Підміна України: пастка свідомості

Радянська доба була своєрідною громадянською війною для України – війною на знищення тих, хто пам'ятав. Офіційну історію було відредаговано. Приватно люди боялися розказувати правду про себе і про долю родичів і батьків.

Сімейні фотографії знищувалися, навіть імена родичів замовчувалися - щоб, не дай Боже, хтось десь чогось не почув... В умовах цензури пам'яті і виростало нове покоління, яке не знало і не пам'ятало нічого, крім сьогодення.

"Якщо хочеш перемогти ворога - виховай його дітей", каже давня мудрість. Таким чином відбулася стимульована ззовні окупація самих себе на догоду імперії. Таке "абсолютно нове суспільство" було частково створено.

Те, що для половини українців українська мова не є рідною, те, що для багатьох нащадків українців українське є чужим - наслідок радянської окупації.

Mea culpa

Безнадія і провінційність внутрішньоукраїнського життя штовхала тих, хто мав амбіції і таланти, їхати в метрополію. Їхні таланти працювали саме на імперію. Для прикладу, досі світ не знає, що барокові композитори Березовський і Бортнянський - українці.

Їх визначають за "нацією" держави, в якій вони жили - вони вважаються росіянами. Аналогічна ситуація - зі спортсменами, що представляли СРСР на світових спортивних заходах: у західних довідниках їхня національність - "russian".

Ціна колаборантства для багатьох українців - неможливість відокремити себе від імперії. Воно завжди було властиве українцям: від Безбородька і Гоголя - до Хрущова і Івашка, чи до сучасного Бортка. Імперія війшла в тіло і плоть багатьох українців. І відріктися від імперії для них означає відректися від самих себе.

Інша ситуація - в тому, що мільйони українців народилися саме в СРСР. Оскільки незалежної України тоді не існувало - вони не мали вибору. Вони нічого не знали про альтернативну реальність.

Звичайне життя бере своє. В радянського часу було достатньо світлих сторінок - більш-менш облаштоване дитинство, покращення побутових умов, своє культурне і соціальне життя.

Люди не могли б жити в абсолютно фальшивому контексті - тому було і багато щирих і успішних починів, які система успішно приписувала як здобуток собі.

Були й альтернативні можливості (чи то подорожі по всьому Союзі, чи то унікальні ресурси для наукових розробок воєнки, чи вражаюча могутність радянської армії), які сьогодні неможливі.

Були й справедливо отримані нагороди - з пропагандистсько вміщеною на них комуністичною символікою. Таким чином людське перепліталося з пропагандистським; таким чином СРСР робили особистою справою кожного його громадянина.

Quo vadis?

Який же ж вихід? Необхідно виокремити особисту честь, працьовитість, талант звичайних людей від зла імперії. Тому, що ці люди за будь-якої системи поводили себе б так само, чесно і гідно виконуючи свої обов'язки батьків, товаришів, професіоналів, громадян.

Адже ж їхні чесні діла не повинні стоять в одному ряді з Голодомором 30-х, ГУЛАГ-ом 50-х, Афганістаном і Чорнобилем 80-х, правда?.

Виходу насправді немає у затятих прихильників СРСР, жертв радянської пропаганди чи у реалізаторів радянської політики - червоних директорів і партноменклатури, для яких СРСР справді був раєм. Вони помиратимуть разом з пам'яттю про систему. Радянський патріотизм чекає доля габсбурзького чи кайзерівського - він уже стає історією.

Система не може бути "наполовину злочинною". Але необхідно разом з осудженням її злочинів не "вихлюпнути дитину з купіллю". Аналогічна ситуація: "німець" - не синонім слова "нацист".

У нацистській Німеччині жили тисячі цілком нормальних людей, які не любили нацизм, які чесно робили свою справу - пекли хліб, орали поле, шили одяг, торгували, писали книжки, вчили дітей. І ці чесні люди не є індульгенцією системі Гітлера, але й система не є для них вироком.

Ми, звичайні українці, не впливали на рішення радянського імперського монстра. Ми не обирали для себе фальшиву комуністичну ідею - нам її було нав'язано терором антинаціональною СРСР. Нам ніхто не давав вибору. Саме тому це - окупація, перш за все в духовному, а пізніше і в матеріальному смислі.

Участь українців у колоніальній адміністрації і деяких центральних органах імперії - не причина називати УРСР "Україною".

Усе, що було в ній українським, було таким скоріше наперекір системі. Але, звернімо увагу, про УРСР ніхто і не говорить. Вона була ще фальшивішою, аніж інші радянські міфи. У символьній пам'яті пост-совка її просто не існує. Говорять виключно про СРСР.

Ми повинні визнати УРСР фальшивою "Вітчизною", котрою нам підмінили нашу справжню Вітчизну - незалежну Україну . Ця "напівправда" УРСР є насправді найдосконалішою брехнею.

Зараз у нас є Українська держава. Попри її радянський спадок, який ще не вповні відійшов в історію, у майбутньому це - справді вільна держава, свобідна від свого колоніального минулого.

Це - наша Батьківщина.

Остап Кривдик, політолог, активіст