еволюцією", тим успішніші загальний вселюдський прогрес та еволюція

Мова — явище космічне. Але вона — явище ще й генетичне.

Генофонди кожного народу формувалися одночасно з особливостями його питомої ментальності, темпераменту, вищої нервової діяльності. І — мови.

Ці особливості закладалися в генах, а психоемоційно, біоенергетично втілювалися в мові та визначалися в тому числі й унікальними для даного ареалу хімічними, фізичними властивостями довкілля.

Особливо — характером взаємодії космічної енергії з рельєфом даної місцевості, знову ж таки, неповторним для кожного етносу (географічний детермінізм).

Англійські та польські вчені дослідили, наприклад, що плач немовлят різних національностей різний і має національні особливості.

Втрата ріднонаціональної мови, денаціоналізація (русифікація, американізація чи інше) є передумовою і механізмом деградації людини і народу.

Не обтяжуймо денаціоналізацією себе і своїх дітей, бо це суперечить самій природі людини і закономірностям її розвитку!

Людина і нація тільки тоді можуть бути повністю функціональні, якщо їх базова функціональна сфера — мова — виконує усі належні їй функції. Нею може бути тільки національна мова. В іншому випадку, людина і нація створюють собі штучні перепони до прогресу і ніколи не реалізують себе повністю.